Навчальної діяльності. Мотивами у психології називають внутрішні імпульси, що збуджують

людину до діяльності. Зовнішні імпульси називають стимулами. Провильно підібрані стимули

сприяють формуванню позитивних мотивів.. Наприклад, доброзичлива вимогливість (стимул)

розвиває в учнів почуття відповідальності (мотив). В. А. Онищук класифікує мотиви за основною

цілеспрямованістю навчально-виховного процесу в школі на соціальні (почуття обов'язку і

відповідальності), пізнавальні (пізнавальний інтерес), професійно-ціннісні (інтерес до здобуття

певної професії)2.

Причинами низької мотивації учіння школярів можуть бути:

недостатня зацікавленість; страх перед невдачею; хибні цінності; наявність навчальних проблем;

недостатнє навантаження; потреба уваги з боку вчителя; емоційна перевтома; низькі очікування;

вираження вчителем незадоволення.

Для стимулювання процесу формування в учнів позитивних мотивів учіння вчителю

необхідно:

– захоплююче викладати навчальний матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати

у них радість, здивування, сумнів;

– включати учнів у самостійний пошук;

– створювати ситуації успіху школярів у навчальній діяльності3;

 

1 Дидактика современной школы -К., 1987. – С.83-91

2 Дидактика современной школы. -К., 1987. – С.56-59

3 Див.: Белкин А. С. Ситуация успеха. Как ее создать: Кн. для учителя. -М., 199І.-С.176.

– створювати ситуації затруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного

мислення, кмітливості, інтуїції;

– створювати ігрові ситуації;

– правильно будувати систему навчальних вимог;

– оптимально навантажувати учнів;

– дозувати навчальні завдання;

– справедливо, доброзичливо, регулярно оцінювати навчальну роботу школярів;

– піклуватись про свій авторитет (повагу учнів), розвивати свій внутрішній світ,

демонструвати глибокі знання не тільки зі свого предмета, але й у інших галузях науки і

культури.

Крім того, можна використовувати такі прийоми, як:

урізноманітнення техніки викладання; приватна розмова з учнем; звернення особливої уваги на

обдарування і здібності учнів; дозвіл учням, які вже засвоїли тему, не ходити на уроки, а

виконувати дома цікаві додаткові завдання; надання права учням на вибір завдань.

 

 

5. Види навчання (підходи до організації навчального процесу)

 

Сучасна педагогіка по-різному класифікує види навчання 1: в залежності від дидактичних

цілей і змісту виділяють теоретичне, теоретико-практичне, теоретико-дослідницьке та

продуктивне навчання; в залежності від того, які переважно використовуються методи – репро-

дуктивне і активне; в залежності від сили навчальної праці – екстенсивн е, нормативне й

інтенсивне. Навчання, спеціально спрямоване на розвиток особистості, називають розвивальним,

на її виховання – виховним. Інноваційним називають навчання, побудоване на основі сучасних

технологій навчання. Воно включає в себе проблемне, модульне, ігрове, диференційоване,

комп'ютерне навчання чи їхні елементи.

Більшість педагогів виділяють такі види навчання (підходи до його організації) за

основними способами передачі соціально-історичного досвіду новому поколінню:

- інформаційно-повідомлююче (догматичне);

- пояснювально-ілюстративне (традиційне);

- проблемне;

- програмоване.

Інформаційно-повідомлююче (догматичне) навчання має на меті передачу і засвоєння

готових знань без роз'яснення і осмислення їх. Таке навчання переважало у Стародавньому світі та

в епоху Середньовіччя. Елементи його збереглись і донині. Ефективним воно є у випадку, коли

навчальний матеріал носить інформативний характер, не вимагає роз'яснення.

Починаючи з XVII століття поширюється пояснювально-ілюстративне навчання. Лише в

XX столітті його стали витісняти інші види, назвавши його традиційним. Воно великою мірою

характерне і для нашої школи. При такій організації навчання знання, які мають засвоїти учні,

пояснюються, доводяться вчителем; словесний виклад супроводжується показом таблиць, схем,

дослідів, ілюстрацій. Учні свідомо сприймають, осмислюють і заучують навчальний матеріал,

відтворюють його своїми словами. Застосування знань на практиці відбувається переважно у

вигляді вправ за зразком.

Таке навчання забезпечує швидке і міцне засвоєння навчальної інформації і оволодіння

способами практичної діяльності. Найефективніше його використовувати у тих випадках, коли

навчальний матеріал містить опис способів практичних дій, або є принципово новим, або

настільки складним, що учні не можуть здійснювати самостійний пошук знань, умінь і навичок.

Застосування пояснювально-ілюстративного навчання дозволяє організовувати фронтальну

роботу, легко управляти нею, вчасно помічати прогалини у знаннях, виявляти типові помилки і

показувати шляхи їх усунення.

В основі цього виду навчання лежить репродуктивна пізнавальна діяльність учнів.

Основний його недолік – недостатній розвиток творчого мислення учнів, неможливість повного

 

1 Див.: Касьяненко М. Д. Педагогіка співробітництва. –К.: Вища школа, Г993.-С. 191-192.

врахування індивідуальних особливостей учнів, темпу навчальної роботи кожного, його

можливостей та інтересів.

Проблемне навчання спрямоване на всебічний розвиток пізнавальних можливостей учнів,

на формування їх творчої активності. Це така організація процесу навчання, при якій створюються

і розв'язуються проблемні ситуації. Проблемна ситуація – це ситуація, яка виникає в результаті

організації вчителем взаємодії учня з об'єктом пізнання, завдяки чому виявляється пізнавальна

суперечність. Між наявним досвідом учнів, рівнем їх знань і об'єктом пізнання виникає

перешкода, яку треба усунути, розв'язавши суперечність. Завдання вчителя – збудити учнів до

творчого пошуку: допомогти їм зрозуміти суть проблеми, що саме треба відшукати. Проблемна

ситуація може бути створена постановкою запитання, через показ вчителем суперечливих явищ, в

процесі практичної роботи учнів. Виділяють такі основні шляхи створення проблемних ситуацій 1:

– спонукання учнів до пояснення явищ, фактів, їх зовнішньої невідповідності,

суперечливості;

– спонукання до вибору правильної відповіді та її обґрунтування;

– перехід від одиничних фактів до узагальнень;

– зіставлення суперечливих фактів, явищ;

– вирішення протиріч між теоретично можливим засобом розв'язання завдання і

практичною нездійсненністю обраного засобу діяльності.

Схематично хід проблемного навчання можна побудувати таким чином:

– створення проблемної ситуації вчителем;

– сприймання, розуміння проблеми учнями;

– висунення ними гіпотез її розв'язання;

– доведення і аналіз цих гіпотез, вибір правильного варіанту розв'язання проблеми;

– висновок;

– самостійне оперування новими завданнями.

Проблемне навчання ефективне тоді, коли поставлена проблема містить пізнавальну

складність для учнів (знаходиться в "зоні найближчого розвитку"), зіставлення нового із старим

викликає позитивні емоції, спонукає учнів до пошукової діяльності. Воно збуджує творчу думку

школярів, підвищує рівень пізнавального інтересу, розвиває активність і самостійність мислення

школярів. Але слід пам'ятати, що проблемне навчання вимагає певної підготовленості вчителя

(володіння методикою проблемного навчання) та учнів (наявності позитивних мотивів учіння,

достатнього знання програмового матеріалу, володіння прийомами розумової діяльності),

науково-методичної бази, додаткових витрат часу на аналіз різних варіантів розв'язання проблеми.

Не всі знання можна і доцільно подавати в такий спосіб.

Програмоване навчання – особлива організація навчального процесу з використанням

програми управління процесом засвоєння знань, умінь і навичок. Передача навчального матеріалу

здійснюється невеликими порціями (дозами, кроками), як правило, логічно завершеними,

доступними для цілісного сприйняття.

Кожна така частина матеріалу супроводжується вказівками, як здійснити конкретні дії,

спрямовані на її засвоєння (алгоритмами дій). Відразу ж здійснюється контроль або самоконтроль

за рівнем засвоєння, закріплення вивченого шляхом розв'язання задач з кількома варіантами

відповідей. Учень має можливість відразу дізнатися, правильно чи неправильно він виконав

завдання. При допущенні помилки – одержати додаткове пояснення і виконати ще одне завдання.

Таким чином, кожен учень, працюючи самостійно, може просуватись вперед власним темпом.

Залежно від характеру розміщення навчального матеріалу, зв'язків між його частинами,

навчаючі програми можуть бути лінійні, розгалужені, комбіновані, адаптивні (пристосовані до

конкретного учня).

Програмоване навчання здійснюється з допомогою програмованих посібників, зошитів з

друкованою основою, перфокарт, сигнальних карток, навчаючих і контролюючих машин.

Комп'ютер дозволяє реалізувати програмоване навчання більш повно і оперативно.

Отже, позитивне у програмованому навчанні – забезпечення оперативного контролю за

засвоєнням учнями знань, індивідуалізація навчання, можливість для учня працювати в

оптимальному для себе темпі та здійснювати самоконтроль.

 

1 Лозова В. І., Москаленко П. Г., Троцко Г. В., Педагогіка. Розділ "Дидактика". -К., 1993. – С.58

Алгоритмізація при програмованому навчанні, з одного боку, вчить учня послідовності

розумових дій (концепція Гальперіна і Тализіної), а з другого – може привести до формалізації,

шаблонізації, стандартизації пізнавальних дій, зниження творчості у навчанні. Тому дуже важливо

організувати програмоване навчання таким чином, щоб воно сприяло розвитку творчого ставлення

до світу, що найбільш повно реалізується у навчанні з допомогою комп'ютерів.

Комп'ютерне навчання ведеться у формі діалогу між учнем і машиною. Машина може

давати інформаційний текст, ілюстративний матеріал, завдання, запитання, оцінювати якість

відповіді учня, надавати необхідну допомогу. Запитання можуть бути евристичного характеру.

Комп'ютерне навчання можна пов'язати з проблемним. Навчальний матеріал представити учням як

послідовність добре продуманих пошукових задач. Комп'ютер може бути використано для

моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. Наприклад, провести лабораторну роботу, що

імітує управління складними технічними машинами і апаратами, де комп'ютер виступав би як

тренажер для вироблення певних навичок.

Останнім часом значної популярності набуло ігрове навчання. Гра – один із видів

моделювання дійсності, вид діяльності. В ній реалізуються мотиви й інтереси учасників. У грі дії

виконуються згідно певних правил, чітко виділяється послідовність дій, формуються стосунки. У

процесі навчання використовуються пізнавальні (дидактичні) ігри. За характером гри виділяють:

моногру, тренінг (групову гру), гру-моделювання (ділову, рольову, навчально-рольову). Гра може

проводитись за готовими правилами і створеними самими учнями, за зразками-інструкціями або

на самостійно розроблену тему. За використовуваними засобами ігри можна поділити на

безмашинні і машинні (з використанням технічних пристроїв, комп'ютерів). За відносинами, що

складаються в процесі виконання ігрових функцій, розрізняють гру-естафету, гру-турнір,

навчально-ділову гру, ділову, педагогічну гру. За основними типами пізнавальної діяльності

визначаються навчально-ділові ігри під такими узагальненими назвами: 1) " знавці" (в основі

перевірка знань); 2) " прекрасне рішення " (уміння приймати рішення); 3) " пошук" або " шукачі "

(формування досвіду пізнавальної діяльності);

4) " дослідник и" (формування досвіду науково-дослідницької діяльності);

5) " умільці " (формування умінь); 6) " майстер " (створення цінностей);

7) навчально-спортивні та спортивні ігри; 8) комбіновані ігри;

9) " екзаменатор " (перевірка знань, умінь і навичок)1.

Ігрове навчання сприяє створенню творчої атмосфери в колективі, формуванню позитивних

мотивів учіння, розвитку творчої активності учасників гри, формуванню взаємної відповідальності

(при груповій грі), духу змагальності, конкуренції, прагнення здобути перемогу, розвитку уміння

аналізувати і оцінювати результати навчання. Особливо важливо організовувати ігрове навчання

при пасивному ставленні учнів до навчання. Можна організовувати навчальні ігри протягом

цілого уроку (чи навіть спареного уроку), а можна вводити ігрові елементи в план традиційного

уроку.

Прагнення до індивідуалізації навчання привело вчених, методистів та вчителів до

створення модульного навчання. Воно зародилось у англомовних країнах у кінці 60-х років і

невдовзі здобуло популярність у інших країнах. Модульне навчання – це навчання, організоване

на основі пакету навчальних програм для індивідуального навчання. В його основі – модуль –

відносно самостійна частина навчального процесу, яка містить одне або кілька близьких за

змістом і фундаментальних за значенням понять, законів, принципів.

Організаційно "модуль", інколи його називають " міні-модулем " – це навчальне заняття,

тривалістю ЗО хв. у початкових класах, 2x30 -у середніх класах; 3x30 – в старших класах.

Модуль навчальної дисципліни поділяється на змістовий і навчальний модулі. Змістовий

модуль – це навчальний матеріал, у якому розглядається одне основне фундаментальне поняття

або група споріднених взаємопов'язаних понять. Навчальний модуль – це інтеграція різних видів і

форм навчання, підпорядкованих загальній темі навчальної дисципліни.

Модульне навчання виникло на базі програмованого, але передбачає більш повне

врахування потреб і інтересів, здібностей учня. Український дидакт А. В. Фурман надав

модульному навчанню розвивального характеру, виділив основні етапи модульно-розвивального

навчального процесу:

 

1 Див.: КасьяненкоМ. Д. Педагогіка співробітництва -К.: Вища школа, 1993. -С209.

1) установчо-мотиваційний етап (формування мотивів діяльності);

2) змістово-пошуковий етап (розвиток пошукової пізнавальної активності й самостійності

учнів);

3) контрольно-смисловий етап (контроль первинного осмислення матеріалу);

4) адаптивно-перетворюючий етап (формування умінь застосовувати знання у

нестандартних ситуаціях);

5) системно-узагальнюючий етап (формування цілісної системи знань);

6) контрольно-рефлексивний етап (контроль засвоєння знань та умінь, аналіз результатів,

самоаналіз).

Ще одним різновидом навчання, що має на меті його індивідуалізацію, є диференційоване

навчання, яке враховує індивідуальні особливості учнів у такій формі, коли учні групуються на

основі певних властивостей для окремого навчання. Розрізняють диференціацію внутрішню і

зовнішню.

Внутрішня диференціація (без виділення стабільних груп) може здійснюватись у формі

диференційованого підходу та рівневої диференціації. При диференційованому підході розподіл

учнів на групи проводиться вчителем подумки або вголос, не наголошуючи на відмінностях різних

груп, хоча навчальні можливості учнів при цьому враховуються. При застосуванні рівневої

диференціації плануються обов'язкові результати, створюються (найчастіше на паралелі) групи

вирівнювання, обов'язкових вимог, підвищеного рівня. Ці групи – нестабільні, рухомі, учень має

право переходити з групи в групу. Часто такий варіант диференціації використовують лише на

уроках мови та математики.

Зовнішня диференціація – це створення стабільних груп на основі певних ознак (інтересів,

нахилів, здібностей), в яких зміст освіти і навчальні вимоги різні. Вона може бути елективною,

тобто передбачати вільний вибір учнями навчальних предметів для вивчення (факультативів, форм

позакласної діяльності) на основі інваріантного ядра або селективною – пропонувати вибір

профільного класу або класу з поглибленим вивченням циклу предметів.

Така організація навчального процесу дозволяє більш повно врахувати особливості,

можливості, інтереси школярів.

Таким чином, ми бачимо, що організаційні моделі навчального процесу

урізноманітнюються. В чистому вигляді вони зустрічаються рідко. Здебільшого має місце

проникнення одних видів навчання в інші. Тому в сучасній дидактиці все частіше йде мова про

гнучкі навчальні технології, які дають можливість вчителю творчо підходити до процесу

організації навчання.