Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Етапи становлення освітнього простору запорізького Приазов’я: історичний ракурс




Абсолютно об’єктивні цивілізаційні зміни й тенденції розвитку, характерні для людства загалом і для України зокрема, складають підґрунтя сучасних змін в освіті. Перехід від індустріального виробництва до суспільства інформаційних технологій, а далі – до суспільства знань, глобалізаційні процеси, що охоплюють усі сфери життя і діяльності, – це ті зміни, без урахування яких на національному рівні країна не може обрати правильний напрям розвитку [16, с. 15]. Як зазначає В.Г. Кремень, «Історія освіти є історією перетворення людини в особистість…» Саме тому вивчення історії освіти України загалом та вивчення історії освіти в окремих її регіонах дозволить критично використовувати досвід минулого в сучасних умовах, надасть можливість простежити генезис багатьох педагогічних проблем і явищ, допоможе виробити критично-творче ставлення до педагогічної спадщини минулого й забезпечити оволодіння кращими здобутками української педагогіки, уміннями їх творчо застосовувати у практичній і науковій діяльності [15].

Розглянуті в роботі соціокультурні процеси Запорізького Приазов’я не можуть бути презентовані повною мірою без вивчення становлення освітнього простору у XVI-XXI століттях в даному регіоні.

Розвиток освіти й педагогіки в Україні в XVI-XVII столітті проходив у складних історичних умовах. Це була епоха боротьби українського народу проти соціального і національного гніту. Разом з тим ця класова боротьба пригнічених мас України зливалась з боротьбою за свою незалежність, культуру, мову. У руслі цієї боротьби були створені численні братські та козацькі січові школи.

Січові школи працювали на території Запорізької Січі. Перша із них була відкрита у 1576 році. Вона слугувала зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались до паламарів і дияконів – у цьому відділі було завжди 30 учнів. Крім цього існував відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти (їх було біля 50), яких навчали грамоті, співу та військовому ремеслу.

Пізніше Д. Яворницький класифікував запорізькі козацькі школи на січові, монастирські та церковно-парафіяльні.

До січових шкіл хлопчиків приводили батьки. Головним учителем був ієромонах, який, крім прямих обов’язків наставника, піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих і про все детально розповідав кошовому отаману та прикордонному лікарю. У таких школах на високому рівні навчали музики, співу та інших мистецтв. При таких школах існував відділ співаків. З часом він виокремився в школу «вокальної музики та співу». Тут вивчали також латину, піїтику, арифметику, риторику, геометрію, географію, астрономію, військову справу. Латину вивчали як мову міжнародних відносин, мову науки того часу. Користувались латиною і в полеміці, в боротьбі проти окатоличення. З 1754 по 1768 рр. існувала також Головна Січова школа, що за рівнем навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл. У ній вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

У монастирських школах молодь навчалась під керівництвом ієромонаха, котрий викладав основи грамоти, Закон Божий і письмо.

Церковно-парафіяльні школи існували при приходських церквах і охоплювали запорізьких козаків, які жили в паланках по слободах, хуторах, зимівниках. Деякі з таких шкіл культивували ще й вокальну музику та церковний спів. Подібні школи були на Січі та в паланках.

Особливої уваги заслуговували школи джур, які продовжували традиції сімейного виховання. Від наставників юні джури переймали військову науку, вчилися жити й перемагати в екстремальних умовах Джури жили в куренях із дорослими й одночасно вчилися у січових школах.

Почесне місце серед навчальних закладів займали полкові школи. Вони проіснували на території Приазов’я аж до XVIII століття. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали як церкву: Покровська, Успенська… Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання були обмеженими. Дітей навчали рахувати, читати, писати. Виховання мало релігійний характер. Школи існували на кошти
батьків.

Слід зазначити, що у всіх вищезгаданих навчальних закладах панував волелюбний дух козацтва. Особливе місце відводилось ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства. Педагоги разом з вихованцями і батьками дотримувались народних обрядів, звичаїв, традицій. Тут реалізовувався принцип гармонійного виховання людини, оскільки одночасно із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору в школу молодих людей, так званих молодиків. «Хто хотів би стати козаком – мусив наперед служити три роки в старого козака за джуру. Джура виконував роботу різного типу: носити за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли». Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки. До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування. Методи навчання в школах були обмежені, хоча учителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки, коли учитель, поставивши руки в боки, зображував букву «Ф», піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, – «Х», опустивши руки і розставивши ноги – «Л» і т.д. Посібниками для навчання був Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна «Козацька читанка». Перший розділ «Читанки» містив реєстр «Переяславських статей 1659 року». Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від Букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т.д., супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С. Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили «Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти». Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою… Усе це підносило дух учнів, давало їм наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості.

Школи в Запорізькій Січі існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, Часослова – до 5 карбованців. Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони мали звання «військового служителя» і користувалися високим авторитетом. Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції. В той час, коли у школах Західної Європи того часу в системі педагогічних прийомів використовувалась звичайна різка, українське козацтво XVI-XVIII століття утвердило систему освіти на принципах гуманізму, демократизму й народності. В учнівському колективі утверджувались принципи самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали із свого складу двох отаманів: одного для старших, другого – для молодших. Якщо ті не виправдовували довіри, після закінчення навчального року їх переобирали. У Запорізьких школах усі мали рівні права та обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу країни, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. У духовному житті молоді козацькою педагогікою відводилась особлива роль лицарській честі і лицарській звитязі.
Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості. Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види духовного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я, приказки тощо). Вони були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

У січових і козацьких школах, школах джур юнацтво отримувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове виховання, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військо-
вий вишкіл.

Отже, у козацьку добу було створено систему української освіти та виховання, тісно пов’язану із вільнолюбним духом козацтва, побратимства, основою якої були принципи гуманізму, демократизму, народності, ідеї українознавства та української етнопедагогіки.

У другій половині XVII – першій половині XVIIІ століття шляхи розвитку освіти Запорізького Приазов’я визначались входженням даної території до складу Росії. Особливістю шкільництва тут було те, що воно розвивалося як одна із складових частин загальнодержавної російської освітньої системи. На школи поширюється русифікаторська політика царського уряду, яку підтримувало лише вище українське духівництво і козацька старшина, що була зарахована царським урядом у дворянство і прагнула будь-якими засобами, у тому числі й засобами освіти й виховання, зрівнятися з російським дворянством.

Найпоширенішою формою навчання дітей у цей час були початкові школи. Початкова освіта була представлена також цифірними школами, які відкривалися згідно з петровськими реформами на початку XVIII ст. по Лівобережній Україні (як і по всій Росії). Це були математичні школи. Вони призначались для дітей різних станів, за їх допомогою Петро I хотів реалізувати свою ідею про обов’язкову загальну початкову освіту населення. Цифірні школи існували до середини XVIII ст., потім вони поступово об’єднались з полковими і гарнізонними, що призначались для солдатських дітей.

Подальшого розвитку у середині XVIII ст. набула початкова освіта в Запорізькій Січі. Крім загальноосвітніх на Січі існували і спеціальні школи (школа для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.).

Важливу роль у поширенні грамоти в Україні у XVII-XVIII ст. відігравали народні школи грамоти (школи мандрівних дяків). Вони існували при православних церквах і призначались для дітей селян. Навчались тут рідною мовою і паралельно читали церковнослов’ян-
ські тексти. Зміст навчання був обмеженим: лічба, читання, письмо. Діти виховувались засобами народної мудрості, їм прищеплювалися любов до рідної землі, здорова народна мораль тощо.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії і зруйнуванням Січі у другій половині XVIII ст. школи грамоти, полкові і козацькі школи припиняють існувати [24, 25, 26].

Поступальний розвиток Запорізького Приазов’я кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. позначався не лише на економіці та торгівлі, він охоплював і духовну сферу – в першу чергу народну освіту.

Наприкінці ХVIII ст. освіта не була в пошані у населення. Її вважали потрібною лише для німців та попівських дітей. Заможні мешканці Запорізького Приазов’я за звичкою продовжували віддавати дітей на навчання до Катеринослава, Харкова, Москви [2, с. 40]. Хлопців намагалися віддати до гімназій, при нагоді запрошували іноземців (але ті самі досить часто мало знали, бо були з майстрових), за нестачі коштів – до дячків (навчали грамоті та основним правилам арифметики). Для дівчат вважали достатнім навчитися читати і
писати.

Автори статистичного опису Мелітопольського повіту за 1838 р. констатували, що купці та міщани Оріхівського та інших населених пунктів майже не звертали уваги на виховання дітей, а селяни ж загалом не думали про «науки» [6]. Але поступово уявлення населення про «науки» змінювалось. Освіта починає «все более и более проникать в народное сознание, училищное дело развивается…» [7]. Підтвердженням позитивної тенденції зростання інтересу населення до освіти є промова селян хутора Зелений: «Переселившись из старых насиженных гнезд на новые места, мы встретились с новыми жизненными нуждами; особенно чувствительно отражаются такие нужды, как лишение школы – это источник света и духовной пищи…дайте нам и нашим детям источник света. Для нас школа вдвойне, втройне необходима, в степи ни храма, ни школы, а что будет с нашими неграмотными детьми, а ведь нас таких много. От себя и от своих детей просим: дайте нам школу» [21; 1, с. 202-203].

Ініціатива створення освітніх установ у Запорізькому Приазов’ї належала державі. У 1770 р. в Олександрівській фортеці при Покровській церкві відкрилася батальйонна школадля хлопчиків віком від 7 до 15 років. В школі навчалися не лише солдатські діти, а й діти-сироти. Визначна роль у створенні та відкритті даної школи належала коменданту Дніпропетровської лінії, генерал-майору Н.Я. Ланову. В школі було 2 класи, для учнів відведено спеціальне приміщення. Нагляд та контроль знань учнів, що навчалися за спеціальною програмою (вивчали порядок військової служби, військові устави, грамоту, арифметику, опановували барабанний бій та гру на флейті), був покладений на коменданта фортеці. Водночас у школі навчалося 15-20 дітей (в 1790 р 20 учнів, а в 1798 р. – 24).

Зі скасуванням у 1798 р. фортець школа була перетворена в народне училище. З 1808 р. воно стало повітовим та проіснувало до початку 1830 р. Освіта в училищі залишалася дворічною, але розширився перелік навчальних дисциплін: правопис, правило складу, російська та загальна історія і географія, початкові правила геометрії, фізика [10].

Т.Д. Гнєдін в своїх спогадах стверджував, що рівень освіти та світогляд вищого світу в першій половині ХІХ ст. мало чим відрізнявся від рівня освіти та світогляду селян: книга була рідкістю, людей, що отримали освіту, було дуже мало [12, с. 202].

5 листопада 1804 р. був проголошений устав навчальних закладів, серед статей якого були й ті, що відносилися до Олександрівського повіту. Так, стаття 83-я повідомляла, що в кожному губернському та повітовому місті повинно бути хоча б одне повітове училище. Нагляд за ним повинен нести смотритель, що перебуває в дев’ятому класі, якщо не має вищого чину. Статтею 119-ою була затверджена необхідність мати церковному приходу кожного повітового міста хоча б одне приходське училище. Таке училище ввірялося приходському священику та одному з найпочесніших мешканців міста. Необхідність цього нововведення роз’яснювалася в 119-й статті цього ж уставу. Переслідувалися дві мети – підготовка юнацтва для повітових училищ, якщо батьки забажають подальшого навчання дітей, та надання сільським дітям необхідних знань для деякого підвищення їх моральності, позбавлення їх забобонів, які заважають не тільки праці, але й суперечать вірі. Наступною, 120-ою статтею, закріплювалися предмети, яких навчали в училищах: співи, письмо, перші дії арифметики, головні засади Закону Божого, читання з поясненням книги з сільського домоводства. Для викладання цих предметів мав бути хоча б один учитель. Взагалі училища мали бути розташовані поблизу церков, посеред міста чи селища та утримуватися за кошти прихожан, що регламентувалося відповідно 165-ою та 162-ою статтями [9, c. 383-384]. Саме після цих розпоряджень Російської імперії в Запорізькому краї починають відкриватися і працювати перші училища [6].

У першій половині ХІХ ст. з відкриттям повітових центрів в Олександрівську, Бердянську, Мелітополі з’явились перші повітові училища. 12 березня 1808 р. у Олександрівську було відкрите повітове училищез дворічним курсом навчання. Право вступу до нього мали діти всіх прошарків населення [16, с. 8]. При ньому незабаром почало діяти приходське училище під назвою «приготовительный класс, нижнее отделение», як підготовчий клас для вступу до повітового училища [12, с. 204]. Училище було покликане «главным образом доставлять детям земледельческого и других сословий сведения им приличные» [3]. В ньому вивчались Закон Божий, читання, письмо та чотири дії арифметики. На 1823 р. у Олександрівську було два повітових училища, які проіснували у місті більш ніж 50 років. У середині ХІХ ст. додався приватний пансіон благородних дівиць[22]. А. Чужбинський так писав про пансіон: «В одном доме даже слышатся звуки фортепиано, но это в женском пансионе, где между прочими предметами преподаются и изящные искусства. Александровск перещеголял многие уездные города, ибо в захолустных наших провинциях мальчика еще учат чему-нибудь, но для девочек это считается излишней роскошью» [12, с. 204]. На цей час у цих трьох навчальних закладах навчалося 113 дітей. У 40-х роках ХІХ ст., чи не вперше у Російській імперії, поміщик Олександрівського повіту Д.Т. Гнєдін відкрив у своєму маєтку народну школу для кріпосних дітей [22].

Початкові школи типу приходських (чи парафіяльних) були відкриті в містах Мелітопольського та Бердянського повітів. Одними з перших у повітах слід назвати школи в Оріхові (1812 р.), Олексіївці (1814 р.), Великій Знаменці (1815 р.), Балках (1821 р.). За статистичними даними 1838 року, в Мелітопольському повіті існувало 5 училищ Міністерства народної просвіти, в яких навчалось 167 осіб. На 750 мешканців припадав один учень [6, с. 327].

Різноманітний склад населення зумовив появу в Запорізькому Приазов’ї не тільки російських шкіл. У 1835 р. в Гальбштаді (німецьке поселення на межі Бердянського та Мелітопольського повітів) було відкрито центральне училище. Такого ж типу школи з’явились у менонітській колонії Хортиця. Тут у 1842 р. було відкрито центральне чоловіче училище [18]. В ньому, окрім російської та німецької мов, учнів навчали загальній і російській історії, географії, арифметиці, педагогіці, читанню, чистописанню і співу. Викладання велося німецькою мовою. Навчалися в училищі діти німецьких колоністів [3]. Після зарахування мешканців німецьких колоній до сільського стану, перетворення колоністів в «поселян-власників» всі колоністські школи були зараховані до складу церковно-приходських і отримали назву «німецькі церковно-приходські школи в колишніх німецьких колоніях». Таких шкіл в Олександрівському повіті в 1898 р. було 44 [12, с. 216].

Також у першій половині XIX століття в Олександрівську з’являються єврейські школи: талмуд-тора і хедери [20]. Найбільш престижними і авторитетними були перші, хоча й призначалися для дітей бідняків і сиріт. Вони існували на кошти єврейських релігійних громад і добровільні пожертви. Опікунами, наприклад, олександрівських єврейських шкіл виступали купець Лящинський і равін Хаймович. В Мелітопольській Талмуд-торі піклувальниками були Лапідіус, Гіммельфарб [12, с. 216-217].

Перші талмуд-тори з’явились в 60-х роках ХІХ ст.: 1860 р. – в Бердянську, 1862 р. – в Олександрівську. Потім подібний тип єврейських шкіл виникає у Великому Токмаку (1885), Гуляй-Полі (1895), Мелітополі (1896) та інших містах. Талмуд-тора була центром єврейської культури. Так, при мелітопольській школі було створено єврейське літературне товариство, яке сприяло вивченню і розвитку наукової і витонченої єврейської літератури.

Найбільш розповсюдженими були хедери – релігійні початкові школи для хлопчиків. Перші хедери в Приазовському краї з’явились в 1846 р. в Оріхові, в 1860 р. – в Бердянську. Вчителями в хедерах були так звані меламеди. В основному це були вихідці із західних губерній Росії – Гродненської, Вітебської, Могилевської. В Оріхові меламедом був місцевий уродженець. Закон Божий в хедерах читали равіни [12, с. 217].

Деякі представники єврейського населення навчались в приватних школах. Так, в кінці ХІХ ст. в Олександрівському повіті було 6 приватних єврейських шкіл: в Гуляй-Полі була школа Керкера, в Олександрівську – Беньяша, Левіна, Хаймовича, Харитонова, Геккера. В Олександрівську в 1898 р. припинила своє існування приватна школа Нутіс. Оскільки навчання в школах було платним, то і учнів було небагато: по 9-10 осіб.

На думку дослідника І. Пуха, в кінці 1914 р. в Запорізькому краї було 19 єврейських громадських і приватних шкіл, а також більш ніж 40 хедерів. У зв’язку з війною кількість єврейських шкіл в краї збільшилась, що пов’язано з прибуттям єврейських біженців, особливо в Бердянському повіті. З’явились єврейські школи навіть в сільській місцевості. Всі перераховані школи були початковими. Перша середня єврейська школа виникла в Олександрівську лише в 1917 р. Це була приватна жіноча гімназія М.В. Геккер [12, с. 217-218].

Система навчальних закладів не лише в першій половині ХІХ ст., але навіть і в другій половині – початку ХХ ст., не мала чіткої завершеної структури. Не було наступності між різними типами шкіл. Як правило, початкові школи рідко були пов’язані з середніми, а ті – з вищими. Особливо різноманітною представлена мережа початкових шкіл: тут були школи Міністерства народної просвіти, а поряд функціонували чисельні церковно-приходські школи, які існували паралельно зі школами грамоти. Іноді вони заміняли одна одну. Широкий резонанс отримали земські народні школи, які в основному концентрувались в сільській місцевості. Окрім того, були міські школи, відомчі (наприклад, школи залізниць та ін.), приватні школи і пансіони. Особливістю Запорізького краю була наявність широкого спектра національних шкіл: єврейських, німецьких, болгарських тощо [12, с. 212].

Середина XIX століття – час появи в Олександрівську жіночих навчальних закладів. Прикладом такого типу закладів є початкова школа та пансіонат пані Сіпко. Пансіонат було відкрито для дівчат з малозабезпечених родин, батьки яких не могли дозволити собі винайняти гувернантку чи відправити на навчання до Катеринослава. За навчання пані брала помірну плату і в цілому пансіоном були всі задоволені. Крім читання, письма, Закону Божого, пансіонерки навчалися говорити по-французьки, музики і танців [1].

У 1859 році в Олександрівському повіті початкові училища були у Вознесенську, Жеребці, Гуляй-Полі, Великій Михайлівці, Гаврилівці, Покровському, Цареконстянтинівці, Павлівці, Олексанрівці ти Миколаївці.

В 1864 р. у Бердянському повіті було 57 початкових шкіл. В Мелітопольському повіті на той час існувало 22 початкові школи [12, с. 205].

Середина ХІХ ст. позначена в російській та українській історії глибокою кризою суспільства. В країні був надзвичайно збуджений суспільний настрій. Цілком природно, що в цей час представники різних суспільних верств звертаються до питань виховання і освіти підростаючого покоління. Пожвавлення освітнього руху на Півдні України в ці роки пов’язане з діяльністю класика оригінальної педагогіки М.І. Пирогова. Його суспільно-педагогічні позиції найбільш яскраво виявились у боротьбі за безстанову школу. Будучи прибічником загальної освіти, він поступово добивається розширення прийому в привілейовані навчальні заклади, що руйнувало станові рамки шкільної системи [11, c. 127].

Поступово процес розвитку освіти покращувався. Відкривались міські школи. У початкових школах строк навчання становив 3 роки, в двокласних школах – 5 років. Здебільшого школи утримувались за рахунок оплати за навчання, кожна школа мала свого піклувальника, який виділяв кошти на утримання закладу.

19 червня 1864 р. було затверджено «Положення про початкові училища», згідно з яким мета початкових народних шкіл визначалась як утвердження в народі релігійних і моральних понять і розповсюдження первинних корисних знань. До початкових народних шкіл (або училищ) були віднесені школи всіх відомств, міські і сільські, а також навчальні заклади, які утримувались за рахунок казни, громадських або приватних осіб. Всі початкові школи підпорядковувались Міністерству народної просвіти, тому і називались міністерськими [12, с. 207-208].

У 1864 році було затверджено Положення про земські заклади. В їх компетенцію, окрім інших питань, включався контроль і організація народної освіти, а точніше утримання початкових і заохочення середніх навчальних закладів. Керували народною освітою з боку земств повітові училищні ради [12, с. 208].

У другій половині ХІХ ст. Запорізький край стає осередком розвитку освіти, поширення педагогічних технологій та підготовки педагогічних кадрів. Це стало результатом земської реформи, адже земствам було доручено опікування освітою. Земства розуміли, що розвиток освіти є запорукою подальшого розвитку суспільства.

Перша перевірка показала, що у Запорізькому Приазов’ї не вистачало вчителів, а ті, що працювали, мали низький рівень підготовки. Одним з перших кроків вирішення даної проблеми стало проведення вчительських з’їздів, метою яких було визначено покращення педагогічної підготовки вчителів та обмін досвідом (проводилися показові уроки, обговорювали нові методи тощо). У 1867 р. перший такий з’їзд було проведено у Гуляйполі. Ініціатором цих з’їздів став Микола Олександрович Корф (1834-1883 рр.). На з’їзди прибували вчителі з усієї імперії.

М.О. Корф розробив методику ведення уроку при одночасній роботі вчителя з трьома класами, виступав з пропозицією всезагальної обов’язкової початкової освіти на рідній мові, відстоював звуковий аналітико-синтетичний метод навчання грамоті.

Він був теоретиком нової педагогіки, створив ряд підручників, серед яких – «Російська початкова школа», «Наш друг», «Наша шкільна справа».

Завдяки енергії Корфа земством в Олександрівському повіті було відкрито більше ніж 40 початкових шкіл. Але в 1872 р. через різні інтриги та заздрість Корф був забалотований при виборах в земство. І хоча його обрали від селянських громад, втомлений Корф залишив Росію. Його справу в повіті продовжували Д.Т. Гнєдін і М.О. Кари-
шев [12, с. 219].

Розвиток економіки вимагав підготовки професійних кадрів, для цього були потрібні спеціальні учбові заклади. Створення у Запорізькому краї ремісницького училища було пов’язане з прізвищем Дмитра Титовича Гнєдіна (1818-1885 рр.). Він заклав свій маєток у с. Олексан-
дрівка і вніс 35000 крб. на будівництво училища. У 1883 р. воно було відкрито під назвою «Товариство покращення народної праці». Приймали бажаючих з 14 років, що закінчили народну школу. Вчилися 4 роки: 2 – у класах (мова, фізика, арифметика, механіка, народне господарство); 2 – у майстернях (готували ковалів, слюсарів, теслярів і т.д.).

На другу половину ХІХ ст. припадає початок освітньої та народознавчої діяльності Я.П. Новицького. З 1868 р. він вчителював у Вознесенській школі, почав збирати легенди, перекази, розповіді. Налагодив стосунки з М. Драгомановим, його праці виходили у збірках, які видавав М. Драгоманов (1876 р.). Пізніше Я.П. Новицький був звинувачений в українофільстві, на деякий час йому заборонили викладати. У 1880 р. він повертається до вчителювання у Олександрівському повіті, обирається попечителем шкіл. Продовжує вивчати історію нашого краю, багато подорожує. У 80-ті роки до подорожей Я.П. Новицького приєднався Д.І. Яворницький [22].

У 80-ті роки царська влада і церква, стурбовані збільшенням світських (земських) шкіл, стали вводити церковні школи, які були двох типів: однокласні і двокласні. Головний предмет – Закон Божий. Але не залишались без уваги і інші предмети, знання яких вимагались лише на самому початковому рівні. Підручники були схвалені Св. Синодом [12, с. 215].

Церковно-приходські школи, підпорядковані Св. Синоду, повинні були ним і фінансуватись. Проте, бюджет цих шкіл в Мелітопольському повіті свідчив, що в основному ці школи фінансували сільські громади (56,4% від всього фінансування). Св. Синод і церква брали на себе приблизно по 12% витрат, а інші необхідні суми вносили благодійні товариства і добровільні пожертви. Але цих коштів було недостатньо. Церковно-приходські школи потребували всього: книг, підручників, приміщень, меблів.

Вперше в Олександрівському повіті церковно-приходська школа була відкрита в 1881 р. в селі Омельник. Всі церковно-приходські школи відкривались при церквах, парафіях. Такі школи в м. Олексан-
дрівську були при Миколаївській і Філіповській церквах, а при Покровському соборі існували церковно-приходська школа і школа
грамоти. У Великому Токмаку в кінці ХІХ ст. було чотири церковно-приходські школи: Успенська, Вознесенська, Сергієвська і Троїцька (при відповідних церквах). Взагалі всі церковно-приходські школи ділились на три розряди: власне церковно-приходські, другокласні церковні школи і школи грамоти. Їх кількість в повітах була різною. Наприклад, в Мелітопольському повіті в 1896 р. нараховувалось 59 церковно-приходських шкіл, в яких навчалось 3 400 осіб [12, с. 215-216].

В останньому десятиріччі ХІХ ст. в Олександрівську з’являється змішана школа. Піклувальником школи став член училищної ради П.М. Козловський. До складу адміністрації входили: піклувальник, завідувач, вчитель закону, вчителі, псаломщик. У школі навчались 123 учні. Серед предметів вивчались: Закон Божий, російська мова, слов’янське читання, арифметика, географія, співи.

У центрі міста розташовувалась Олександрівська парафіяльна школа імені М.В. Гоголя. Піклувальником школи був М.І. Папчин-
ський. У школі були приміщення для квартир вчителів та завідувача. Викладались ті ж самі предмети, але разом із тим вони були знайомі з картою, знали не лише географію та історію країни, але й вивчали історію рідного краю: Катеринославської губернії та Александровського повіту. Специфіка школи – жіноче навчання – спостерігалось у розширенні програми витончених мистецтв: окрім танців та співу тут вивчали рукоділля (виробляли сукні, спідниці, сорочки, мережива, скатертини тощо [19].

У цей же час було відкрито два міських змішаних училища, в яких програма навчання була дещо ширшою. Тут вчили орфографію, з арифметики рахування сягало до мільйона, викладали креслення. В курсі географії вивчали розмір Землі, екватор, океани, моря [5]. Детально вивчалась історія Росії за книгою «Великие восходы», світознавство, людина, тварина, природа, витончені мистецтва (співи, гімнастика, рукоділля).

Жіноча освіта була презентована двома навчальними закладами: жіночим училищем П.Є. Дєміної та з 1897 р. жіночим середнім навчальним закладом (прогімназією). Остання у 1902 р. перейменована у класичну жіночу гімназію [10]. У 1895 р. створене середнє семикласне механічно-технічне училище, в якому викладалися хімія, фізика,
геометрія, механіка, історія, малювання та проводилася виробнича практика.

З розвитком виробничих сил Приазовського краю зросла потреба в технічно грамотних людях. Тому в народній освіті спостерігаються перші кроки в цьому напрямку. В Бердянську відкриваються морехідні класи, в Софіївці, Великому Токмаку та на Хортиці – фабрично-заводські училища, в Олександрівську – механіко-технічне училище. Його історія починається з 1890 р., коли піклувальник Одеського навчального округу висловив на адресу Міністерства народної просвіти побажання про відкриття в Олександрівську «по місцевих умовах» середньотехнічного училища. 5 жовтня 1895 р. було прийнято рішення про відкриття в Олександрівську «промислового училища» [12, с. 213].

Звіт інспекції народних училищ за 1899 р. засвідчив наявність в Олександрівському повіті 44 церковно-приходських шкіл в колишніх німецьких колоніях і 69 сільських народних училищ, підвідомчих повітовій училищній раді. Крім того, до відомства Святійшого Синоду відносились 61 церковно-приходська і школа грамоти. А разом з міськими, єврейськими і школами інших відомств в Олександрівському повіті нараховувалось 200 навчальних закладів для початкової освіти. Із відомчих, окрім церковно-приходських, варто назвати одне училище для дівчаток відомства імператриці Марії, відомства Міністерства фінансів і Міністерства землеробства – це лише нижча сільськогосподарська школа, яка виникла в селі Олександрівка (Гнєдіно). Серед загальної кількості повітових шкіл варто вказати на дві зразкові двокласні школи, одну міську однокласну і три міських школи, які підпорядковувались під керівництвом училищної ради [12, с. 209].

Поряд із земствами сільські громади брали активну участь у шкільному будівництві: вони виділяли під школи земельні ділянки, засоби на утримання шкіл, вчителів, будували квартири для працівників шкіл. В 1898 р. п’ять сільських громад побудували у себе школи [12, с. 211].

Успішно розвивалась народна освіта і в інших запорізьких повітах і повітових містах, наприклад, до 1862 р. в Бердянську значилося лише одне парафіяльне училище. В цьому ж році з Оріхова було переведено повітове училище, пізніше перетворене в гімназію. Значними темпами розвивалась шкільна справа і в Бердянському повіті. За 4-5 років в 80-х роках ХІХ ст., завдяки діяльності М.О. Корфа, кількість сільських шкіл в цьому повіті збільшилась з 37 до 59, що було сприйнято навіть Олександрівським земством, як зразок діяльності в сфері народної освіти [12, с. 209-210].

У 1867 р. згідно з рішенням Бердянських земських повітових зборів в кожній волості відкривалось по одній народній школі. Хоча в окремих населених пунктах було значно більше шкіл [12, с. 210]. За клопотанням Бердянського земства і міської думи в 1872 р. в Бердянську була відкрита чоловіча класична гімназія. Цьому сприяло переведення в Бердянськ із Оріхова навчальної структури, вже більш підготовленої до переходу на вищу ступінь. В Бердянську була створена
і жіноча гімназія, яка утримувалась на кошти земства і міста [12, с. 212-213].

Інтенсивно розвивалась народна освіта і в Мелітопольському повіті. В 1875 р. в Мелітополі з’явилась жіноча гімназія. Але повністю, тобто з 8 класами, вона почала функціонувати лише в 1897 р. В 1894 р. в Таврійському земстві було створено «Нарис стану народних училищ Таврійської губернії за 1894 р.». Відповідно до даного документу в цьому році лише в Мелітопольському повіті нараховувалось 89 сільських земських шкіл. Окрім них в повіті ще функціонували 6 шкіл Міністерства народної просвіти, 53 церковно-приходські, 17 шкіл грамоти і 46 німецьких шкіл [12, с. 210]. В 1896 р. в Мелітопольському повіті було вже 22 школи грамоти, в яких навчалось 640 хлопчиків і 234 дівчинки [12, с. 216].

На початок ХХ ст. у Олександрівську було 20 початкових загальноосвітніх шкіл, 5 реальних та 5 комерційних училищ, 2 чоловічі та жіноча класичні гімназії, два середніх училища: одне чоловіче з 11 вчителями і 204 учнями та одне жіноче – з 24 вчителями і 345 ученицями [8].

У Великому Токмаку в 1900 р. з 16 існуючих в селищі шкіл 9 були земськими, 4 – церковно-приходськими. В цей час в селі знаходилось 3 приватні школи. Особливо інтенсивно розвивалась народна освіта в Оріхові. В 1911 р. тут існувало 11 училищ. Серед них – реальне училище, 8-класна гімназія, 4-класна прогімназія, 4-класне вище навчальне училище, чотири земські школи, міське двокласне училище та ін. Найбільш престижними були перших два, де навчались діти дворян, купців, чиновників. Приблизно в цей же час в Бердянську уже діяло дві чоловічі гімназії (класична і реальна), дві жіночі, одне чотирикласне училище, 12 початкових шкіл, музична школа, по одній церковно-приходській, єврейській і римсько-католицькій [12, с. 210].

За рішенням Міської Думи в Олександрівську було відкрито школу кухарського мистецтва та домоведення та торгову школу ім. С.Ю. Вітте [10].

До 1900 р. належать відомості про Олександрівське чоловіче міське училище. Програма навчання тут доповнювалася анатомією.

Серед спеціальних шкіл велике значення і європейський резонанс мала Олександрівська школа глухонімих, побудована в 1903 р. Серед засновників школи був міський голова Ф. Мовчановський, гласний думи, її постійний секретар П. Чижевський, член міської думи С. Леженко і член опікунської ради Лагунський [12, с. 214].

Окрім самої школи, тут були відкриті дитячий садок для глухонімих дітей, декілька гуртожитків, трьохповерхова адміністративна будівля, парна лазня, пральня, пекарня, теплиці та інші господарські споруди. При школі працювали типографія, механічний завод, який випускав сільськогосподарські знаряддя. Всі роботи на хуторі глухонімих виконували учні відповідно до їх віку і здібностей, на заводі працювали старші вихованці.

Головне завдання школи, яка успішно вирішувалась, полягало у навчанні глухонімих дітей читанню, письму, арифметиці, а також різним ремеслам. Олександрівська школа глухонімих була кращою не лише в Росії, але і в світі. Її досвід переймався багатьма педагогами Європи і Америки.

Школи для глухонімих в Приазовському краї з’явились і в німецьких колоніях на річці Молочній, в Пришибі і Тизі. Ще в 1887 р. пастор Бауман організував подібну школу у власному домі, але потім вона була переведена в будівлю, яка належала колонії. В 1908 р. для неї було побудовано спеціальне приміщення. Вчителем глухонімих дітей тут був Теодор Гофман, який під керівництвом Баумана фактично створив цей заклад [12, с. 214-215].

У 1908 р. в Олександрівську була відкрита чоловіча гімназія. В гімназіях, на відміну від інших навчальних закладів міста, багато уваги приділялось вивченню іноземних мов (німецької та фран-
цузької).

Вінцем системи освіти в Олександрівську стало відкриття у 1912 р. вчительської семінарії, в котрій готували вчителів для початкових шкіл [10].

Дожовтневий Олександрівськ мав 27 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося біля 7 тис. учнів. Для міста з населенням в 58 тис.
чоловік цих шкіл було мало, тому навчалися не всі бажаючі. Як показав перепис, у травні 1917 року близько 40% його жителів були не писемними.

Після Жовтневої революції комуністична партія поставила завдання перетворити освіту в знаряддя цілковитого знищення поділу суспільства на класи, в «знаряддя комуністичного переродження суспільства». Тому з кінця лютого у більшості шкіл Олександрівська вже не було молитов перед уроками, а в деяких не викладався і Закон Божий. Уже в цей час передові вчителі стають на шлях перебудови викладання своїх предметів, намагаються в новому світлі подавати навчальний матеріал. З лютого почалося проведення в життя декрету Наркомосу РРФСР від 5 січня (23 грудня) 1917 р.) «Про введення нового правопису». Перебудовується в школах і виховна робота з учнями. Вона спрямовується на прищеплення їм рис пролетарської моралі, на роз’яснення значення Жовтневої революції.

З лютого 1918 року масово відкриваються курси і школи для не писемних, більше половини їх слухачів були жінки, домашні господарки, наймички. На курсах, крім вивчення загальноосвітніх предметів (мови, арифметики), вчились кроїти, шити і кулінарній справі. Для їх слухачів часто влаштовувалися лекції на політичні, літературні та історичні теми. Активну участь у створенні шкіл і курсів для дорослих брали професійні спілки. Наприклад, лише культурно-освітня комісія спілки металістів і деревообробників охопила різними формами навчання понад 1500 чоловік.

Здійснюючи соціалістичні перетворення, більшовицька організація міста серйозну увагу приділяла народній освіті. У розвитку освіти в Олександрівську історичне значення відіграла прийнята на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад (березень 1919 р.) перша Конституція УРСР, в якій було записано, що «з метою забезпечення за трудящими дійсного доступу до знань УРСР ставить своїм завданням надати робітникам і біднішим селянам всебічну і безплатну освіту».

Відновлення радянського освітнього будівництва в Олександрівську розпочалося зі створення відділу народної освіти. Перші його заходи були спрямовані на те, щоб відновити роботу шкіл, не допустити відсіву учнів. В Олександрівську, крім так званих «казенних» шкіл, існували громадські і приватні навчальні заклади. З кінця лютого всі вони були передані у відання відділу освіти. З березня 1918 р. почалася корінна перебудова роботи шкіл. Перш за все, було скасовано в них посади директорів, інспекторів, начальниць, класних дам і помічників класних наставників. Керівництво всім життям навчальних закладів передано в руки президії шкільних рад, до складу яких входили педагоги, представники від Рад робітничих депутатів, учні і службовці. Наполеглива боротьба розгорнулася за світську школу, за здійснення декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви».

За царату в Олександрівську не було українських шкіл, українська мова не вивчалась, хоч українців в ньому було понад 19 тис. З 1918 року в ряді шкіл викладання провадилося українською мовою.

З перебудовою змісту навчальної роботи, спрямуванням її на підготовку «всебічно розвинених членів комуністичного суспільства» розгортається розробка нових навчальних планів і програм.

Предметом активного обговорення стали питання методики. Передові вчителі намагалися застосувати методи, що сприяють розвитку самостійності і активності учнів, свідомому і міцному засвоєнню знань. Вони стали частіше проводити практичні заняття, перевірочні роботи, екскурсії, художнє читання, обговорення доповідей, рефератів тощо. Щодо позакласної та позашкільної роботи з учнями, то в цей час стали широко практикуватися такі її форми, як участь в підготовці і проведенні революційних свят та заходів, присвячених знаменним датам. Для всебічного розвитку учнів в школах створюються гуртки.

До будівництва нової школи широко залучають учнів та їх батьків. Представники батьківської громади входять до складу шкільних рад. У березні в школах були створені учнівські комітети, мета яких полягала у сприянні проведенню в життя всіх заходів шкільних рад. З представників від учкомів була організована Рада учнівських депутатів міста.

Всебічну допомогу радянська влада надає самоосвіті і саморозвиткові трудящих. Так, 18 лютого 1919 р. всім підприємствам і
установам міста було необхідно подати дані про рівень освіти робітників. Незабаром було відкрито ряд курсів грамотності та шкіл для дорослих.

З весни 1919 року розгортає роботу народний університет, мета якого полягала у сприянні підвищення культурного рівня трудящих.

У другій половині листопада 1920 р. відбулася корінна реорганізація шкіл. У відповідності до постанови Наркомосу України «Про проведення в життя семирічної єдиної трудової школи», за наказом ГУБВНО від 15 листопада 1920 р. всі дореволюційні типи шкіл – середні, вищі і початкові були перетворені в семирічні єдині трудові школи. На 23 листопада 1920 року в місті уже працювало 26 таких шкіл. В них навчалося 5641 учень, працювало 248 вчителів. З 19 шкіл, про які є відомості, у 6 навчання йшло українською мовою, у 10 – російською, у двох – єврейською і в одній – німецькою. Зі зміною шкільної системи зусиллями програмно-методичної комісії при відділі освіти було розроблено і розіслано по школах новий орієнтовний навчальний план – з пояснювальною запискою до нього. Особлива увага у цьому плані приділялась озброєнню учнів загальноосвітніми знаннями про природу і суспільство. Навчальні програми складали за дорученням шкільних рад самі викладачі, керуючись тим, щоб з кожного предмета дати «мінімум необхідних знань».

З 1920-1921 навчального року в школах широко вводяться трудові процеси: самообслуговування, роботи в городах, оправляння книг, виготовлення унаочнення, збір статистичного матеріалу, колекцій тощо. Більш цілеспрямованою і організованою стає позакласна робота учнів. Вона, як вказувалося в одному із звітів, спрямовувалася на те, щоб прищепити якості, особливо важливі для користі і блага країни.

За роки війни в умовах розрухи і голоду тисячі дітей втратили батьків, опинилися на вулиці, стали безпритульними. Для них в Олександрівську 22 лютого 1921 року було відкрито 8 дитячих будинків, в яких виховувалося більше 300 сиріт. Для дітей-глухонімих існувала дитяча колонія. В ній жило і виховувалося 88 дітей. Налагоджується дошкільна справа. На 23 листопада 1921 року уже працює один дитячий садок.

«Комісія по організації професійної освіти» створила трирічний технікум з механічної спеціальності і відкрила механіко-технічну профшколу, дві професійні соціально-економічні школи, професійно-технічну школу хімічної спеціальності. Учительську семінарію перетворено в трирічну педагогічну школу. У 1920-1921 навчальному році вона одна випустила 44 учителів.

В листопаді – грудні 1920 року відновили свою діяльність культурно-освітні комісії профспілок. Разом з відділом освіти вони провели ряд нарад з питань навчання дорослих, розгортали виробничу пропаганду, боролися з неписьменністю, відкривали короткотермінові технічні курси, допомагали трудовим школам, установам дошкільного виховання, вели боротьбу з безпритульністю, за охорону дитинства.

Значно посилилась виховна робота комсомолу, члени якого входили в шкільні ради трудових шкіл, у підвідділи та комісії ГУБВНО, вони активно втручалися в шкільне життя, допомагали виховувати молодь в комуністичному дусі.

Отже, за період 1917-1921 р.р. було скасовано старі органи управління школою, створено радянський освітній апарат, демократизовано все шкільне життя та перебудовано зміст навчально-виховної роботи. Школу було відокремлено від церкви, навчання стало безплатним, рідною мовою учнів. Різноманітні за типами загальноосвітні навчальні заклади були перетворені в єдині трудові школи. Уже в цей час відбулася реорганізація закладів професійної освіти, створюється ряд нових шкіл по підготовці кадрів, розгортається широка мережа культурно-освітніх установ, серед дорослих розпочалася ліквідація неграмотності, для дошкільників відкриваються дитячі садки, для дітей-сиріт – дитячі будинки. Вся навчальна і виховна робота спрямовується більшовицькою партією на підготовку всебічно розвинених членів суспільства.

За час з 1917 року по 1957 рік в Запоріжжі кількість семирічних шкіл збільшилась в 7,3 рази, а число учнів у них – в 14,7 рази. Кількість середніх шкіл зросла в 14 разів, число учнів – в 20,4 рази. Школи стали осередками дійсно наукової освіти, підготовки всебічно розвинених особистостей.

На 1957 рік в 68 масових школах Запоріжжя (з них 49 середніх), навчається 50649 учнів, є три школи-інтернати (690 учнів), 18 шкіл робітничої молоді (5888 учнів), обласна середня заочна школа (400 учнів), школа-інтернат для глухонімих дітей (193 учні). Над вихованням і навчанням дітей працює 2628 вчителів. В 32 школах, якими охоплено 14682 учні, викладання йде українською мовою. В місті здійснюється загальне десятирічне навчання. Проводяться заходи по політехнізації школи. Для дітей дошкільного віку в місті відкрито 75 дитячих садків (7570 дітей), для дітей-сиріт – п’ять дитячих будинків (465 дітей).

Порівняно з 1917 роком, коли в Запоріжжі всіма видами навчання було охоплено 8 тисяч чоловік, то вже у 1957 році – 137 977 чоловік, на тисячу його мешканців навчається 363 учнів [17, с. 65-92].

Упродовж усього періоду існування УРСР правлячий режим особливу увагу приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Закономірним результатом перебудови освітньої системи стало прийняття у грудні 1958 р. закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який у квітні наступного року був ухвалений в
Україні.

Була розпочата структурна перебудова загальноосвітньої школи на основі поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання, яка передбачала:

- введення обов’язкової восьмирічної неповної середньої
освіти;

- перетворення середньої десятирічної школи в одинадця-
тирічну;

- відведення третини навчального плану в 9-11 класах під виробниче навчання;

- створення матеріальної бази для оволодіння школярами однією з робітничих професій;

- запровадження шкіл-інтернатів;

- запровадження шкіл продовженого дня.

З 1966 року у системі освіти УРСР знову відбулися певні зміни та доповнення: широко впроваджувалися факультативні заняття для старшокласників, глибше вивчалися окремі предмети, впроваджувалася кабінетна система навчання, створювалися міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де учні здобували початкову професійну підготовку [14].

На початку 80-х років стан справ у шкільній системі різко погіршився, стали проявлятися ознаки кризи і застою. Основні освітні проблеми можна визначити таким чином:

- спад інтересів школярів до навчання;

- занепад шкільної дисципліни;

- підвищення рівня вимогливості до дітей;

- послаблення виховної позиції сім’ї;

- відрив школи від праці, від сучасної організації і технології виробництва;

- формалізм виховної роботи (особливо в комсомольській і піонерській організаціях);

- наукова необґрунтованість і перевантаженість навчальних програм;

- застарілі форми і методи навчання;

- відчуженість між педагогами і дітьми;

- поширення так званих «неформальних» об’єднань, які не мали чітких виховних цілей і завдань.

Суспільне життя підвищувало вимоги до сучасного громадянина. Воно вимагало інтелектуальної розвиненості та духовності, глибоких предметних знань, комп’ютерної грамотності, готовності до оволодіння складними професіями, роботи в умовах науково-технічного прогресу та економічної реформи, здатності до творчості в будь-якій сфері діяльності, самостійного мислення, здатного до подолання шаблонів і стереотипів. В той час, коли школа залишалася на консервативних позиціях «дитячої педагогіки».

Наступне протиріччя виникло між характером організації шкільного життя і самими дітьми. Життя не тільки пред’являло нові вимоги до школяра, а й змінювало його самого: розширювалися духовні і матеріальні потреби дітей. Демократизація суспільного життя створила умови для більшої соціальної активності, усвідомлення своїх громадянських прав, участі в суспільних подіях.

Школа виявилася не готовою до того, щоб акумулювати і педагогічно трансформувати нові вимоги життя: виробництва, суспільних відносин, культури, щоб створити форми і методи, які б відповідали підвищеним вимогам та інтересам учнів [4].

Саме ці суперечності у суспільстві того періоду і дали поштовх до відродження на території сучасного Запоріжжя навчальних закладів нового типу:

- гімназії №2 ім. Л. Українки, гімназії №11 з поглибленим вивченням англійської мови, гімназії №25 гуманітарного профілю, гімназії №27 соціально-гуманітарного профілю, гімназії №46 з поглибленим вивченням німецької мови, гімназії №47 юридичного профілю, гімназії «Інтелект», гімназії «Контакт», єврейської гімназії «Орт-Алеф» та гімназій №6, №8, №28, №31, №45, №50, №71, №93, №107;

- технічного ліцею «Вибір», Запорізького класичного ліцею, ліцею «Логос», ліцею Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій, багатопрофільного ліцею «Перспектива», багатопрофільних ліцеїв №62, №99 та ліцеїв №34, №105.

Головною перевагою гімназій і ліцеїв була фундаментальна всебічна підготовка учнів. Діти навчались за державною загальноосвітньою програмою, розробленою спеціально для цих навчальних закладів. Її відмінності від програм для звичайних шкіл достатньо істотні. Наприклад, учні ліцеїв і гімназій на тиждень займались на шість-дев’ять годин більше, ніж у звичайних школах. Крім того, навіть на обов’язкові предмети гімназисти витрачали на дві години на тиждень більше, ніж учні звичайних шкіл. Більшість з них мала високопрофесійний педагогічний колектив. Саме завдяки поєднанню всіх зазначених складових державні гімназії та ліцеї надавали найбільш високий рівень освіти. Деякі з цих закладів використовували авторські освітні програми [23].

Однак, можливість отримання якісної освіти в закладах даного типу була неможливою для дітей, які мають проблеми психофізичного розвитку та мають хвороби за різними нозологіями: проблеми зору, слуху, фізичного стану (ДЦП), затримку психічного розвитку тощо. Для таких дітей відкривались спеціальні заклади закритого типу – школи-інтернати. У Запорізькій області вони представлені такими комунальними закладами: «Малобілозерська естетична гімназія-інтернат «Дивосвіт», «Запорізький навчально-реабілітаційний центр-інтернат №1», «Запорізька спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №2», «Запорізький навчально-реабілітаційний центр-інтернат», «Запорізька загальноосвітня школа-інтернат №4», «Запорізький навчально-реабілітаційний центр-інтернат «Орієнтир», «Запорізький навчально-реабілітаційний центр «Джерело», «Запорізька загальноосвітня
санаторна школа-інтернат № 7 І-ІІ ступенів», «Запорізький навчально-реабілітаційний центр-інтернат «Оберіг», «Бердянська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів», «Василівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», «Вільнянська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», «Гуляйпільська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», «Кам’янський навчально-реабілітаційний центр-інтернат», «Кам’янсько-Дніпровська загальноосвітня санаторна школа-інтернат» для дітей з неспецифічними захворюваннями органів дихання, «Матвіївська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів», «Мелітопольська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів №1», «Мелітопольський навчально-реабілітаційний центр-інтерант», «Молочанська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», «Новомиколаївський навчально-реабілітаційний центр-інтернат «Паросток», Полтавська загальноосвітня школа-інтернат для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, «Преславська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», «Терпіннівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», «Токмацька спеціальна загальноосвітня школа-інтернат», Чернігівська загальноосвітня школа-інтернат. Всі ці навчальні заклади відносяться до Запорізької обласної ради та здійснюють навчальну та реабілітаційну діяльність.

Переваги навчально-реабілітаційних центрів, порівняно із закладами інших типів (загальноосвітніми школами, ліцеями, гімназіями, спеціальними школами-інтернатами), полягають у структурній повноті та функціональній спеціалізації щодо здійснення реабілітації дітей на засадах системності та комплексності. У 1993 році (рішення Запорізького міськвиконкому від 30 серпня 1993 року №352/6) виникає новий тип навчального закладу реабілітаційного спрямування – Хортицький центр, діяльність якого стала вагомим чинником розбудови освітньо-реабілітаційного простору Запорізького регіону.

Головним завданням Хортицького центру є здійснення комплексної медичної, психологічної, педагогічної, соціальної реабілітації хворої дитини, забезпечення здобуття нею дошкільної, середньої, професійно-технічної та фахової освіти. Особливістю закладу є його структура, яка включає: обласне відділення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів; санаторну загальноосвітню школу-інтернат із дошкільним відділенням та класами професійно-технічної підготовки з робітничих професій; багатопрофільний коледж І-ІІ рівнів акредитації, в структурі якого: педагогічне, художнє відділення та відділення ландшафтного дизайну.

Діяльність закладу спрямована на розбудову інноваційних реабілітаційно зорієнтованих педагогічних систем, забезпечених гнучкими особистісно-орієнтованими технологіями, організацію умов для становлення особистості, як суб’єкта власного життя, створення навколо кожної дитини оптимістичної, позитивно насиченої атмосфери. Організація освітньо-реабілітаційного процесу закладу передбачає впровадження реабілітаційних механізмів, спрямованих на корекцію, компенсацію, розвиток порушених психофізичних функцій, станів, відновлення особистісного і соціального статусу дітей з особливостями психофізичного розвитку.

Сьогодні своїм прикладом Хортицький національний навчально-реабілітаційний багатопрофільний центр довів, що освіта України має невичерпні ресурси для забезпечення успішної соціалізації дітей та молоді з обмеженими можливостями здоров’я. Досвід закладу з комплексної реабілітації вихованців, розбудови компетентнісно спрямованої освіти, організації інклюзивного навчання заслужено увійшов до скарбниці найкращих здобутків освіти Запорізького Приазов’я.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч.1 – СПб., 1863. – С. 149.

2. Бондарчук О.А. Розвиток освіти в Запорізькому краї (кінець ХVІІІ-ХІХ століття) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2010, вип. XXVIII. – С. 39-41.

3. Борец И. Очерк деятельности земских учреждений Екатеринославской губернии по народному образованию // Сб. ст. Екатеринославского научного общества по изучению края. – Екатеринослав, 1905. – С. 56.

4. Гимназия, лицей, колледж – надо ли было возрождать? [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://xreferat.ru/71/3496-1-gimna
ziya-liceiy-kolledzh-nado-li-bylo-vozrozhdat.html.

5. Журнал Александровской Городской Думы за 1902 г. – Алек-
сандровск, 1903. – С. 9.

6. Журнал министерства внутренних дел, 1839, ч. ХХХІ, №1, с. 329.

7. Журналы Александровского уездного собрания ХХХIV-й очередной сессии (1899 года). С приложениями. Александровск, 1899. – с. 122.

8. Запоріжжя [Електронний ресурс] / сайт «Офіційний портал Запорізької міської влади», 2007. – Режим доступу до публікації: http://www.meria.zp.ua/test/index.php?id=5.

9. Запоріжжя в історії та культурі: матеріали республіканської наукової конференції. – Запоріжжя, 1991. – c. 383.

10. Злобина Л.Г., Малаховская Н.К. Развитие образования в г. Александровске [Электронный ресурс] / сайт «Запорожского национального университета» 2007. – Режим доступа к публикации: sites.znu.edu.ua›historySciWorks…malahovskaya.pdf.

11. Іващенко Ю.В. Пирогов М.І. та освітній рух на Півдні України ХІХ ст. Збірник наукових праць. – Запоріжжя, 2001.

12. Карагодин А.И. История Запорожского края (1770-1917). – Запорожье: Запорожский государственный университет, 1998. – 286 с.

13. Кремень В.Г. Освіта в контексті сучасних соціокультурних змін / Кремень В.Г. // Філософія освіти. – 2008. – №1-2. – С. 15-21.

14. Лазарович М.В. Українська культура другої половини XX ст. – Бібліотека українських підручників. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://libfree.com/149165283_istoriyaukrayinska_kultu
ra_drugoyi_polovini.html.

15. Лузан П.Г. Історія педагогіки та освіти в Україні: навчальний посібник / Лузан П.Г., Васюк О.В. – [2-ге вид., доп. і перероб.]. – К.: ДАКККіМ, 2010. – 296 с.

16. Лямцев Н. Исторический обзор народного образования в Екатеринославской губернии с 1767 по 1867 г. До введения земский и городских самоуправлений // Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края. – Екатеринослав, 1905.

17. Наукові записки. Т.5: Кафедра марксизму-ленінізму. Вип. 1 / Мін-во освіти УРСР; Запоріз. держ. пед. ін.-т; [Ред. кол.: М.Б. Шакало (ред.) та ін.]. – Запоріжжя : Запоріз. обл. вид-во,
1957. – 232 с.

18. Отчет Александровского городского общественного управления за 1899 г. – Александровск, 1899. – С. 5.

19. Отчет Александровской уездной земской управы за 1902 г. – Александровск, 1904. – С. 59.

20. Отчет члена Александровского уездного училищного совета барона Н.А. Корфа. – Екатеринослав, 1874.– С. 4.

21. Постановление Мелитопольского очередного земского собрания 48-й очередной сессии созыва 2-16 ноября 1913 г., Мелитополь. – с. 260.

22. Розвиток освіти у Запорізькому краї кінець XVIII – початок ХХ ст. Суспільно-політичний рух, культура Запорізького краю на початку ХХ ст. [Електронний ресурс] / сайт «Офіційний портал Запорізької міської влади», 2007. – Режим доступу до публікації: http://www.
meria.zp.ua/test/index.php?id=194.

23. Что такое «школа», «гимназия», «лицей» и какая между ними разница[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://hklass.
narod.ru/ex/ex019.htm.

24. Розвиток освіти і педагогічної думки в епоху українського Відродження (XVI – перша пол. XVIII ст.) [Електронний ресурс] / сайт «Наукова бібліотека «Рulib.if.ua», 2013. – Режим доступу до публікації: http://pulib.if.ua/part/12040.

25. Братські школи та школи Запорізької Січі [Електронний ресурс] / сайт «Українська Національна Федерація Хортингу», 2010. – Режим доступу до публікації: http://www.horting.org.ua/node/1274.

26. Українські козацькі школи[Електронний ресурс] / сайт «Українські підручники онлайн», 2013. – Режим доступу до публі-
кації: http://pidruchniki.ws/1469071535417/pedagogika/ukrayinski_kozats
ki_shkoli.

 

 







Дата добавления: 2015-06-15; просмотров: 563. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.033 сек.) русская версия | украинская версия