Поняття сатири. Її зміст, основні риси та характеристики, реалізовані в художньому творі

Поняття "сатира" в теорії літератури не має точного визначення. Понад півстоліття триває полеміка між дослідниками, що пропонують власні теорії цього явища. Різниця між теоріями полягає у погляді на "глибину проникнення" сатири в текст і в літературу. Ускладнює ситуацію те, що різні теорії найчастіше не суперечать, а доповнюють одна одну, виступаючи на різних рівнях. Питання сатири є науково "незручним", оскільки зачіпає аксіоми теорії літератури, що іноді є або догматичними, прийнятими за основу давно і незручними для перегляду (зокрема, поняття родів літератури), або ж розпливчатими, невизначеними (поняття пафосу чи комічного)[2, 36-39].

Теоретичні погляди на сатиру у другій половині ХХ століття пройшли складний шлях розвитку. У Літературному енциклопедичному словнику за ред. В.М.Кожевникова і П.А.Ніколаєва зустрічаємо визначення, яке важко заперечити: "сатира – вид комічного". Але в той же час визначення комічного – нечітке, описове (і не тільки в цьому словнику)[19, 586]. Літературознавчий словник-довідник Nota bene подає визначення комічного як категорію естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом[8, 468]. Такий погляд інтуїтивно правильний, проте він належить до сфери естетики і нічого не дає для розуміння сатири як явища літературного.

Натомість у радянському літературознавстві 50-60-их років активно розроблялися спроби перегляду Аристотелевої теорії родів літератури, за якою роди розмежовувались за ознакою відношення суб'єкта і об'єкта мовленнях[44, 278]. До цих спроб особливо активно вдавалися теоретики сатири. Причиною "ревізії" було усвідомлення дослідниками прірви між від-теоретичною класифікацією літератури на роди і практичною – на жанри (поява широкого спектру міжродових жанрів, взаємопроникнення епосу, лірики і драми)[44, 2780].

Відповідно, постало питання про формулювання нового критерію розмежування родів. Ю.Борєв у статті "Система і метод естетики" стверджує: "...За старого аристотелівського принципу розподілу неможливо знайти місце для сучасної сатири в естетичній системі. Вона може вкластися тільки в систему родів літератури і тільки в тому випадку, якщо саму підставу поділу літератури на роди буде змінено"(Борев 1961, 104).

Дослідники (Ю.Борєв, А.Макарян, Д.Ніколаєв) уточнюють аристотелівський принцип розмежування родів, визначаючи його як " типи естетичного ставлення мистецтва до дійсності" – по суті, суб'єкта твору (реальний виразник мистецтва) до об'єкта висловлювання (тобто дійсності)[2, 106; 26, 153; 33, 27].

Борєв вводить поняття естетичної гами – провідного початку окремого твору чи творчості письменника (серед основних – трагічне, комічне, епічне та ін.), і стверджує, що саме від неї залежить рід літератури[2, 110].

За таким критерієм сатира (як сукупність сатиричних творів) цілком справедливо може вважатися окремим родом літератури. Д.Ніколаев підтримує цю тезу, знаходячи додаткові докази: сатира виробила власний спосіб типізації, "окупувала" більшість жанрів і трансформувала їх аж до появи самостійних жанрів із власною художньою структурою (сатиричний роман, сатирична поема тощо). Окрім того, вона створила абсолютно нові жанри всіх трьох родів: байку, фейлетон, памфлет, скетч. Звідси дослідник робить висновок, що сатира є родом літератури[33, 35].

До них приєднується і А.Макарян, що вважає за необхідне переглянути поділ на роди, взявши за критерій естетичне ставлення мистецтва до дійсності: об’єктивний для епосу, емоційно-співчутливий для лірики, гостро конфліктне для драми і викривально-насмішкуватий для сатири і гумору[26, 154].

Як результат, склалося доволі нелогічне визначення: сатира – це рід літератури за умови перегляду теорії про роди. Літературознавці усвідомлювали неточність і самі ж коригували теорію сатири. Той же Д.Ніколаєв підмічає, що запропоноване поняття "естетичної гами" практично дублює уже існуючий "пафос твору" і вказує на помилку в міркуваннях Ю.Борєва: тип естетичного ставлення (пафос, "естетична гама") не обов’язковотворить відповідний рід.

Порівнюючи трагедію і сатиру, він доводить, що перша, виникнувши як жанр, в процесі змін ним і залишилась, будучи в інших жанрах "гостем", не міняючи кардинальним чином їх художньої структури, не створюючи нових жанрів (які б називалися "трагічний роман", "трагічне оповідання"). Сатира ж їх створила, завдяки чому ближча до роду літератури[33, 37].

Л.Єршов полемізує з обома дослідниками, стверджуючи, що прагнення вивести сатиру в окремий рід базується не стільки на теоретичних засадах, скільки на бажанні відвести їй "достойне" місце в літературній ієрархії[10, 115].

Уже в кінці 60-х визначення "сатира – рід літератури" відійшло, проте його основа, аналіз видів естетичного ставлення мистецтва до дійсності стало основою подальшого теоретичного дослідження сатири.

Визначивши естетичне ставлення як пафос твору, вчені, серед яких Л.Єршов та Г.Поспєлов у 70-х роках детермінували сатиру як вид пафосу (що логічно випливало з попередніх теоретичних пошуків)[10, 117].

Л.Єршов продовжує: "Найближче, здається, підійшли до розуміння її творчої суті ті автори, які зближають сатиру з "пафосом", "напрямком". … в цих визначеннях, які, втім, не відрізняються повнотою й чіткістю, найбільш вдало схоплена ідейно-емоційна оцінність, що лежить в основі сатиричного мистецтва. Разом з тим і за таких характеристик залишається осторонь власне естетична природна сутність сатири як особливого способу зображення дійсності, особливої форми художнього пізнання життя"(Ершов 1978, 117).
З цього визначення бачимо два важливі для розуміння сутності сатири факти: по-перше, усвідомлення сатири як ідейного та естетичного ставлення до дійсності. По-друге, багатокомпонентність сатири, яку неможливо визначити тільки на рівні інтенції.

О.Галич визначає пафос як тип емоційного світовідчуття, що окреслюється в творі і мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного. Він же називає такі види пафосу: трагічний, драматичний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Проте сатира у творі – це не тільки сатиричний пафос. Авторське ставлення до дійсності – тільки початок, один із витоків твору[7, 371].

Пояснення сатири через пафос викликає багато запитань, бо саме поняття пафосу є інтуїтивним, невизначеним, його важко виявити, класифікувати. Наприклад: сарказм є поширеним стилем сатири. Він поєднує елементи комічного і трагічного. Про який пафос йдеться?

Якщо вище цитовані дослідники намагалися досліджувати сатиру "знизу", від інтенції, то існують теорії, що визначають її "згори", уже в тексті. Ці теорії з'явилися у 70-х роках. Ідеться про погляд на сатиру як принцип відображення дійсності (його дотримуються, зокрема, І.Евентов, Я.Ельсберг). Ця теорія була панівною в радянському літературознавстві, існує і по сьогодні. Літературознавчий словник-довідник Nota bene подає таке визначення: "Сатира – особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного..."[8, 462]. Подібно і у Я.Ельсберга: "Сатира – особливий ідейно-художній принцип зображення дійсності"[52, 64].

Теза про літературу як зображення (відображення) дійсності належить радянській літературознавчій науці і є застарілою (дійсність у творі моделюється, а не відображається). Підставивши відповідник, маємо: сатира є особливим способом створення художнього тексту.

Проте і у цьому визначенні є своє "але". Л.Єршов, дискутуючи з І.Евентовим, зазначав: "Що ж до суджень про сатиру як художній принцип, то тут... варто лише вказати, що при такій постановці питання ми просто вторгаємося в сферу поняття "метод". Бо ж метод (чи то реалізм, романтизм, класицизм тощо) – це і є ні що інше, як принцип художнього відображення життя. Метод творчий, або художній – сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності..."(Ершов 1978, 134). Як бачимо, фігурують ті ж самі ознаки, тоді як сатира існує в межах кожного з творчих методів: наприклад, сатиричний роман може бути романтичним, реалістичним, сюрреалістичним тощо. Окрім того, сатира має властивий тільки їй специфічний психологічний механізм сприймання, не властивий художньому методу.

Тим не менше, сатира теж твориться через художній добір життєвих явищ, їх узагальнення і висвітлення під кутом певного ідеалу. Різниця полягає в тому, що основою методу є глобальна філософська теорія, яка формує світобачення та ідеал, сатира ж базується на "вужчому" моральному чи суспільному ідеалі, який може існувати в межах практично будь-якого методу.
Як бачимо, на рівні тексту сатира є способом його творення і організації. Для об'єднання двох підходів до сатири потрібне визначення, яке б інтегрувало підходи і виявляло вияви сатири на всіх рівнях тексту. Таке визначення сформувалося відносно недавно, причому у завершеному вигляді його озвучив Ю.Борєв – на сьогодні один з провідних дослідників комічного.
"Сатира – визначене (в основному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення(тобто до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і загальний характер образів…"(Борев 1961, 111).

Таким чином, зерном зародження сатири, її базою є ставлення автора до зображуваного (неважливо, це вся зображувана дійсність, чи її елементи). Також вона починається на рівні комунікативної інтенції автора, що оформлюється як сатиричний задум.

На вищих рівнях сатира проявляється:

1. на рівні добору засобів художнього зображення;

2. на рівні характеру образів;

3. на рівні організації художнього тексту;

4. на рівні співвідношення моделей дійсності у тексті і у реальності, коли перша гірша, ніж друга (цей аспект – основа вивчення сатири в зарубіжних літературознавчих школах)[66, 115]. Наведене визначення належить Р.Скоулсу. З іншого боку – як співвідношення моделей дійсності-недостатності й ідеалу вищої реальності (визначення Ф.Шіллера) [ 50, 96].

Це визначення, на нашу думку, найточніше відображає сутність сатири. Вона може використовувати будь-який рід і будь-який творчий метод. Вона є позаісторичною – виникнувши в античності, послідовно пройшла через усі етапи розвитку світової (зокрема й української) літератури.

Головним джерелом комічного є невідповідність між зовнішніми і внутрішніми якостями об’єкта: змісту і форми, суті і вияву, мети і засобів тощо, а точніше – невідповідність зовнішності, що намагається здатися більш нормальною, істинною чи значущою, ніж є насправді. Єдиним джерелом комічного є удаваність. Маєвич визначив джерело комічного як внутрішня порожнеча і нікчемність, що має домагання на зміст і реальне значення [25, 44]. Це визначення видається досить точним, але стосується вищих, соціальних форм комічного.

Комічне має два взаємопов’язані і взаємодоповнюючи вияви: дотепність письменника-творця сатири і почуття гумору читача, що її сприймає. Тому сатира має характерний тільки для неї механізм творення і сприйняття. Його описав вже згадуваний А.Вуліс.

Комічне, за словами дослідника, "і те, і не те", тобто за зовнішнім, що претендує на істинність, значущість ("те"), приховане внутрішнє – порожнє, хибне ("не те"). Завдання сатирика – виявити цю удаваність, загострити конфлікт до такої міри, щоб він став явним і прозорим (тому головною рисою сатири і є загострення, акцентуація образу, про що нижче).

Сатирик по відношенню до дійсності – " спостерігач №1 " (тут і далі курсивом – термінологія А.Вуліса). Він – дотепник, жартівник – створює сатиричний образ шляхом аналізу матеріалу через потік асоціацій, що з’ясовує " коефіцієнт ненормальності " явища. Це – перший етап дії сатири. – На другому етапі "т е " стає " не тим ", відкриває суб’єкту свої приховані сторони через несподівані асоціації. – Врешті, третій етап: об'єкт у сприйманні спостерігача міняє свої риси, стає комічним образом предмета. Результатом такого ланцюга сприйняття є сміх.

Аудиторія, реципієнт є " спостерігачем №2 ", що сприймає комічний образ, створений " спостерігачем №1 " – автором і моделює його у своїй свідомості. " Те " і " не те " зливаються, перебирають властивості одне одного: " те " – маскарадний варіант " не того ", " не те " – підробка під " те " [6, 139].

Алгоритм розкриття сатиричного образу – протилежний алгоритму його створення: від цілісного враження – до об’єкта.

Кінцевим результатом є закріплення за об’єктом сатири комічного образу та їх злиття. Звідси прямо випливає головна мета сатири: руйнування ієрархії через вироблення стійкого почуття вищості над об'єктом сатири, тобто осміяння до такої міри, коли він перестає сприйматися як реальний, повноправний, рівний за ієрархічним ступенем до ідеалу, а перетворюється на блазня, що особливо помітно в політичній сатирі. Якщо ж конкретніше щодо політичної сатири, об’єктом якої є противник у боротьбі за владу, то головна мета: перетворити його на комічний образ, нездатний до такої високої місії. "Для справжньої сатири потрібно не тільки те, щоб вона викликала обурення і презирство, потрібно ще переконання у неповноцінності противника"(Вуліс 1965, 143), і впевнитися в цьому ми зможемо, проаналізувавши сатиричну алегорію Джорджа Оруела «Скотний двір», про яку детальніше йтиметься у другому розділі роботи.

На рівні співвідношення тексту і дійсності головними властивостями сатири є задум, об’єкт та ідеал.

Задум сатиричного твору, його мета диференціюється залежно від спрямованості сатири: чи то викорінення певного явища, чи то деієрархізація об’єкта, його зниження, що більш притаманне політичній сатирі.

Об’єкт сатири може бути якісно різним – або типізованим (явище, характер), або ж конкретним, реально існуючим у сатирі. Щодо показника об’єктивності, то вищим він є у суспільній та політичній сатирі (наприклад, явище корупції у владі як об’єкт – всім зрозуміло, що воно негативне, звідси – об’єктивність).

Ідеал сатири цікавий тим, що на рівні тексту він не виявляється, тому виникає питання щодо існування його взагалі. Ідеал є позитивною стороною комічного протиріччя. Дослідники вважають, що він розкривається від зворотнього, текст показує, яким він не є. Оскільки автор завжди чітко усвідомлює цей ідеал, створюючи сатиру на його протилежність, то він легко простежується з тексту, а точніше, з дискурсу (сприймання сатири без знань про її об’єкт неможливе, це одна з причин "недовговічності" її адресного різновиду). Поєднання позиції митця і сатиричного ідеалу створюють лінію сміху [44, 302].

Сатира, як уже говорилося, має характерні вияви не тільки на рівні ідейно-тематичного наповнення, а й у тексті як спосіб його організації, а також сукупність засобів комічного.

На рівні тексту характеристиками сатири є сатиричний образ, герой, конфлікт, сюжет.

Як було сказано вище, письменник під час сатиричного аналізу дійсності і створення сатиричного образу максималізує конфлікт змісту і форми. Тому головна риса сатиричного образу – його загострення і перебільшення, акцентування на удаваності. Логічно випливають звідси і засоби такого загострення: гіперболи, гротеск, доведення до абсурду.

Як стверджує Л.Тимофєєв, сатиричний образ прагне до відкидання тих явищ життя, які в ньому втілені шляхом доведення до межі комізму, безглуздості рис, притаманних їм у житті[44, 305].

Головним засобом такого доведення є типізація, тобто виведення героєм сатири більшою чи меншою мірою узагальненого образу, його синтез із типових рис. Тому А.Вуліс і стверджує, що конкретний герой не так важливий, як образ, оскільки є похідним від нього, виразником загального.

Герой сатиричного твору більш "залежний" від задуму автора, ніж несатиричного, бо є повністю підкореним задуму. Але така залежність не заважає митцям створювати цілісних, живих, високохудожніх і високо комічних типізованих героїв [6, 145].

Вищенаведене стосувалося сатири типізованої. У адресній сатирі герой є реально існуючою особистістю (чи уособленням певної сили), що не виключає його деформації у творі – аж до "шифрування", що робиться з метою уникнення інвективності чи з цензурних міркувань. «Скотний двір» Оруела - чудовий приклад адресної політичної сатири на революцію 1917 року та післяреволюційні події, зокрема, на відомих політичних діячів.

Одним зі способів організації сатиричного тексту є стиль комічного. Д. Ніколаєв розрізняє 4 сатиричні стилі, що визначаються способом творення сатиричного тексту: гумор (не плутати з видом комічного), дотепність, іронія, сарказм.

Гумор (у вузькому значенні) є таким співставленням речей, деталей тощо, за яким виявляється їх комізм. Інтонація спокійна, автор не пускає дотепів, зовні ніби не виражає почуттів, це об’єктивна "епічна" розповідь, безпристрасний виклад фактів. Але факти дібрані так, що комізм виявляється сам по собі, без зусиль з боку оповідача. Спосіб творення: добірфактів і відповідних епітетів, метафор, порівнянь тощо.

Іронія є виклад позитивний за формою і знущальний по суті. Може бути як поверхневою, так і прихованою, розрахованою на спостережливість читача: Твориться цей стиль через добір позитивних виражальних засобів, вжитих у ситуації, коли вони суперечать суті.

Дотеп – це судження автора, оповідача, героя про той чи інший факт, явище тощо, що є несподіваним співставленням, яке оголює комічність того, про що йдеться. Це завжди активність розуму оповідача, що розраховує на активність розуму реципієнта. Дотеп – коротке, лаконічне, часто афористичне, несподіване, таке, що відразу вражає суть співставлення. Твір, написаний у дотепній манері, складається з двох "тканин" – звичайна словесно-зображальна картина розривається, пересипається миттєвими спалахами дотепів [33, 50].

Юрій Борєв визначає дотеп як комічний афоризм, згусток комедійної думки, в якій і без того спресована "комедійна речовина" досягає найвищого ступеня концентрації. Дотеп коротким кинджальним вогнем докінчує пораненого сміхом противника. Різниця між загальним текстом комедійного вірша і його кінцівкою мусить бути такою ж, як між графітом і алмазом, що складаються з одного і того ж матеріалу, але алмаз є квінтесенцією графіту [4, 104].

Гумор – постійно діюча форма вияву комічного, він викриває те чи інше протиріччя не миттєво, а поступово, передбачає відтворення явищ, їх показ. Дотепна ж манера оповіді – така розповідь автора, в якій і опис подій, і навіть мовлення персонажів включені в авторське мовлення.

Дотепна манера оповіді дозволяє письменнику вільніше розпоряджатися матеріалом, енергійніше втручатися в оповідь. Особливо важливим є те, що вона дає можливість через потік асоціацій опрацювати навіть такі сюжети, історії, факти, які самі по собі ніби й не сатиричні. Суб’єктивність сатирика, його особисті антипатії тут більш наочні.

Сарказм – крайній ступінь іронії чи дотепу, коли до сміху додається гіркота, злість. Несе в собі гнів, ненависть і є емоцією надзвичайної концентрації. Сарказм зазвичай виникає, коли об’єкт сатири є вкрай шкідливим і вже встиг накоїти лиха [33, 52].