ПЕРЕДМОВА. 1. Бочелюк В.Й., Зарицка В.В

ПЕРЕДМОВА

Українська мова - рідна і державна. У наш час національ­ного відродження й розвитку української державності помітно зріс інтерес до української мови як основної ознаки держави.

Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві, важливі вони й у нашому. Статус української мови як дер­жавної та впровадження її в усі офіційні сфери життя органі­заційно оформлені в 10 статті Конституції України. Держава виявляє турботу про вільний розвиток і функціонування всіх національних мов, якими послуговуються її громадяни. По­рядок уживання української та інших мов визначається за­коном.

Українська мова - одна з прадавніх слов'янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. Досліджуючи прадавні корені української мови, наука спирається на матеріальну і ду­ховну культуру, створену народом.

Сучасна світова наука аргументовано довела, що в дав­ній спільнослов'янський період праслов'янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну й духовну культуру та користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами.

Вивчати історію українців та української мови треба в про­сторі й часі, у межах світової цивілізації та слов'янства, що за­безпечує достовірність наукових тверджень.

Коли йдеться про походження української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку чуємо щодня по радіо і телебаченню, яку вивча­ють у школі, якою створюють і читають книжки й газети, ко­ристуються в повсякденному спілкуванні. Проте національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, але й мова народна, часом з суттєвими діалектними відмін­ностями.

Пентилюк М.І.Марунич 11, Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

Кожний народ - творець рідної мови. Для українців рідна мова - мова нашої нації, мова предків, яка єднає нас між со­бою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Нормальним є, коли рідну мову дитина засвоює від батьків, у сім'ї. Українська мова є мовою українського народу, то вона і є рідного для нього. Згадаймо слова В. Сосюри: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема». Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. Недарма уче­ні стверджують, що словник - це те, що народ знає про світ, а граматика - те, як він виражає ці знання. Знати, берегти й примножувати рідну мову - обов'язок кожної людини.

Тому й зрозуміло, що народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів. Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. Звичайно, та­кий великий народ, як ми, українці, не може допустити цього, якщо вважає себе цивілізованою нацією. Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості й рівня культу­ри народу, його цивілізованості Воістину справедливі слова О. Гончара: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе».

Сучасна українська літературна мова виконує різноманіт­ні суспільні функції - комунікативну, естетичну, мислетвірну, культуроносну та інші. Комунікативна функція полягає в тому, що мова є засобом спілкування, інформаційного зв'язку між членами суспільства, бо як писав А. де Сент-Екзюпері, най­більша розкіш у світі - це «розкіш людського спілкування».

Спілкування - найважливіша функція мови. Це робить її універсальним інструментом для обміну інформацією, переда­чі інформації в просторі й часі. Комунікативній функції підпо­рядковано інші її функції, зокрема експресивну. Полягає вона з тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ, репрезентуємо себе тому, з ким спілкуємося. «Говори - і я тебе побачу»,- стверджували античні мудреці. Людина, що

Передмова

досконало володіє мовою, найкраще може себе показати, роз­крити свій духовний світ, свої знання й уміння, свою профе­сійну спроможність.

Мова не тільки засіб спілкування, але й пізнання світу й самого себе. Тому засвоюючи мову, ми пізнаємо світ, навко­лишнє середовище і насамперед у межах свого народу, його свідомості, психіки тощо. Українська мова дає нам можливість сприймати світ очима українця, українського народу, росій­ська - російського, німецька - німецького тощо.

Мова є першоелементом культури і, отже, засобом ес­тетичного виховання. Вона формує наш розум і духовність. Український фольклор, художня література, театр, пісня, втілені у словесній формі, розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова виконує функцію спіл­кування, у художньому творі вона служить засобом образного відтворення дійсності, її образного сприйняття. Це своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем або слухачем. Кожна людина повинна одержувати насолоду від читання художніх творів, від спілкування з іншими людьми.

Мова виконує мисленнєву функцію. Українська мова, як і будь-яка інша, є засобом формування думки. Адже вільне во­лодіння мовою виявляється тоді, коли людина мислить і го­ворить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбува­ється у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфі­ку, зумовлену національним характером. Сприймаючи зна­чення слова «уродливий», українець вбачає в ньому позитив­ну ознаку - гарний, красивий, а росіянин - негативну (рос. «уродливий» означає негарний, потворний). Справедливими в цьому плані видаються слова Г. Гегеля: «Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить». Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності користуватися нею під час думання. Від цього залежить і взаєморозуміння співрозмовників. Адже вислів «обмінюватися думками» озна-

Пентилюк МІ. Марунич 1.1., Гайдтнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

чає обмінюватися мовними одиницями (словами, реченнями, текстом), у яких закодовано думки.

Мова, виконуючи різні функції, служить суспільству, живе в суспільстві й повинна оберігатися, розвиватися суспільством, насамперед народом-творцем.

Відновлення комунікативної функції української мови з метою спілкування на державному, офіційному рівні став­лять її в один ряд з розвиненими мовами світу. Спілкування українською мовою на державному рівні вимагає від наших громадян розуміння суті понять «державний, офіційний». Од­разу зауважимо, що це синонімічні, тобто в певних значеннях близькі слова (державний - такий, що має важливе значення для держави; офіційний - властивий урядовим документам, діловим паперам; службовий). Отже, державна й офіційна мова - це та мова, що обслуговує офіційні стосунки громадян у межах держави. У побуті люди можуть говорити різними мо­вами, а для службових, офіційних обставин в усіх країнах світу існує державна (офіційна) мова.

Питання про державність тієї чи іншої мови досить толе­рантне, але вирішує його народ, що створив державу. Адже мова виражає єдність держави, представляє цю державу пе­ред іншими країнами. Зрозуміло, що кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми, особливо якщо вона по-ліетнічна. Державною мовою буває переважно мова автохтон­ного (корінного) населення країни. У національних державах ця проблема вирішується однозначно: народ, що створив свою мову й державу, визначає державною рідну мову. Політетніч-ність населення країни та наявність дво- або багатомовності створює проблему співіснування мов різних етносів і, власне, не так на побутовому (згадаймо Закарпаття, де в одному селі можуть користуватися двома-трьома мовами), як на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відо­мі три основні підходи до розв'язання цієї проблеми.

У першому випадку державною визнається мова найчис-леннішої національності, що відіграла провідну роль в істо-

Передмова

ричному формуванні держави. Таку функцію виконує фран­цузька мова у Франції, іспанська - в Іспанії, грецька - у Греції тощо.

Другий підхід до вибору мови державно-офіційного спіл-кування - визнання статусу державної (офіційної) кількох мов країни. Найчастіше це зумовлено компактним проживанням представників того чи іншого етносу, що становлять населен­ня держави. Прикладом цього може бути Швейцарія, де офі­ційними мовами визнано французьку, італійську, німецьку та ретороманську. У Люксембурзі дві офіційні мови - німецька і французька, у Фінляндії - фінська і шведська (шведи прожи­вають у північно-західній частині країни), в Канаді - англій­ська і французька.

Третій варіант державності мови пов'язаний із співісну­ванням у законодавстві країни понять «національна» (або «державна») і «офіційна». Така практика властива постколо-ніальним країнам Азії, Африки. Поряд з національними мо­вами функціонують як офіційні мови колишніх метрополій. Наприклад, в Індії - англійська мова.

Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількіс­ну перевагу мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком закономірно виконує українська мова, що закріплено Конституцією нашої держави.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливос­ті вивчати інші мови - споріднені та неспоріднені. Вислів «Скільки ти знаєш мов - стільки разів ти людина» ніколи не втратить своєї актуальності. Дво-, тримовність - явище, по­ширене в багатьох країнах світу. За підрахунками вчених, тіль­ки в 22 країнах світу проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність: у Нігерії - 513 мов, в Індо­незії - 838 мов, в Індії - 826 тощо.

В Україні двомовність - природне явище. Але володін­ня двома мовами вимагає правильного користування ними.

Лентшікж МІ Маринич 11, Гапдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

На жаль, наші «білінгви» часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком.

Серед мовних обов'язків наших громадян слід виділити культуру мовлення. Належний рівень мовної культури - це свідчення розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Куль­тура мовлення має велике національне й соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру й вимагати цього від інших.