Будова мовленнєвого апарату

Артикуляція (вимовляння) (лат. articulatio – розчленування, чітка вимова) – робота органів мовлення у процесі мовотворення. На думку Н.Тоцької, мовлення – «це комплексна послідовність рухів, спрямована на здійснення певного комунікативного наміру і комунікативного впливу на слухача, яка планується, керується й координується центральною нервовою системою»[14].

Утворенню кожного мовного звука сприяють певні положення органів мовлення та їхні рухи. Основою артикуляції голосних звуків є відкритий голосовий канал, а в їх утворенні найбільше значення має язик, який, змінюючи свою форму і положення в ротовій порожнині, створює відповідний об’єм і форму резонатора. В артикуляції приголосних беруть участь кінчик язика, передня частина спинки язика, нижня губа. Вони утворюють перешкоду видихуваному повітрю, внаслідок чого виникає шум, що становить основний акустичний елемент приголосних. Артикуляція голосних довша, ніж артикуляція приголосних. Голосні є основним складником мовлення, визначальною його ознакою. Артикуляція приголосного з самого початку несе ознаки наступного голосного.

Артикуляція складається з трьох частин: екскурсії, витримки, рекурсії.

Екскурсія (лат. ехсursio – вибігання) – початкова фаза у творенні звука: мовні органи набувають положення, необхід­ного для артикуляції звука, і починають творення його. Витрим­ка – центральна частина у творенні звука. Рекурсія (лат. recursio – іти назад) – заключна частина у творенні звука: мовні органи повертаються у вихідне положення. У процесі мовлен­ня рекурсія попереднього звука переходить в екскурсію наступ­ного, чим забезпечується безперервність потоку мовлення.

У зв’язному мовленні між творенням звуків існує тісний зв’язок, а тому рекурсія попереднього звука може безпосередньо переходити в екскурсію наступного. Цим обумовлюється поширена в мові звукова асиміляція, – вважає М.Жовтобрюх[15]. Роботою мовного апарату, спрямованого на творення звуків, керує центральна нервова система.

Виділяють три складові частини мовного апарату (див. рис. 1): 1) дихальний апарат; 2) гортань; 3) надгортанні порожнини[16].

1. Дихальний апарат (рис. 2) утворюють права і ліва легені, бронхи і трахея, або дихальне горло. Він спирається на діафрагму (див. рис. 1), що поділяє грудну і черевну порожнини тулуба. При скороченні діафрагми грудна порожнина збільшується, внаслідок чого тиск повітря в легенях стає меншим за атмосферний. Так відбувається процес вдихання. При розслабленні м’язів діафрагми тиск повітря в легенях стає більшим за атмосферний. Стається видих. Саме видихом і визначається основна функція дихального апарата: він забезпечує струм повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.

 

2. Гортань складається з хрящів, до трьох із них (щитоподібного і двох пірамідальних, або черпакуватих) прикріплені голосові зв’язки (рис. 3) – два невеликі пучки м’язів, прикріплені до хрящів гортані й розташовані впоперек її майже горизонтально. Вони еластичні, можуть бути розслабленими і напруженими, можуть розсуватися на різну ширину отвору.

Пірамідальні (черпакуваті) хрящі мають властивість рухатися (розходитися і сходитися). При диханні, коли людина мовчить, розслаблені голосові зв’язки розташовані біля стінок гортані, тому повітря вільно проходить. При говорінні, зокрема при вимові голосних і дзвінких та сонорних, зведені рухомими пірамідальними хрящами голосові зв’язки дрижать під тиском видихуваного повітряного струму зв’язки (пop. два положення голосових зв'язок на рис. 4). Від їх дрижання утворюється голос. Отже, утворення голосу (не звуку, а саме голосу; звуки утворюються в надгортанних порожнинах) – головна функція гортані. Крім голосу, в гортані утворюється шепіт, коли повітряний струм проходить через щілину ненапружених голосових зв’язок.

3. Надгортанні порожнини – це порожнини (а) глотки, (б) рота, (в) носа (див. рис. 5). У глотці виділяються: нижня частина, що сполучає глотку з гортанню (не при говорінні вони роз'єднуються надгортанником, який перешкоджає проникненню в гортань (дихальне горло) їжі або слини), середня – зів із рухомою задньою стінкою і верхня – носоглотка, яка переходить у два отвори, що ведуть до порожнини носа. До ротової порожнини входять: губи – верхня і нижня: зуби – верхні і нижні: ясна, або альвеоли (від лат. alveolus – «виїмка»), – тверді пухирці над верхніми зубами; тверде піднебіння: рухоме м’яке піднебіння; маленький язичок; язик, спинка якого умовно поділяється на передню, середню і задню частини.

 

Порожнини глотки і рота разом з усіма переліченими органами відіграють основну звукотворчу роль переважної більшості звуків. По-перше, вони слугують резонаторами при утворенні тембральних відтінків голосних і приголосних; по-друге, вони є місцем виникнення шумів, необхідних для утворення приголосних. Глотка є місцем артикуляції звука [ г ].

Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, об’єм і форма якого змінюються завдяки рухові та зміні позиції відповідних органів мовлення. Зверху ротова порожнина обмежена піднебінням, що відокремлює її від носової порожнини. Передня й середня частини піднебіння тверді, нерухомі. Вони утворюють тверде піднебіння. Задня частина піднебіння – м’яка, рухома. Її називають м’яким піднебінням, а виступ на краю піднебіння утворює язичок. Коли язичок відтягається назад і притискається до задньої стінки глотки, сполучення між глоткою й носовою порожниною перекривається, а повітряний струмінь спрямовується в ротову порожнину. Коли ж, навпаки, язичок опускається, між ним і задньою стінкою глотки утворюється прохід у носову порожнину. Повітряний струмінь частково або повністю проходить із гортані через ніс. Звуки, що утворюються при цьому, набувають носового відтінку.

Найактивнішим органом у ротовій порожнині є язик. Умовно на язиці виділяють кінчик, спинку і корінь. Спинку язика поділяють на передню, середню і задню. Артикуляційна функція язика полягає в утворенні повних або часткових зімкнень у різних місцях ротової порожнини шляхом змикання або зближення з твердим піднебінням.

Нижня щелепа має одну мовну функцію: розширювати або звужувати ротовий резонатор внаслідок опускання або піднімання.

Спереду ротова порожнина обмежена губами та зубами. Губи належать до активних мовних органів. Унаслідок зімкнення верхньої і нижньої губ утворюється низка приголосних звуків. Різні положення губ впливають на вимову і голосних, і приголосних. Звуки, утворені активною участю губ, називаються лабіалізованими (лат. labium – губа). Твердою межею ротової порожнини є нижні й верхні зуби, над якими розташовані альвеоли.

Носова порожнина, що поділена на дві половини хрящевокістковою пластинкою, становить незмінний за формою резонатор. Функція носової порожнини – надавати носового відтінку окремим голосним і приголосним звукам. Носове забарвлення (назалізація) виникає при опущеному м’якому піднебінні, внаслідок чого струмінь повітря проходить через порожнину носа.

Залежно від участі в артикуляції звуків усі органи мовного апарату поділяють на активні і пасивні. Активні органи – це рухливі органи, що проводять основну роботу, необхідну для утворення звуку: губи, м’яке піднебіння, маленький язичок, стінка зіва, язик, у гортані – голосові зв’язки, тобто всі рухомі органи. Пасивними вважаються: зуби, ясна, тверде піднебіння, носова порожнина, які не здатні міняти свого положення, а слугують опорою, в напрямку до якої рухаються або з якою змикаються активні мовні органи.