Уявлення про час та система його лічби у східних слов’ян до офіційного прийняття християнства

Джерельні дані, хоча й обмежені, дають певну уяву про лічбу часу нашими предками у дохристиянську епоху. Як і інші землеробські народи, східні слов’яни вели спостереження не лише за зміною фаз місяця, а й за зміною природних явищ і на цій основі здійснювали лік часу. Вважається, що найдавнішою системою лічби часу, яку вони могли застосовувати, була лічба часу сезонами: весна, літо, осінь, зима. Повний період зміни сезонів складав більш велику одиницю часу – „літо”, тобто рік.

Із землеробськими виробничими циклами, з порами року, з сезонами були пов’язані численні обрядові язичницькі свята. Серед них особливе значення мали ті, що були пов’язані з культом Сонця і приурочувались до суттєвих змін у природі. Це, перш за все, зимове свято „коляди”, яке відзначалося на початку січня. Тоді святкували народження нового Сонця та збільшення дня. Друге свято – Масниця – відзначалося весною. Воно теж було пов’язане з культом Сонця і святкувалося у час, коли Сонце починало пригрівати. Це було свято проводів зими, зустрічі весни, торжества перемоги життя над смертю. Обряди Масниці віддавали данину Сонцю, що уособлювало життя, світло, тепло; підкреслювали його роль у житті наших предків. З культом Сонця було також пов’язане свято Купала, яке відзначалося у день літнього сонцестояння. Після цього Сонце повертає на зиму, і день починає зменшуватися. У день Купала слов’яни, як і інші народи Європи, здійснювали обряди містичного очищення вогнем, водою, жертвоприношенням.

Отже для святкування цих свят були необхідні спостереження за зміною сезонів.

Поділ року на сезони практикувався у східних слов’ян і у наступні часи. Навіть у документах XVI – XVII ст. поділ року на сезони зустрічається ще досить часто. При чому, за традицією сезон весни, з якої починається рік, припадав на період з 25.03. по 24.06., літа з 24.06. по 24.09., осені – з 24.09. по 25.01., зими – з 25.01. по 25.03.

Інші джерела свідчать, що крім ліку часу відповідно сезонів, слов’яни знали і поділ року на 12 місяців. Їх назви пов’язані з явищами природи та специфікою господарювання слов’ян у різні пори року.

Назви місяців, з невеликими змінами збереглися до нашого часу в українській, білоруській та польській мовах.

Відносно початку ліку місяців, то як і лік сезонів, міг починатися з весни.

Що ж до часу створення нашими предками календаря, то за даними досліджень, він виник ще у період родового ладу, коли утвердилася підсічно-вогнева система землеробства.

У результаті контактів з греками та іншими народами Русь ще до прийняття християнства була знайома з назвами місяців за юліанським календарем і поділом їх на 7-добовий тиждень. Та використання слов’янами 7-добового тижня та назв його днів мало свої особливості.

Згідно з християнським вченням, 7-добовий тиждень був встановлений самим Богом, який творив 6 днів світ, а на сьомий відпочивав у суботу. Субота – саббат – шабаш – відпочинок.

Пізніше – відпочинок було перенесено на день Сонця – неділю. Російська назва „воскресенье” нагадує про воскресіння Ісуса Христа. В багатьох народів – „неделя” – „нет дел”.

На Русі у давні часи (аж до ХІІІ ст.) не було поняття доби, як одиниці ліку часу. Відлік часу вівся днями. Ніч розділяла „днесь” і „заутро” (ютро).

Рахунок годин розпочинався зі сходом Сонця і здійснювався лише у світлу частину доби, їх кількість залежала від пори року, коливаючись від 7 до 17 годин.

Дослідникам не вдалося встановити, чи мали наші предки якусь свою календарну еру? Якщо і мали, то вони були у кожного племені, у кожному поселенні.

Тому літописці, які користувались виробленими ще давніми слов’янами місячно-сонячними календарями, відразу не прийняли еру „від створення світу (С.С.), яку разом з християнством Русь запозичила у Візантії.