Історичний аспект виникнення банків

Банківська система – це сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв’язку, які діють у тій чи іншій країні в певний історичний період. В загалі, сьогодні банківська система будь-якої країни складається із центрального банку, банків другого рівня та небанківських фінансово-кредитних установ.

Виникнення банків та банківської системи пов'язано з потребою ринку у посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, які виконували функцію грошей при торгових і обмінних операціях.

Історія становлення банківської системи йде далеко в старовину. Банківські операції здійснювалися вже у Вавилоні, Древній Греції, Єгипті, Римі.

Так, ще у VIII ст. до нашої ери у Вавилоні приймали грошові вклади, надавали кредити і навіть випускали банківські квитки, що називалися «гуду» (hudu) і оберталися нарівні із золотом.

У Древній Греції людей, що займаються банківськими операціями, називали «трапезіти» (від трапезита - стіл), оскільки вони здійснювали свою діяльність за столом. Трапезіти приймали на зберігання вклади, цінні документи, договори. Грецькі банкіри віддавали ввірені їм капітали в борг під заставу рухомості, рабів, будинків і земель. Також банківською справою займалися давньогрецькі храми, які давали зі своїх храмових скарбів в борг великі суми. Храми були священні для злодіїв, що забезпечувало недоторканність храмових скарбниць і дозволяло залучати значні вклади від приватних осіб, правителів і міст.

У Стародавньому Римі банкіри називалися менсаріями (mensarii) і Аргентаріями (аrgentarii). Аргентарії приймали внески, надавали кредити, через них можна було перевести гроші в інше місто. Сучасний термін «монета» бере початок саме зі стародавнього Риму - по імені богині Юнони Монети, при храмі якої ще в III ст. до нашої ери знаходився монетний двір Юнони.

У II столітті до н. е. у Фівах, Гермонтісе, Мемфісі і Сієні існували «царські банки», в які стікалися державні збори, доходи з державних фабрик. Ці банки виробляли різні платежі від імені та за рахунок держави.

У Середні віки через різноманітність місцевих монетних систем був розвинений промисел мінял. Міняльні контори представляли собою установи, що спеціалізувалися на обміні грошей - обмін національної валюти на іноземну, і навпаки. Потім їм почали давати на зберігання грошові капітали і доручалися платежі. Лавки мінял розташовувалися на ринкових площах, де біля столу (banco), покритого зеленим сукном, вони вели свою торгівлю. Міняли в Італії поступово стали називатися банкірами, bancherii (від banco - стіл, прилавок). Здійснення платежів шляхом списування в книгах банкірів з рахунку одних на рахунок інших виявилося найкращим способом платежу, що усував всі незручності перевезення, оцінки, обміну.

Слід зазначити, що ставлення до банківської справи було неоднозначним. Так, римські папи неодноразово погрожували суворими карами особам, що давали позики під відсотки, і звільняли боржників від їх зобов'язань перед кредиторами. У 1179 році папа Олександр III оголосив, що винні у справлянні відсотків повинні бути позбавлені причастя та християнського поховання. Королі, виганяли їх з меж своїх володінь банкірів. Так італійці-банкіри були вигнані з Франції та Англії, але потім були знову допущені в країну в 1250 році. Іноді вигнані банкіри купували собі право повернутися.

У 1463 році в місті Орвієто (Італія) виникла фінансова установа montes pietatis (італ. monte di Pietа, франц. Montes de pietè), яка надавала дешеві дрібні кредити нужденним. Надалі такі установи отримали широке поширення в Італії. Вони стягували відсотки з позик тільки для покриття своїх витрат і їх капітал утворювався з приватних або громадських пожертвувань.

Одним з перших банків в сучасному розумінні цього терміна був створений в 1407 р. Банк Генуя. Надалі банки швидко одержали широке поширення у світі.

У XVIII ст. приватні банки Англії поділялися на такі категорії: банки Сіті (приватні банкіри Лондона) та банки у провінції. З середини XVIII ст. приватні банкіри Лондона вважалися членами спеціалізованого клубу, що займався наданням короткострокових комерційних кредитів. Їх основною функцією було посередництво між провінційними банками та мережею національних банків, що базувалися в Лондоні. Походження банків у провінціях було різним. В 1750 р. діяло тільки 12 банків, до кінця століття кількість їх збільшувалася досить швидко - в 1810 р. їх функціонувало близько 800. Серед засновників провінційних банків були великі і малі підприємці, власники видобувних шахт, податківці та юристи.

У XVIII ст. Париж поступово ставав центром національних і міжнародних платежів. Іноземні банки також створювали відділення в Парижі, здебільшого це були банки швейцарських протестантів та єврейських фінансистів з країн Німеччини. Не зменшуючи обсяги своїх міжнародних торгових операцій, вони управляли іноземними інвестиціями у формі позик відновленим монархіям Європи.

На початку XIX ст. світовим фінансовим центром став Франкфурт-на-Майні (Німеччина). В ХХ ст.. провідних позицій зайняла Швейцарія, банки якої й досі вважаються найбільш стабільними та надійними в світі.