ПРОМИСЛОВІСТЬ

У містах і селах краю все більшої ваги набувало фабрично-заводське виробництво. Провідну роль на Поділлі відігравала цукрова промисловість. Якщо у 1861 році тут працювало 32 цукроварні, то 1895 їх нараховувалось 52. Другою важливою галуззю було ґуральництво. На початку XX століття ґуралень на Поділлі було 79. Третє місце за кількістю валової продукції посідала борошномельна промисловість. За тридцять пореформених років кількість млинів зросла з 2700 до 3600. Половина з них були водяними, 1500 - вітряними, 56 - паровими.

Центром суконної промисловості краю продовжували бути Дунаївці. Тут на початку XX століття діяло близько двох десятків суконних фабрик. У Південно-Східній Волині значного розвитку набуло паперове виробництво. Понінківська фабрика була найбільшою в Україні. 1914 року тут працювало 857 робітників. Продукція фабрики користувалася великим попитом, її неодноразово нагороджували медалями на міжнародних виставках. Крім цього, діяли невеликі папірні у Славуті та в селі Михля Ізяславського повіту, які виготовляли переважно так званий "цукровий" папір, який використовувався для пакування цукру.

На початку XX століття з'являються підприємства з виготовлення і ремонту сільськогосподарської техніки: віялок, соломорізок тощо, а також ливарно-механічні заводи у Проскурові, Кам'янці-Подільському, Дунаївцях, Шепетівці.

Індустріалізація краю супроводжувалася надмірним визиском робітників. Робочий день на фабриках, заводах тривав від 12 до 14 годин, а на деяких - 16-18 годин на добу. За виснажливу працю робітники отримували копійки. Середня плата за 25-26 робочих днів на суконних фабриках, механічно-ливарних, цукрових заводах не перевищувала 7-10 рублів, а на невеликих кустарних підприємствах, майстернях - 6-6,5 рублів на місяць.

Отже, соціально-економічний розвиток краю був супе­речливий. З одного боку, сільськогосподарське та промисло­ве виробництво виявляло стійку тенденцію до зростання, з іншого - стримувалося невирішеністю аграрного і робіт­ничого питань.

Досить інтенсивно розвивалась промис­ловість Городка. Найбільшими серед підприємств були цукровий, чавуноливарний та мехнічний заводи. Більшість під­приємств були дрібними, де працювало лише по кілька ро­бітників. У Городку було чимало ремісничих майстерень (ми­ловарні, воскобойні, крупорушки тощо). Великого розвитку набуло гончарство. Вироби городоцьких гончарів користува­лись великим попитом не тільки на місцевому ринку, але й у Кам'янці-Подільському, Проскурові, Вінниці та інших міс­тах. Загалом на всіх фабриках, заводах і в ремісничих май­стернях працювало 730 чоловік.

В Ізяславі, на початку XX ст. діяли лише два невеликі підприємства — чавуноливарний завод і меха­нічний завод Віршмана. На цих заводах працювало 24 ро­бітники. В місті було також 5 ремісничих майстерень та 190 ремісників-одинаків. Три водяні млини належали Сангушкам.

На початку XX ст. в місті Летичеві на­лічувалося 35 підприємств. Серед них тютюнова й гільзова фабрики, пивоварний, миловарний, медоварний заводи і три млини були найбільшими. Всі підприємства випускали за рік продукції на суму 45, 1 тис. крб. Працювало на них 90 ро­бітників.

В Новій Ушиці на початку XX ст. з'являю­ться невеликі підприємства напівкустарного типу (гільзова фабрика, два заводи штучних мінеральних вод, цегельня). На них було зайнято всього 20 чоловік

Досить добре розвинутим на початку XX ст. було місто Полонне. Тут діяло ЗО, переважно дрібних підприємств, на яких працювало понад 300 робітників, та близько 60 май­стерень з 400 робітниками.

А в Славуті в цей час, стали до ладу фа­янсовий завод, дві приватні електростанції, кілька водяних млинів. Всі вони були здебільшого дрібні, з примітивною те­хнікою і невеликою кількістю робітників. Всього ж у промис­ловості Славути в 1906 році працювало 1500 робітників.

В Старій Синяві діяв також вальцьовий млин графа, на якому працювали 4 робітники, їх середній заробіток становив 7 крб. на місяць. Значна частина насе­лення містечка займалася ремеслом, торгівлею. Тут були кравці, шевці, ковалі, гончарі.

Частина селян Старої Синяви та Пиляви — 50 дворів — займалися ремеслом. Найбільш поши­реним було ткацтво. Жителі містечка здавна славились своїм умінням виготовляти кольорові пояси — крайки. Щорічно по над 200 жителів Пиляви відходили на тимчасові заробітки.

На початку XX ст. частина дрібних заводів Теофіполя, не витримавши конкуренції, закрилася. Багато робітників містечка, переключались на промисли, зокрема, столярний, ковальський, ткацький, кравецький і шефський.

Пожвавився економічний розвиток Базалії. Містечко стало волосним центром Старокостянтинівського повіту. Тут діяло 17 бакалійних крамниць, 4 — мануфактурні, винна лавка, трактир тощо.

Швидкий промисловий розвиток зумовив значне зростан­ня населення. Шепетівського району Поглибилася диференціація селянства, зубожіла частина якого поповнювала лави пролетаріату. Алє й тут їх чекала важка доля. На початку XX ст. робочий день на підприємствах офіційно мав тривати 12 годин. Насправді ж робітники працювали по 14-15 і більше годин. Робочий день залізничників фактично був ненормований. Для будівельни­ків основними «нормами часу» вважалася робота «від сходу до заходу сонця».