Метатеоретическая атака на причинність

Критики теоретичної пояснювальної соціології люблять вказувати нам, що консенсус у філософії науки став іншим з часів расцве-та логічного позитивізму. Загальновизнано, що програми, ніби карнаповской, які намагалися побудувати усе наукове знання з дан-ных чуттєвого досвіду, організованих у формально-логічні і математичні висловлювання, провалилися. Нині немає згоди по якій-небудь з інших альтернативних эпистемологий науки, хоча боль-шинство філософів визнають важливість попередніх теоретиче-ских концепцій і програм, а також прагматичного підходу як в теоретичних формулюваннях, так і в емпіричних дослідженнях [53; 22; 52]. Але, ймовірно, усі зійшлися б на тому, що математика і формальна логіка не є самообоснованными, і на визнанні значної ролі неформалізованих висловлювань в будь-кому обла-сти знання. Разом з цими менш строгими і більше розтяжними стали уявлення про те, що' утворює знання: не лише ідеали класичної фізики, але і відомості з багатьох інших областей - біології і наук про Землю, історії і, можливо, навіть деяких аль-тернативных форм знання, втілених в мистецтві [34].

Що це означає для соціології? Я вважаю, що эпистемологи-чески це ставить соціологічну науку в рівноправніше по-ложение із сталими природними науками. Бо і вони дей-ствуют в тих же умовах пізнавальних неточностей. Соціологія ніколи не стане наукою, що задовольняє ідеалу старого логиче-ского позитивізму, але і жодна з природних наук теж не відповідатиме цьому ідеалу. Ми не прагнемо до неможливого. Буде бо-лее чим досить, якщо ми зможемо досягти тієї ж міри при-близительного і прагматичного успіху, що і природні науки. Правда, деякі соціологи можуть продовжувати дотримуватися ме-тодологического ідеалу, який ближче до неопрацьованої моделі науки виду "індукція плюс математична формалізація". Думаю, це особливо поширено в прикладних областях соціології, де безпосередньо використовується чисто описова інформація (ска-жем, про успіх програм десегрегации) і, отже, більше ве-роятно здійснення прямої індукції. Але це не впливає на поста-новку набагато більшої проблеми: які методи придатні для побудови загальної і пояснюючої науки?

Сучасна філософія науки не руйнує науковості социо-логии, оскільки не стверджує, що наука неможлива, але дає рухливішу картину того, чим є наука. Усе це помо-гает зміцнити будівлю науки, використовуючи матеріали, вже наявні у соціології. Ряд критиків, що оспорюють науковість соціології і що висловлюють більше спеціальні технічні зауваження, по-моєму, наполегливо грунтуються на узкопозитивистском зображенні позиції опонентів, ігноруючи реалістичніший образ науки.

Критика поняття причинності часто ведеться в цьому дусі. При-чинные теорії відкидаються на тій основі, що взагалі не суще-ствует такого предмета, як "причина" чого-небудь. Завжди відшукається деякий комплекс умов, що у свою чергу мають предшествую-щие умови, які можна простежити далеко назад і зовні в нескінченному сплетенні причин. Такі причини пояснюють щось лише за певних особливих умов, що зазвичай приймаються без доказів, наприклад в статистичному аналізі даних оп-роса, коли намагаються причинно пояснити увесь розкид цих дан-ных по їх спеціальній вибірці. Деякі атаки на причинність виходять, проте, з табору самих захисників науковості социоло-гии [28], які не відмовляються від пошуку обоб-щенных пояснюючих принципів, що перевіряються.

Деякі аспекти цієї суперечки носять чисто термінологічний характер. "Причина" - це до певної міри метафора, сте-нографическая відсилання до конкретного фраг-менту якогось комплексу умов, включених у виробництво певних результатів, що цікавить нас. Деякі з цих умов можуть бути супутніми взаєминами частин соціальної структу-ры або ж попередніми умовами, які детерминиру-ют, якого роду результати последуют6. Але у будь-якому випадку важливо зберегти подібне поняття, будь то під назвою "причиннос-ти" або якимсь іншим рівноцінним, бо воно дозволяє нам про-водить відмінність між тими, що працюють і пустопорожніми объясне-ниями. Функціоналістський аналіз, приміром, виявився б дуже убогим способом пояснення, якби його неможливе було переве-сти в аналіз причинних механізмів [62. Р. 80-100]. Не можна "объяс-нить" що-небудь, просто даючи цьому ім'я, навіть якщо використовуються такі гучні назви, як "норми", "правила" або "культура", або, ближче до нашої теми, "problematic/tie"* або "дискурс". Объясне-ния в цьому не більше, ніж в поясненні сили тяжкості "схильністю до тяжіння".

* * Проблематика (фр.). - Прим. перев.

"Причинність" корисна, оскільки дає нам меха-низм, що говорить, про який процес йде мова і коли можна ожи-дать саме цих, а не інших конкретних результатів. "Причин-ность" рятує нас від реификаций, а також від ідеологічних виправдань, замаскованих під видимість пояснень.

Як ми бачили вище, серцевину пояснюючої теорії состав-ляет модель, що відповідає на питання,: "як працює така-то частина світу", які її елементи і як вони поєднуються разом? Специ-альные причинні судження вбудовані в таку модель і є об'єктом емпіричної перевірки, але вони залежать від основних передумов усієї моделі. Деякі із заперечень "причинним теоріям" в соціології спрямовані проти конкретних видів статистичних моделей (наприклад, в літературі, що описує придбання "статусу"), цілком побудованих на рівні отдель-ных висловлювань. Але хоча такі моделі можуть бути надмірно жорстко прив'язаними до конкретної сукупності даних опреде-ленного історичного періоду і не можуть виразити в явному виді структурні умови, упорядковуючі ці процеси, - це не означає, ніби такі причинні зв'язки не можна вбудувати в значущу теорію більшого соціального світу (см [11]).

С. Тернер [67] висуває більше спеціальне заперечення про-тив причинних висловлювань у формі "чим більше X, тим більше У". Він доводить, що такі судження буквально невірні, якщо тільки дана кореляція не є ідеальною. Але на емпіричному рівні завжди знайдуться виключення, і, следователь-но, такі судження не мають логічного обгрунтування. Тернер от-рицает, що недосконалу кореляцію можна тлумачити як не-которое наближення до істинних причинних стосунків. Він дотримується погляду, що не існує логічного шляху від загальних суджень (які завжди ідеалізуються і "совершен-ны") до безладного світу неточних стосунків. Статистика не дає ніякої відповіді на це корінне питання. Теорія завжди недо-статочно підтверджена даними, і широкий і відкритий плюра-лизм теорій є слідство того, що вірогідне і гіпотетичне завжди пребудет з нами.

Аргументи Тернера ведуть, проте, до абсурдних крайнощів. Чи Пове-рит хто-небудь насправді, що якщо ми маємо значне число дуже достовірних суджень типу "у великій частці случа-ев (у діапазоні значень вірогідності) спостерігається, що чим боль-ше X, тим більше У", - те і тоді ми все ще нічого не упізнали? Аргументація Тернера б'є і по соціології, і по природних науках. І, ще раз повторю, я був би щасливий, якби социоло-гия досягла такого рівня наближення до абсолютної досто-верности і прагматичних успіхів, як інші науки, що б там не говорили пуристи ніби Тернера про логічний статус такого знания7. На філософському рівні Тернер, мабуть, допускає стро-го позитивістську концепцію теорії і не визнає, що будь-яка теорія має на увазі скачки у своїх інтерпретаціях і прагмати-ческие прийоми, включаючи процеси рішення, і що дані наблю-дений належним чином пов'язані з цією теорією. Усі теорії не рівноцінні. Питання в тому, яка з них працює в найбільшому числі контекстів, які можна зв'язати один з одним.