Авторська концепція роману як прийом сатиричного зображення внутрішнього світу героїв

Доля письменника-сатирика у всі часи була тернистою. Зовнішні перешкоди в особі всюдисущої цензури змушували його висловлювати свої думки не прямо, а натяками, за допомогою всякого роду іносказань - «езоповою мовою». Сатира часто викликала незадоволення і у простих читачів, які не бажають зосереджувати увагу на хворобливих явищах життя, не схильних віддаватися хвилюванням та тривогам з приводу життєвих недосконалостей. Письменник-сатирик не лестить своєму читачеві, змушує його волею-неволею знаходити в потворних сторонах життя ознаки своїх власних недосконалостей, пробуджує мирно сплячу совість, доставляє серцевий біль. Тому читання сатиричного твору не розвага, а важка духовна праця [51, 48].

Але головна складність сатиричного твору в тому, що мистецтво сатири драматичне за своєю внутрішньою природою. Це мистецтво образливе і небезпечне для самого художника: протягом усього творчого шляху письменник-сатирик має справу з суспільним злом, з людськими пороками, які тримають в болісному напруженні, стомлюють і вимотують його душевні сили. Лише дуже стійка і сильна людина може витримати це щоденне випробування і не озлобитися, не втратити віри в життя, в її красу, добро і правду. Ось чому сатира, що ввійшла в класику світової літератури, - явище надзвичайно рідкісне [49, 36].

«Скотний двір» вважається єдиним не автобіографічним твором Оруела просто тому, що його персонажі - тварини. Але і ця книга, стрімко потрапивши «прямо на машинку» (листопад 1943 - лютий 1944), виросла зі спогадів. Оруел любив її тією особливою любов'ю, яку називають «першою» (часто всупереч арифметиці). Вона була для нього першою тому що - втім, надамо слово авторові - «в ній я вперше абсолютно свідомо спробував злити воєдино політичну і художню задачі» (Оруэлл 1992, 176).

Він шукав єдиної «політично-художньої» мелодії, в основі якої лежав би виразний, що запам'ятовується, і разом з тим ліричний, зворушливий мотив. Щось зовсім просте, безумовне, ніжне, сумне [45, 224]. Одна з особливостей його особистості (втім, дуже англійська) - виняткова споріднена прихильність до тварин: «Усі мої кращі дитячі спогади пов'язані з тваринами» (Оруэлл 1991, 43)

Оруел ніколи не був у Росії, і його знання про цю країну базувалося виключно на читанні книг і газет. І, будь у його руках влада, він не бажав би втручатися в радянські внутрішні справи. Як писав сам автор у передмові до «Скотного двіру», він не хотів би викривати Сталіна і його соратників за їх варварські і антидемократичні методи. Цілком можливо, що, сповнені кращими намірами, вони не могли діяти інакше виходячи з обставин, що склалися [37, 42].

Але, з іншого боку, для Оруела було вкрай важливо, щоб люди в Західній Європі могли уявити собі радянський режим таким, яким він насправді є. Починаючи з 1930 року у автора було вже занадто мало аргументів на користь того, що Радянський Союз розвивається в напрямі того ладу, до якого можна було б застосувати поняття справжнього соціалізму. Навпаки, він був приголомшений виразними свідоцтвами того, що країна перетворюється на ієрархічне суспільство, господарі якого не в більшій мірі схильні розлучитися зі своєю владою, ніж будь-які інші представники правлячої верхівки [13, 20]. Більш того, робітники і інтелігенти в країнах, подібних Англії, не могли й уявити собі, що Радянський Союз повністю відмінний від того, чим він був у 1917 році. Частково це відбувалося від небажання це визнати (тобто їм хотілося вірити в те, що десь має існувати істинно соціалістична держава). Частково - від того, що звикли до відносної свободи і терпимості в суспільному житті громадяни просто не здатні до сприйняття тоталітаризму [29, 46].

Ще в 1940 році Оруел писав, що для англійських володарів умів "чистки, повальне стеження, масові страти, особливі наради і т. п. - речі надто незнайомі, щоб випробувати страх. Ці люди примиряться з будь-яким тоталітаризмом, адже власний досвід навчив їх тільки ліберальним поняттям і нормам " (Оруел 1992, 175). Подібний квієтизм став об'єктом самих уїдливих його нападок. Відповіддю був або бойкот, або невизнання сказаного Оруелом, як ніби справа не йшла далі газетної перепалки між консерватором і радикалами. Дуже багато чого в цьому конфлікті пояснювалося і тим, що спроби Оруела деміфологізувати ще не остиглу історію боляче били по національному самолюбству англійців, котрі свято вірили в інститути західної демократії, які нібито ставлять надійний заслін на шляху диктаторів і диктатур. У це Оруел ніколи не вірив [16, 60].

При цьому треба погодитися, що і Англія не є стовідсотковою демократичною країною. Це капіталістична держава, яка зберегла класові привілеї (навіть тепер після війни, що сприяла тенденціям до рівності), а також чималі відмінності в майновому відношенні. І тим не менше це країна, жителі якої ось уже кілька сотень років як не знають громадянських війн, країна з відносно справедливими законами, в якій можна довіряти офіційним повідомленням і статистичним даним. І, нарешті, останнє, але далеко не менш важлива обставина полягає в тому, що це країна, в якій своя позиція - дотримуватися і висловлювати погляди меншості - зовсім не пов'язана зі смертельною небезпекою [48, 13]. Живучи в подібній атмосфері, людина з вулиці просто не в змозі зрозуміти такі речі, як концентраційні табори, масові депортації, арешти без суду, цензура преси і так далі. Все, що вона читає про країну, подібну Радянському Союзу, людина автоматично трансформує на чисто англійські поняття, а тому з повною невинністю приймає брехню тоталітарної пропаганди. Аж до 1939 року і навіть пізніше більшість англійців виявилися нездатними зрозуміти справжню природу нацистського режиму в Німеччині.

А це принесло значний збиток соціалістичному руху в Англії і мало серйозні наслідки для британської зовнішньої політики. Ніщо, на думку Джорджа Оруела, так не сприяло перекручуванню ідеї соціалізму, як переконання в тому, що Росія - соціалістична країна, а кожне діяння її лідерів може бути виправдане, і навіть більше того, гідно наслідування [48, 14].

Після повернення з Іспанії автор роздумував над тим, як можна було б викрити радянський міф у творі, яке стало б доступно кожному і яке легко б переводилося на інші мови. Однак конкретні деталі повісті ніяк не давалися йому тривалий час, поки одного разу (Оруел жив тоді в маленькому селі) не побачив хлопчика років десяти, що їхав на підводі по вузькій доріжці і шмагав коня, коли той намагався повернути в бік. І тоді його осяяло [36, 54]

Оруел спробував проаналізувати теорію Маркса з точки зору тварин. Для них було очевидно, що концепція класової боротьби в людському суспільстві - чиста ілюзія, оскільки, коли треба було експлуатувати тварин, всі люди об'єднувалися проти них. Справжня боротьба велася між людьми і тваринами. Відштовхуючись від цієї вихідної тези було вже неважко розробити сюжет повісті, але письменник не міг взятися за неї аж до 1943 року, тому що завжди опинявся зайнятий якоюсь іншою роботою, котра не залишала йому вільного часу. У підсумку він включив у неї деякі події, наприклад Тегеранську конференцію, які збігалися з часом роботи над цим твором. Таким чином, головну ідею своєї повісті Оруел виношував майже шість років перш ніж зумів перенести її на папір [37, 56].

Він пише: «Мені важко коментувати свою роботу: якщо вона не говорить сама за себе, значить, мене спіткала невдача. Але я хотів би підкреслити дві обставини. По-перше, хоча різні епізоди повісті взяті з справжньої історії російської революції, вони представлені в схематичному вигляді, а їх хронологічна послідовність може порушуватися. Це було необхідно для додання композиції повісті симетрії. По-друге, скажу і про те, що випало з поля зору критиків, можливо, тому, що цей момент не був належним чином мною акцентовано. Інші читачі закривають книгу, перебуваючи під враженням, що її фінал - це повне примирення між людьми і тваринами. Це, однак, не входило в мої наміри, навпаки, я збирався завершити повість на гучній ноті дисонансу, оскільки я писав відразу ж після закінчення Тегеранської конференції, яка, як багато хто вважав, зумовила якнайкращі відносини між Радянським Союзом і Заходом» (Оруэлл 1991, 32). Сам автор особисто не вірив, що подібні добрі стосунки триватимуть довго; наступні події довели, що він не був так вже неправий.

«Скотний двір» - шедевр, виконаний у кращих традиціях класичної літератури. Фабула розгортається з чарівною логікою і невимушеністю, сатира потрапляє точно в ціль. А мета - історія СРСР [40, 9].

Іронія казки виявилася дуже дієвою, оскільки в ній детально відтворено історію СРСР, а також всіх країн, що встали на шлях побудови соціалізму.

І все ж порочна схема заважає повному розвінчанню обману. Оруел розглядає радянську історію як революцію астрономічного порядку, як повернення до відправної точки. Свині розправилися з привілейованим класом і зайняли його місце. В творі говорити треба не стільки про конкретику, скільки про соціальну хворобу, що глибоко вкорінилася в атмосфері XX сторіччя і по-різному проявлялася, хоча це все та ж сама хвороба, яка методично вбиває особистість, зміцнюючи ідеологію і владу. Це може бути влада Старшого Брата, що дивиться з тисячі портретів, або влада анонімної бюрократії. В одному варіанті це ідеологія сталінізму, в іншому - доктрина расової і національної переваги, а в третьому - комплекс ідей агресивної технократії, яка мріє про загальну роботизацію. Але всі ці варіанти припускають нікчемність людини і абсолютизм влади, що спирається на ідеологічні концепції, яким завжди відома незаперечна істина і які тому не визнають жодних діалогів [16, 61].

Особистість за логікою цієї системи необхідно звернути на ніщо, перетворити в табірний пил, навіть якщо формально залишена свобода. А влада ні за яких умов не може задовольнитися досягнутим могутністю. Вона зобов'язана безперервно зміцнюватися на все більш і більш високих рівнях, тому що такий закон її існування: адже вона не створює нічого, крім рабства і страху, як не знає цінностей або інтересів, крім себе самої.

Сьогодні, осмислюючи феномен сталінізму, ми говоримо про насильницьке однодумство, що стало знаком сталінської епохи, про атмосферу страху, котра її супроводжувала, про пристосуванство і безпринципність, які, пустивши в цій атмосфері буйні пагони, змушували оголошувати непроглядним чорним те, що вчора вважалося незамутненим білим. Про беззаконня, напружену підозрілість, придушення всілякої незалежної думки і почуття. Про чванливу ​​парадність, за якою ховалися економічний авантюризм і непрощенні прорахунки в політиці. Про прагнення мало не буквально перетворити людину на гвинтик, позбавивши її яких би то не було понять про свободу. Про все це говорив Оруел ще півстоліття тому - і аж ніяк не зі зловтіхою реакціонера, навпаки, з болем за подібне переродження революції, як початку соціалізму, побудованого на демократії і гуманності. З побоюванням, що схожа перспектива очікує все цивілізоване людство [32, 312].

Оруел поєднав політичну та художню цілі, щоб озвучити свої песимістичні думки, на які вплинула Іспанська революція, що люди можуть змінювати тільки тиранів за допомогою повстань, революцій, але система залишається незмінною. Він вірив, що це тільки мрія, ідеал - допускати, що люди можуть досягти безкласового суспільства за допомогою революції. Більше того, він вважав, що ця мрія, котра має утопічний початок, приречена на поразку з тих пір, як людська природа стала корупційною. У суспільстві, де люди не мають права голосу, де управлінські органи з такими привілеями, як особлива освіта, розкіш та звання, мають абсолютну владу, таке становище призведе до корупції та дезінтеграції цінностей [61,220]. Таким чином, мрія, ідеал того способу життя розбився вщент у той самий момент,коли ті події, що відбулися в кінці твору, виявилися різко протилежними від ідеї Революції Звірів в цілому. Мрія була про безкласове, демократичне суспільство, де всі були б рівні та вільні; у реальності ж отримали терор та диктатуру, де деякі діячі "рівніші" за інших.

Крістофер Холіс сказав так: "Урок "Скотного двору",очевидно, не в корупційній владі, що застосовувалась комуністами, а в корупції, як у явищі, що може виникнути в будь-якому суспільстві"[60,227].

У творі Оруел писав про суспільство, а не про окремих осіб. Він написав соціальну сатиру, в котрій висміюються людські слабкості, використавши при цьому тварин. Його вправне маніпулювання поглядами створило дійсно переконливу атмосферу. У кінці, читець отримує повідомлення, повне відчаю, що Оруел мав намір показати, що революції відбуваються у жорстокому колі,де нові диктатори змінюють старих, але зраджують саму ідею, першопричину, змушуючи ситуацію повторюватися, і все починатися спочатку.

Повертаючись до твору Оруела в наші дні, не можна не оцінити головного: суть сталінської системи як авторитарного режиму, який і в цілому, і в конкретних проявах ворожий корінним принципам демократії та гуманності, булла зрозуміла Оруелом з точністю, для того часу ледь не унікальною. Трагедію сталінізму він вважав незворотньою катастрофою Жовтня [15, 297].

За ті сорок з лишком років, що минули після виходу "Скотного двору", модель, описану автором, можна було не раз і не два спостерігати в дії під різними небесами. І все повторювалося майже без варіацій. Повторювався початковий загальний підйом, очікування великих змін, а потім повільно приходило відчуття великого обману. Повторювалася боротьба за владу, коли дзвінкі слова ховали в собі усього лише гру далеко не безкорисливих амбіцій, а вирішальними аргументами ставали кулак і каральний апарат.

І прекрасні заповіді нескінченно коригували, поки не перетворювали їх на пародію над сенсом. І натовпи все так само сканували слова-фетиші, не бажаючи помічати, що залишилася лише лушпинням від цих закликів, колись здатних надихати на подвиги.

Пророцтво? Сам Оруел, у всякому разі, таких цілей перед собою не ставив. І не протестував, коли про його повісті відгукувалися як про одноденку, поблажливо визнаючи її не позбавленою дотепності. Тепер подібна сліпота англійських критиків здається дикою. Але, мабуть, потрібно було багато часу, щоб зрозуміти і оцінити справжню природу оповіді Оруела. Коли це сталося, його вже давно не було в живих. У певному сенсі Оруел, безсумнівно, посприяв тому, щоб його не сприймали як художника. На тлі Еліота, Хакслі, та інших літературних сучасників він виглядав ким завгодно, тільки не інтелектуалом, яким, за загальноприйнятим встановленням, належало бути істинному письменникові. До інтелектуалів він взагалі ставився з насмішкою, щоб не сказати з презирством, звинувачуючи їх в органічній нездатності засвоїти самі очевидні факти, що стосувалися корінних політичних проблем часу.

Часто ці докори невиправдано різкі, але їх не можна назвати безпідставними. Він був переконаний, що сучасному письменникові неможливо залишатися поза політикою, а шати жерця надмирного мистецтва виглядають на ньому як блазнівської каптан [38, 55]. Це була далеко не естетична дискусія.