Принципи виділення фонем
Фізичних звуків, які використовує мова, є безліч. У цьому легко переконатися, вимовивши по-різному, наприклад, слово так – радісно або крізь зуби, протяжно або швидко, пискляво або басом і т.д. Як би воно не звучало, ми завжди його сприймаємо як те саме слово, тобто розрізняємо в ньому три звукотипи т, а, к і ніколи не сплутуємо його з іншими словами: тук, тик; там, таз; мак, рак, лак, гак, бак. Ще в 1919 р. видатний український мовознавець В.Сімович зазначав: «Пробуйте казати саме а, а потім ай або ав; почуєте, як при ай язик рухнув ся трохи, й це а вже наблизило ся до е, при ав чується теж иньче а»[24]. Вчений підкреслює, що звучання а змінюється залежно від його оточення. І це аж ніяк не єдина причина зміни звучання а. У В. Сімовича йдеться про зміну вимови а в тих же устах. А звук цей вимовляють різні уста! Хіба звучатиме однаково а в устах дитини й дорослого, дівчини й хлопця? Ба, навіть у тих же устах і в тій же позиції – спокійна й схвильована людина, у сповільненій та прискореній вимові артикулюватиме те а з певними відмінностями. Сказане видається самоочевидним і чітко доводиться спеціальною фонетичною апаратурою. А це, між іншим, означає, що видозміни, варіювання звука а є нескінченними. Цю думку дещо парадоксально можна висловити й так: акустично повністю тотожним самому собі звук а двічі вимовити неможливо. І це твердження – не якась особлива прикмета тільки звука а. Вона стосується будь-якого звука української мови і так само – усякої іншої мови[25]. Чому ж при такій жахливій варіативності ми не плутаємо звуків і впізнаємо а незалежно від того, в якій позиції воно стоїть, хто його вимовляє і в якому темпі? А тому, що і артикуляційні зусилля мовця, і сприймальні зусилля слухача скеровані на узагальнення, зорієнтовані на еталон – українське «взірцеве» а. Цей еталон поступово виробляється в дитини, і його знання є в мозку кожного, хто володіє українською мовою. Еталон цей є для всіх однаковим, він ніяк не залежить від дівочого чи хлоп'ячого голосу, від позиції ай чи ав тощо. Еталон цей – фонема а [26]. Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській літературній мові є 38 (6 голосних і 32 приголосні), з яких побудовані всі слова. Ці звукотипи і є фонемами. Фонема – це найменша одиниця звукової будови мови, здатна розрізнювати й розпізнавати значущі одиниці – морфеми, а через них і слова. Виділення фонем із мовленнєвого потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів. Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, – основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які слугують для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не слугують для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція /а/, /и/, /у/ у словах дам – дим – дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їх значення. Наприклад, і в українській, і в російській мовах є звуки [ г ] і [ ґ ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [ г ] і [ ґ ]), а в українській мові маємо дві окремі фонеми – / г / і / ґ /, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт – ґніт, грати – ґрати). Такий метод називають квазіомонімією. Квазіомоніми (несправжні омоніми) – слова з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Наприклад, /т/, /д/, /з/, /с/ – різні фонеми, бо вони розрізняють слова там – дам, казка – каска і т. ін. Кожна фонема − абстрактне поняття фонетики, що існує у свідомості носіїв мови як узагальнення низки звучань, об’єднаних відповідними спільними артикуляційно-акустичними ознаками. У живому мовленні, що є лінійною послідовністю відповідних сегментних одиниць, фонема реалізується у вигляді кількох (навіть багатьох) конкретних звуків. Зберігаючи визначальні, основні артикуляційні та акустичні ознаки, ці звуки залежно від конкретних фонетичних умов, зокрема поєднання й контактування з іншими звуками, набувають деяких додаткових ознак, тобто зазнають модифікацій. Зокрема, фонема /д/ репрезентована звуком [ д ] у словах дати, дим. У позиції ж перед наступними / о / та / у / вона реалізується в огубленому (лабілізованому) звукові [ д° ], що властиво таким випадкам, як добре, дуб. Самостійність і незалежність фонеми зумовлюють і найістотніші властивості в системі мови. Самі по собі фонеми не мають реального значення, не належать до значущих одиниць мови, проте вони пов’язані з лексичним і граматичним значеннями опосередковано, як засіб оформлення (комплектування) звукової оболонки мовних одиниць вищого порядку (слів і морфем), як засіб їх розрізнення, диференціації. Звукові оболонки наявних у мові слів, як правило, не однакові, різні (за винятком омонімів).
|
