Завдання, зміст і методика виховання дітей в родині

Завдання сімейного виховання. Сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління. З перших днів появи дитини на світ сім’я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду пове­дінки й діяльності.

Зміст сімейного виховання. Оскільки мета виховання підростаю­чого покоління - формування всебічно розвиненої особистості, сім’я, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне, фізичне та інші напрями виховання.

На думку М.Г Стельмаховича „Тіло, душа, розум - ось три кити батьківської педагогіки”. Тілесне виховання у сім’ї передбачає зміц­нення здоров’я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. „Усі наші зусилля, - зазначає він, - спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкого­лізм, паління, наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім” [9, С. 182].

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім’ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль - моральністю, честь - честю, гідність - гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім’ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелек­туальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно й письмово, рахувати, працювати з книгою, комп’ютером) готує їх до розумової діяльності. Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особ­ливу увагу приділяють вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність виховання дітей у сім’ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання - міцний фундамент сім’ї, що базується на її непорушному авторитеті, под­ружній вірності, любові до дітей і відданості обов’язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя. Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Вихов­ний вплив сім’ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім’ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий гро­мадянин країни.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов’язки, адекватні їх віковим можли­востям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання. Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя; порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім’ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей. „Ваша власна поведінка, - писав А.С. Макаренко, звертаючись до батьків, - вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмов­ляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, - все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть” [5, С. 340].

У своїй праці „Про батьківський авторитет” А.С. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: авто­ритет придушення, який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок - формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; авторитет віддалі - батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; авторитет чванства, коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; авторитет педантизму - батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; авторитет резонерства - батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; авторитет любові - так звана сліпа любов, усе­прощення, надмірні пестощі; авторитет доброти - батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; авторитет дружби - відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.

Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно відно­сяться до праці, сімейних обов’язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість.

Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов’язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першо- вихователів - батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників - дідусів і бабусь. Саме дідусі й бабусі допомагають розв’язати й таку моральну проблему, як виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому.

Обов’язок батьків - подбати про нормальний тілесний (фізич­ний), духовно-моральний і розумовий розвиток своїх дітей. Тіло, душа, розум, як уже зазначалось, - ось три кити батьківської педагогіки. На цьому принципі базується українська етнопедагогіка, народна виховна система, споконвічна практика родинного виховання, вся вітчизняна та світова педагогічна практика. Для нас завжди актуальними лишаю­ться слова К.Д. Ушинського, який писав, що виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, - її тіло, душу, розум.

Від системного здійснення тілесного, духовного, розумового, трудового, патріотичного, світоглядного, естетичного та інших напрямів виховання залежить різнобічний розвиток особистості дитини. Мету фізичного виховання диктують реальні потреби кожної людини - бути здоровою, сильною, загартованою, спритною та витривалою для повноцінного власного життя, праці, переборення різних труднощів, оборони рідної землі. Кожен знає, що бути здоровим і сильним значно краще, ніж хворим і кволим („Хвороба нікого не красить”, „Хворому нічого не миле”). Перевага віддається тому, хто сильніший („Хто дужчий, той ліпший, „Де сила, там і міць, „Коли немає сили, то й світ немилий”).

Духовність сім’ї - це основа виховання дитини, сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, основні риси культурної особистості. „Добрий початок - половина справи”, - кажуть у народі. Для домашнього виховання цей мудрий вислів має особливо важливе значення. На перші роки життя дитини припадає найбурхливіше формування особистості, засвоєння рідної (материнської) мови, найактивніше пізнання нею навколишнього світу. Саме на цьому етапі закладаються основи здоров’я, розумового, фізичного, духовно-морального, трудового й естетичного розвитку людини, фундамент її вихованості, національної свідомості та патріо­тизму. „Якщо ви до п’яти років не виховаєте дитину як треба, - писав А.С. Макаренко, - потім доведеться перевиховувати. Головні основи виховання закладаються до п’яти років. І те, що ви зробили до п’яти років, - це 90 % усього виховного процесу” [5].

Процес виховання дитини в сім’ї - це передусім збагачення її духовними цінностями, вираженими в суспільній моралі, етиці, естетиці, та формування поведінки як певної і послідовної системи відносин, дій, вчинків, зумовлених соціальними умовами й обставинами найближчого соціального середовища. Причому виховання не зводиться лише до передачі дитині морально-етичних норм і правил - воно передбачає і практичну реалізацію цих норм, переведення їх у стійку звичку. Духовність виховання - це система, уклад життя сім’ї, умова, яка забезпечує здійснення розумового, інтелектуального, емоційно- чуттєвого розвитку дитини та формування її світогляду: передача молодим поколінням морально-етичних ідеалів, ідей, уявлень народу, виражених у народній творчості.

Створені протягом віків родинні традиції українського народу завжди були міцним фундаментом сімейного дому. В них містяться справжні скарби загальнолюдських цінностей - любов до людей, взаємоповага у сім’ї, гостинність, привітність, щедрість та взаємодо­помога. У багатовікових звичаях, обрядах, традиціях народу - унікальна школа сімейного виховання поведінки, етики, праці й дозвілля. Завдяки дотриманню звичаїв, традицій постійно збагачується і поглиблюється в сім’ї родинно-побутова культура, вдосконалюються сімейні стосунки, краще засвоюється і пізнається духовна спадщина батьків, дідів і прадідів.