Класифікація методів навчання

Проблема класифікації методів навчання – одна із найгостріших у сучасній дидактиці.

Наявність різних підходів до класифікації методів навчання свідчить про розвиток педагогічної

науки.

Історично найстаршою групою методів є словесні методи, які передбачають передачу

інформації за допомогою слова: усного, письмового, друкованого. Словесні методи лежали в

основі формальної освіти. Розвиток матеріальної освіти сприяв поширенню іншого способу

передачі знань через показ самих предметів вивчення і їх спостереження учнями. Ці методи

назвали наочними (оглядовими, предметними). В кінці XIX – на початку XX століття в роботах

Дж. Дьюї та його послідовників з'явився новий спосіб ознайомлення учнів із знаннями. Він

полягає в організації практичної діяльності учнів, яка є джерелом знань і умінь.

Так і виникла перша класифікація методів навчання за джерелом знань: словесні –

джерелом знань служить усне і письмове слово, наочні – джерелом знань є образ, практичні –

практична дія. До словесних методів традиційно відносили розповідь, пояснення, інструктаж,

лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником (іншою навчальною літературою); до наочних –

ілюстрацію, демонстрацію, спостереження; до практичних – вправи, лабораторні роботи,

практичні роботи. Ця класифікація склалася у 30-ті роки XX ст. Її прибічниками були радянські

вчені Д. О. Лордкіпанідзе, Н. М. Верзилін, Є.Я.Голанд, С. І. Перовський та ін. Вона поширена і

донині завдяки простоті сприймання. Але вона має і недоліки: строге відокремлення в пізнанні

слова від образу, відрив раціонального пізнання від чуттєвого, неврахування ставлення до учіння

тощо.

Слід відзначити, що в 20-ті роки XX ст. українським педагогом Григорієм Григоровичем

Ващенком (1878-1967) у книзі "Загальні методи навчання" (1929) обґрунтована інша класифікація

методів навчання з погляду участі вчителя та учня в навчальному процесі. Він поділив методи

на дві категорії: пасивні й активні. Він вважав, що " різниця між ними насамперед у тому, що за

них навчальний процес має не однакову мету. При пасивних методах навчання має на меті дати

учням готові знання, при активних – виховати у них ініціативу й творчі здібності " 1. Він також

підкреслював, що при пасивних методах учень є лише об'єктом педагогічного впливу вчителя, при

активних – стає його суб'єктом. Г. Ващенко виділяв ще й третю, перехідну категорію методів –

напівактивних.

До пасивних методів навчання або методів готових знань Г.В.Ващенко відносив: лекційний

метод, розповідь учителя, художнє і творче оповідання, метод книжних знань, ілюстрацію і

демонстрацію; до напівактивних – сократівський або евристичний метод, метод Лая або активно-

ілюстративний метод (фіксацію дітьми вражень через малюнок, ліпку, вирізування тощо),

лабораторно-ілюстративний метод (виконання лабораторних робіт за інструкцією). Активними

методами Г. Ващенко вважав дослідні (пошукові) методи, такі, як шкільні екскурсії, лабораторно-

дослідний метод, рефератно-семінарський метод та метод проектів (творче виконання практичних

завдань: вирощування нових сортів рослин, складання проекту будівлі і його реалізація тощо).

Значну увагу приділяв також Г. Ващенко класифікації тих процесів мислення, що

характеризують роботу учня під час навчання. Він писав, що " ідеалом мислення, до якого має

вести учнів школа, є мислення наукове. Воно володіє розробленими методами пізнавати істину.

Це аналіз, синтез, індукція, дедукція і аналогія" 2.

На жаль, у 30-ті роки, з політичних міркувань, книга Г. Ващенка була заборонена, але

висловлені ним міркування знайшли своє втілення в подальшій розробці проблеми методів

навчання.

Ще один відомий український педагог – В. О. Сухомлинський поділив методи, виходячи з

їх домінуючої функції в навчальному процесі, на дві групи3. Перша – методи, що забезпечують

первинне сприйняття знань і вмінь учнями: розповідь, пояснення, лекція, опис, тлумачення

понять, інструктаж, бесіда, самостійне читання книжки, демонстрація та ілюстрація, показ

трудового процесу, вміння, самостійне спостереження, екскурсія, практична і лабораторна робота,

показ фізичних вправ. Друга – методи усвідомлення, розвитку і поглиблення знань: вправи,

пояснення, дискусії, творчі письмові роботи, виготовлення навчальних посібників і приладів,

графічні роботи, лабораторні роботи, експеримент, керування машинами і механізмами, тривала

трудова діяльність.

У 60-ті – 70-ті роки І. Я. Лернер та М.М. Скаткін обґрунтували систему методів навчання, в

основу якої покладено характер пізнавальної діяльност і школярів:

– репродуктивні методи: пояснювально-ілюстративний і репродуктивний;

– продуктивні або проблемно-пошукові методи: проблемного викладу, евристичний

(частково-пошуковий), дослідницький.

Український педагог А. М. Алексюк у своїй роботі "Загальні методи навчання в школі"

характеризує методи навчання, описані на основі зовнішніх форм їх вияву (словесні, наочні,

практичні, інформаційно-повідомлюючий та пояснювально-ілюстративний методи), методи

проблемного навчання, описані на основі їх внутрішньоїпсихологічної сторони (метод

інформаційно-проблемного викладу знань, частково-пошуковий метод, дослідницький метод),

логічні методи навчально-пізнавальної діяльності в школі (індуктивно-дедуктивний метод, метод

 

1 Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К., 1997. – С.187

2 Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К., 1997. – С.137.

3 Сухомлинський В. О. Павлиська середня школа//Вибр. тв, у 5-ти т. -Т.4.-К., 1997.- С. 270.

аналогії, аналітико-синтетичний метод) та методи навчання за бінарною класифікацією (методи

викладання і методи учіння)1.

Ю. К. Бабанський узагальнив існуючі підходи до класифікації методів навчання і на основі