Лекція. Тема 5. Музичне мистецтво класицизму

1. Характеристика стилю класицизму.

2. Опера-серія і опера-буффа.

3. Крістоф Віллібальд Глюк – оперний реформатор.

4. Оперні жанри Франції, Німеччини, Англії, Іспанії: французька комічна опера, німецько-австрійський зінгшпіль, англійські та іспанські жанри.

5. Розвиток крупних інструментальних форм: виникнення симфонії, класичний концерт, камерна музика.

6. Церковна музика в епоху класицизму.

7. Франц Йозеф Гайдн (1732–1809) – один із основоположників віденської класичної школи.

8. Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791) –величний геній світового музичного мистецтва.

9. Людвіг ван Бетховен (1770–1827) – ключова фігура в західній класичній музиці періоду між класицизмом та романтизмом.

1. Характеристика стилю класицизму. Художній стиль «класи-цизм» як естетичний напрямок в європейському мистецтві, що зберегся до початку ХІХ ст. (від лат. classicus, франц. Classicism – «зразковий»), виник у ХVІІ ст. у Франції. Грунтуючись на уявленнях про закономірності, розумності світової побудови, майстри цього стилю сповідували ясні і строгі форми, гармонічні зразки, втілення високих моральних ідеалів. Вищими, неперевершеними зразками художньої творчості вони вважали твори античного мистецтва, тому розробляли античні сюжети і зразки. Класицизм протистояв бароко з його пристрасністю, мінливістю, протиріччями, утверджував свої принципи у різних видах мистецтва, у тому числі і музиці. Класицизм в музиці не зовсім схожий із класицизмом в літературі, театрі і живописі. В музиці неможливо опиратися на античні традиції, оскільки вони майже невідомі. Окрім того, зміст музичних творів часто пов’язаний із світом почуттів людини, які не піддаються жорсткому контролю розуму. Однак композитори віденської школи створили дуже струнку і логічну систему правил побудови твору. Завдяки цій системі найскладніші почуття втілювалися в ясну і досконалу форму. І якщо в інших видах мистецтва закони класицизму уже на початку ХІХ ст. багатьом здавалися застарілими, то в музиці система жанрів, форм і правил гармонії, розроблена віденською школою, зберегіє своє значення до цього часу.

Вважають, що в основі класицизму лежать ідеї раціоналізму, що йдуть від філософії Декарта. Художній твір, з точки зору класицизму, повинен будуватися на основі строгих канонів, тим самим виявляючи стрункість і логічність самої світобудови. Інтерес для класицизму складає тільки вічне, незмінне – у кожному явищі він намагається розпізнати тільки істотні, типологічні риси, віжкидаючи випадкові індивідуальні ознаки. Естетика класицизму надає великого значення суспільно-виховній функції мистецтва. Багато правил і канонів класицизм бере з античного мистецтва – у Арістотеля і Горація.

Класицизм встановлює строгу ієрархію жанрів, які діляться на високі (ода, трагедія, епопея) і низькі (комедія, сатира,байка). Кожен жанр має строго визначені ознаки, змішування яких не допускається.

Не зважаючи на прихильність до ідеалів античності, класицизм зовсім не слідував по втоптаному шляху. Майстри цієї епохи виробили ряд прин-ципів, на яких ґрунтувався не тільки сам класицизм, але й деякі наступні напрямки. Основними ідеологічними завданнями класичного мистецтва була прослава монарха, як центру розуму нації, і оспівування героїзму в ім’я виконання обов’язку перед співгромадянами.

Засновником поетики класицизму в літературі є француз Франсуа Малерб, який здійснив реформу французької мови і вірша і розробив поетичні канони. Провідними представниками класицизму в драматургії стали трагіки Корнель (1606–1684) і Расін (1639–1699), основним предметом творчості яких був конфлікт між громадянським обов’язком і особистими пристрастями. Високого розвитку досягли також «низькі» жанри – байка (Ж. Лафонтен), сатира (Н. Буало), комедія (Ж. Б. Моль’єр).

Класицизм ХVІІІ ст. розвивася під впливом ідей просвітництва. Творчість Вольтера (1694–1778) була спрямована проти «релігійного фанатизму», абсолютистського гніту, наповнена «пафосом свободи». Метою творчості просвітників стало бажання змінити світ в кращий бік, а також побудувати саме суспільство у відповідності до законів класицизму.

Під впливом французького класицизму розвивалася творчість великих німців Й. Гете (1794 –1832) і Ф. Шіллера (1759–1805), які бачили у мистецтві основну силу виховання людини.

В архітектурі основною рисою було звернення до форм античного мистецтва як еталону гармонії, простоти, строгості, логічної ясності і монументальності. Архітектурі класицизму в цілому притаманні регулярність планування і чіткість об’ємної форми. Основою архітектурної мови класицизму став ордер, в пропорціях і формах близький до античності, симетрично-осьові композиції, стриманість декоративного убранства, регулярна система планування міст.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. центр музичного професіоналізму перемістився із церкви у палаци королів і вельмож, а до середині ХVІІІ ст. – у публічні міські установи: оперні театри (перший – у Венеції в 1637), концертні зали (перший – у Лондоні в 1690) і площадки на відкритому повітрі, аристократичні салони, музичні товариства, навчальні заклади (академії, консерваторії, школи).

Класицизм, як породження західної культури, що розвивалася в парадигмі католицизму, все далі відходив від релігійного до світського: він відкидає поліфонічний стиль і повязану з ним хорову культуру. Розквітає інструментальна творчість і народжується стилі: скрипковий, клавірний, органний, ансамблеві, оркестрові, концертні та ін. Торжествують світські форми, пов’язані з оперою і гомофонно-гармонічним складом інструмен-тальної музики. Система церковний ладів була замінена новою мажоро-мінорною системою.

Творчість віденських композиторів (Гайдна, Моцарта і Бетховена) характерна раціоналізмом у конструюванні форми, лапідарністю[18] і виразністю тем, спів розмірністю елементів музичної стркутури у поєднанні із щедрим мелодичним багатством, винахідливістю і драматичним пафосом. Стилю віденських класиків притаманні ясність побудови твору і кожної його частини. Виразність і завершеність кожної теми, образність кожного мотиву, багатство інструментальної палітри. Подібно до архітектури часів класи-цизму музична пропорційність і симетричність виявдяють себе у точних або варійованих повторах теми, в чітко визначених цезурах, в кадансах[19] – зупинках, які подібно до глибоких поклонів в танці. Майже всі великі інстру-ментальні твори Гайдна і Моцарта являють собою сонатно-симфонічні цикли. У їх симфоніях, сонатах, концертах і квартетах, що були витримані в традиційних, історично складених формах, зажди визначальним началом був зміст. Форма була досить гнучкою, а тематичний матеріал відзначався ясністю і рель’єфністю образів. Музика віденських класиків в основному ґрунтується на гомофонно-гармонічному мисленні. Однак цей гомофонно-гармонічний склад поєднується з поліфонічним розвитком. Гармонічна мова віденських класиків ґрунтується на принципі функціональності. Гармонічні функції тоніки, субдомінанти і домінанти в межає мажорного і мінорного ладу – ось коло гармонічних засобів, що широко використовувалися Гайдном і Моцартом. У сфері форми для віденського класичного стилю характерна періодичність і симетричність мелодичних і ритмічних стрктур, що являла собою восьми- і 16-тактові побудови (періоди, речення), що завершувалися кадансами.

Мистецтво віденських класиків внесло до світової музичної культури могутній реалістичний і демократичний струмінь, що ґрунтується на багатствах народної творчості, і тому воно зберегло для нас всю свою цінність і художню значимість.