Типи алофонів

Ю. Карпенко виокремлює чотири групи алофонів: головний вияв фонеми, варіації і варіанти фонеми, вільне варіювання фонеми[27].

Головний вияв фонеми (основний алофон). Це звук, яким найчастіше представлена фонема, він сприймається слухачем як її еталон, основний виразник. Цей типовий алофон чітко усвідомлюється, може бути виділений із мовного потоку, тобто легко вимовляється ізольовано. Головний вияв фонеми реалізується в її окремій вимові, особливо коли фонема співвідносна зі словом (найчастіше службовим): сполучники а, і, прийменник з, частки ж, б. Цей алофон голосної фонеми представлений під наголосом на початку слова або між твердими приголосними (винятком є фонема /і/, головний вияв якої наявний під наголосом на початку слова або після м'якого чи напівм'якого приголосного): ера, анти, око, упряж, іноді; берег, мак, босий, дума, ліс, бій. Головний вияв приголосної фонеми реалізується перед голосною фонемою, особливо наголошеною (крім /у/, /о /): ласка, лівий, наш, нянька, дим, дім тощо. Основний варіант фонеми звичайно сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.

Іноді ототожнюють головний вияв фонеми та інваріант, що, на думку Н.Тоцької, неправомірно, оскільки основний алофон – це конкретне поняття, а інваріант – абстрактне поняття, що означає мате­ріальне узагальнення суттєвих для фонеми ознак. Наприклад, інваріантом фонеми /д/ є така одиниця, яка є приголосною, шумною, дзвінкою, зімкненою, твердою, неносовою.

Варіації фонеми. Вони являють собою звуки, що характеризуються певним відхиленням від головного вияву фонеми, але не змішуються з варіаціями іншої фонеми. Майже всі варіації є результатом акомодації – взаємного пристосування голосних і приголосних звуків у межах складу. У мовленнєвому потоці артикуляція одного звука накладається на артикуляцію суміжного звука. Так, усі приголосні набувають відтінку лабіалізованості (бемольності) перед [у], [о]: [ б°ук ], [ л°ук ], [с°он]. Після м'яких та напівм'яких приголосних усі голосні, крім [ і ], набувають і -подібного початку вимови: [ с' ^(і)áд°у ], [ с'^(і)удú;].

Голосні звуки у ненаголошеній позиції є, як правило, варіаціями голосних фонем. Так, у слові караван кінцевий наголошений голосний [ а ] вимовляється довше, ніж два попередні звуки [ а ] разом. Це зумовлене редукцією (скороченням) ненаголошених голосних, а також послабленням напруженості й чіткості артикуляції. Проте ненаголошені голосні [ е ], [ и ] та [ о ], в яких трансформація вимови особливо помітна, являють собою варіанти відповідних фонем.

Як вважає Ю. Карпенко, усі позиції, в яких виступають варіації і головний вияв фонеми, називаються сильними позиціями (позиції максимальної диференціації). Зокрема, сильною позицією для всіх приголосних є розташування в кінці слова, оскільки в українській мові кінцеві дзвінкі, на відміну від російської мови, не оглушуються: [ д°уб ][28].

Варіанти фонеми. Це видозміни звуків, що виходять за межі фонеми, яку виражають, і проникають у фонемне поле іншої фонеми. Тобто варіантом фонеми є звук, що набуває звучання, притаманного також іншій фонемі. Цей алофон свідчить про нейтралізацію фонеми, за якої диференційна ознака (чи навіть кілька диференційних ознак), що відрізняє одну фонему від іншої, втрачається і зникає звукове розрізнення фонем. Наприклад, у словах голубка ([ гу^олýбка ]), просьба [ прóз'ба ], стежці [ стéз'ц'і ] наявна нейтралізація фонем /о/ → [у^о], /с'/→ [з'], /ж/ → [з']. Усі позиції фонем, у яких виступають їх варіанти, називають слабкими позиціями,оскільки в них відсутнє чітке вираження фонеми. Варіанти фонем виникають переважно внаслідок асиміляції, тобто уподібнення одного звука до іншого (суміжного чи несуміжного): [ ку^ожýх ], часто вони є наслідком акомодації.

Вільне варіювання фонеми. Головний вияв, варіації та варіанти фонем перебувають між собою у відношеннях додаткової дистрибуції. Однак це правило може порушуватися. Якщо за межі правила додаткової дистрибуції виходить варіант фонеми, то він стає іншою фонемою. Якщо правило додаткової дистрибуції порушується варіацією, яка залишається в межах фонемного поля і не може бути сприйнята за іншу фонему, то вона продовжує функціонувати як модифікація цієї фонеми, являючи собою її вільне варіювання[29]. Вільне варіювання фонеми є наслідком усталених у конкретній мові різновидів артикуляції того ж звука. Наприклад, фонема / в / має губно-зубну варіацію – [ v ]. Вона не пов’язана відношеннями додаткової дистрибуції і може вживатися замість [ w ] перед голосними, крім [ о ], [ у ]: vатра, vитерти (проте в деяких мовців – навіть і перед цими звуками: vогонь). Отже, [ v ] є вільною варіацією фонеми / в /.

Позиційний алофон – алофон, пов’язаний із місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу. Наприклад, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Комбінаторний алофон – алофон, зумовлений характером і впливом сусідніх фонем. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [ ^. а], що після м’якого приголосного у вимові просувається вперед. Комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т'/ у звукові [д'] під впливом наступного дзвінкого приголосного: [молод'бá] та ін.

Факультативний алофон – закономірна варіативність алофонів деяких фонем, що виникають у результаті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Вони не вважаються відхиленням від норми, а закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються. Наприклад, [і^и] на початку слова [і^инод'і] є факультативним алофоном /і/.