Місце святкової обрядовості у національному вихованні

В епоху державного й духовного відродження України пріоритетна роль належить розвитку національної системи виховання, яка має забезпечити вихід молодої незалежної Української держави на світовий рівень.

Виховання – важливий компонент культурного розвитку людини. Однак, в кожній країні світу немає виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну форму вираження і спрямоване на формування особистості певної держави. У нашій країні також існує власна концептуально-виховна традиція, яка розвивалась вітчизняними філософами, істориками, релігійними діячами, педагогами. На кожному етапі розвитку та становлення української держави система виховання всотувала в себе ознаки національного світовідчуття і світосприймання, осмислювала свою мету, завдання та історичні перспективи, тобто набирала чітко окреслених національних ознак. Систему українського національного виховання пронизують провідні ідеї та базові цінності українства, інтегруючи його компоненти в єдину цілісність.

На сучасному етапі розвитку української держави цілі виховання передовсім зумовлені такими чинниками, як розбудова незалежної держави, побудова демократичного суспільства і утвердження ринкових соціально-економічних відносин, інтеграція в європейське й світове товариство.

Названі чинники передбачають орієнтацію на відродження національної гідності, патріотизму й громадянськості особистості; освіченість на світовому рівні, гуманізм, духовність, діловитість; активізацію кожної людини, зокрема, її самореалізацію в матеріальній і духовній сферах суспільного життя, дотримання всіх прав людини. В законі України «Про освіту» сказано, що «метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору...» [6, с. 75]. У Державній національній програмі «Освіта» наголошено, що «головна мета національного виховання – набуття молодими поколіннями соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури національних взаємин, формування у молоді незалежно від національної приналежності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури» [2, с. 4].

У виховному процесі значне місце відводиться ролі суспільства, під впливом якого у кожної особистості формуються відповідні людські цінності. Водночас, жоден соціум не може існувати і розвиватися без визначених ідеалів, цінностей, цілей, шляхів і методів їх реалізації. При цьому важливо, щоб вказані складові теоретичного осмислення суспільного поступу були зрозумілими громадянам, вселяли впевненість у їх об’єктивності та відповідності власним інтересам. Тому
можемо говорити, що культурно-історичний досвід української спільноти, українські виховні традиції відіграють важливу роль у національному вихованні, бо національне «…сповіщає людині ідеал і безсмертя і при цьому подає їх в інтимно-особистісному, вірогідному вигляді». Проявляючись в різних культурних явищах і процесах, національне входить у свідомість і підсвідомість особистості поза її бажаннями, виступає для неї соціокультурною даністю. У свою чергу особистість освоює національне і розвиває його у процесі своєї культуротворчої діяльності. Таким чином, національне постає засобом включення особистості в суспільне буття і саме такі спрямування виховної системи дають змогу сформувати риси національного характеру, національний образ світу, ментальність, світогляд особистості, розуміння нею своєї ролі та місця у процесах державотворення [1, с. 38].

У працях сучасних українських дослідників В. Андрущенка, С. Клепка, М. Коноха, В. Корженка, В. Кременя, М. Култаєвої, В. Лу-
гового, І. Надольного, І. Радіонової, І. Степаненко висвітлюється
проблема демократичного та національно-патріотичного виховання з філософсько-антропологічними акцентами. Вони зазначають, що виховання – це необхідна форма вдосконалення особистості, яка ґрунтується на основі засвоєння нею матеріальних і духовних пластів культури, це потужний чинник формування національної еліти та цінностей державотворення. У процесі виховання засобами переконання, стимулювання, спонукання утверджуються та посилюються суспільно значущі цінності.

Науковці, які займаються проблемами національного виховання виділяють такі основні його положення: національне виховання залучає особистість до фундаментальних національних цінностей, воно «…увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй світу» [10, с. 88]. Національне виховання базується на традиціях, звичаях, ментальності народу, його етнічній і національній самосвідомості. Головною метою національного виховання є передача наступним поколінням соціального досвіду і духовних надбань українства, високої культури міжнаціональних відносин; формування у молоді особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну свідомість, розвинену духовність, фізичну досконалість, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову та екологічну культури. Ще на початку ХХ ст. М. Євшан підкреслював, що «пробудження і витворення історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації – це головне завдання національного виховання» [3, с. 10] і ці постулати залишаються актуальними і сьогодні.

Отже, національне виховання – це виховання особистості на основі системи ідеалів, традицій, звичаїв, переконань, створених народом і спрямованих формувати ціннісні орієнтації молодих поколінь у дусі розвитку матеріальної й духовної культури української нації. Воно забезпечує духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь минулих, сучасних і майбутніх.

Одним з компонентів культури нації є система святкової обрядовості, яка формувалася упродовж віків і була покликана передавати з покоління в покоління трудовий досвід та духовні цінності народу. Тому метою нашої статті є визначення місця святкової обрядовості у системі національного виховання.

Суттєво, що в процесі національного виховання формується національна самосвідомість, яка сприяє усвідомленню індивідом самоідентифікації зі своєю нацією, утвердженню самоцінності історичної пам’яті, вибудові на її засадах відповідної аксіологічної системи, що, у свою чергу, є життєво необхідною передумовою повноцінної самореалізації особистості. У цьому випадку особистість чітко усвідомлює себе представником своєї нації, носієм національної культури.

Національна система виховання, заснована на цінностях культури рідного народу минулих епох і культурних реаліях сучаснос-
ті, сприяє розвитку духовності особистості, її художньо-творчої ак-
тивності.

З погляду життєвого досвіду, культуру можна визначити як етнічно специфічну парадигму життєтворення, яка, акумулюючи в матеріальних та духовних цінностях, знакових системах певні знання,
значення, творчі здібності й уміння народу, виступає особливим способом буття певного етносу. Використання культурних надбаннь у процесі виховання сприяє розвитку уявлень про життя народу на різних етапах його суспільного розвитку.

Є. Бистрицький та В. Шинкарук зауважують, що лише через засвоєння й перетворення у власний внутрішній світ історично виробленого багатства культури людський індивід «стає емоційно багатим, здатним глибоко, сильно й тонко почувати й переживати» [12, с. 70]. Саме багатство національної культури здатне активно впливати на формування творчої особистості.

Відомо, що культура того чи іншого народу (нації) розглядається як специфічна «атмосфера», яка оточує людину постійно. Вона сприяє збереженню соціальних цінностей, набутих нацією, невід’ємно пов’язуючи людські почуття, волю й інтелект з оточуючим природним і соціальним середовищем. Це конкретно історична форма загальнолюдської культури, яка завжди притаманна певній нації; а кожна національна культура «володіє власними цінностями, власним способом бачення світу» [9, с. 63]. Вона характеризує переломні моменти національного життя, які забезпечують подальший процес національно-культурного розвитку як суспільства в цілому, так і кожної окремої особистості.

Національна культура – це багатовіковий досвід народу, матеріалізований у предметах мистецтва, праці й побуту: це традиції, обряди, звичаї, вірування; це світоглядні, моральні й естетичні цінності, що характеризують націю, її самобутність, унікальність, її соціальну й духовну особливість.

В умовах пошуку джерел духовного відродження України важливо підтримати власну культуру, сконцентрувати в собі характер народу, виховати гідну особистість, яка зможе розбудовувати і зберігати народні традиції.

Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складників духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу – найвищої цінності нації та держави.

Українські народні свята й обряди – одна з найбільш яскравих і самобутніх складових національної культури. Свято – це не просто «матеріалізовані символи», що відображають життєдіяльність людей певної епохи, вони важливий компонент соціокультурного життя суспільства, суспільних відносин [11, с. 5]. Система обрядів будь-якого народу – результат його багатовікових виховних зусиль. Завдяки їй кожен народ з покоління в покоління відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію. Це своєрідний канал, по якому старше покоління передає молодшому досвід поведінки, морально-політичні переконання, способи суспільної діяльності.

Обряди з самого початку їх виникнення носили на собі глибокий відбиток тієї етнічної спільноти, у рамках якої вони формувалися й функціонували.Формування народності, а згодом нації містило в собі й формування специфічної обрядової системи, що відбивала своєрідність життя й побуту, культурних традицій, релігії цієї народності.

Виступаючи носієм найважливіших ознак та рис національного характеру вони є засобом формування й розвитку народу. Адже споконвіків у кожного народу одним із найулюбленіших періодів календарного року було і залишається свято. У кожного свята свій час, своя ідея, своє «обличчя». Це не просто вихідний або неробочий день. Передовсім – це історично обумовлена дата, подія, що ґрунтується на спостереженнях за навколишньою дійсністю і відзначається (переважно) в установлений час.

Свято завжди відігравало важливу роль у житті народу. Воно активізує й інтенсифікує культурне буття. Саме в цей час, вільний від буденних обов’язків, виявляються, активізуються й стверджуються цінності, які наповнюють змістом людське життя на певному етапі розвитку його культури. Свято через оновлення цінностей, нагадування важливих подій, пов’язаних з ним, виконує роль могутнього механізму передачі культурних традицій з покоління в покоління, дозволяю людям здійснювати свою культурну само ідентифікацію [4, с. 153]. Адже у структурі й функціях свят, у їхній історичній еволюції відбиті особливості економічних і політичних протиріч, спосіб життя, духовний образ і творчі можливості різних етнічних груп.

Система свят і обрядів є образно чуттєвою формою відображення життєдіяльності людей, їх способу життя [5, с. 34]. Можемо говорити, що свято є носієм народних традицій та звичаїв, які упродовж віків укорінялись і розвивались в українського народу, а тому адекватно відображають сутність, зміст і характер подій та явищ у природі, житті, зокрема у трудовій діяльності, побуті і дозвіллі людей [8, с. 20]. Свято – це енциклопедія знань про життя людей, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.

Свята та обряди багатогранні і складні. Наповнені великим ідейно-моральним, емоційно-естетичним змістом. Вони відображають етнічне, суспільно-політичне, культурно-історичне життя народу на різних ступенях розвитку, його багатогранну духовність, якості, які формувалися протягом віків (національний характер, психологію, світогляд тощо) [1, с. 39].

Традиції та звичаї упродовж віків зберегли нашу національну ментальність. Їх пізнавально-виховний потенціал допоміг вижити нашій нації, зберегтися у віках і нині розвиватись в колі народів світової співдружності.

Вивчення народних свят, практична реалізація в повсякденному житті їх обрядів дає кожному громадянину змогу збагачуватися народним світосприйманням і світорозумінням та простежити, як відбувалися в історії зародження, становлення і розвиток світогляду рідного народу.

А отже, культивування народних свят та обрядів – справа надзвичайно важлива, оскільки є необхідною для збереження екології культури, наступності поколінь, збереження історичного щоденника народного побуту. На народному святі можна не лише розважитися, зняти фізичну та психічну напругу, проявити свої таланти, а й усвідомити приналежність до чогось могутнього, історичного, символічного й церемоніального [7, с. 112].

Народна гра концентрує увагу учасників свята на соціальному значенні того, що відбувається, розкриває соціально-культурну й моральну цінність. Вона створює умови для виховання почуття товариства, колективності і одночасно кожному дозволяє усвідомити свою індивідуальність. Святкові обряди сприяють самовираженню, самоствердженню особистості, допомагають реалізувати практичні вміння й сприяють процесу формування особистості.

Для народу, окрім естетичного, свято мало ще й неодмінно практичне значення. Воно виконувало не лише розважальну функцію, а й прищеплювало підростаючому поколінню певні життєво-практич-
ні знання, моральні переконання, стійкі позитивні емоції.

Висока духовність та мораль, які втілені в національній культурі, сприяють гармонійному розвитку особистості, виховують повагу до традицій свого народу та шанобливе ставлення до культури інших народів.

Виховна роль святкової обрядовості впливає на кожну особистість незалежно від віку й інших критеріїв, а значить впливає на життя соціуму в цілому. Виховання у відповідності з канонами народної культури сприяє розвитку власної гідності й національної гордості, а також усвідомленню ролі свого народу у світовій цивілізації.

Святкова обрядовість ґрунтується на стійких традиціях матеріального і духовного буття людей праці. Разом із національним розвитком народу відповідно збагачується і календар, його традиції і звичаї. В нові часи виникають і нові потреби у вихованні підростаючих поколінь, в поглибленні духовної культури народу.

Так, зі здобуттям суверенітету, в життя і побут українців увійшли такі знаменні, ідейно і морально наснажені свята, урочистості, як День Незалежності України (24 серпня), День соборності України (22 січня), Свято Козацької Слави (3-5 серпня) та ін. Святкування цих урочистих дат, в основі яких доленосні події для українського народу, сприятиме тому, що вони стануть національними святами.

Традиції, звичаї, які супроводжують свята, передбачають різні види діяльності, зокрема трудової, стиль поведінки, способи харчування (в певні строки календаря), що відповідають біоритмам природи і людини. Це першооснова забезпечення гармонійності між природою та людиною, об’єктивними обставинами та її діяльністю, поведінкою, відчуттям нею комфортності самопочуття, настрою.

Святкова обрядовість тісно пов’язана з природою території,
на якій історично живуть українці, тому виховний потенціал її шліфувався у суворій відповідності з принципом природовідповідності виховання.

В основі національної святкової обрядовості лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Вони об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні віковічні духовні устрої розвитку народу, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Прилучаючись до них, кожен громадянин вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід’ємною частиною рідного народу, нації.

Глибоке знання і практичне продовження святкових обрядів створює той національний колорит, ту цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, яка є могутнім стимулятором творчості народу, невичерпним джерелом його мистецької, культурної діяльності; оригінальним внеском народу в світову історію, у взаємозбагачення культур, духовності народів світу; фундаментальною природовідповідною основою виховання підростаючих поколінь, створення національної системи виховання.

Відновлюючи у святах та обрядах свій багатовіковий творчий потенціал, наш народ продовжує творити свій шлях в історії. Його творче світобачення, оригінальний спосіб мислення, самобутні культурні здобутки трансформуються у принципах національного виховання. Таким чином, повсюдне впровадження ідей і засобів народної святкової обрядовості сприяє вихованню творчої особистості – творчого громадянина своєї держави.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Белоусов Я.П. Праздники старые и новые. – Алма-Ата: Издательство «Казахстан», 1974. – 200 с.

2. Гуменникова Т.Р. Українські національні традиції як засіб формування української національної свідомості // Початкова школа – 1996 – №1 – С. 38-40.

3. Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») // Освіта. – 1993. – №44-46.

4. Євшан М. Національне виховання // Україна. – 1991. – №9. – С. 9-12.

5. Жигульский К. Праздник и культура. Праздники старые и новые: Размышления социолога / Пер. с польского и вступ. ст. А.И. Арнольдова. – М.: Прогресс, 1985. – 336 с.

6. Советская обрядность и духовная культура: Монография / За ред. Н.М. Заковича. – К.: Наукова думка, 1980. – 220 с.

7. Закон України «Про вищу освіту» // Освіта в Україні. Нормативна база. – К.: КНТ, 2006. – С. 40-93.

8. Земцовский И. Поэзия крестьянских праздников. – Л., 1995. – 640 с.

9. Кузь В.Г., Руденк Ю.Д., Сергійчик З.О. Основи національного виховання. – Умань, 1993. – С. 5-26.

10. Неперервна професійна освіта: проблем, пошуки, перспективи: Монографія / За ред. І.А. Зязюна. – К.: Віпол, 2000. – 636 с.

11. Римаренко Ю. Національний розвій України: проблеми і перспективи. – К., 1995. – 260 с.

12. Тульцева Л.А. Современные праздники и обряды народов СССР. – М.: Наука, 1985. – 191 с.

13. Угринович Д.М. Обряды. За и против. – М.: Политиздат, 1975. – 176 с.

14. Феномен української культури: методологічні засоби осмислення / За ред. В. Шинкарука, Є. Бистрицького. – К.: Фенікс, 1996. – 477 с.

15. Черепанова С.О. Діалогіка життєтворчості як методологічна основа сучасної філософії освіти // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Мистецтво і освіта: Збір. наук. праць. – Львів: Каменяр, 1998. – Вип. 3. – С. 11-18.