Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Класифікація пластичних мистецтв






Для нашого дослідження важливим є розуміння різних наукових підходів до класифікації пластичних мистецтв.

Найгрунтовніші доробки з проблеми класифікації мистецтва на види належать світовим філософам: Арістотелю, Г. Гегелю, Д. Дідро, І. Канту.

Давньогрецький філософ Арістотель ділив мистецтва на види за принципом наслідування (мімесісу): чому наслідують, як наслідують, якими засобами це наслідування здійснюється. «Мистецтво Арістотель розглядав як особливий, заснований на наслідуванні вид пізнання і ставив його як діяльність, яка зображає те, що могло б бути вищим за історичне пізнання, яке має своїм предметом відтворення одноразових індивідуальних подій…» [14] .

Г. Гегель виявляв джерело різноманітності видів мистецтва у внутрішній диференціації об'єктивних явищ. Він відзначав, що на кожній стадії історичного розвитку існує своя система видів мистецтв, де певні види, жанри то актуалізуються, то стають менш важливими… Основну тріаду стосовно мистецтва утворюють послідовно змінювані в ході історії його форми – символічна (домінує на Сході), класична (характерна для Античності) і романтична (переважає у християнській Європі). Критерій оцінки – співвідношення між художнім змістом і його втіленням. Символічне мистецтво, в якому зміст не знайшов ще адекватної форми, – лише початок мистецтва. Тільки класика, де зміст і форма знаходяться в гармонійній єдності, є, за Г. Гегелем, справжнім мистецтвом. Романтичне мистецтво знаменує собою порушення гармонії, розпад, бо зміст у ньому переростає форму, думка і рефлексія обганяють художню творчість, яка закономірно поступається місцем релігії і науці. Історичну схему розвитку мистецтва Г. Гегель доповнює класифікацією його видів, в основу якої покладений суб'єктивний принцип – відчуття. До соціально значущих відчуттів – зору і слуху – Г. Гегель додав ще внутрішнє відчуття – здатність породжувати образи предметів без безпосереднього контакту з ними за рахунок спогадів та уяви, пов'язавши це відчуття з членороздільною мовою.

Виходячи з цього, Г. Гегель і виділяє три основні види мистецтва: пластичні, музичні, словесні. Детально розглядаючи види мистецтва, Г. Гегель висловлює тонке розуміння кожного з них. Усюди він прагне вловити принцип розвитку. Так, прогрес живопису він бачить у тому, щоб «допрацюватися до портрету»; у літературі підкреслює значення нової форми – роману, який називає «цивільною епопеєю» [42, с. 55–56].

Д. Дідро, розглядаючи всі види мистецтва як наслідування природі (теорія наслідування), розрізняв їх за засобами наслідування: поезія наслідує словами, музика – звуками, живопис – фарбами та ін.

Пропонована І. Кантом класифікація видів мистецтва заснована на відмінності способів вираження естетичних ідей (тобто краси). При цьому матеріалом для художника служить або форма, або зміст. У результаті Кант виділяє три основні види мистецтв: словесні, образотворчі та мистецтво «гри відчуттів». Вища форма мистецтва – поезія, яка «може бути доцільно застосована розумом для його справи». Образотворче мистецтво включає мистецтво відчуття істини (пластика, до якої І. Кант відносить скульптуру і архітектуру) та мистецтво відчуття видимості (живопис). Мистецтво витонченої гри відчуттів – це мистецтво звуків (музика) і мистецтво краси. Поєднання названих основних видів мистецтва створює нові його види… [42, с. 137–138].

Т. Манро, поставивши в центр своєї емпіричної естетики вивчення проблем форми і формоутворення, у цьому ракурсі розробляє морфологію мистецтва, у якій пропонується ряд принципів класифікації його видів. На його думку, видом мистецтва є будь-яка діяльність, у якій присутній естетичний елемент: він налічує до 400 видів мистецтв, включаючи в їх число і міське планування, і пластичну хірургію, і мистецтво косметики [131, с. 50].

Але плюралізм підходів до художньої діяльності, дозволяючи охопити майже всі її наявні форми, призводить до істотних прорахунків у теорії. Обмеживши систематизацію мистецтва лише класифікацією форм, Т. Манро залишає осторонь питання про їх поєднання з особливостями художнього змісту. Його класифікація залишається формальною, не переростає в систему, що розкриває істотні зв'язки між видами мистецтва, йде в «погану нескінченність» [42, с. 189].

Така точка зору може бути цілком обгрунтована, тому що мовою багатьох народів ремесло та інші види людської діяльності називаються мистецтвом.

Отже, в історії естетики різноманітні підходи до класифікації видів мистецтва І. Кант виявляв у різноманітності здібностей людини, Д. Дідро – у відмінності художніх засобів; сучасні філософи Ю. Борев і М. Каган – у способі або у сфері художнього пізнання світу .

З ХVIII ст. естетична думка прагне осягнути принципи, які зумовлюють видове членування художньо-творчої діяльності, розглядати мистецтво як систему видів, а не набір форм творчості, які випадково виникли і механічно співіснують.

Отже, причину відмінності між видами мистецтв потрібно шукати в суб'єктивних особливостях людського сприйняття.

Класифікації видів мистецтв можуть бути вельми різними, але в будь-якій з них акцентується на якій-небудь одній домінуючій ознаці.

З XIX ст. найбільш поширеною є класифікація мистецтв на підгрунті просторово-часових відношень.

1. Просторові, або статичні – живопис, скульптура, графіка, архітектура, дизайн та декоративно-прикладне мистецтво.

2. Часові, динамічні – література, музика;

3. Просторово-часові, синтетичні – театр, хореографія, кіно.

 

Рис. 1.3.1.Класифікація мистецтв на підгрунті

просторово-часових відношень

Звичайно, цей поділ досить умовний, оскільки немає мистецтв, які розвивалися б лише в часі або тільки у просторі.

Музичний твір, кінофільм, виставу, твір словесного мистецтва ми сприймаємо протягом певного часу. Їх образи – слухові, зорові чи уявні – сприймаються в часі. Образи живопису, графіки, скульптури, архітектури, ужиткових мистецтв не рухаються, не змінюються в часі, вони застиглі, статичні. Отже, виникає можливість розподілити мистецтва на дві принципово відмінні групи не тільки за матеріалом і не тільки залежно від почуттів, на які вони впливають. Одну з них умовно називають «часовими мистецтвами», другу групу – «позачасові», або «статичні», мистецтва. Та найприкметнішою спільною ознакою цих мистецтв дослідники визнали не їх застиглість, а те, що їхні образи закріплені в тій чи іншій матеріальній формі, розташованій у просторі. Виходячи з цього, їх називають мистецтвами «просторовими» [12, с.10].

Якщо матеріалом словесних мистецтв є слова, матеріалом музики – різноманітні звуки, якщо художні образи театру і кіно створюються насамперед дією живих людей – акторів, які грають свої ролі, то образи всіх просторових мистецтв створюються художниками з мертвої матерії, якій надається форма, відповідна уявному зоровому образу, що виник у свідомості художника під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на підставі образів, збережених пам'яттю. У зв'язку з цим просторові мистецтва ще можна було б назвати формотворчими. І ця назва відображає їх суть точніше, ніж «просторові».

Театр і кіно теж можна було б назвати мистецтвами просторовими, але тільки живописці, графіки, скульптори, архітектори, майстри ужиткового мистецтва та дизайнери формують той чи інший матеріал. У широкий ужиток термін «формотворчі мистецтва» не увійшов, а широкого значення набув термін «пластичні мистецтва» (від грецького слова «plastike» – ліпити, створювати форми) [12, с.10].

Проблемам пластичного мистецтва та його вивченню також присвячено значну кількість досліджень: Б. Віппера [22], Г. Гегеля [32], І. Гердера [33], А. Гільдебранта [34]. Зазначимо, що більшість цих публікацій розкривають проблеми саме класифікації пластичного мистецтва та їхнього історичного розвитку. «Становлення пластичних мистецтв у надрах матеріального виробництва відбувається ще в первісному суспільстві. Уже тоді предмети, що створюються людськими руками, наділялися магічним або релігійним змістом, в якому проступає суб'єктивне усвідомлення дійсності» [102, С. 467].

Теоретичні роздуми Г. Земпера і практичні досліди У. Морріса є першою спробою повернутися до синтетичного розуміння пластичних мистецтв, до єдиного «великого стилю», куди органічно входять і монументальний живопис, і архітектура, і вся художня обробка матеріального середовища [102, с. 468].

Проблеми класифікації мистецтв висвітлені у працях вітчизняних учених: М. С. Кагана [49], О. І. Нестеренка [103] та ін. У цих дослідженнях основна увага зосереджена на проблемах розподілу пластичних мистецтв на види.

Рис. 1.3.2.Класифікація мистецтв за Каганом М.С.

 

Рис. 1.3.3.Класифікація мистецтв за Нестеренком О.М.

 

Значущим для нашого дослідження є просторові, або пластичні мистецтва. Як зазначалось вище, пластичні мистецтва – це поняття, яке об'єднує види мистецтва, твори яких існують у просторі, не міняються і не розвиваються в часі і сприймаються зором. Твори пластичних мистецтв мають предметний характер, виконуються методом обробки різних художніх матеріалів.

Пластичні мистецтва діляться, у свою чергу, на образотворчі і необразотворчі.

Образотворче мистецтво – це мистецтво, повязане із зоровим сприйняттям, яке відображає навколишній світ на зображальній площині й у просторі. Це – малярство (живопис), графіка, скульптура. Часто до видів образотворчого мистецтва зараховують також архітектуру та все декоративно-прикладне мистецтво, оскільки їх твори просторові й сприймаються зором. Однак архітектура та більша частина прикладного мистецтва (ужиткові вироби – меблі, одяг, посуд тощо) суттєво різняться від малярства, графіки та скульптури, оскільки образне відображування ними дійсності не має характеру безпосереднього відображення явищ, тобто зображення у повному розумінні слова [111, с. 121].

Залежно від специфіки різні види образотворчого мистецтва відтворюють такі візуально сприймані, об'єктивно існуючі властивості реального світу, як об'єм, колір, простір, а також матеріальну форму предметів і середовище, відчуття руху; при цьому тенденція до конкретності зображення може створювати ілюзію. Проте образотворчі мистецтва відображають не тільки те, що доступно безпосередньому зоровому сприйняттю; багато творів містять тимчасовий розвиток подій, певну фабулу, розгорнуті динамічні події, які розширюють можливості образотворчого мистецтва у духовному відображенні світу. Образотворчі мистецтва можуть також розкривати духовну зовнішність людини, характер її взаємних стосунків з іншими людьми, передавати емоційний і психологічний зміст зображеної ситуації. З різним ступенем ілюзорності та умовності образотворчі мистецтва дають у своїй сукупності багатогранну, цілісну картину реального світу, життя людей і природи у всьому багатстві її індивідуальних проявів, а нерідко і предметне втілення образів, що не існують у реальності, а є вигадкою людської фантазії. Не тільки відчуття, зовнішність епохи, але і її духовна суть, актуальні політичні, філософські, естетичні й етичні ідеї стають змістом образотворчих мистецтв. Естетично освоюючи різні сторони дійсності, будучи однією з форм пізнання світу, образотворчі мистецтва грають важливу роль у житті суспільства. Предметність образу в образотворчих мистецтвах дозволяє художникові безпосередньо виразити і донести до глядача своє ставлення до того або іншого явища життя [14, с. 86–87].

До образотворчих мистецтв відносять: живопис, скульптуру, графіку, які відображають візуально сприйману дійсність або за допомогою реальних тривимірних об'ємів (скульптура), або шляхом їх зображення на двовимірній поверхні (живопис, графіка).

До необразотворчих пластичних мистецтв належать: архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, художнє конструювання (дизайн), де зорово-просторові форми не припускають, як правило, прямих аналогів у реальній дійсності.

Від інших видів художньої діяльності пластичні мистецтва відрізняються, по-перше, відсутністю тимчасового розвитку художнього образу; форма в них не змінюється в часі, не має характеру процесу, як, наприклад, у музиці. По-друге, твори пластичних мистецтв сприймаються зором, а іноді й за участю дотику (скульптура і декоративно-прикладне мистецтво, дизайнерські вироби); для повноцінного освоєння архітектурного образу, а в деяких випадках і монументального живопису, необхідне сприйняття, яке вимагає певної тривалості, але тут часовий момент тільки суб'єктивний, сам же твір залишається незмінним.

Найважливіша особливість пластичного мистецтва і мистецтва взагалі полягає у тому, що воно, на відміну від науки, відображає дійсність не в поняттях, а в конкретній чуттєво сприйманій формі – у формі типових художніх образів.

Щоб розглянути більш конкретно види пластичного мистецтва, нам необхідно з’ясувати поняття «види мистецтва».

Види – це історично утворені стійкі форми існування мистецтва. Види мистецтва являють собою реальні форми художньо-творчої діяльності. Різноманітність видів мистецтва надає можливість освоювати світ у всій його складності й багатстві. Види митстецтва відрізняються один від одного тим, що кожний з них відтворює реальну дійсність за допомогою своїх особливих способів і засобів виразності. У кожного виду пластичного мистецтва свій архітектонічний матеріал, за допомогою якого створюється художній образ. У живописі – колір, у графіці – лінія, штрих, у скульптурі – пластика.

Образна структура творів пластичного мистецтва будується зорово-пластичними засобами: композицією, всіма елементами форми (простір, об'єм, пластичність, ритм, лінія, світлотінь, колір і т. д.), характером обробки матеріалу.

Як і інші види художньої діяльності, пластичні мистецтва відображають світ в образній формі.

Структуру художнього образу в пластичних мистецтвах можна аналітично поділити на три тісно зв'язаних один з одним аспекти:

– тектонічно-композиційний;

– експресивний (виразний);

– образотворчий (зображальний).

Усі вони – у своїй нерозривній єдності – виявляють ідейно-художній зміст твору. В архітектурі, декоративно-прикладному мистецтві, художньому конструюванні (дизайні) і скульптурі перший з цих аспектів полягає в організації реального, речового матеріалу у тривимірному просторі, у формуванні його конструкції і тектоніки, у взаємно гармонійному або навмисно дисгармонійному розташуванні окремих частин, у єдності всіх елементів пластичної форми, у досягненні цілісності композиції. У живописі, графіці, фотографії ті ж принципи конструктивно-композиційної побудови відтворюються на площині, так що об'ємно-просторові відношення моделюються з більшою або меншою мірою умовності у двох вимірах.

Виразність образу досягається використанням зорово-формальних елементів, які сприяють створенню певної духовної атмосфери, настрою, виявленню ідейного змісту твору. У творчості тектонічно-композиційний і емоційно-експресивний аспекти невіддільні, оскільки духовна змістовність образу багато в чому залежить від певного пластичного рішення, а воно, у свою чергу, завжди несе емоційно-естетичний зміст.

Третій, зображальний, аспект специфічний для живопису, скульптури і графіки. Усередині зображального аспекту можна умовно розрізняти моменти: безпосередньо-візуальний (тобто те, що безпосередньо зображене художником, наприклад, плоди в натюрморті, дерева в пейзажі, фігури людей) та асоціативний, який дозволяє розширити зміст твору за межі власного зображеного (фабулу оповідання, внутрішні конфлікти, психологічний стан, символічне значення і т. д.), що дає можливість включити в коло відображених явищ дійсності тимчасовий перебіг подій, філософські роздуми про життя, широку сукупність суспільних ідей, тобто ті сторони реальності, які не мають безпосередньо зримого вигляду.

Таким чином, предметом пластичних мистецтв є не тільки доступний зору реальний світ з його суто «пластичними цінностями», а й практично все «…загально-цікаве в житті…» [14, с. 86–87].

Як вид художньої діяльності, пластичні мистецтва входять до явищ суспільної свідомості, займаючи на всіх ступенях історичного розвитку людства важливе місце в духовному освоєнні дійсності.

Разом з тим, багатьма своїми рисами пластичні мистецтва зближуються зі світом матеріальних предметів, що створюються людиною як своє «культурне середовище».

Сама обробка матеріалів природи, надання їм певної форми, що відповідає соціальним потребам, створення в реальній практиці «зміни світу» предметів, яких природа не знає і які протистоять їй саме як результат людської творчості, розвивали духовні здібності людини. У роботі ока, голови і руки виникає відчуття правильності, порядку, пластичної координації. Тим самим річ, створена людиною, є носієм її «сутнісних сил», «одухотворюється». Предметний світ, що перетворюється людиною, сприймається як світ «олюднений», як предметна творчість, яка вдосконалює природу, вносить до хаосу дійсності розумний початок. Так у ході практики зароджується естетичне відчуття, на грунті якого складаються поступово різні види пластичного мистецтва.

У цьому змісті можна зв'язувати походження пластичних мистецтв із «виготовленням предметів». Але помилково зводити до цього їхню специфіку. Мистецтво – це створення матеріальних предметів особливого виду, що володіють духовним змістом.

«Виготовлення предметів» переростає в мистецтво лише тоді, коли предмет «одухотворюється», набуває естетичних якостей. Будь-яка споруда, предмет побуту, пластичне зображення стає предметом мистецтва, коли в ньому виражається естетичне ставлення до світу і закріплене образне усвідомлення дійсності. Посуд перетворюється із вмістилища на твір декоративно-прикладного мистецтва, коли в ньому упредметнюється певне уявлення про красу дійсності; будь-яке зображення є живописом, коли в ньому є художньо-образне відображення дійсності.

З найдавніших часів пластичні мистецтва беруть участь в обробці й оформленні предметного середовища людини, у створенні «другої природи», часто, особливо на ранніх стадіях історії, зливаючись із матеріальним виробництвом.

З'ясуємо різні наукові підходи до визначення видів пластичних мистецтв.

У словнику А. М. Пасічного «Образотворче мистецтво» дається визначення «малярства» як аналогічного терміну «живопис»: «Малярство, мальовництво – один із головних видів образотворчого мистецтва; у вузькому значенні – художнє відображення предметного світу на площині за допомогою кольорових матеріалів». Виходячи із практичного призначення та пов'язаних з ним спеціальних завдань, малярство поділяється на: станкове, монументальне, декоративне. Великі можливості малярського мистецтва найбільше розкриває станкове малярство, якому доступна особлива різноманітність змісту при глибинній розробці форми. В основі малярських художніх засобів лежить колір у нерозривній єдності зі світлотінню та лінія. Колір та світлотінь опрацьовані малярством з повнотою, недосяжною для інших видів мистецтва. Цим зумовлена типова для реалістичного малярства досконалість об'ємного та просторового моделювання, жива та правильна передача особливостей дійсності тощо. Основні різновиди малярської техніки прийнято позначати за різновидами барвникових матеріалів: олійне малярство, акварель, гуаш, темпера, клейове малярство, пастель, фреска, мозаїка, енкаустика тощо. Найпростіших ознак такого роду не завжди достатньо, щоб провести межу між малярством та графікою у кожному окремому випадку. Наприклад, твори, виконані аквареллю або пастеллю, можуть належати як до однієї, так і до іншої галузі мистецтва залежно від задуму маляра та поставлених ним завдань. Малярство існувало з прадавніх часів, але всебічного розвитку набуло з ХVІ–ХVІІ ст., коли встановився розподіл мистецтва на жанри та поширилася техніка олійного малярства» [111, с. 102].

Основні види живопису представимо на рисунку 1.3.4.

Рис. 1.3.4.Основні види живопису

 

Словник з естетики визначає графіку як вид образотворчого мистецтва, що включає малюнок і друкарські художні твори (гравюру, літографію та ін.), що грунтуються на мистецтві малюнку, але володіють власними зображувальними засобами виразності. Слово «графіка» походить від грецького слова «graphike», «grapho» – «пишу», «креслю», «малюю» [42, с. 66].

Термін «графіка» спочатку вживався лише стосовно писемності і каліграфії. Нового значення цей термін набув у кінці ХІХ – початку ХХ ст. у зв'язку з розвитком поліграфії і поширенням чіткого, контрастного лінійного малюнку, найбільш зручного для фотомеханічного відтворення у книгах і журналах. Тоді графіка сформувалася як мистецтво, в основі якого лежить лінія, або як мистецтво чорного і білого. Таке розуміння графіки в подальшому було розширене. Окрім контурної лінії, графіка використовує штрих і пляму, що також контрастують з білою (рідше кольоровою або чорною) поверхнею паперу – основного матеріалу графіки [14].

За технікою виконання графіку розділяють на малюнок та друкарську графіку. Найбільш давній і традиційний вид графічного мистецтва – малюнок. У завданнях малюнка багато спільного з живописом, а межі між ними умовні: акварель, гуаш, пастель, темпера можуть використовуватися для створення як графічних, так і живописних за характером і стилем творів.

Гравюра відома з VI–VII ст. у Китаї, з XIV–XV ст. у Європі, літографія виникла лише в ХІХ ст. До появи фотомеханічних репродукцій друкарська графіка служила для відтворення картин і малюнків.

За призначенням розрізняються: станкова, книжкова і газетно-журнальна, прикладна графіка та плакат.

Станкова графіка поширена в основному з епохи Відродження. Вона звертається до традиційних жанрів образотворчого мистецтва: тематичних композиції, портрету, пейзажу, натюрморту. Станкові твори друкарської графіки (естампи) в силу тиражності і, отже, більшої доступності, а також декоративних якостей, зумовлених роботою в матеріалі (дерево, метал, лінолеум у гравюрі, камінь у літографії), мають широке використання.

Одна з основних галузей застосування графіки є книга. З рукописною книгою пов'язана історія малюнку, з друкарською книгою – розвиток гравюри та літографії. Мистецтво шрифту також належить до графіки, оскільки буква є графічним знаком. Книжкова графіка (У. Морріс в Англії, В. Фаворський, Е. Лансере, В. Лебедєв, С. Пожарський, С. Телінгатер у Радянському Союзі, В. Клемке в Німеччині) включає ілюстрації, створення шрифту, загальне конструювання й оформлення книги.

Порівняно молода галузь графіки – плакат, який у сучасних формах склався в ХІХ ст. як вид торгівельної і театральної реклами (афіші Ж. Шере, А. Тулуз-Лотрека), а потім почав виконувати завдання політичної агітації (плакати Д. С. Моора, В. У. Маяковського, А. А. Дейнеки в Радянському союзі, Т. Трепковського в Польщі). Окрім малюнка, плакат використовує і прийоми фотомонтажу, що застосовувалися також у книзі й журналі.

Промислова графіка як вид прикладної обслуговує сферу виробництва та збуту промисловій продукції (товарні ярлики, фірмові знаки, упаковки, видавничі марки, рекламні видання – каталоги, буклети, проспекти) і сферу управління виробництвом (ділові папери – бланки, конверти та ін.). За своїми завданнями промислова графіка тісно зв'язана з торгово-промисловою рекламою, нерідко будучи її складовою частиною. У промисловій графіці однаково важливу роль грають шрифт, орнамент, різні мальовані (переважно символічного характеру) і фотографічні зображення, колірні і поліграфічні рішення. Промислова графіка бере свій початок від клейм і торговельних марок, відомих із давнини. У процесі розвитку товарно-грошових відносин вона формувалася як спеціальна галузь художньої діяльності, підпорядкована розвитку виробництва і ринку. Промислова графіка остаточно склалася в кінці ХІХ ст., коли почали виникати колективи професійних художників, що спеціалізувалися на рекламі, оформленні упаковок та ін. До цього ж часу належать перші спроби створення єдиного фірмового стилю, що охоплює як промислові будівлі і продукцію, так і елементи промислової графіки (роботи П. Беренса). Стильовий розвиток промислової графіки тісно пов'язаний із загальним розвитком пластичних мистецтв.

Сучасна зарубіжна промислова графіка часто входить у систему художнього конструювання (дизайн-графіка), широко використовуючи типові для неї методи проектування; переважає орієнтація на колективну творчість із тенденцією до знеособлення художника-виконавця. Промисловою графікою займаються спеціальні художні бюро: створені на замовлення фірм розробки йдуть лише під маркою цих бюро, а художники-виконавці залишаються, як правило, безіменними.

Зв'язок графіки із сучасним життям, можливості стрімкого розвитку засобів поліграфії, комп'ютерних технологій створюють умови для виникнення нового виду мистецтва – графічного дизайну.

Види графіки представлено на рисунку 1.3.5.

Рис. 1.3.5.Основні види графіки

 

Скульптура (від лат. «sculpere» – ліпити, вирізувати, висікати) є видом пластичного мистецтва, який відображає, пояснює й оцінює дійсність засобами об'ємних пластичних образів і просторових форм. Твори скульптури мають реальний тривимірний об'єм, оточені простором, створені із твердих (дерево, мармур, граніт) або м'яких, пластичних (глина, тісто, віск, пластилін) матеріалів. М'які матеріали вважають тимчасовими. Робота з ними передбачає подальше відливання в чавуні та бронзі. У наш час збільшилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори зі сталі, бетону, пластмаси [76, с. 9].

Скульптура є найдавнішим видом мистецтва. Понад дві тисячі років тому у Стродавній Греції – на батьківщині скульптури – слово «ліплений» звучало як «пластос». Так виникла ще одна назва скульптури – «пластика». Скульптура і пластика позначають один вид мистецтва, продукт якого має назви «скульптура» та «дрібна пластика».

Отже, скульптура – це вид образотворчого мистецтва, художній образ якого існує у тривимірному світі.

Залежно від матеріалу основними способами виготовлення скульптури є висікання і ліплення.

Основні види скульптури: кругла (її можна розглянути з різних боків), рельєфна (об'ємне зображення, розміщене на площині). Залежно від змісту, розмірів та призначення скульптуру поділяють на різні види: монументальна (від лат. «moneo» – нагадує), пов'язана з архітектурою чи пейзажем; декоративно-паркова, що призначена для прикраси парків, майданів, будинків; станкова (від слова «станок»), призначена для встановлення в інтер'єрі; скульптура малих форм (дрібна пластика) (рис. 1.3.6).

Рис. 1.3.6.Основні види скульптури

 

У рельєфній (від італ. «relievo» – виступ, підйом) скульптурі виокремлюють такі види: поглиблений рельєф (контррельєф) із врізаними вглиб контурами; барельєф (від фр. «bas-relief» – низький рельєф), де зображення виступає не більше ніж наполовину свого об'єму над площиною фону; горельєф (від фр. «haufrelief» – високий рельєф), де зображення виступає більше ніж наполовину об'єму.

У скульптурі вирізняють статую – значну за розміром фігуру, яка зображує людину в повний зріст; скульптурну групу, що поєднує кілька фігур, пов'язаних одним художнім задумом, спільністю сюжету й пластики; портрет – зображення будь-якої певної конкретної людини. Портрет може відтворювати одного, двох чи кількох людей – тоді він називається парним чи груповим. Портрет може бути виконаний на повний зріст, по пояс або бути зображенням лише голови. Найчастіше трапляється погрудне зображення, воно називається погруддям.

Виражальні засоби скульптури – об'єм, розмір, колір і фактура матеріалу, гра світла й тіні, ритм, динаміка (символіка пози, руху, жесту, виразу обличчя), деталізація, форма (контур, силует), композиція.

Фактурності скульптурі додає необроблена, шершава поверхня каменю, дерева тощо. У роботі скульптора часто використовується природна фактурність матеріалу або спеціально додається як засіб виразності (художній прийом). Оброблена, згладжена поверхня утворює текстуру, яка відкриває у всій красі і неповторності структуру каменю, дерева, мушлі (рисунчасте поєднання строкатих вкраплень інших порід); у дереві це сплетіння деревних волокон, які прикрашають собою оброблену поверхню.

Зображальні та виражальні засоби скульптури використовуються так, щоб скульптура проглядалася з усіх боків, а силует чітко вимальовувався у просторі та був органічно з ним пов'язаний.

Декоративне мистецтво (фр. «dесоr» від лат. «dесоrо» – прикрашаю) в естетиці визначають як естетичне освоєння середовища, художнє оформлення створеної людиною «другої природи»: будівель та споруд (архітектурний декор), приміщень (інтер'єр, побутові речі), вулиць і доріг. Декоративне мистецтво є галуззю, яка поєднує різні його види: монументальне декоративне мистецтво (прикрашає твори архітектури та садово-паркового мистецтва); декоративно-ужиткове мистецтво (створює художні предмети для суспільного та приватного побуту); оформлювальне мистецтво (художньо оформлює свята, видовища, експозиції та ін.)

Декоративно-прикладне мистецтво – це розділ декоративного мистецтва; охоплює ряд галузей творчості, які присвячені створенню художніх виробів, призначених головним чином для побуту. Творами декоративно-прикладного мистецтва можуть бути різні предмети побуту, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і прикраси.

Разом із поділом творів декоративно-прикладного мистецтва за їх практичним призначенням у науковій літературі з 2-гої пол. ХІХ ст. встановилася класифікація галузей декоративно-прикладного мистецтва: за матеріалом (метал, кераміка, текстиль, дерево); за технікою виконання (різьблення, розпис, вишивка, набійка, литво, чеканка, інтарсія та ін.). Ця класифікація зумовлена важливою роллю конструктивно-технологічних особливостей у декоративно-прикладному мистецтві і його безпосереднім зв'язком із виробництвом.

Декоративно-прикладне мистецтво охоплює дві важливі галузі: декоративне і прикладне. До декоративних належать твори, які не мають безпосереднього утилітарного призначення. Наприклад, писанки, витинанки, «мальовки» тощо. Прикладне мистецтво – це художньо створені предмети утилітарного призначення. Характерно, що більшість предметів побуту виконують водночас і декоративні, і утилітарні функції. У них поняття «краса», «зручність» і «користь» – невіддільні. Різку межу між творами декоративного і прикладного мистецтва провести важко. Бо ж ряд творів можна віднести як до декоративного, так і до прикладного мистецтва. Наприклад, тканини, керамічні і дерев’яні вироби. Саме через те, що ці поняття близькі між собою, їх часто замінюють загальним спільним поняттям «декоративно-прикладне мистецтво». У мистецтвознавчих працях висловлена точка зору, згідно з якою галузь художніх предметів побутування повинна охоплюватися поняттям «декоративне мистецтво», а термін «прикладне мистецтво» вважається застарілим; у науково-дослідницькій літературі широко застосовується поняття «декоративно-прикладне мистецтво».

Вирішуючи, як і архітектура, утилітарні та художні завдання, декоративно-прикладне мистецтво одночасно належить до сфер створення і матеріальних, і духовних цінностей. Твори декоративно-прикладного належать до матеріальної культури і тісно пов’язані з місцевими етнічними та національними особливостями.

Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов’язане з архітектурою. Це декоративні розписи, рельєфи, вітражі, мозаїка, скульптура малих форм та ін.

Оформлювальне мистецтво – художнє оформлення міст, сіл, святкових демонстрацій, експозицій виставок, стендів, вітрин.

Схематично основні види декоративного мистецтва можна представити на рисунку 1.3.7.

Рис. 1.3.7.Види декоративного мистецтва

 

Декоративне мистецтво найповніше розкриває свій зміст в ансамблі, для естетичної організації якого воно створене (інтер'єр помешкання). Це мистецтво супроводжує людину в повсякденному житті, створюючи для неї красу, зручність усередині та навколо житлових і громадських споруд. Воно прикрашає побутові речі (наприклад, посуд, меблі та ін.) та й саму людину, створюючи для неї одяг, прикраси, аксесуари тощо. Твори декоративного мистецтва – живі записи діянь людини, її прагнень і почуттів, задумів. Вони відображають стиль епохи.

Декоративне мистецтво пройшло величезний шлях розвитку – від елементарних, примітивних прикрашань первісною людиною різних знарядь, глиняного посуду, одягу до складного комплексу численних виробів у сучасному інтер'єрі, місті (хатнє начиння, прикраси та оздоби тощо). Здавна людина, майструючи різні вироби, не лише задовольняла свої утилітарні потреби, а й творила «за законами краси».

Архітектуру (лат. аrchitectura від грец. аrchitekton – «будівельник») у мистецтвознавстві визначають як один із видів пластичного мистецтва, яке полягає в майстерності зведення будинків і комплексів (ансамблів). В архітектурі поєднуються технічні (функціональність, конструктивність) і художні (естетика) аспекти. Тут архітектура постає як діяльність проектування і керівництва процесом будування споруд.

Як галузь мистецтва архітектура була започаткована в культурах Месопотамії та Єгипту. Як авторське мистецтво архітектура складається до V ст. до н. е. в Античній Греції (Парфенон, Пропілеї, Акрополь). Книга архітектора Вітрувія започаткувала теорію архітектури. Новий імпульс теорія архітектури як художньої діяльності отримала в період розквіту італійського Відродження (трактати Альберті, Палладіо). У XVIІ та XVIII ст. теорія і практика архітектури стає провідною дисципліною в академіях мистецтв, залучається до низки витончених мистецтв і посідає в ній провідне місце. У XIX ст., незважаючи на досконалість будівельних конструкцій, архітектура як вид мистецтва переживає кризу: зовнішня форма відокремлюється від структури споруди, що привело до еклектичного декоративізму. У XX ст. архітектура займає проміжне становище між містобудівним проектуванням, дизайном і власне художньою діяльністю.

Архітектура має власну мову, виражальні засоби, які вирізняються абстрагованістю художніх образів, умовністю вираження художнього завдання. З цих позицій архітектуру визначають як систему характерних ознак споруд будь-якого періоду історії (антична, готична, Відродження, бароко, рококо, класицизм та ін.) або історії національної культури (Індії, Доколумбової Америки, Київської Русі та ін.).

В іншому розумінні архітектура постає як система будівель і споруд. Типи архітектурних споруд розрізняють за їхнім суспільним призначенням (житловий будинок, культова споруда, видовищні, адміністративні, охоронні, промислові споруди, пам'ятники) та за характером художньої образності.

Розрізняють три головні види архітектури:

– об'ємні споруди (церкви, собори, житлові будинки, школи, театри, стадіони, крамниці, бібліотеки, промислові будівлі та ін.);

– ландшафтна архітектура (організація садово-паркового простору) – міські сквери, парки з «малою архітектурою» (альтанки, мости, фонтани, сходи);

– містобудування, створення нових міст та селищ, реконструкція старих міських районів (рис. 1.3.8).

Рис. 1.3.8.Основні види архітектури

 

Архітектура добре поєднується з іншими видами мистецтва: скульптурою, монументально-декоративними формами (наприклад, мозаїка, фреска, настінні розписи, вітражі).

Як зазначалося у попередньому параграфі, поняття «дизайн» пішло від англійського слова «design», що означає замисел, проект, ескіз. Цей термін означає різні види проектувальної діяльності, метою якої є формування функціонального та естетичного комфорту в навколишньому середовищі людини. Дизайн (художнє конструювання) – створення промислових виробів і раціональне формування навколишнього середовища. Він поєднує споживчі й естетичні якості предметів і об’єктів, що призначені для безпосереднього використання, повинен враховувати структуру та технологію виготовлення [98, с.10].

Отже, дизайн – це термін, який визначає новий вид діяльності з проектування предметного світу. Дизайн виник на початку ХХ ст. як реакція на стихійне формування візуальних та функціональних властивостей предметного середовища. Інколи під терміном «дизайн» розуміють лише одну із його галузей проектування естетичних властивостей промислових виробів. Дизайн вирішує більш широкі соціально-технічні проблеми функціонування виробництва, попиту, існування людей у предметному середовищі.

Дизайн як пластичне мистецтво – не лише створення речей. Надаючи певні функціональні й естетичні властивості, особливості речам і предметному середовищу, художник формує або, можна сказати, «проектує» людину, що буде користуватися цими речами й жити в цьому середовищі. Специфічна особливість дизайну – єдність утилітарних та естетичних принципів. Під утилітарним розуміють корисність, функціональність, зручність користування, конструктивність, технологічність та економічність, а під естетичним – краса, досконалість, виразність та образність. Ці поняття взаємозалежні, причому утилітарне в більшості випадків залишається визначальним.

На нашу думку, дизайн як пластичне мистецтво повторює природну форму, але це відбувається не прямо, а образно, з властивим природним творінням збереженням функцій. Принципи дослідження природи лежать в основі багатьох наукових курсів дизайну.

Сучасний стан дизайну утвердив певну структуру, яка умовно поділяє спеціалізацію різних видів сучасної проектної дизайнерської творчості. Основними складовими загального поняття «дизайн» є: промисловий дизайн, графічний дизайн, дизайн середовища та дизайн костюму.

Цінним для нашого наукового дослідження є посібник В. Т. Шимка «Основы дизайна и средовое проектирование», в якому автор пропонує класифікацію основних видів дизайну як сфери проектної культури. В. Т. Шимко зазначає, що теорія практично ділить неосяжний світ «великого дизайну» на декілька «малих дизайнів», які спеціалізуються на конкретній галузі проектування [180, с. 22–23].

 

Рис. 1.3.9.Основні види дизайну за В. Т. Шимком

 

Проведений аналіз класифікації пластичних мистецтв відображений на рис. 1.3.10.

Рис. 1.3.10.Класифікація пластичних мистецтв

 

На основі проведеного нами аналізу пластичного мистецтва можна стверджувати, що графічний дизайн є однією із його складових. Будь-який продукт графічного дизайну призначений для візуальної комунікації. У цьому основна відмінність графічного дизайну від мистецтва. Твори пластичного мистецтва не є комунікантами (шифрами, які містять певні відомості). Твори графічного дизайну завжди є комунікантами, тобто містять певну інформацію, відомості. Мета графічного дизайну завжди – передача інформації в той час, як мета пластичного мистецтва – передача переживань, їх осмислення.

Як стверджує О. Гладун, природа графічного дизайну дуалістична, утворена від двох компонентів – графіки і дизайну. Тобто графічний дизайн поєднує в собі принципи образотворення і формотворення – за рахунок образотворчості мова графічного дизайну покликана якомога емоційніше й дієвіше доносити до реципієнта необхідну візуальну інформацію, а за рахунок формотворчості дана інформація має сприйматися точно, логічно, комфортно. Тому формально візуально-пластичну мову графічного дизайну слід розглядати як складну специфічну об’ємну систему взаємозалежності знаковості (образотворчості) та структурності (формотворчості). Змістовно – як певний напрямок думок (висловлень), духовних установок, ідей, що інформують і формують. Крім того, засоби виразності графічного дизайну не існують без поєднання з вербальною інформацією, яка також набуває емоційної напруги [29, с. 42–46].

Візуальна комунікація спілкування, в якому носіями інформації є графічні знаки (індекси, ікони, символи).

Можна стверджувати, що в сучасному світі графічний дизайн це візуальне середовище (фірмовий стиль, реклама, ілюстрації, дизайн ЗМІ, мультиплікація, 3D-графіка, графіка у кінематографії, телевізійні заставки, усі види друкованої продукції, фотографіка, веб-дизайн), яке стихійно створюється дизайнерами, художниками і користувачами мережі Інтернет.

О. Гладун зазначає: «Графічний дизайн – унікальне мистецтво, яке знаходиться одночасно у двох вимірах: образотворчості і проектності (художньому й раціональному). Сьогодні воно «організує простір і час у системі комунікації, стає надкомунікацією», візуальною мовою інформаційного суспільства. Мистецтво графічного дизайну багато в чому – мистецтво одного дня, яке створює візуальний простір сучасної людини» [28, с. 45].

Роль графічного дизайну в наш час, цілком підпорядкована різним засобам інформації, зросла надзвичайно. Наше життя пронизане його проявами – газетними сторінками, візуальними комунікаціями, які орієнтують нас у міському просторі, рекламою в торгівлі, бізнесі, на відпочинку. Графічний дизайн, спираючись на досягнення образотворчого мистецтва, доповнив арсенал його засобів масою нових, від шрифтових композицій до мультиплікації і комп'ютерної символіки [180].

За соціокультурними, естетичними і функціональними завданнями графічний дизайн, як діяльність, займає особливе місце між художньо-образотворчими і соціально-інформаційними видами людської діяльності, інтегруючи їх основні положення і органічно сполучаючи найбільш значні для процесу комунікації методи і засоби впливу на глядача (споживача, користувача) візуальної інформації в умовах сучасного світу.

Принципова відмінність графічного дизайну від різновидів графіки як виду образотворчого мистецтва полягає у проектному характері графічного дизайну, його функціонально-естетичній спрямованості на масове відтворення візуальних структур у сучасній комунікативній сфері. Графічний дизайн спрямований на стимуляцію й активізацію пізнавальної діяльності учнів, розвитку навичок продуктивної діяльності за функціональними та естетичними законами.

Таким чином, графічний дизайн є синтетичною творчою діяльністю, яка використовує сучасні засоби передачі інформації і базується на традиціях графічного мистецтва.

 

 







Дата добавления: 2015-10-01; просмотров: 3756. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Броматометрия и бромометрия Броматометрический метод основан на окислении вос­становителей броматом калия в кислой среде...

Метод Фольгарда (роданометрия или тиоцианатометрия) Метод Фольгарда основан на применении в качестве осадителя титрованного раствора, содержащего роданид-ионы SCN...

Потенциометрия. Потенциометрическое определение рН растворов Потенциометрия - это электрохимический метод иссле­дования и анализа веществ, основанный на зависимости равновесного электродного потенциала Е от активности (концентрации) определяемого вещества в исследуемом рас­творе...

Ведение учета результатов боевой подготовки в роте и во взводе Содержание журнала учета боевой подготовки во взводе. Учет результатов боевой подготовки - есть отражение количественных и качественных показателей выполнения планов подготовки соединений...

Сравнительно-исторический метод в языкознании сравнительно-исторический метод в языкознании является одним из основных и представляет собой совокупность приёмов...

Концептуальные модели труда учителя В отечественной литературе существует несколько подходов к пониманию профессиональной деятельности учителя, которые, дополняя друг друга, расширяют психологическое представление об эффективности профессионального труда учителя...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.028 сек.) русская версия | украинская версия