Опера-серія і опера-буффа.

В середині ХVІІІ ст. найпрестижніші і найавторитетніші європейські двори, за винятком французького, мали свої власні трупи італійської опери. Такі міста, як Лондон, Санкт-Пеетербург або Відень мали у своєму розпорядженні італійських музикантів або театральні трупи, що були сформовані в Італії. Розвиток жанру серйозної опери (опера-серія) досяг свого максимального виразу з призначенням П’єтро Метастазіо на посаду офіційного придворного поета при дворі імператора Карла VІ Австрійського, посаду, які він також займав за повелінням Марії-Терезії і Йосифа ІІ. Його лібрето на основі античної міфології були використані найвидатнішими композиторами епохи – на них створено більше 80 опер. Опери за Матастазіо складалися з 3-х актів і головними дійовими особами було найбільше 6 персонажів. За деякими винятками в опері не було хорів, а драматична дія розвивалася в речитативах.

Опера-серія (серйозна опера). Серед композиторів «метастазіанців» були: Адольф Гассе, Карл Генріх Граун (Ніиеччина), Нікколо Джомеллі, Томазо Іраєтта (Італія, Неаполь). Розпочиналась реформа опери, яка була спрямована дати пріоритет природності, простоті і щирості. В цей час у Франції лірична трагедія зі своїми балетами, хорами і ефектними театральними монтажами досягла в обличчі Жана-Філіпа Рамо свого максимального розквіту, блиску і слави. Однак, скоро пробила собі дорогу естетика більш співзвучна з галантним стилем класицизму і близька народу, любителю комічної опери.

Опера-буффа. Комедія dell’arte зі своїми «справжніми» персонажами помалу відтісняє патетику міфологічних героїв античності. Якщо перші опери-буффа були не більше як короткі п’єси, які представлялися для розваги публіки в антрактах серйозних опер – звідси назва intermezzi (інтермеццо), то поступово вони, розвиваючись, зайняли міцне місце на сцені. Таким чином, уже в середині 1750-х рр. цей жанр починає брати верх над серйозною оперою. Опера «Милосердя Тіта» (1791) В. А. Моцарта була однією з останніх опер-серія, написаних в епоху класицизму.

Одним з перших авторів нового жанру був Джованні Баттіста Перголезі (1710–1736) з інтермецо «Служниця-пані» (1733). Для цього жанру насамперед характерними були весела буфонада (звідси і назва), невеликі масштаби з 2-3 дійовими особами і яскрава мелодика, яка добре запам’ятовувалася. Європа бажала і вимагала опери-буффа, але дуже часто поспішність її написання, як і низька якість лібрето, викликала сотню низькоякісних творів, які тепер повністю забуті. Серед композиторів, які написали опери-буффа, виокремлюються Нікколо Піччіні (1728–1800), Джованні Паїзієлло (1740–1816) і Доменіко Чімороза (1749–1801) – автор знаменитої опери «Таємний шлюб» (1792). Їхня творчість підкреслила блиск жанру, який у творчості Моцарта («Весілля Фігаро») і Россіні («Італійка в Алжирі» і «Севільський цирульник») прийшов до свого максимального розквіту і слави.

3. Крістоф Віллібальд Глюк – оперний реформатор. Крістоф Віллі-бальд Глюк (1714–1787) – австрійський композитор, один із найвидатніших представників епохи класицизму. Він є автором 107 опер і відомий як реформатор цього жанру. Глюк внутрішньо збагатив оперу, сприяв її драматизації і надав жанру форми, далекої від принципів опер Метастазіо, які вирізнялися схематизмом, традиційними умовностями і високопарністю, що заважало втіленню живих людських переживань.

Як оперний композитор Глюк сформувався в Італії. У 1741 р. в Мілані була поставлена його перша опера «Артаксеркс» на лібрето найпопуляр-нішого в той час автора П. Метастазіо. Цей твір на відміну від багатьох опер того часу вирізнялося великою простотою і строгістю музичної мови. Після поїздок до Англії і Данії, Глюк повернувся до Відня, де раніше отримав освіту, і присвятив себе оперній творчості.

Глюк став не тільки визнаним майстром італійської опери-серія, але й оперним реформатором. У 1762 р. у Відні відбулася прем’єра опери «Орфей і Еврідіка», яка заманіфестиувала початок оперної реформи, яка стала найглибшою в історії музики і дала свої плоди в його наступному шедеврі – опері «Альцеста». Прем’єра цієї другої опери відбулася у Відні у 1767 р. Те, що було накреслено в «Орфеї», в цій опері знаходить завершене втілення. Повністю щезають традиційні рамки умовної вистави. Поступово стирається різка грань між аріями і речитативами secco (сухий речитатив). Замітною є тенденція до внутрішнього об’єднання номерів. Монументальні хорові сцени надають опері характеру справжньої античної трагедії.

Найбільш повно реформаторські ідеї Глюка втілились в його наступній опері «Іфігенія в Тавриді» (1779). Новаторські устремління композитора яскраво розкриваються уже в музиці увертюри. Тут йому вперше вдалося досягнути безпосереднього зв’язку музики з драматичною дією.

Виступаючи за простоту і природність в операх, Глюк намагався підпорядкувати музику драміі поставити всі музично-виразові засоби на службу драматичному замислу. Основою музично-драматичної дії він зробив речитатив, відновив значення хору, відмовися від зовнішньої розважальності і запутаних сюжетів, надмірної віртуозності вокальних партій, посилив виразові функції оркестру. Глюк подолав схематизм арії da capo, зробивши її органічною частиною єдиного цілого для створення безперервної лінії музично-драматичного розвитку. Добре знаючи виконавську манеру музикантів мангеймської школи, Глюк використовував чотри групи струнних інструментів. Особливого значення композитор надає також духовим інструментам, особливо гобою.

У 1773 р. композитор приїжджає до Франції. Постановка його опер на сцені театру в Парижі викликала бурхливу полеміку. Вплив реформи Глюка як на сучасників, так і на наступні покоління композиторів було глибоким і плодотворним. Моцарт, Керубіні, Берліоз, а також Вагнер стали наслідниками художніх ідеалів і принципів Глюка.

 

4 .Оперні жанри Франції, Німеччини, Англії, Іспанії.

Текст лібрето італійської опери-буффа повністю перекладався на музику, однак в інших музично-сценічних жанрах в інших країнах Європи частина лібрето залишали без музичного супроводу. Це випадок французької комічної опери (opéra-comique), німецького зінгшпіля (singspiel), іспанської тонадільї і англійської баладної оепри (ballad opera), де чергуються, змінюючи один одного, музичні фрагменти і жива розмова. Саме в розмовних частинах відбувається драматична дія твору, в той час як арії і концертні номери дають можливість відобразити тільки особливості характерів і внутрішнього світу персонажів.

Французька комічна опера. У 1752 р. неаполітанська опера-буффа торжествує перемогу в Парижі з представленням опери Перголезі «Служниця-господиня». Це підштовхнуло діячів культури того часу до жорсткої полеміки з питань оперного мистецтва, яка отримала назву «Війна буффонів». Філософи-енциклопедисти, такі як Д. Дідро, Ж. Д’Аламбер і Ж.-Ж. Руссо вітали італійську оперу-буффа, яка була більш природною і простою у порівнянні із ускладненою патетикою і символізмом барокової опери-серія. Свої ідеї Руссо втілив на практиці – він написав оперу «Сільський чаклун», прем’єра якої відбулася в Парижі у 1752 р. Такі автори, як Франсуа Андре Філідор (1726–1795) і Андре Гретрі (1741–1813), автор «Річарда Левове серце» (1784) – першопрохідці в жанрі французької комічної опери. Комічна опера, що продовжувала традиції комедії dell’arte, висміює штампи опери-серія – герої, яких обожнювали, перетворюються у смішних і дурненьких господарів, а слуги наділяються розумом і хитрістю. Прихильники французької опери (ліричних трагедій) бачили в італійській опері-буффа дещо приземлене, те, що не відповідало канонам високого мистецтва. У 1754 р. італайська трупа була вислана з Парижа. Однак дискусія, яка розгорнулася, пробила дірку в устоях барокової опери і дала поштовх до подальшого розвитку оперного жанру.

Німецько-австрійський зінгшпіль. В Австрії та Німеччині святкував перемогу зінгшпіль. Його основа була закладена англійською баладною оперою. Вперше баладна опера Чарльза Коффі «The devil to pay» (1731) була поставлена в 1752 р. у Лейпцигу і перекладі німецькою мовою над назвою «Перетворення жінки». Можна сказати, що це був перший в історії зінгшпіль – жанр, який став розвиватися переважно на півночі Німеччини. Як і французька комічна опера, зінгшпіль пов’язаний з традиціями італійської комедії dell’arte і, крім того, з традиціями народної австрійської імпровізованої комедії (зокрема театру маріонеток). Найвищого розквіту жанр досяг у творчості В. А. Моцарта («Викрадення із сералю» (1782), «Чарівна флейта» (1791)), який збагатив гротескні, народно-побутові сюжети ранніх зінгшпілів складною філософською символікою і глибоким ліризмом. Традиції зінгшпілів Моцарта були продовжені Л.ван Бетховеном в опері «Фіделіо», а в ХХ ст. втілились у жанрі мюзиклу.

Іспанські та англійські жанри. Сарсуела і тонаділья – «рідні сестри» італійської опери-серія, німецько-австрійського зінгшпіля і французької комічної опери. Як новий жанр сарсуела появилася на початку ХVІІ ст., хоч у наступному столітті була витіснена оперою. В середині ХІХ ст. жанр знову відродився. Тонаділья була попередницею сарсуели і народилася як коротка комічна інтермедія, яка виконувалася в антрактах комедії і серйозних опер. Однак у подальшому розвитку тонаділья все більше набувала рис італійської опери-буффа. В середині ХVІІІ ст. з’являється також англійська баладна опера – жанр, розвиток якого незабаром, як здавалося, пішов на спад після «Опери жебраків» (1728) Джона Гея і Джохана Крістофа Пепуша. Згодом баладна опера набула рис італійської опери-буффа і французької опери. «Любов на селі» (1762) Томаса Арна є першою англійською комічною оперою, яка, так і як зінгшпіль, вела до народження жанру мюзикла.

5.Розвиток крупних інструментальних форм: виникнення симфо-нії, класичний концерт, камерна музика. Соната – один із основних жанрів інструментальної музики. Сам термін утвердився в ХVІ ст. для позначення інструментального твору на відміну від вокальної кантати. Розвиток великих інструментальних форм епохи класицизму прямо залежав від розвитку сонатної форми. Твір, написаний в сонатній формі, складається із трьох основних розділів – експозиції, розробки і репризи. Експозиція включає первісний виклад основних тем – основної і побічної; розробка розвиває матеріал і підготовлює репризу; в репризі побічна партія повертається в основну тональність, що врівноважує форму в цілому. В сонатній формі прийнято писати перші частини симфоній і концертів – жанрів великих інструментальних форм.

Походження симфонії. Жанр симфонії кінцево сформувався в середи-ні ХVІІІ ст. До появи самого жанру термін «симфонія» використовувався для позначення інструментальних фрагментів в операх, ораторіях або навіть сольної інструментальної п’єси. Безпосереднім попередником жанру симфо-нії послужила неаполітанська тричастинна оперна увертюра, яка будувалася за принципом контрасту темпів – швидкий, повільний, швидкий. Велику роль у становленні жанру відіграли композитори мангеймської школи. Починаючи з 1740 р. придворна капела Мангейму, завдяки меценатству курфюрста Карла Теодора, стала музичним центром Європи і провісником нових оркестрових форм. Придворний оркестр Мангейму став знаменитим по всій Європі завдяки своїм нововведенням в інструментальній галузі, таким як, наприклад, стремлінням викликати ефект і вразити уяву слухачів поступовим крещендо (мангеймське крещендо). Такі композитора, як Йоган Стаміц або Франц-Ксавер Ріхтер використовували у своїй творчості всі новаторські досягнення мангеймської школи. Великий оркестровий склад робить неможливим керування музикантами від клавесина (клавічембало), тому фігура диригента оркестру набуває нової ролі. Однак кінцеві канони класичної симфонії сформувалися у творчості композиторів віденської класичної школи – Й.Гайдна, В. А. Мацарта і Л. ван Бетховена. Симфонія стала чотиричас-тинним циклом, що включав Allegro в сонатній формі (перша частина), повільна частина (друга частина), менует або скерцо (третя частина) і фінал (четверта частина). У творчості композиторів віденської класичної школи симфонія набула рис глибокого психологізму та емоційності, які були розвинуті пізніше композиторами-романтиками.

Класичний концерт. Форма класичного концерту отримала свого найвищого розвитку у творчості В. А. Моцарта. В основі концерту лежало протиставлення звучання сольного інструменту і цілого оркестру. Найчастіше сольними інструментами для концертів стали фортепіано і скрипка. Г. Ф. Гендель створив органний концерт. Зазвичай солював один інструмент (рідше 2 або 3). Класичний концерт складається з трьох частин – перша швидка, написана в сонатній формі; друга повільна, найчастіше в формі арії; третя швидка у формі рондо або теми з варіаціями. Тричастинна структура концерту були випрацьована А. Вівальді. Згодом з розвитком жанру з’явилися одночастинні концерти (у творчості Ф. Ліста) і чотири частинні (у Й. Брамса). Як особливість треба відзначити, що перш ніж завершити перший і останній рух, сколюючий інструмент пропонує каденцію, пасаж, в якому він реалізує самостійно віртуозну за характером імпровізацію, що ґрунтується на музичних темах і мотивах, що виникають із руху, який завершується.

Камерна музика. В епоху класицизму, завдяки в основному внеску Гайдна, виробляється відмінність між творами, написаними для великої оркестрової групи і призначеними для малого інструментального складу. В цей час сформувалися класичні види інструментального ансамблю – соната, тріо, квартет та ін. Найбільшої популярності згодом набуває струнний квартет у творчості таких композиторів, як Л. ван Бетховен, Ф. Шуберт, Ф. Шуман, Ф. Мендельсон.

6. Церковна музика в епоху класицизму. До ХVІІ ст. церква залишалася основним центром музичного професіоналізму. Починаючи з середини ХVІІІ ст. композитори надавали більшу увагу світським музичним жанрам, ніж церковній музиці. Розквіт таких жанрів, як опера, симфонія, концерт, соната вплинув на реформування жанрів сугубо церковних. До ХVІІІ ст. григоріанський хорал уже практично не використовувався; багатоголосий мотет уступив місце кантаті. Реформа проявилася в драматизації і симфонізації церковних жанрів, що приводило до того, що твори, первісно написані для богослужіння, втрачали свою первісну функцію і переходили в розряд світських концертних композицій. Однак церковна музика продовжувала займати провідне місце в музичному мистецтві. Твори церковної музики створювали композитори віденської класичної школи. Меси Й. Гайдна, Реквієм В. А. Моцарта, «Урочиста меса» Л. ван Бетховена – безцінний дарунок на вівтар церковної музики ХVІІІ–ХІХ ст.

Церковні жанри. Впродовж ХVІ–ХVІІ ст. основним церковним жанром протестантської музики був багатоголосний мотет: Й. С. Бах поставив на перше місце жанр «страстей» – храмове дійство про страждання і смерть Христа, що ґрунтується на євангельських текстах і відоме ще з ІV ст. «Стасті за Іоанном» (1724), «Страсті за Матфеєм» (1727 або 1729) і «Висока Меса h-moll» (1747–1749) Баха – вершина церковної музики ХVІІІ ст. Продовжують розвиватися інструментальні жанри церковної музики. Особливо суттєву роль почав відігравати орган. Прелюдіювання на хоральні теми передувало і завершало службу, а в ході літургії виконувалися прелюдії, фуги, токати, річеркари. «Stabat Mater» (1736) Перголезі відкрила двері для проникнення галантної естетики в церковну музику. Традиції Перголезі продовжили композитори класичної епохи такі, як Йоган Адольф Хассе (1699–1783), Антоніо Саль’єрі (1750–1825) і Йозеф Леопольд Ейблер (1765–1846).

Внесок Гайдна. Після своєї мандрівки Англією у 1790 р. Гайдн написав шість великих мес. Загалом ним написано 14 мес. Глибока «Нельсон-меса» (1798) і яскрава, світла «Меса Терезія» (1799) – тільки окремі із цих шедеврів церковної музики епохи класицизму. Великий внесок в її розвиток Гайдн вніс і своїми ораторіями «Сім слів Спасителя на хресті» (1796), «Створення світу» (1798). Знамениті також його «Te Deum» і «Stabat Mater».

Моцарт і Бетховен. Церковна музика Амадея Моцарта охоплює жанр меси, літанії, вечірні, офферторії, мотети, кантати, ораторії. Більша частина церковної спадщини композитора була створена в той час, коли він перебував на службі архієпископа Коллоредо в Зальцбургу. Моцарт написав 18 мес. Такі меси як «Коронаційна меса» (1779), Велика меса C-Dur (1783) і «Vesperae solemnis de confessore» (1780) – золоті сторінки його творчості. Найбільш знаменитим твором Моцарта, написаним для церкви, ста Реквієм, розпочатий в рік його смерті (1791) і завершений його учнем Францом Ксавером Зюсмейром (1766–1803). Серед інших видатних сторінок церковної музики Моцарта – мотет «Ave Verum Corpus» (1791), що вражає глибиною і проникливістю.

Людвіг ван Бетховен окрім ораторії «Христос на Маслинній горі» (1803) написав дві меси: Месу C-Dur (1807) і Урочисту месу (1823). Остання написана для чотирьох солістів (сопрано, контральто, тенор і бас), хору, великого оркестру та органу.

7.Франц Йозеф Гайдн (1732–1809) – один із основоположників віденської класичної школи. Творчий шлях Й. Гайдна – великого австрійського композитора, старшого сучасника В. А. Моцарта і Л. Бетховена – тривав близько п’ятдесяти років та охопив всі етапи розвитку віденської класичної школи – від її зародження в 1760-х роках аж до розквіту творчості Бетховена на початку ХІХ ст. Разом з Моцартом та Бетховеном Гайдн сформував і довів до рідкісного рівня досконалості стиль так званого віденського класицизму. Початки цього стилю лежать ще в епосі бароко, а пізній його період, виражений у творчості Гайдна, Моцарта та Бетховена, підводить безпосередньо до епохи романтизму.

Ним створено 104 симфонії, 83 струнні квартети, 52 сонати для фортепіано, велика кількість концертів і камерних ансамблів для різних інструментів.

Коли Гайдну виповнилося сім років капельмейстер фон Ройтер (1708-1772 роки), проїжджаючи через Гайнбург, випадково почув його гарний голос, забрав з собою і визначив у капелу (собору cв. Стефана у Відні), де, продовжуючи освіту, майбутній композитор вчився співати, грати на клавесині та скрипці, до того ж у дуже хороших вчителів. До вісімнадцяти років я з великим успіхом виконував сопранові партії, і не лише у соборі, але і при дворі. Коли у хлопчика пропав голос, йому довелося вісім років бідувати. Він писав твори переважно ночами, не знаючи, чи має який-небудь дар до композиції чи ні, і записував свою музику старанно, але не зовсім правильно. Так тривало доти, доки Гайдну не пощастило вивчати справжні основи мистецтва в італійського композитора Ніколи Порпори (1686 – 1768), який тоді жив у Відні. Гайдн багато працював над своєю освітою, і з часом завоював визнання віденських музичних кіл, познайомився з П ’ єтро Метастазіо, композиторами Глюком та Діттерсдорфом, які підтримали молодого музиканта.

До 1757 р. Гайдн вже був автором своїх перших струнних квартетів. Композитора можна по праву вважати основоположником цього жанру, в якому він проявив себе видатним майстром. Ці квартети Гайдн присвятив відомому віденському чиновнику барону Карлу Йозефу фон Фюрнбургу, який у своїй садибі біля Мельку влаштовував багато чисельні музичні дійства і концерти. В подяку за цю присвяту фон Фюрнбург рекомендував молодого музиканта графу Фердінанду Максиміляну фон Морціну, який у 1759 р. прийняв Гайдна до своєї приватної капели як композитора і капельмейстера і призначив платню. Для цієї капели композитор написав свою першу симфонію.

У 1761 р. відомий меценат угорський князь Пал Антон Естергазі запросив Гайдна до себе на службу, а після його смерті у 1766 р. композитор перейшов на службу до його брата Міклоша. Цього ж року композитор був призначений капельмейстером при княжому дворі Естергазі. На цій посаді Гайдн служив протягом наступних 25 років. До обов’язків композитора входило написання музичних творів для прийомів, концертів і різних святкувань, які княжа сім ’ я влаштовувала у своїх особняках у Відні, Айзенштадті і розкішному палаці – фамільній резиденції Естергазі на березі озера Нойзідлер.

У розпорядженні Гайдна був один із кращих оркестрів Європи. Для нього композитор написав багато опер, постановки яких здійснювалися в театрі палаці Естергазі. Серед них – «Аптекар» (1768), «Рибачки» (1770), «Обдурена невірність» (1773) і «Місячний світ» (1777). Окрім того, він писав твори духовного характеру, наприклад « Stabat Mater» (1767), «Меса св.. Цецилії» (1766). На службі в Естергазі Гайдн написав також багато симфоній і струнних квартетів. Окрім того він виконував безкінечні замовлення, які приходили з різних точок Європи. Так, для собору в Кадісі він написав «Сім слів Спасителя на хресті». Цей твір згодом композитор переробив, створив на його основі струнний квартет (1787) і ораторію (1796).

Після смерті князя Міклоша (1790) і розпуску капели, Гайдн їде до Лондона на запрошення відомого антрепренера Йогана Петера Заломона. Тут композитора чудово зустріли, а його твори одразу ж завоювали успіх у лондонської публіки. В Оксфордському університеті Гайдн отримав почесний титул доктора музики. Вершиною творчості композитора цього періоду є його 12 лондонських симфоній – класичні зразки зрілого симфонізму віденської школи. Гайдн побував також в Гамбургу, Берліні, Дрездені, Франкфурті і Бонні, де дав декілька уроків Бетховену.

Гайдн залишив велику творчу спадщину. Він звертався майже до всіх існуючих жанрів і створив більше ста симфоній, 47 сонат для фортепіано, 24 опери, 83 струнні квартети, кілька сотень інших камерних творів, велику кількість пісень для голосу з супроводом.

Історичне значення Гайдна визначається в першу чергу його новаторством у створенні сонатно-симфонічних форм. Разом із Моцартом і Бетховеном він є основоположником віденської класичної школи. Гайдн – композитор, стиль якого знаменує перехід від класицизму до музичного романтизму. Стиль Гайдна органічно пов’язаний з грунтом, на якому він виріс, – з Віднем, великою австрійською столицею, яка була для Старого Світу своєрідним “плавильним казаном”: італійська, південно-німецька та інші традиції сплавлялися тут в єдиний стиль.

Віденські композитори середини ХVІІІ ст. мали у своєму розпорядженні кілька різних стилів: один – “суворий”, що призначався для мес і іншої церковної музики: у ньому головна роль належала поліфонічному письму; інший – оперний: у ньому італійський вплив зберігався аж до часів Моцарта. Виходячи з цих умов Гайдн швидко створив власний стиль, притому єдиний для всіх жанрів, чи то меса або кантата, вулична серенада або клавірна соната, квартет або симфонія. Сам Гайдн розказував, що найбільший вплив на нього мав Карл Філіп Еммануель Бах, син Йоганна Себастьяна. Стосовно ж гайднівських симфоній, то вони безпосередньо пов’язані з австрійською традицією.

8.Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791) – величний геній сві-тового музичного мистецтва. Незважаючи на коротке життя, він створив велику кількість творів у всіх існуючих в його епоху формах і жанрах. Творчість цього австрійського композитора – один із важливих етапів у світовому розвитку опери, симфонії, концертної і камерної музики.

Народившись в сім’ї композитора Леопольда Моцарта, цей обдарований феноменальним слухом хлопчик з раннього дитинства почав вчитися грати на клавесині і скрипці під керівництвом батька. Уже в трьохлітньому віці юний геній виконував прості мелодії на клавесині, а в 4 роки без труднощів грав на клавесині і скрипці, у п’ять – створював короткі п’єси для клавішних інструментів. Намагаючись показати незвичайні музичні здібності сина, Леопольд Моцарт приклав багато зусиль, перетворивши виступи чудо-дитини в одне із улюблених «видовищ» при дворі архієпископа Зальцбурзького.

З шести років Вольфанг Амадей концертує в домах аристократів, з тріумфом гастролюючи культурними центрами Європи. Перебуваючи 1770 року у Римі Моцарт був удостоєний аудієнції папи Климента XIV – вражений талантом 14-річного музиканта, папа нагородив його однією з найвищих католицьких відзнак – Орденом Золотої шпори.

У 1762 році юний композитор побував у Мюнхені і Відні, де з великим успіхом грав з листа і імпровізував у різних жанрах перед австрійською імператрицею Марією Терезією. Через рік розпочалася тривала концертна поїздка сімейства Моцартів, під час якої маленький музикант виступав у містах Південної Німеччини, а також в Парижі, Лондоні, Генті, Антверпені, Гаазі, Амстердамі і Брюсселі. Ці поїздки розширили музичний кругозір Моцарта і принесли йому багато яскравих вражень. Він мав можливість познайомитись з виконавським стилем знаменитого мангеймського оркестру і з французькою музикою. Серед вражень, які отримав в Лондоні, найбільш сильний вплив на Моцарта мали твори Йогана Крістіана Баха, творчий стиль якого йому був особливо близьким.Знайомство з Й. К. Бахом викликає до життя перші симфонії (1764). Вони наслідували галантний, жвавий та енергійний стиль музики Йоганна Крістіана, який став вчителем хлопчика.

У Відні 1768 року він у віці 12 років отримує замовлення на опери в жанрі італійської опери-buffa – «Удавана простачка» і німецького зінгшпіля – «Бастьєн і Бастьєнна». Роком раніше в Зальцбурзькому університеті була поставлена його шкільна опера «Аполлон і Гіацинт».

В 1770 р. Мацарт з батьком відвідує Мілан, ле знайомится з видатними музикантами – Джованні Баттіста Саммартіні (1700–1775) і падке Джованні Баттіста Мартіні (1706–1784). В римі Моцарти в Сікстінській капелі прослухали хоровий твір Аллегрі «Мізерере», який було заборонено публікувати і виконувати поза стінами капели. Юний композитор вразив всіх, записавши з пам’яті твір після одного прослуховування.

Після прем’єри опери «Мітрідат, цар Понтійський», яка відбулася в Мілані в 1770 р., Моцарт повернувся в Зальцбург. Поряд із музикою релігійного характеру, яку Моцарт створював на замовлення архієпископа Ієроніма графа Колоредо, композитор писав також струнні квартети, серенади і симфонії.

Знаходячись під впливом концепцій оперної реформи Глюка, Моцарт пише оперу-серія «Ідоменей, цар Крітський». Після її успішної прем’єри, яка відбулася у Мюнхені (1781), він отримує багато замовлень і запрошень.

Моцарт гостро відчував залежність і принизливе становище слуги при дворі архієпископа, тому прийняв досить відважне як на той час рішення – остаточно відмовитись від служби в архієпископа і заробляти на життя як вільний музикант. У 1782 р. композитор осів у Відні і того ж року одружився на Констанції Вебер. Незабаром він отримав замовлення від імператора Йосифа ІІ на створення опери «Викрадення із сералю», яка стала кращою із зінгшпілів (німецьких комічних опер) свого часу.

У Відні Моцарт познайомився з придворним поетом Лоренцо да Понте, який пише лібрето таких знаменитих опер композитора, як «Весілля Фігаро» (1786), «Дон Жуан» (1787) і «Так поступають всі жінки» (1790). Ці три опери визначили подальший розвиток жанру. Після смерті Глюка Моцарт, що мав матеріальні труднощі, зайняв його посаду «придворного камер-компо-зитора», однак маленька платня не дозволила покращити матеріальний стан його сім’ї. В останні роки життя, з 1780 до 1790 р., композитор створив найвизначніші шедеври: фортепіанні концерти і три останні симфонії. Геніальна симфонія № 40 (1788) – одна із найзнаменитіших. Симфонія № 41 (1788) уже після смерті композитора була названа «Юпітер».

Останній рік життя композитора приніс нові творчі досягнення. Моцарт пише казкову фантастичну оперу «Чарівна флейта» і оперу-серія «Милосердя Тіта», яка була створена з нагоди коронації Леопольда ІІ у Празі.

Моцарт помер під час роботи над «Реквіємом». Партитура, не завершена композитором, була допрацьована його учнем Зюсмайєром.

Музика, яку створював композитр, з роками змінювалася. У ранній період творчості Моцарт слідував традиціям бароко і галантного стилю. Твори зрілого періоду втілюють в собі розквіт епохи класицизму. Останні його твори я передвісниками раннього романтизму.

6. Людвіг ван Бетховен (1770–1827) – ключова фігура в західній класичній музиці періоду між класицизмом та романтизмом. Німецький композитор, піаніст і диригент Людвіг ван Бетховен є представником віденської класичної школи. Це видатний симфоніст початку ХІХ ст., що перетворив і підніс жанр симфонії до рівня сучасної йому німецької літератури і філософії.

З раннього дитинства Бетховен проявив непересічні музичні здібності, що дозволило йому брати участь в багато чисельних публічних концертах в Бонні, де проявився його рідкісний дар імпровізатора. Важливу роль у формуванні музичних навичок юнака відіграв Крістіан Готліб Нефе, придворний органіст. Саме він одним з перших помітив і оцінив незвичайні здібності юного генія, якому на ту пору було тільки 12 років. Через два роки, у 1784 р., Бетховен отримав місце другого придворного органіста. Кілька років пізніше він стане альтистом придворної капели.

У 1787 р. курфюрст спрямував Бетховена до Відня, однак молодий музикант незабаром повернувся до Бонна у зв’язку із хворобою, а за тим і смертю матері.

У 1790 р. Бетховен знайомится із Гайдном. Повернувшись до Відня у 1792 р., молодий композитор бере у нього кілька уроків, однак незабаром уроки стали гнітити обидвох. Не дуже задоволений Гайдном як учителем, Бетховен продовжив навчання у Йоганна Шенка, Йогана Георга Альбрехтсбергера і Антоніо Сальєрі. Незабаром молодий музикант завойовує визнання віденської публіки як композитор, блискучий піаніст і незрівняний імпровізатор і стає одним із найвидатніших музикантів серед сучасників.

Творчість Бетховена поділяють на три великі періоди, які відріз-няються за стилем.

Перший тривав до 1800 р. В цей час Бетховен продовжує розвивати традиції, закладені його безпосередніми попередниками з віденської школи – Гайдном і Моцартом. Він пише два фортепіанні концерти (1784 і 1795), струнні квартети ор.18 (1798–1800), десять фортепіанний сонат, серед яких знаменитиаВосьма (c-moll), названа композитором «Патетичною» (1798). З 1798 р. у Бетховена проявилися перші ознаки послаблення слуху і це дуже пригнічувало композитора. У 1802 р. після лікування він в пориві зневіри написав братам прощального листа. Тільки музика врятувала його від останнього кроку. У творах 1800–1803 рр. відбилися всі переживання Бетховена: пригніченість і полум’яний протест, пристасть і смирення, пошуки спокою і стремління до активного, діяльнісного життя. Такими є його Третій фортепіанний концерт c-moll, ор. 37 (1800), соната As-dur, ор. 26 з похоронний маршем і «Місячна соната» (1801), а також «Крейцерова «соната для скрипки і фортепіано (1803) та ряд інших творів.

У зрілий період Бетховен, пройшовши суворі випробування, але не зломлений ударами долі, перетворює класичну структуру симфонії, замінивши традиційний розмірений менует стрімким скерцо, формою, яка дає можливість композиторам проявити більшу творчу свободу. У ці роки Бетховен створив такі видатні симфонії, як монументальна Третя «Героїчна» (1805), драматична П’ята (1808) і Шоста «Пасторальна» (1809), в якій втілено схиляння Бетховена перед красою природи. Пізніше композитори-романтики, що часто зображали картини природи за допомогою музичних фарб, будуть вважати цю симфонію безпосередньою попередницею своїх творів. В той же час Бетховен пише знаменитий Концерт для скрипки (1806), три струнні квартети (1805–1806), присвячені російському послу у Відні Андрію Розумовському, а також оперу «Фіделіо». Опера була написана на сюжет переробленого і перекладаного німецькою мовою популярного лібрето французького драматурга Буйї «Леонора, або Подружня любов». Прем’єра відбулася у Відні (1805), проте успіху автору не принесла. Розчарований провалом, Бетховен неодноразово її переробляв. В кінцевому варіанті опера була успішно поставлена у віденському театрі «Кернтнертор» (1814).

Останні роки життя Бетховена пов’язані із повною втратою слуху (від 1815). Це не дозволило йому продовжувати виконавську діяльність як піаністу чи диригенту, але не зупинило творення музики. У ці роки ним створено такі монументальні твори, як фортепіанна соната ор. 106 «Hammerklavier» (1817–1818), дивовижні струнні квартети, незрозумілі у свій час із-за новаторської музичної мови, а також Велика фуга ор. 133 (1825 –1826). До цього періоду належить створення незвичайної «Урочистої меси» (1819–1823), яка була присвячена старому другу і покровителю композитора ерцгерцогу Рудольфу. Однак вершиною періоду стала Дев’ята симфонія (1822–1824), до фіналу якої композитор вперше ввів хор і солістів. Цей фінал, що ґрунтується на оді Шіллера «До радості», оспівував братство всіх людей світу.

На зміну віденському класицизму приходить романтизм.

 

Література до теми:

Всеобщая история музыки / автор-сост. А. Минакова, С. Минаков. – М.: Эксмо, 2009. – С.139–179. – (Всеобщая история).

История мировой музыки: Жанры. Стили. Направления / [авт.-сост. А. Минакова, С. Минаков]. – М.: Эксмо, 2010. – 544 с.: ил. – (Библиотека мирового искусства).

Кашкадамова Н. Мистецтво виконання музики на клавішно-струнних інструментах (клавікорд, клавесин, фортепіано) ХІV–ХVІІІ ст.: навч. посіб. – Вид. 2-ге, випр., і доп. – К.: Освіта України, 2010. – 416 с.

Конен В. История зарубежной музики. Вып. ІІІ. Германия, Австрия, Италия, Франция, Польша с 1789 года до середины ХІХ века. – М.: Музыка, 1972. – С.9 –167.

Левик Б. История зарубежной музики. Вып ІІ. Вторая половина ХVІІІ века. – М.: Музыка, 1974. – С.5 –275.

Мир музыки: энциклопедия. – М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 58–73: ил.

Опера. Иллюстрированная энциклопедия [пер. с англ.] / гл. ред Стэнли Сэди. – М.: ЗАО «БММ», 2006. – С.81–113..

Стендаль. Жизнеописания Гайдна, Моцарта и Метастазио. Жизнь Россини / Стендаль. – Алма-Ата: Онер, 1987. – 686 с.

Штейнпресс Б. Популярный очерк истории музыки до ХІХ века / Б. Штейнпрес. – М.: Гос. муз. изд-во, 1963. – С.227 –250; 282 –383.

Masterpieces of the Metropolitan museum of art [introduction by Philippe de Montebello; edited by Barbara Burn]. –The Metropolitan museum of art, New York; A bulfinch press book/ Little, Brown and company Boston; New York; Toronto; London, 2001. – 320 p.

 

 

Доктор мистецтвознавства,