Як категорія сучасного державознавства

Проголошення незалежності України сприяло активізації про­цесу демократизації суспільства й держави, пошукам такої органі­зації публічної влади, яка відповідала б європейським стандартам і була спрямована на забезпечення прав і свобод людини. Важливим складником цього процесу є побудова оптимальної системи місце­вого самоврядування, яка в сучасному світі сприймається як єдино можлива демократична й раціональна модель влади на місцях.

Дослідження інституту місцевого самоврядування варто роз­починати насамперед з аналізу його поняття. У науковій літера­турі радянської доби широко вивчалося національне, професійне та громадське самоврядування. Наприкінці XX ст. активізувався розгляд самоврядування як форми державної влади на рівні ад­міністративно-територіальних одиниць. У найбільш загальному вигляді під терміном «самоврядування» розуміють відносно ав­тономне функціонування певного колективу (організації) людей, що забезпечується самостійним прийняттям його членами норм і рішень, які стосуються його життєдіяльності, а також відсутністю в колективі розриву між суб'єктом та об'єктом управління¹.

Більш докладне визначення: «самоврядування - це спосіб со­ціального управління загальними справами певної спільноти (ут­ворення) людей, який грунтується на їх сумісній діяльності з при­йняття рішень та їх здійснення». При цьому йому притаманні такі риси: 1) наявність соціального управління; 2) належність повноти всієї влади певній спільноті (колективу) людей, члени якої визна­ють владу тільки власного об'єднання (тут має місце єдність, збіг суб'єкта й об'єкта управління); 3) саморегуляція, яка виявляєть-

' Институты самоуправления: историко-правовое исследование [Текст] / [отв. ред. Л. С. Мамут]. -М.: Наука, 1995. - С. 5.

ся в тому, що всі члени об'єднання спільно виробляють загаль­ні рішення (правила поведінки) - статути, положення, інструкції; 4) самоорганізація - проведення організаційних заходів із метою задоволення й захисту спільних інтересів; 5) здійснення влади без­посередньо об'єднаними суб'єктами або через засновані ними ор­гани; 6) спільна діяльність із реалізації прийнятих рішень»¹.

На найвищому рівні теоретичного узагальнення поняття само­врядування може застосовуватися для позначення будь-яких про­явів соціальної самоорганізації, саморегуляції, що відбуваються в суспільстві, а тому цей термін уміщує і поняття соціального управ­ління, різновидом якого є державне управління, що здійснюєть­ся від імені держави, яка є формою самоорганізації суспільства. Таким чином, термін «самоврядування» є родовим поняттям, що може застосовуватися для позначення будь-яких видів (форм) са­моорганізації суспільства як багаторівневої соціальної системи.

Самоврядування в межах адміністративно-територіальних оди­ниць, тобто організованим за територіальною ознакою, як прави­ло, називають місцевим. Місцеве самоврядування - це багатог­ранне, комплексне політико-правове явище, науковий потенціал якого розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базо­вих юридичних понять і категорій, що сприяють оформленню від­повідних теорій місцевого самоврядування. Останнім часом поряд із нормативним підходом у дослідженні сутності місцевого самов­рядування значного розвитку отримали соціологічний, системний, аксіологічний, гносеологічний, функціональний підходи. Плю­ралізм стосовно розуміння місцевого самоврядування зумовлений тим, що воно тісно пов'язано з іншими явищами - державою, полі­тикою, економікою, культурою, психологією, ментальністю².

В Україні місцеве самоврядування визнається й гарантується на конституційному рівні. Аналіз конституційних норм дозволяє

^[1] Ткаченко В. Д. Демократія і самоврядування (деякі аспекти співвідношен­ня) / В. Д. Ткаченко // Проблеми удосконалення правового регулювання місце­вого самоврядування в Україні: матеріали міжнар. наук-прак. конф. (м. Харків, 25 травня 2004 р.) / за ред. проф. Ю.П. Битяка. - Харків: Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України. - 2004. - С. 79.

^[1] Хоменець Р. «Анатомія» місцевого самоврядування. Над чим задумуються теоретики / Р. Хоменець // Віче. - 2002. -№ 3. - С. 51.

зробити висновок, що місцеве самоврядування треба розглядати, як (а) один із фундаментальних принципів конституційного ладу, (б) одну з форм народовладдя, (в) специфічну підсистему публіч­ної влади, (г) форму залучення громадян до участі в розв'язанні питань місцевого значення, (ґ) право, (д) системну організацію, (е) різновид суспільного управління.

1. Визнаючи місцеве самоврядування як один із принципів конс­титуційного ладу, сутність якого полягає передусім у забезпечен­ні прав та свобод людини і громадянина. Основний Закон гаран­тує сталий розвиток цього інституту. В ст. 2 Європейської хартії про місцеве самоврядування зазначається, що принцип місцево­го самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві і, по можливості, в конституції країни¹. Його визнання й гарантування виявляється в тому, що Конституція України встановлює межі для законодавця: визначає параметри для подальшого нормативного регулювання й унеможливлює необгрунтоване втручання держави у сферу компетенції місцевого самоврядування. З огляду на важ­ливість цього інституту для становлення й розвитку громадянсь­кого суспільства порядок визначення його засад віднесено ст. 92 Конституції України до виключної сфери законодавчого регулю­вання.

Більшість учених-правників сприймає місцеве самоврядування як підґрунтя конституційного ладу країни, однак нормативного закріплення цього положення в українському законодавстві не­має. Для порівняння: у ст. 1 Федерального закону «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Фе­дерації» від 06 жовтня 2003 р. закріплено, що місцеве самовря­дування як формою здійснення народом влади становить одну з основ конституційного ладу². Розвиток місцевого самоврядування європейським співтовариством розглядається як суттєвий внесок у побудову суспільств, що ґрунтуються на принципах демократії та децентралізації.

^[1] Європейська хартія про місцеве самоврядування. Офіційний переклад // Бюл. законодавства і юрид. практики України. — 2002. - № 10.- С. 10-17.

^[1] Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации: Федеральный закон от 06.10.2003 г. // СЗ РФ (Собрание законода­тельства Российской Федерации). - 2003. - № 40. - Ст. 3822.

⁴⁴ Як форма народовладдя місцеве самоврядування отримало своє закріплення в ст. 5 Конституції України, згідно з якою саме народ має виключне право визначати і змінювати конституційний лад, яке не може бути узурповано державою, її органами й посадо­вими особами.

Самоврядування, на думку Ю. О. Тихомирова - це основний спосіб здійснення народовладдя, насамперед у масштабах сус­пільства. втілення інтересів народу та інших соціальних спільнот¹. Місцеве самоврядування зумовлюється об'єктивною заінтересо­ваністю груп людей, людських колективів, об'єднаних за тери­торіальною ознакою для вирішення спільно і під свою відпові­дальність важливих питань і проблем місцевого значення. У своїй реалізації воно спирається на інститути безпосередньої демократії (місцеві референдуми, вибори тощо), а також органи і посадових осіб місцевого самоврядування. Активізація обох головних форм участі населення в здійсненні народовладдя - представницької і безпосередньої - сприятиме розвитку самоврядування ². На думку В. Є. Чиркіна, місцеве самоврядування - це влада територіального колективу, об'єднання громадян на певній території, влада народу цієї території, у її межах та з питань, визначених правовими акта­ми держави³. Вагомим аргументом на користь визнання місцевого самоврядування формою народовладдя є право його органів у ме­жах, установлених Конституцією, володіти, користуватися, розпо­ряджатися об'єктами права власності українського народу.

⁴⁵ Місцеве самоврядування — особливий різновид публічної вла­ді і Уже сама назва «самоврядування», «самоуправління» вказує

^[1] Тихомиров Ю. А. Диалектика управления и самоуправления / Ю. А. Тихо­миров // Вопросы философии. - 1983. - № 8. - С. 26.

^[1] Загальна теорія держави і права [Текст]: [підручник] / за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 111.

^[1] Чиркин В. Е. Конституционное право в Российской Федерации [Текст]: [учебник] / В. Е. Чиркин. - М.: Юристь, 2002. - С. 453.

^[1] Чиркин В. Е. Государственное и муниципальное управление [Текст]: [учебник] / В. Е. Чиркин. - М.: Юристь, 2003. - С. 249-254.; Баймуратов М. А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становления и развития в Украине [Текст]: монография / М. А. Баймуратов, В. А. Григорьев. - Одесса: Юрид. л-ра, 2003. - 248 е.; Чапала Г. В. Місцеве самоврядування в системі публічної влади:

на наявність у ньому управлінських взаємовідносин, які є одним із видів відносин влади. Аналізуючи місцеве самоврядуваннями розрізняємо спеціальний суб'єкт - територіальну громаду, спе­ціальний об'єкт - питання місцевого значення - і самостійність - ключову категорію, що характеризує його як самостійну підсис­тему публічної влади, що конституційно гарантується державою¹.

Разом із тим, необхідно зазначити, що місцеве самоврядуван­ня і муніципальна влада не є тотожними поняттями. Виникнення, організація і функціонування муніципальної влади неможливі без місцевого самоврядування, але не будь-яке місцеве самовряду­вання є проявом муніципальної влади. Місцеве самоврядування є більш широким явищем, ніж муніципальна влада².

Дійсно муніципальна влада може розглядатися лише як одна з найважливіших характерних ознак місцевого самоврядування. Загальні збори, громадські слухання, місцеві ініціативи, самоопо­даткування хоч і є самостійними й важливими формами участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, проте ознак муніципальної влади вони не мають. Отже, місцеве самоврядуван­ня не можна зводити лише до муніципальної влади, тому що це явище набагато складніше й різнобічніше.

Як різновид організації публічної влади місцеве самовряду­вання, на думку Ю. М. Тодики, повинно забезпечити передусім належний рівень керованості соціальної системи певного рівня, тобто місцевого співтовариства, яке проживає на відповідній тери­торії¹. У процесі його здійснення забезпечується розв'язання пи­

^[1] Крусян А. Местное управление и самоуправление: к постановке вопроса о содержании и понятии / А. Крусян // Юридический вестник. - 1998. - № 1. -С. 86.

^[1] Бондарь Н. С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обеспече­ние прав и свобод в местном самоуправлении [Текст]: [учеб. пособие] / Н. С. Бон­дарь. - М.: Городец, 2004. - С. 52; Гавришев А. Е. Муниципальное правотвор­чество в Российской Федерации: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / А. Е. Гавришев. - Ростов- на-Д., 2004. - С. 12-14.

^[1] Тодика Ю. М. Місцеве самоврядування в аспекті конституційної реформи / Ю. М. Тодика // Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого са-

теоретико-правовий аналіз [Текст]: монографія / Г. В. Чапала. - Харків: Право, 2006. - 224с.

тань місцевого значення, що, безумовно, поєднано з виникненням владних відносин. Визначення органів місцевого самоврядування як суб'єктів публічної влади ґрунтується на положеннях ст. 5 Ос­новного Закону.

Місцеве самоврядування структурно й організаційно відо­кремлене від державної влади й діє в межах Конституції й законів України автономно. За свою діяльність органи й посадові особи місцевого самоврядування відповідальні передусім перед тери­торіальною громадою і лише за реалізацію делегованих повнова­жень - перед органами державної влади. Місцеве самоврядування не існує ізольовано від держави, бо в них спільне джерело влади - народ. Простежується функціональна близькість місцевого самов­рядування й держави, адже їх органи й посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що перед­бачені Конституцією й законами України. Гармонійне поєднання зусиль держави й місцевого самоврядування (по суті, рівноправних суб'єктів публічної влади) є однією з необхідних передумов опти­мальної організації публічно-владного механізму суспільства.

4. Місцеве самоврядування - це форма самоорганізації населення на місцях, що виявляється в таких соціальних характеристиках, як самоуправління, самодіяльність, саморегулювання, самоконтроль. Як найпростіша природна форма організації управління будь-якої со­ціальної спільноти, самоврядування знаходить вияв і втілення у від­повідних інституційних формах на всіх етапах еволюції суспільства й може розглядатися як внутрішньо іманентний останньому спосіб ко­ординації соціальних зв'язків, що має на меті реалізацію тих чи інших групових потреб, яка можлива завдяки об'єднанню спільних зусиль.

Для самоврядування характерні нові зв'язки суб'єктів та об'єктів: суб'єкт стає об'єктом, а об'єкт набуває властивостей суб'єкта. Соціальні норми створюються шляхом прямого волеви­явлення людей і служать їх самозобов'язанням, участь населення у громадських справах є найбільшою¹. Функціонально й органі­заційно місцеве самоврядування є певною соціальною системою

^[1] Тихомиров Ю. А. Публичное право: падения и взлетьі / Ю. А. Тихомиров // Государство и право. - 1996. - № 1. - С. 7.

моврялування в Україні: матеріали міжнар. наук-прак. конф. (м. Харків, 25 трав­ня 2004 р.) / за ред. проф. Ю. П. Битяка. - С. 4.

або тим організаційно-правовим механізмом, завдяки якому те­риторіальні громади безпосередньо або через обрані ними органи здійснюють функції та повноваження місцевого самоврядування¹.

Як форма громадянської самоорганізації соціуму місцеве само­врядування об'єктивно підвищує рівень керованості в суспільстві та престиж влади. На методологічну обмеженість аналізу місцево­го самоврядування лише як публічно-правового інституту звертав увагу Ю. М. Тодика, оскільки такий погляд спрямований виключ­но на публічні інтереси й не завжди враховує самостійне значення особи в його системі. Водночас громадянин, житель місцевого по­селення не просто бере участь у самоврядуванні, а разом з іншими його мешканцями здійснює його, реалізуючи свої права і свободи. Тому інститути місцевого самоврядування і всю його організацій­ну структуру, як і структуру громадянського суспільства в цілому, потрібно розглядати в органічній єдності з інститутами прав і сво­бод громадян, із правовим статусом особи як суб'єкта самовряд­них відносин за місцем проживання².

Правознавці Заходу розглядають самоврядування як інстру­мент розвитку місцевого співтовариства, як найбільш вдалу форму участі громадян в управлінні за межами парламенту³. Оптимальне поєднання на рівні місцевого самоврядування влади і свободи, зов­нішнього управління й самоорганізації населення дає можливість подолати традиційні, авторитарні за своєю суттю уявлення про демократію як виключно державної форми організації влади, яка начебто є єдиним джерелом і головним гарантом прав особи⁴.

' Муніципальне право України: [підручник] / [В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фри- цький, М. О. Баймуратов та ін.]; за ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 89.

^[1] Тодика Ю. М. Місцеве самоврядування в аспекті конституційної реформи / Ю. М. Тодика // Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого са­моврядування в Україні: матеріали міжнар. наук-прак. конф. (м. Харків, 25 трав­ня 2004 р.) / за ред. проф. Ю. П. Битяка. - С. 5.

^[1] Мирошниченко Е. Шаги к самоуправлению / Е. Мирошниченко // Народ­ный депутат. - 1992. - № 17. - С. 48.

^[1] Бондарь Н. С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обеспече­ние прав и свобод в местном самоуправлении [Текст]: [учеб. пособие] /Н. С. Бон­дарь. - М.: Городец, 2004. - С. 50.

Місцеве самоврядування в Україні являє собою систему, яка складається із сукупності демократичних організаційних форм (виборів) та інститутів прямої безпосередньої демократії (рефе­рендумів), інших форм волевиявлення населення відповідної ад­міністративно-територіальної одиниці й виборних та інших ор­ганів, що реалізують його цілі, завдання та функції¹.

У Конституції України закріплено лише найважливіші форми участі громадян у вирішенні питань місцевого значення - вибо­ри й референдуми; інші ж форми (загальні збори громадян за міс­цем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання тощо) є предметом законодавчого регулювання. Розвинуте, з усталеними традиціями місцеве самоврядування сприятиме забезпеченню зба­лансованості відносин людини і держави, недопущенню повороту назад, до авторитаризму й тоталітаризму.

5. Місцеве самоврядування трактується як право. В. Шапо- вал уважає, що місцеве самоврядування є «правом і спроможніс­тю» (тобто компетенцією і водночас дієздатністю) відповідних органів². У ст. 140 Конституції України місцеве самоврядуван­ня визначається як право територіальної громади самостійно розв'язувати питання місцевого значення. Відповідно до ст. З Європейської хартії про місцеве самоврядування це не лише пра­во, а й спроможність (але не територіальної громади, а органів місцевого самоврядування) у межах закону здійснювати регла­ментування й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення. У Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» враховано по­ложення і Конституції України, і Європейської хартії про місцеве самоврядування, а тому місцеве самоврядування формулюється як гарантоване державою право й реальна здатність територіаль­ної громади самостійно або під відповідальність органів і поса­дових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місце­вого значення.

^[1] Тодыка Ю. Н. Выборы органов местного самоуправления: конституцион­но-правовой аспект [Текст] / Ю. Н. Тодыка, В. Д. Яворский. - X.: Факг, 1998. -С. 3.

^[1] Шаповал В. Сутнісні характеристики місцевого самоврядування / В. Шапо- вал // Право України. - 2002. - № 3. - С. 49.

Відсутність ч іткої законодавчої дефініції категорії «місцеве са­моврядування» призводить до виникнення на практиці проблем, пов'язаних із браком автентичності понять, що закріплені в Кон­ституції України, Європейській хартії про місцеве самоврядуван­ня, а також у Законі «Про місцеве самоврядування в Україні». Ви­никає плутанина при визначенні суб'єкта, в інтересах якого має здійснюватися місцеве самоврядування, і в ході розроблення пра­вових засад функціонування механізму підзвітності, підконтроль- ності й відповідальності в цій системі. Недосконалість, притаман­на наявним нормативним трактуванням, спричиняє неоднозначне розуміння поняття «місцеве самоврядування» на практиці й пот­ребує нагального усунення вказаних недоліків на законодавчому рівні¹.

Аналізуючи конституційне визначення досліджуваної кате­горії, можемо зробити висновок, що однією з ключових харак­теристик місцевого самоврядування є самостійність його фун­кціонування. Під самостійністю треба розуміти не лише право територіальної громади безпосередньо або через органи місцево­го самоврядування вирішувати питання місцевого значення без втручання інших владних структур, а й необхідність їх вирішен­ня згідно з Конституцією і законами України. Іншими словами, йдеться про єдність прав та обов'язків, самостійності й відпові­дальності територіального колективу при розв'язанні питань місцевого значення. У свою чергу діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування означає, що вони несуть потрій­ну відповідальність за наслідки вирішення питань, віднесених до компетенції місцевого самоврядування, — перед територіальною громадою, державою, фізичними та юридичними особами. Ок­ремі правники пропонують місцеве самоврядування сприймати як одне з політичних прав - відповідне право громадянина, який проживає в «самоврядній» адміністративно-територіальній оди­ниці².

^[1] Яворський В. Д. Основні напрямки удосконалення законодавства про міс­цеві вибори в Україні / В. Д. Яворський // Державне будівництво та місцеве са­моврядування: зб. наук. пр. - 2001. - Вип. 1. - С. 119-124.

^[1] Шаповал В. Сутнісні характеристики місцевого самоврядування / В. Шапо- вал // Право України. - 2002. - № 3. - С. 51.

⁴⁶ Аналіз чинного законодавства України дає підстави дія тлумачення місцевого самоврядування як системної організації з чітким внутрішнім взаємним підпорядкуванням, яка включає (а) територіальну громаду; (б) сільську, селищну, міську ради; (в) сільського, селищного, міського голову; (г) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; (ґ) районні й обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; (д) органи самоорганізації населення. Водночас кожне село, селище, місто має свою систему місцевого самоврядування, яка ха­рактеризується як єдністю, так і диференціацією й певною субор­динацією. У містах із районним поділом його система є найбільш складною: за рішенням територіальної громади міста або місь­кої ради згідно із законодавством можуть утворюватися районні в місті ради, які мають свої виконавчі органи й обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету. Проект нової редакції закону про місцеве самоврядування в Україні міс­тить більш широкий перелік суб'єктів системи місцевого самов­рядування, до якого додатково включаються голови районних та обласних рад і їх виконавчі апарати. Крім того, пропонується на­дати право на об'єднання не лише територіальним громадам сіл, а й територіальним громадам селищ і міст для спільного розв'язання проблем місцевого значення.

⁴⁷ Місцеве самоврядування - це різновид суспільного управлін­ня. На думку В. В. Цвєткова, процеси управління властиві лише складним динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, при­ведення її до відповідності з об'єктивною закономірністю даного середовища, до оптимізації й функціонування. Управління - це со­ціальна функція владно-організаційної діяльності, що забезпечує цілеспрямованість та узгодженість спільної праці й життя людей¹. У процесі розвитку суспільства змінювалася лише питома вага са­моврядування щодо державної влади. Принцип самоврядування є універсальним, одним із найдавніших серед тих, що застосову­ються в управлінні, починаючи з ранніх стадій еволюції людсько­

^[1] Цвєгков В. В. Адміністративна реформа - ефективність державного управ­ління / В. В. Цвєгков // Часопис Київського університету права. - 2002. - № 2. -С. 10.

го суспільства¹. Управління суспільними справами здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування відповідно до вимог Конституції й законів України, що потребує чіткого розмежування їх повноважень і максимальної узгодженості дій між ними. М.В. Цвік зазначає, що самоврядування - це різно­вид соціального управління (врядування), в основу якого покладе­но спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні при­йнятих рішень². О. В. Константий місцеве самоврядування роз­глядає як спосіб соціального управління, провідну організаційну форму здійснення влади українським народом, яка функціонує на місцевому рівні в межах положень законів України автономно від органів державної влади, наділена для реалізації своїх завдань і функцій відповідним рухомим та нерухомим майном, правом фор­мувати місцеві бюджети й забезпечена обов'язком держави спри­яти їй у цьому³. З погляду В. С. Куйбіди, місцеве самоврядування - це різновид управління складними територіальними суспільни­ми системами⁴.

Наведені сутнісні характеристики дозволяють виявити достат­ньо глибокий зріз організаційно-управлінського аспекту реаліза­ції місцевого самоврядування як владної функції з налагодження спільної діяльності місцевого співтовариства. Але виконання цієї функції в умовах формально наявних інститутів самоврядування може здійснюватися по-різному: від адміністративно-авторитар­них, бюрократичних методів владарювання (в тому числі тих, що

^[1] Конституційне право України [Текст]: [підручник] / за ред. акад. АПрН України, докт. юрид. наук Ю. М. Тодики, докт. юрид. і політичн. наук В. С. Жу- равського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 485.

^[1] Загальна теорія держави і права [Текст]: [підручник] / за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 110.

^[1] Константий О. В. Діяльність Конституційного Суду України як гарантія реалізації прав місцевого самоврядування в Україні / О. В. Константий // Пробле­ми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні: матеріали міжнар. наук-прак. конф. (м. Харків, 25 травня 2004 р.) / за ред. проф. Ю. П. Битяка. - С. 65.

^[1] Куйбіда В. С. Принципи і методи діяльності органів місцевого самовряду­вання [Текст]: монографія / В. С. Куйбіда. - К.: МАУП, 2004. - С. 24.

грунтуються на принципах етнічної чи релігійної винятковості, земляцьких привілеїв, сімейності й т. ін., що деколи й проявляєть­ся на місцевому рівні) до справжніх демократичних, які повною мірою відповідають самій природі самоврядування. І хоча в ор­ганізаційно-управлінському й функціональному аспектах у всіх цих випадках можуть бути формальні підстави для характеристи­ки влади на місцевому рівні як системи самоврядування (місцеві референдуми, збори, виборні органи), реально може відбутися - і це відомо з історії - відчуження особи від місцевої влади, своєрід­не делегування населенням прав на самоврядування, на вирішення місцевих питань авторитарним місцевим керівникам¹.

Представники політичних наук, зокрема О. О. Яцунська, обґрунтовує доцільність інтерпретації поняття «місцеве самов­рядування» через категорію інтенсивності, що дозволяє уявити межі його практичного застосування, пов'язати реальність самов­рядування з його часовим та просторовим поширенням та виявити закономірність: інтенсивність можливого самоврядування перебу­ває у зворотній залежності від необхідного поширення самовряду­вання і у зворотному відношенні до тривалості необхідного само­врядування². Термін «інтенсивності» був уведений до наукового обігу американським політологом Дж. Сарторі. Використовуючи такий підхід, О.О. Яцунська приходить до висновку, що ця кате­горія дозволяє фіксувати межу тотожності терміна своєму прак­тичному втіленню.

Сьогодні налічується більше ЗО визначень поняття «місцеве самоврядування». Узагальнивши їх, можна виділити три основні напрямки в його трактуванні: юридичний, адміністративно-уп­равлінський та політологічний. Наявність таких різних концепту­альних підходів до розуміння місцевого самоврядування в основ­ному пов'язана з неоднозначним розумінням джерела та природи

^[1] Бондарь Н. С. Гражданин и публичная вдасть: Конституционное обеспече­ние прав и свобод в местном самоуправлении [Текст]: [учеб. пособие] / Н. С. Бон­дарь. - М.: Городец, 2004. - С. 68.

^[1] Яцунська О. О. Світовий досвід місцевого самоврядування та перспективи його інституціонально-системного втілення в Україні: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ, наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути і процеси»/ О. О. Яцунська. - Одеса, 2001. - С. 3.

влади, яка здійснюється територіальними колективами громадян й органами, які вони обирають, та їх взаємодією з органами держав­ної влади.