Ресоціалізація неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням

Починаючи з 2001 року в Україні, після набрання чинності нового кримінального кодексу, в судах почали активно застосовувати стосов­но неповнолітніх, які скоїли злочини, звільнення від відбування пока­рання з випробуванням. Кількість неповнолітніх, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції (КВІ) — установі, на яку покладено виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, — за останні роки збільшилась в декілька десятків разів. Як правило, це підлітки віком від 14 до 18 років, засуджені за вчинення злочинів се­редньої тяжкості та деяких тяжких злочинів (крадіжки, грабежі, вима­гання, шахрайство, хуліганство тощо). Звільнення від відбування по­карання з випробуванням (за прийнятою у світі термінологією – пробація) застосовується, якщо суд дійшов висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У такому випад­ку на нього покладається низка відповідних обов'язків, зокрема він має попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого, повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з'являтися для реєст­рації в органи кримінально-виконавчої системи тощо. У разі, коли засуджений протягом іспитового терміну не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки, він повністю звільняється від відбування покарання (ст. 74-78 КК Укр.).

Активне застосування щодо неповнолітніх правопорушників по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі, відповідає світовим стан­дартам правосуддя щодо неповнолітніх, викладеним у резолюції 40/ 33 генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1985 року («Пекінські пра­вила»). Адже лише перебування у відкритому середовищі створює належні умови для соціалізації підлітків. Проте застосування альтер­нативних покарань згідно з п. 23-25 Пекінських правил має бути пов'язане з наданням їм необхідної допомоги у вирішенні побуто­вих проблем, навчанні та працевлаштуванні, із залученням до їх пе­ревиховання соціальних служб, добровільних організацій, представ­ників місцевих спільнот.

Ресоціалізація неповнолітніх, засуджених за скоєння злочину, є процесом реінтеграції їх у суспільство, під час якого неповнолітні мають відновити свій соціальний статус, набути якостей, необхідних для успішної правослухняної поведінки та розв'язання проблем, по­новити або встановити позитивні соціальні зв'язки, включитися у навчальну й трудову діяльність. Досягнути таких результатів лише за допомогою контролю з боку установ виконання покарання немож­ливо. Робота з ресоціалізації неповнолітніх, звільнених від відбуван­ня покарань із випробуванням, ускладнюється тим, що вони, як пра­вило, залишаються у тому ж мікросередовищі, де сформувалася їх протиправна поведінка. Можливості для безпосереднього корекційного впливу на сім'ю, учнівський або трудовий колектив, неформаль­ну групу підлітків, вирішення їх матеріально-побутових проблем в інспекторів КВІ обмежені. Отже, є потреба у проведенні з підлітка­ми та молодими людьми, звільненими від відбування покарання з випробуванням, комплексної соціально-педагогічної роботи, спрямо­ваної на усунення чинників, що призвели до скоєння ними правопорушень і заважають їх ресоціалізації після засудження.

Чинники протиправної поведінки неповнолітніх. Умовою виправ­лення та ресоціалізації підлітка, який скоїв правопорушення, є подо­лання чинників, що негативно впливають на розвиток його особис­тості, призвели до формування у нього протиправної поведінки та заважають його соціальній адаптації.

Протиправна поведінка є наслідком неспроможності або небажан­ня окремої людини знайти дозволений юридичними нормами спосіб задоволення власних потреб. Сучасна наука відкидає уявлення про зумовлену природою схильність окремих людей до протиправної поведінки. Причини протиправної поведінки слід шукати в соціаль­них умовах існування людини і в особистих рисах, що знижують адаптивні можливості людини, насамперед, в її мотиваційній сфері, ціннісних орієнтаціях, особливостях емоційно-вольової та інтелек­туальної сфери. Соціальні проблеми, з одного боку, породжують складні життєві ситуації, при розв'язанні яких людина порушує правові норми, а іншого – впливають на формування особистості людини.

Особистісні ж якості людини ускладнюють оцінку ситуації, не да­ють їй змоги прийняти адекватне рішення, свідомо управляти своєю поведінкою, протистояти негативному впливові інших осіб.

Серед соціальних чинників правопорушень можна назвати такі:

- загострення соціальних проблем (зниження життєвого рівня, проблеми зайнятості та працевлаштування, забезпечення жит­лом тощо);

- недосконале законодавство;

- недоліки у роботі правоохоронних органів;

- неефективна робота установ соціально-культурної сфери, об­межені можливості для змістовного проведення дозвілля;

- недоліки виховної роботи в освітніх закладах;

- демонстрація насильства, романтизація кримінального спосо­бу життя в програмах ЗМІ, в сучасному масовому кінематог­рафі та популярній музиці;

- низький рівень правової, педагогічної культури населення;

- поширення зловживання алкоголем, наркотичними речовинами;

- недостатній рівень соціального захисту населення;

- недоступність соціально-психологічної допомоги широким верствам населення тощо.

Названі чинники так чи інакше впливають на життя всіх людей та призводять до поширення злочинної поведінки як соціального явища. Формуванню протиправної поведінки з боку конкретної дитини, на­самперед, сприяють особливості її мікросередовища (сім'ї, навчально­го закладу, неформальної групи), зокрема такі, як перебування в кри­міногенному оточенні, виховання в проблемних і кризових сім'ях, відсутність індивідуального підходу до проблемної дитини у навчаль­но-виховних закладах, негативний вплив асоціальних груп однолітків.

Серед чинників, що пов'язані з сім'єю дитини, і призводять до її соціальної дезадаптації, можна виділити такі:

- безпосереднє залучення дитини до кримінальної діяльності, виховання її у дусі асоціальних цінностей;

- жорстоке поводження з дитиною, вчинення щодо неї насиль­ницьких дій, жорсткі методи виховання;

- недостатня увага з боку батьків до дитини, її виховання, задоволення її потреб, нехтування її інтересами;

- відсутність у сім'ї матеріальних умов для повноцінного роз­витку, життєдіяльності та виховання дитини;

- доручення виховання дитини педагогічно некомпетентним особам (наприклад, старшим дітям), а також особам, що ма­ють обмежені можливості щодо педагогічного впливу на ди­тину (особам похилого віку, сусідам, знайомим тощо);

- перенесення дорослими на дитину агресії, спричиненої яки­мись іншими проблемами;

- залучення дитини до конфліктів між батьками, конкуренція між ними через дитину, атмосфера емоційного напруження, взаємної неприязні;

- неадекватний стиль виховання та порушення педагогічної по­зиції батьків у благополучних сім'ях (гіперпротекція, гіпопротекція, емоційне нехтування дитиною тощо);

- неприйняття вікових змін у дитині в підлітковому віці – неврахування батьками вікових потреб підлітка, висування ви­мог до його поведінки та використання прийомів виховання, що не відповідають підлітковому віку.

Наслідком впливу вказаних чинників може бути незадово­леність фізичних і соціальних потреб дитини; формування у ди­тини асоціальних цінностей і стереотипів делінквентної поведін­ки, загальна невихованість; педагогічна занедбаність, відставання в фізичному, психічному та культурному розвитку; підвищення загальної тривожності та агресивності дитини, формування комп­лексу неповноцінності, заниженої самооцінки, невпевненості у собі; низький авторитет батьків для дитини, пошук нею зразків для наслідування поза сім'єю; пошук дитиною захисту та підтрим­ки в компанії однолітків або у сторонніх дорослих; бажання самоствердитись, привернути до себе увагу через ризиковані, зокрема делінквентні, вчинки.

У навчальному закладі та у неформальному спілкуванні до соц­іальної дезадаптації дитини можуть призвести наступні чинники:

- відсутність індивідуального педагогічного підходу до дитини з боку вчителів;

- навішування на дитину ярликів «важковиховуваної», «невстигаючої», «нездібної» тощо;

- цькування, таврування, нехтування вразливої або відстаючої дитини у групі;

- конфлікти між угрупованнями в школі та міжособистісні кон­флікти в шкільному класі;

- безпосереднє залучання до кримінальної діяльності та до вжи­вання алкоголю, наркотиків, токсичних речовин у неформальній групі;

- вплив негативного лідера.

Під впливом цих чинників дитина, з одного боку, втрачає впев­неність у собі, стає більш агресивною і позбавляється можливостей самоствердитися в межах соціальних норм, аз іншого – починає орієнтуватись на асоціальні цінності, залучається до підліткових уг­руповань, де вона може очікувати на розуміння, захист і підтримку.

Необхідно зауважити, що перебування у негативних мікросоціальних умовах далеко не завжди призводить до вказаних наслідків. Проте це у будь-якому випадку послаблює можливості дитини адап­туватися, задовольнити свої потреби, подолати складні життєві си­туації. Вплив сім'ї, формальної та неформальної групи, здебільшого, не безпосередньо призводить до закріплення у підлітка протиправної поведінки, а негативно позначається на формуванні його особистості.

До особистісних передумов формування протиправної поведінки належать такі особливості темпераменту, пізнавальної та емоційно-вольової сфери дитини, її характеру, світогляду, мотивації та ціннісних орієнтацій, які роблять її чутливою до психотравмуючих ситуацій, зменшують її здатність опиратися негативним соціальним впливам і знаходити правомірні способи подолання труднощів. Серед таких чинників варто виокремити:

1. Незадоволені потреби. Правопорушення, здебільшого, спрямо­вуються на задоволення звичайних потреб людини (фізіологічних, потреби у безпеці, належності до групи, у визнанні, самоствердженні, самореалізації тощо). Отже, поштовхом до правопорушення, як пра­вило, є не аномальність потреб, а неспроможність або небажання людини задовольнити звичайні потреби правомірним шляхом.

2. Психофізіологічні порушення. У певної кількості неповнолітніх правопорушників дослідження виявляли залишкові прояви органіч­них уражень центральної нервової системи, що були наслідком урод­жених і перенесених ними травм і захворювань. Проте причиною правопорушень, що вчинила дитина, стають не самі психофізіологічні порушення, а нехтування ними у навчанні й вихованні дитини.

3. Дезадаптивні емоційно-вольової якості. До девіантної поведін­ки призводять емоційно-вольові якості та їх комбінації, що ускладнюють об'єктивну, раціональну оцінку ситуації (запальність, впертість), самостійне прийняття та виконання рішення (нерішучість, нестійкість, несамостійність, конформізм і нонконформізм), перед­бачають силові засоби розв'язання проблемної ситуації (агресивність, жорстокість). Інколи, у підлітків делінквентна поведінка може, бути наслідком невдалого бажання позбутися (гіперкомпенсацією) якостей, які вони вважають негативними, наприклад, тривожності, боязкості.

4. Особливості розвитку пізнавальної сфери. Частина підлітків. відстає у загальному інтелектуальному розвитку або у розвитку окре­мих пізнавальних процесів, мови, уваги внаслідок перенесених ними травм, захворювань, недоліків виховання. Такі діти часто не справля­ються з навчальними завданнями, мають низьку успішність у навчанні, вони не користуються популярністю серед однокласників, можуть стати жертвами цькування, глузувань. Якщо педагогам не вдасться знайти підхід до таких дітей, використати корекційні методики або до них будуть застосовуватись покарання, у таких дітей зникне бажання вчитися і може закріпитися комплекс неповноцінності, занижена са­мооцінка, репутація нерозумних, бажання самоствердитись або захис­тити себе ризикованими чи делінквентними діями.

5. Педагогічна занедбаність. Якщо дитина не отримала належного піклування та виховання в сім'ї через девіантну поведінку батьків, не­виконання ними своїх батьківських обов'язків або через їх педагогічну некомпетентність, вона може відставати від однолітків у фізичному розвитку, розвитку пізнавальних процесів, вольових якостей, культури, не оволодіти базовими знаннями та вміннями, необхідними для.успіш­ного навчання, спілкування в колективі, самообслуговуванні тощо. Такі діти страждають від стигматизації, можуть порушувати дисципліну, вчиняти протиправні дії через те, що просто не знають норм або не вміють іншим чином поводитись, задовольняти свої потреби.

6. Стереотипи асоціальної та дезадаптивної поведінки. Деякі підлітки засвоюють стереотипи агресивної, аморальної, делінквентної поведінки, отримуючи позитивне підкріплення (заохочення) після перших, спонтанних спроб таких дій або. спостерігаючи за успішною подібною поведінкою інших.

7. Помилкові, хибні уявлення і переконання. До правопорушень можуть призводити засвоєні підлітком у дитинстві під впливом батьків або однолітків хибні, ірраціональні уявлення, що суперечать реальності, нормам права і моралі, проте поширені у певних групах.

8. Несформованість комунікативних навичок. Деякі підлітки звер­таються до протиправних, насамперед насильницьких, дій, оскільки не вміють позитивно і впевнено розв'язувати окремі ситуації у взаєми­нах з іншими людьми: аргументовано доводити свою думку, досягати взаєморозуміння та конструктивно розв'язувати конфлікти, входити до нового колективу, звертатися за допомогою або відмовлятися від прохань інших людей, протистояти тиску групи, маніпуляціям тощо. Якщо підліток зазнає невдачі в подібних ситуаціях або лише очікує на неї, він може застосувати насильницькі дії для досягнення своєї мети, залякування опонента, для зняття емоційного напруження.

9. Невирішені особистісні проблеми, міжособистісні конфлікти, Внаслідок невирішення таких проблем підліток може скоїти протип­равні дії для того, щоб відстояти свої інтереси в конфлікті, самоутвер­дитись у своїх очах та в очах оточуючих, привернути до себе увагу, отримати засоби вирішення цих проблем (наприклад, гроші, пре­стижні предмети), перенести агресію, викликану проблемами, на інших осіб або предмети.

10. Невпевненість у собі, неадекватна самооцінка. Підліток, що має занижену самооцінку, переконаний у своїй некомпетентності та неуспішності, невпевнений у собі, може скоїти правопорушення лише тому, що не вірить у можливість, досягнути своєї мети соціально-прийнятним шляхом або хоче таким чином виразити свій протест, подолати дискомфорт, самоствердитись.

11. Екстернальний локус контролю. Локус контролю — схильність людини вбачати причини своїх дій та відповідальність за них у собі або в зовнішніх обставинах. Особи з екстернальним локусом конт­ролю вважають, що те, що з ними відбувається, особливо неприєм­ності, є результатом впливу зовнішніх сил, обставин, дій інших, а вони просто вимушені діяти таким чи іншим чином. Екстернальна позиція підлітка найчастіше призводить до скоєння правопорушення, адже він не вважає себе відповідальним за свої дії.

12. Низький культурний рівень, несформованість соціально ко­рисних інтересів. Несформованість інтересів і невизначеність пріо­ритетів особистості може бути фоном для протиправної поведінки підлітків. Якщо дитина не бачить перспектив щодо власного розвит­ку, вона орієнтується на задоволення швидкоплинних потреб. Якщо у дитини не сформований інтерес до культури, високого мистецтва, пізнання світу, творіння прекрасного тощо, вона прагнутиме отримувати примітивні задоволення, засоби для яких вона може знай­ти за допомогою делінквентної поведінки.

13. Асоціальна спрямованість особистості. У підлітка система ціннісних орієнтацій ще формується і є суперечливою, підліткові уявлення про цінності, як правило, переглядаються в юнацькому віці. Проте частину асоціальних цінностей підліток вже запозичив у батьків або в однолітків, з творів масової культури та ЗМІ. Але по­слідовно асоціальною ціннісна орієнтація у підлітка може бути лише тоді, коли він виховується в асоціальному середовищі.

14. Прояви кризи підліткового віку. Ризик скоєння підлітками правопорушень збільшують психологічні особливості цього віку і типові підліткові поведінкові реакції (емансипації, групування, імітації, компенсації тощо), які впливають на вирішення їх проблем. Названі реакції цілком природні для підліткового віку, але через конфлікти з дорослими та їх невмілі виховні дії. можуть стати при­чиною делінквентних учинків підлітка та призвести до закріплення протиправної поведінки.

Наявність у підлітка названих ознак не обов'язково призводить до протиправної поведінки, проте перебіг кількох із них значно підви­щує ризик того, що за несприятливих обставин дитина скоїть право­порушення.

Певні особистісні.якості можуть призвести до протиправної по­ведінки, лише за умов асоціальної ціннісної орієнтації. Серед таких якостей можна назвати активність, ініціативність, кмітливість, вина­хідливість, підприємливість, лідерські якості. Проте ці самі якості можуть стати резервом, ресурсом для ресоціалізації, адже сприяти­муть адаптації неповнолітнього. Важливо виявляти і підтримувати ці якості, а також шукати ресурси в мікросередовищі дитини; підтримку з боку батьків, членів розширеної родини підлітка, оточу­ючих, педагогів, представників громадських організацій тощо. Це має стати одним із завдань роботи з ресоціалізації неповнолітніх, засуджених до покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Технологія соціальної реабілітації неповнолітніх, засуджених до по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі

Соціально-педагогічна ро­бота, спрямована на ресоціалізацію неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням, передбачає їх соціальну ре­абілітацію і соціальний супровід таких неповнолітніх та їх сімей, що здійснюються протягом, певного часу після завершення випробувального терміну. Соціальна реабілітація неповнолітнього правопоруш­ника передбачає подолання негативних особистісних якостей та особ­ливостей соціального середовища, що сприяли вчиненню ним пра­вопорушення, надання; йому допомога у ресоціалізації та у соціальній адаптації.

Технологія соціальної реабілітації неповнолітнього, засудженого до альтернативних покарань, визначає мету та завдання соціальної реабілітації неповнолітнього, можливі напрями та етапи реабілітації, зміст діяльності на кожному з етапів, методи, що при цьому можуть бути застосовані, та орієнтовний розподіл обов'язків між фахівцями, залученими до соціальної реабілітації неповнолітнього. Запропоно­вана технологія базується на тому, що для ресоціалізації неповноліт­нього необхідно усунути причини, що призвели до скоєння ним зло­чину, та чинники, які заважають його соціальній адаптації.

Метою соціальної реабілітації неповнолітніх, схильних до про­типравної поведінки, є повернення цих дітей до правослухняного життя, створення умов для їх повноцінного фізичного і психічного розвитку, для успішної соціалізації, подолання особистісних про­блем і конфліктів з оточенням.

Завдання соціальної реабілітації:

- встановити причини протиправної поведінки дитини, чинни­ки, що сприяють її формуванню, заважають виправленню та ресоціалізації;

- подолати особистісні чинники, що спричинюють протиправну поведінку або заважають соціальній адаптації;

- усунути чинники соціального середовища, що ускладнюють соціальну адаптацію дитини, спричинюють її проблеми, нега­тивно впливають на формування її особистості та поведінки;

- сприяти закріпленню у дитини мотивації до законослухняної поведінки;

- сприяти розвитку позитивних особистісних якостей, оволоді­нню нею вміннями, необхідними для подолання проблем і за­доволення потреб;

- сприяти створенню соціальних умов, необхідних для повноцінної життєдіяльності дитини;

- інтегрувати дитину в соціально-позитивне середовище.

Відповідно до цих завдань робота із соціальної реабілітації неповнолітнього має передбачати такі дії (кроки, етапи, напрями роботи):

1. Встановлення контакту з неповнолітнім та його сім'єю, моти­вування їх до співпраці й роботи над проблемами неповнолітнього.

2. Дослідження особистості неповнолітнього та соціальної ситу­ації його життєдіяльності (визначення особистісних чинників і чин­ників мікросередовища, що заважають соціальній адаптації неповно­літнього, сприяють формуванню у нього протиправної поведінки; визначення наявних ресурсів, що можна використати для соціальної адаптації та ресоціалізації неповнолітнього).

3. Планування заходів із реабілітації та ресоціалізації неповнолі­тнього (розробка фахівцями плану заходів та узгодження їх з непов­нолітнім та його сім'єю).

4. Контроль за поведінкою неповнолітнього, за дотриманням ним умов звільнення від покарання, норм моралі та права, угоди щодо співпраці.

5. Психологічна та педагогічна реабілітація неповнолітнього (ко­рекція дезадаптивних і розвиток соціально-позитивних індивідуаль­них якостей, подолання залежностей, сприяння вирішенню особис­тих проблем).

6. Формування сприятливого соціального-педагогічного середо­вища навколо неповнолітнього (психологічна і педагогічна допомога сім'ї неповнолітнього, попередження негативного впливу на непов­нолітнього його неформального оточення, організація індивідуаль­ного педагогічного підходу до неповнолітнього та захист його прав).

7. Соціальна реінтеграція та реадаптація неповнолітнього (спри­яння вирішенню ним побутових проблем, його навчанню та трудовій діяльності; підтримка соціально-позитивної активності неповноліт­нього).

8. Оцінка процесу і результату реабілітації неповнолітнього.

У роботі із соціальної реабілітації неповнолітнього засудженого, звільненого від відбування покарань із випробуванням, беруть участь фахівці різних установ і служб: кримінально-виконавчої інспекції, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, служб у справах непов­нолітніх, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, служб зайнятості, навчальних закладів тощо. Від взаємодії між ними багато в чому буде залежати успішність ресоціалізації неповнолітнього.

Робота з соціальної реабілітації неповнолітнього, звільненого від відбування покарання з випробуванням, розпочинається з момен­ту отримання територіальним підрозділом кримінально-виконавчої інспекції (далі – КВІ) судового вироку щодо неповнолітнього. У ви­року міститеся інформація про характер та обставини скоєного не­повнолітнім злочину, умови його звільнення, від відбування покаран­ня та первинна інформація про самого неповнолітнього (місце його проживання, правовий статус). Інспектор КВІ встановлює контакт із. неповнолітнім та його батьками (опікунами) та призначає першу зустріч із ними. Якщо з матеріалів справи стає зрозуміло, що непов­нолітній (або його сім'я) знаходиться у кризовій ситуації чи непов­нолітній має особливий статус (інвалідність, сирітство, відсутність постійного місця проживання тощо), на першу зустріч можуть бути запрошені фахівці центру соціальних служб для сім'ї, дітей та мо­лоді або служби у справах неповнолітніх.

Під час першої зустрічі інспектор КВІ або фахівець, що буде супроводжувати неповнолітнього, прагне встановити контакт з непов­нолітнім та його батьками (опікунами), оснований на взаємній довірі та повазі, мотивувати їх співпрацю з КВІ та соціальними службами. Неповнолітньому та його батькам пояснюють їх права та обов'язки, умови взаємодії з інспекцією, можливості отримання послуг соціаль­них служб. На основі отриманої від неповнолітнього та його батьків інформації щодо їх проблем та обставин життєдіяльності визнача­ють фахівців і служби, які доцільно залучити до соціально-педаго­гічної роботи з неповнолітнім та його сім'єю.

Наступним кроком у роботі з соціальної реабілітації неповноліт­нього засудженого, звільненого від відбування покарання з випро­буванням, стає вивчення соціальної ситуації життєдіяльності непов­нолітнього та його сім'ї, особистісних якостей неповнолітнього, його поведінки, характеру взаємовідносин з оточуючими, проблем і по­треб. Увага приділяється визначенню чинників, що призвели до скоє­ння неповнолітнім правопорушення, до формування у нього інших проявів девіантної поведінки (агресивності, зловживання алкоголь­ними напоями, адиктивної поведінки тощо), заважають, його соц­іальній адаптації, а також його індивідуальним особливостям, що можуть стати ресурсом соціальної реабілітації (соціально позитивним інтересам, цінностям, схильностям і здібностям, вмінням і навичкам тощо). При проведенні цієї роботи використовуються методи індив­ідуального інтерв'ю, психодіагностики, аналізу незалежних характе­ристик (наданих за місцем роботи, навчання або проживання), спостереження за поведінкою та взаємовідносинами неповнолітнього.

Можливе проведення соціального інспектування умов його життєд­іяльності в сім'ї (за місцем проживання). Вивчення індивідуального випадку неповнолітнього може проводитись протягом декількох зу­стрічей, в них можуть брати участь психологи, соціальні педагоги і фахівці соціальних служб, навчальних закладів.

На основі проведеної оцінки фахівці визначають засоби педаго­гічного, корекційного впливу, що доцільно застосувати при роботі з клієнтом, засоби впливу, використання яких щодо клієнта є небажа­ним, індивідуального педагогічного підходу до неповнолітнього у навчальному закладі, рекомендації щодо спілкування з неповнолітнім та його сім'єю.

Надалі формується план соціальної реабілітації неповнолітньо­го. Він складається з визначення (на основі проведеного аналізу) мети завдань і методів роботи з неповнолітнім та його сім'єю, а також певної послідовності заходів виховного, психокорекційного і реінтеграційного характеру, до яких необхідно залучити неповноліт­нього, а також послуг, які неповнолітньому та його сім'ї доцільно надати в соціальних службах, медичних закладах тощо. Оскільки виконання плану соціальної реабілітації, як правило, передбачає взаємодію різних установ і служб, в його розробці мають брати участь фахівці: залучених організацій. Ефективною формою їх співпраці на цьому етапі є проведення координаційних нарад фахівців із планування роботи з кожним конкретним засудженим. При цьому інспектор КВІ або один із фахівців соціальних служб має виконувати функцію координатора роботи по кожному індиві­дуальному випадку.

Розроблений план обговорюється з неповнолітнім та його бать­ками, у разі необхідності, в нього вносять необхідні корективи. Важ­ливо, щоб неповнолітній прийняв мету та завдання реабілітації як свої власні, а передбачені в ньому заходи відповідали його потребам та інтересам. З неповнолітнім та його сім'єю обговорюються також правила та обмеження, яким їм необхідно буде слідувати. Підліток та його батьки повинні зрозуміти необхідність цих обмежень як та­ких, що насамперед захищають їх від негативного впливу зовнішнь­ого середовища. Під час бесіди з неповнолітнім та його сім'єю визна­чаються час і місце проведення запланованих заходів, перелік служб та організацій, до яких вони звертатимуться, послуг, що вони отри­муватимуть.

Подальша робота з соціальної реабілітації неповнолітнього за­судженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, згідно з розробленим планом здійснюється у наступних напрямах:

• Контроль за поведінкою неповнолітнього. Інспектор КВІ періо­дично зустрічається з неповнолітнім, за допомогою аналізу харак­теристик і довідок збирає та аналізує інформацію щодо випадків порушення з боку неповнолітнього норм правопорядку, покладе­них на нього судом обов'язків та обмежень, особливостей роботи, навчання та життєдіяльності неповнолітнього. Працівники кримі­нальної міліції у справах неповнолітнього та дільничний інспектор міліції відвідують неповнолітнього за місцем проживання, прово­дять із ним профілактичні бесіди правового характеру, опитують сусідів неповнолітнього щодо його поведінки. У випадку, коли от­римана інформація свідчить про порушення неповнолітнім норм правопорядку та умов звільнення від відбуття покарання, з ним та його батьками проводяться попереджувальні бесіди. Якщо ж випад­ки порушень повторюються, справа неповнолітнього передається до суду.

• Психологічна та педагогічна реабілітація неповнолітнього за­судженого. Цей напрям може передбачати корекцію особистісних рис дитини, що обумовлюють девіантну поведінку і сприяють соціальній дезадаптації, консультування з питань вирішення особистих проблем і подолання міжособистісних конфліктів неповнолітнього, надання допомоги неповнолітньому в самопізнанні й у визначенні особистіс­них пріоритетів, у розвитку соціально-позитивних якостей, психоте­рапевтичну допомогу в подоланні залежностей (адикцій) та сприян­ня отриманню ним необхідного лікування. Індивідуальна виховна робота з неповнолітнім спрямовується на корекцію переконань, ціннісних орієнтацій, формування у нього мотивації до правослухняної, соціально-прийнятної поведінки, сприяння набуттю неповнолітнім навичок конструктивного подолання проблем і розв'язання конфліктів, позитивної соціальної поведінки, подоланню непов­нолітнім згубних звичок, формуванню у нього цінностей і навичок здорового способу життя. В проведенні такої роботи беруть участь психологи та соціальні педагоги соціальних служб і навчальних зак­ладів. Використовуються методи індивідуальної педагогічної бесіди, консультування, психотерапії, соціально-психологічного тренінгу, організації самовиховання. Можливе використання як індивідуальних, так і групових форм роботи, зокрема організація зустрічей груп взаємодопомоги неповнолітніх засуджених.

• Формування сприятливого соціального-педагогічного середови­ща навколо неповнолітнього. Робота спрямована на попередження негативного впливу на неповнолітнього, захист його прав і на ство­рення для нього належних умов життєдіяльності. Діяльність КВІ та фахівців соціальних служб спрямована на усунення негативного впливу на неповнолітнього з боку членів сім'ї, яким властива асоці­альна поведінка, запобігання жорстокому поводженню з непов­нолітнім у сім'ї та використанню батьками неадекватних засобів ви­ховання; сприяння підвищенню педагогічної культури батьків неповнолітнього або членів сім'ї, що займаються його вихованням, визначенню ними адекватної педагогічної позиції щодо неповноліт­нього, покращанню морально-психологічного клімату в сім'ї непов­нолітнього. При роботі з сім'єю неповнолітнього використовуються методи педагогічної бесіди, консультування, сімейні конференції із залученням членів розширеної сім'ї. Сім'ї можуть бути запропоно­вані матеріальна допомога та послуги соціальних служб. У разі необ­хідності ставиться питання про позбавлення або обмеження батьків­ських прав і про виховання неповнолітнього у прийомній сім'ї. Соціально-педагогічна робота за місцем навчання неповнолітнього передбачає налагодження індивідуального педагогічного підходу до неповнолітнього, запобігання його тавруванню (стигматизації) з боку адміністрації навчального закладу, педагогів та учнів. Можливе про­ведення консультацій, педагогічних консиліумів, розробка індивіду­альних навчальних програм. У разі отримання інформації про пору­шення прав неповнолітнього (зокрема на працю, освіту, належні умови проживання, захист від насильства, отримання соціальних послуг тощо) КВІ та соціальні служби використовують доступні правові засоби (офіційні листи, звернення, клопотання) і консульту­ють неповнолітнього та його батьків із питань захисту їх прав.

• Соціальна реадаптація та реінтеграція неповнолітнього. Перед­бачається сприяння первинній або вторинній зайнятості неповнолі­тнього, надання йому допомоги в отриманні загальної і професійної освіти, послуг соціальних агенцій, медичних послуг. Неповнолітній забезпечується для цього необхідною інформацією, отримує консуль­тації й направленій до відповідних установ. Підтримується соціаль­но позитивна активність неповнолітнього. Соціальні педагоги соціальних служб і навчальних закладів сприяють залученню непов­нолітнього до наукових і творчих гуртків, спортивних секцій, ди­тячих громадських організацій.

У ході проведення указаної роботи працівники КВІ або про­відних соціальних служб здійснюють обмін інформацією між фахі­вцями, які беруть участь у соціальній реабілітації засудженого не­повнолітнього, оцінюють ефективність проведених заходів, коригують та узгоджують плани роботи.

Оцінка результатів роботи з соціальної реабілітації неповноліт­нього засудженого, звільненого від відбування покарання з випро­буванням, передбачає визначення рівня соціальної і психологічної адаптованості особистості неповнолітнього. Проведена соціально-пе­дагогічна робота може вважатися успішною, якщо підліток не лише дотримується прийнятих у суспільстві норм і правил поведінки, а й здатний самостійно приймати рішення, задовольняти потреби та долати проблеми соціально-прийнятними засобами. Успішність ро­боти з ресоціалізації неповнолітнього засудженого багато в чому за­лежить від злагодженості роботи фахівців різних установ і служб, а також від дотримання ними гуманістичних принципів соціально-педагогічної роботи.