Аспекти вивчення мовних звуків

Вивчення звукової системи мови на певному етапі її розвитку може здійснюватися в чотирьох аспектах:

1. Артикуляційний (фізіологічний) аспект, із погляду якого звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів.

2. Акустичний (фізичний) аспект передбачає вивчення звуків із погляду їх звучання, тобто як явища акустично-фізичного.

4. Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків із погляду їх сприймання і розуміння.

3. Соціальний (функціональний, лінгвістичний) має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій.

Залежно від аспектів вивчення мовних звуків існує широке і вузьке розуміння фонетики:

а) широке розуміння фонетики – це розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови у зв’язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою. При цьому фонетика обіймає всі 4 аспекти;

б) вузьке розуміння фонетики – це власне фонетичний аспект вивчення звукового складу мови (артикуляційних і акустичних особливостей звуків, закономірностей їх сполучуваності у мовленнєвому потоці, позиційних змін звуків, наголосу, інтонації, членування на склади тощо). Отже, таке розуміння передбачає вивчення тільки перших двох аспектів. Дослідження фонетики в плані перших трьох аспектів ведеться природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження.

Вивчення мовних звуків винятково з погляду анатомо-фізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов’язково – свідомо чи несвідомо – враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше – соціальний), аспект.

Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, водночас перебувають у щільному, нерозривному зв’язку і взаємно доповнюють один одного. В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою – фонологією (вивчення звукових явищ, з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжною – фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти).

Проте в наш час у світовому мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки – фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами, вони мають спільний предмет дослідження – звукові засоби мови, хоча й досліджують цей предмет із різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, користуючись усіма аспектами однаково.

Уперше виступив проти однобічного анатомо-фізіологічного (а також історичного) вивчення мовних звуків у 70-х роках XIX ст. основоположник функціонального аспекту, видатний учений І.Бодуен де Куртене. Він вважав, що фонетика повинна вивчати, по-перше, матеріальну природу звуків (акустичний і фізіологічний аспекти), а по-друге – роль звуків у механізмі мови з морфологічного, словотворчого погляду. Друга сторона фонетики і становить її функціональний аспект.

Ідея І.Бодуена де Куртене про дві сторони фонетики була визнана і поглиблена у працях інших фонетистів і поклала початок формуванню двох фонологічних шкіл: Ленінградської, або Щербівської (основоположник Л.Щерба), і Московської (засновники Р.Аванесов, П.Кузнецов, О.Реформатський, В.Сидоров). Лише після цього теорія фонеми набула поширення і в зарубіжному мовознавстві, де також виділилися кілька фонологічних шкіл. Найвідоміші з них: Празька, Копенгагенська, Лондонська та Американська лінгвістичні школи. Певна річ, що зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл.

У шкільній методиці під звуком розуміють «найменшу одиницю мови та мовлення»[12], тобто ототожнюють звук і фонему. Хоча автори методичних вказівок для вчителів оперують терміном «фонема», проте нічого відмінного в ньому від терміна «звук» вони не вбачають. На це вказує такий запис: «звук (фонема)...», до якого вдаються укладачі різних методичних рекомендацій, виданих на допомогу вчителям початкових і середніх класів. Тим часом укладачі посібників і підручників для середньої школи безпідставно вводять у методичний обіг окремі положення фонології як учення про фонему, що насторожує. стосується це, по-перше, тлумачення терміна «фонема» і, по-друге, висвітлення одного з протиставлень у системі приголосних – розрізнення за твердістю / м’якістю. Слушні міркування з приводу суперечливого розуміння питань фонетики в школі висловив ще 1990 р. С. Дорошенко[13], однак і досі ніхто не прислухався до них.