Вивчення звукової будови мови. Фонологія

Фонологія (від грец. (гр. phōn – звук, голос і logos – слово, вчення) – 1) розділ мовознавства, що вивчає звуки з погляду їх функціонування у мові – як фонеми (її називають функціональною фонетикою); 2) фонологічний рівень мовної структури.

Деякі вчені вважають фонологію самостійною лінгвістичною дисципліною і протиставляють її фонетиці. Однак фонетика і фонологія − два пов’язаних аспекти дослідження і практичного опису, зокрема з лінгводидактичною метою, одних і тих самих явищ − звуків, що становлять матеріальну основу мовної комунікації[21]. Ці дві науки розглядають різні аспекти одного й того самого об’єкта, а тому певним чином складають єдине ціле, бо окремі звуки виділяються в мовному потоці тільки через смислові одиниці, звуковим обліком яких вони є. А специфіка їх у тому, що фонетика вивчає артикуляційні й акустичні особливості звуків мови, а фонологія – звуки мови в їх функціональній значущості[22].

Основна одиниця фонології – це звукотип, або фонема, – найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень. Теорія фонеми функціонує у науковому обігу більше ста років. З’ясування особливостей розвитку теорії протягом цього періоду дає змогу визначити перспективу подальших досліджень. Особливо актуальною є оцінка внеску українських науковців у розвиток теорії фонеми, оскільки аналіз їх доробку допоможе визначити основу, на якій будувалися українські лінгвістичні, зокрема, фонологічні, традиції, з яких виходимо і які маємо на увазі, розвиваючи науку про мову на сучасному етапі.

Функціональна фонетика зароджується в 70-х роках XIX ст. у дослідженнях німців Г.Вінклера та Е.Зіверса, а пізніше О.Єсперсена, які підготували перехід до нової точки зору на звукові одиниці мови і водночас поділ підходів до опису звукової сторони мови на власне фонетичний та фонологічний.

Переломними у фонетиці стали ідеї І.Бодуена де Куртене. Науковець розмежував вчення про звукову сторону мови на антропофоніку, що має справу з фізичною, матеріально вираженою звуковою субстанцією, і психофонетику, де звукова оболонка мови розглядалася як явище психічне, ментальне, а тому функціональне. На позначення такого явища І.Бодуен де Куртене використав термін фонема як базова одиниця психофонетики.

Значний внесок у розвиток функціональної фонетики зробили магістерська дисертація Л.Щерби (1912) і кавказознавчі роботи М.Яковлева 20-х рр. XX ст.

Функціональна фонетика як самостійна лінгвістична дисципліна виокремилася в 20-30-х рр. XX ст. і стала називатися фонологією. Засновниками фонології були представники Празької лінгвістичної школи: М.Трубецькой, Р.Якобсон, С.Карцевський, які виклали основні ідеї фонології на І Міжнародному конгресі лінгвістів (Гаага, 1928). Особливу роль у становленні фонологічної мовознавчої дисципліни відіграла праця М. Трубецького «Основи фонології» (1939) – перший системний виклад завдань, принципів та методів фонології.

В українському мовознавстві початок фонологічного періоду датується 20 роками минулого століття, коли вийшли праці Є.Тимченка «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (1927), О.Синявського «Спроба звукової характеристики літературної української мови» (1929) та О.Курило «До поняття фонема» (1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І. Петличний, П. Коструба, Ф. Жилко, М. Наконечний, Л. Прокопова, B. Перебийніс, Н. Тоцька, В. Лобода, Ю. Карпенко та ін.

Термін «фонема» (від грецького phonema – звук) уперше вжив французький фонетист А. Дюфріш-Деженетт 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна «son du langage», а потім використовував Ф. де Соссюр, у якого цей термін запозичив І.Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту[23] і вказавши на різницю між «phone» (звуком мовлення) та «phoneme» (фонемою). До української лінгвістики термін «фонема» запровадив М. Йогансен (1924 р.). Характеризуючи особливості вимови однієї української говірки («Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв’язку з літературною вимовою)», 1927 р.), учений застосував увесь комплекс наявних на той час методів фонетичного аналізу.