Сучасної української мови

Усі голосні фонеми української мови в ненаголошеній позиції, у зв’язку з ослабленням загальної артикуляційної напруженості, зазнають кількісних і якісних змін.

На думку Н.Тоцької, «характерною особливістю ненаголошених алофонів є те, що короткий стаціонарний сегмент наявний у ненаголошених голосних, як правило, тільки в повному стилі. У розмовному він звичайно буває відсутній зовсім»[32].

Тверде чи м’яке консонантне оточення позначається на артикуляційно-акустичних особливостях ненаголошених голосних ще більше, ніж наголошених, оскільки воно відбивається не тільки на перехідних, а й на умовно стаціонарних сегментах.

Диференціація ненаголошених алофонів щодо підняття спинки язика зберігається, причому виділяється чотири ступені підняття, як і в наголошених.

На слух зміни [а], [у], [і] майже непомітні. Вимова [е] більше чи менше наближається до вимови звука [и], наприклад: [зе^ирнúна]. З іншого боку, вимова ненаголошеного [и] розширюється й наближається до вимови [е], наприклад: [жи^евýт'], [ди^етúна] й под. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголошеним [і], а особливо перед складом з [у] звужується й більше чи менше наближається своїм звучанням до голосного [у]: [ко^ужýх],[го^улýбка] й под.

Але, незважаючи на цілком закономірні деякі якісні та кількісні зміни, головна особливість українського вокалізму полягає в тому, що ненаголошені голосні суттєво не відрізняються своєю вимовою від наголошених і всі складові голосні української мови в усіх позиціях зберігають повнозвучну вимову, а також (за порівняно нечисленними винятками) і свою якість і в ненаголошених складах. Різке скорочення, ослаблення, нечітка вимова голосного – рідкісне й нетипове для української мови явище.