Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Фонетична і фонематична транскрипція




 

Транскрипція – запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу.

Види транскрипції:

а) фонетична транскрипція– такий спосіб запису живої мови, за якого з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками;

б) фонематична транскрипція – такий спосіб запису живої мови, за якого передаються тільки фонеми певної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному плані.

Різні системи фонетичних транскрипцій відомі ще з ХVІ ст. Пізніше вчені складали та вживали свої системи, що в основному зводились до двох типів: одні брали за основу латинський алфавіт, позначаючи різні звукові відтінки за допомогою незначних модифікацій його літер та вживаючи діакритичні знаки; другі ставали на шлях творення зовсім нових знаків для вираження різних звуків.

У ІІ половині ХІХ та в І половині ХХ ст. з’являється низка систем наукових транскрипцій, запропонованих різними вченими. Зокрема, ще у 1855 р. німецький археолог та історик К.Р.Лепсіус, що займався дослідженнями старовинних текстів, склав свою систему фонетичної транскрипції, в якій за допомогою різних діакритичних знаків виражались такі відтінки вимови звуків, як довгота, лабіалізація, нескладотворчість голосних, пом’якшення, апікальність, какумінальність приголосних тощо.

У 1881 р. було створено міжнародну фонетичну асоціацію, яка у 1888 р. виробила принципи фонетичної транскрипції. Ця система, відома під назвою міжнародного фонетичного алфавіту (МФА), була спочатку вироблена на основі латинського алфавіту для запису французької вимови. Пізніше її кілька разів доповнювали новими знаками і діакритичними значками, щоб надати універсального характеру. Намагаючись створити якнайбільш універсальну систему транскрипції, за допомогою якої можна було б передавати звуки всіх можливих мов, автори щоразу збільшували кількість уживаних знаків. Наприклад, англійський фонетист Г. Сміт застосував аж 109 зовсім нових знаків. Але й така велика їх кількість не могла відтворити всіх звукових відтінків, що траплялися у мовах світу. Данський мовознавець О.Єсперсен вигадав оригінальну анальфабетичну систему транскрипції, в якій кожний звук виражався символічною формулою, що за допомогою літер грецького й латинського алфавітів та цифр точно описувала місце і спосіб артикуляції звука. Перша грецька буква позначала рухомий орган мовного апарату, латинська – нерухомий (місце артикуляції), а цифра – форму отвору для проходження повітряного струменя тощо).

Доповнену й уточнену систему О.Єсперсена для опису українських приголосних використовував І. Зілинський. Це була транскрипція на основі латинського алфавіту з деяким використанням грецьких та українських літер. На українському алфавіті побудована фонетична транскрипція М.Наконечного, а згодом на її базі, з деякими змінами, будують свої системи М.Кулик та М.Івченко.

У 1962 р. з метою усунення різнобою між системами транскрипцій при Інституті мовознавства АН України було створено спеціальну комісію у справі транскрипціїї. Вона виробила принципи, на яких має ґрунтуватися фонетична і фонематична транскрипції української мови[30].

Орфографія кожної мови, у тому числі й української, лише приблизно передає вимову окремих звуків. Крім того, не кожен звук має на письмі свій окремий відповідник. Наприклад: літера я може позначати або звук [а] (і м’якість попереднього приголосного), або [й] + [а] – два звуки (пор. у словах буря та бур’ян); таке саме значення мають і літери ю та є; окремі літери завжди позначають по два звуки, наприклад, ї позначає [й]+ [і], щ – [ш] + [ч] тощо. З іншого боку, деякі звуки передаються на письмі двома літерами. Так, деякі м’які приголосні позначаються відповідною літерою в поєднанні з м’яким знаком

Тому для наукового вивчення звукового складу мови, особливо її орфоепії, для діалектологічних записів користуються спеціальним звуковим письмом.

Система літер разом із додатковими знаками, які слугують по змозі для точного відтворення звукової системи даної мови, називається фонетичним алфавітом.

Основні вимоги, що ставляться до фонетичного алфавіту:

1. Кожному звукові повинен відповідати на письмі свій окремий спеціальний знак.

2. Кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди означати тільки один який-небудь звук.

3. Система повинна бути дещо аналітичною, тобто давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, наприклад, знак палаталізації для позначення м'якості будь-якого приголосного, знак тривалості – для позначення подовжених приголосних тощо.

4. Система повинна бути простою і зручною для користування.

Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції.

Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту, за винятком літер я, є, ю, ї, щ, ь. У нашій системі фонетичної транскрипції застосовуються такі додаткові знаки:

1) [w] − для позначення губно-губного варіанта фонеми /в/;

2) [v] − для позначення губно-зубного варіанта фонеми /в/;

3) [j] − для позначення середньоязикового щілинного сонорного приголосного, що виступає як варіант фонеми /й/, зокрема, в позиції перед голосними, наприклад: [jáма], [jогó], [даjý] тощо.

Крім того, використовуються додаткові літери та діакритичні (від гр. diakritikós –розрізняльний) знаки:

1. Різні відтінки вимови голосних позначаються маленькими буквами, що ставляться над буквою відповідного голосного. При цьому основна буква виражає основне звучання голосного, а маленька вгорі − додатковий відтінок: [пиешý], [ниесý], [беирéш], [коужýх], [иíнколие] і т.д.

2. Більш передня артикуляція голосного заднього ряду в сусідстві з м’якими приголосними позначається крапкою вгорі перед буквою голосного, коли він вимовляється після м’якого приголосного і язик займає більш попереднє положення в початковій фазі артикуляції голосного: [с'˙áду], [ц'˙óго], [с'˙ýди] тощо.

3. Коли голосний переднього ряду вимовляється меред м’яким приголосним, то його більш передню артикуляцію в кінцевій фазі показуємо крапкою вгорі після букви голосного: [порá˙д'], [бý˙д'], [дó˙л'а].

4. Якщо голосний вимовляється між двома м’якими приголосними язик займає більш переднє положення протягом усієї його артикуляції,то це позначається крапками над буквою: [с'ä'д'], [з'ä'т'], [д'ä'д'ко].

5. Звужена артикуляція голосного [е] після м’якого приголосного в наголошеному складі позначається "дашком" над буквою голосного: [жиет':ê'пиес].

6. Нескладотворчий характер голосного [і] позначається дужкою над його буквою: [дáǐмо], [мáǐстиер]; для позначення нескладотворчості голосного [у] ставимо таку ж дужку над буквою у – [ў]: [ходúў], [ўм’íў].

7. Довгота звука виражається знаком [:], наприклад: [роуз:ýтие], [об:иевájу], [с:úпано]. Застосування такого знака замість уживаного досі позначення (риска над літерою) наближує нашу систему до міжнародної транскрипції.

8. Для позначення м’якості приголосного вживається знак (акут), який ставимо вгорі з правого боку букви: [т'íсто], [с'íно]. Поширену в кількох західноукраїнських діалектах середньоязикову артикуляцію м’яких [с'], [з'], [ц'], [дз'] виражаємо подвоєнням такого самого знака: [с''íно], [з''íл'ие], [ц''ілúǐ].

9. Напівм’яка вимова приголосних позначається знаком ("апостроф") угорі з правого боку: [в’ікнó], [х’íм’ік].

10. Дифтонги і злиті звуки (африкати) позначаються двома з’єднаними дужкою літерами, що відповідають частинам складних звуків: [ау], [дж], [дз]. Для позначення африкат [дж], [дз] існують також спеціальні лігатури − [ ], [ ].

Розрізняють деталізовану(містить значну кількість діакритичних знаків і відтворює найтонші нюанси мовлення) іспрощену(містить небагато діакритичних знаків) фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.

Приклад фонетичної транскрипції:

а) [с'м’ійýц':.а ǐ плáчут' сооолооўйí / і бйут' п’іс'н.áми ў грýдие//];

б) [а по стеипý повóл'і рýхаjеиц':а отáра / і неизvиечáǐниеǐ ц'іjéjі нóч’і бреидé коло нéjі чабáн // обjíжджчиек зустр'íў би / неи ўп’ізнáў // неи ў шáпц'і с'огóд'н'і старúǐ чабáн / неи ў картýз'і зат'·áганому / а ў брáwому л'·óч:иец'кому кашкéт'і / шчо крúла на н'·óму jе // ў рукáх ґиерлúґа / на гоулоув’í розк’íшниеǐ л'óч:иец'киеǐ кашкéт при м’íс'ац'і поблúскуjе //].

З появою фонології як науки про функціональні одиниці звукової системи мови виникла потреба також у новому типі наукової транскрипції, який виражав би лише фонемний склад слів чи морфем, не позначаючи варіантів вимови фонем у різних позиціях.

Завдання фонематичної транскрипції – позначати лише фонеми – структурні одиниці звукової системи даної мови, що встановлюється шляхом лінгвістичного аналізу.

У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови.

Приклад фонематичної транскрипції:

а) /смійут'с'а й плачут' соловйі / і бйут' пісн'ами в груди/ (О.Олесь);

б) /а по степу повол'і рухайет'с'а отара / і незвичайний ц'ійейі ночі бреде коло нейі чабан // обйіждчик зустр'ів би / не впізнав // не в шапц'і с'огодн'і старий чабан / не в картуз'і зат'аганому / а в бравому л'отчиц'кому кашкет'і / шчо крила на н'ому йе // в руких ґирлиґа / на голові розкішний л'отчиц'кий кашкет при м'іс'ац'і поблискуйе/

Обидва види транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.

 

 

Позиційні зміни– це зміни, зумовлені певним місцем (позицією) звуків у слові – початком, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Типи: редукція, протеза.

Редукція (від лат. reductio – скоро­чую) – позиційна видозміна звуків, що є наслідком меншої напру­женості й тривалості артикуляції. Є два типи редукції звуків: кількісна (часокількісна) і якісна. Наприклад, початковий ненаголошений [у] може послаблюватися до [ў] нескладового: [ўчúтеил'] тощо.

Протеза– неетимологічний приголосний, який приєднується до початкового голосного у слові: вікно, горіх, вулиця.

Комбінаторні зміни – це зміни, що за­лежать від взаємодії звуків у мовному потоці. На якість одних звуків постійно впливає артикуляція сусідніх звуків, внаслідок чого утворюються різні алофони фонем. Типи: акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація (від лат. accomodatio – присто­сування) – зміна, що відбувається між звуками різних категорій, тобто між голосними й приголосними. Акомодація може бути прогресивною і регресивною. Коли попередній звук впливає на наступний, то відбувається прогресивна ако­модація. Коли ж, навпаки, наступний звук впливає на попередній, відбувається регресивна акомодація. Наприклад, напівпом’якшена вимова перед наступним голосним [і] губних [п’], [б’], [ф’], [в’], [м’], передньоязикових шиплячих [ш], [ж], [ч], [дж] задньоязикових [г], [к], [х], глоткового [г]. В українській мові більш поширена акомодація голосних до приголосних, аніж приголосних до голосних.

Асиміляція(від лат. assimilatio – уподібнення) – це зміна, що відбувається між звуками тієї самої категорії, тобто між голосними або між приголос­ними, наприклад[с] під впливом [н'] в слові сніг теж м’який /с'н'іг/. Асиміляція може бути прогресив­ною й регресивною.

Гар­монійна асиміляція (дистантна асиміляція, вокальна асиміляція, гармонія голосних) – це особливий вид регресивної асиміляції голосних у су­міжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше або менше уподібнюється до наступного голосного.

Дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення) – один із видів комбінаторних змін звуків, що полягає в розподібненні приголосних у межах слова. За напрямком: а) прогресивна: срібло < срібро; б) регресивна: лицар < рицар. За віддаленістю звуків: а) контактна (суміжна): дужчий < дуж+ш-ий;б) дистантна (несуміжна): муляр (< мурар), перепел (< перперь), рибальство (< рибарство).

Метатеза (від гр. metathesis – перестановка) – заміна в слові незручних для вимови звукосполучень більш зручними. Суміжна (контактна): локоть, лікоть < *оlkъtь, бондар < *bъdnarь); дистантна: діал. колопні < літ. коноплі). Неускладнена (проста): діал. талірка < літ. тарілка; ускладнена: тверезий < *terzvь.

Гаплологія (від гр. haploos – однаковий, простий і logos – слово) – випадіння одного з двох сусідніх однакових або подібних складів: мінералогія < мінералологія, дикобраз < дикообраз.

Епентеза (від гр. epenthesis – вставка) – поява у словах додаткового звука: павук < паук, строк < срок.

Діереза (спрощення) – втрата звука чи складу в потоці мовлення: область – обласний, проїзд – проїзний.







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 16653. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия