Quot;Украинский вестник.—1819.—Ч. 15.—С. 147.

тературі» .

Хоча Склабовський оперував у своїй статті лише прикладами з сучасної росій-

³¹ Гете Й. В. Об искусстве.— М., 1975.— С. 146.

³² Пархоменко М. В поисках реализма // Дружба народов.— 1965.— № 12.— С. 244.

ської літератури, цілком ймовірно, що сфера його спостережень включала й тво­ри університетського і літературного ко­леги, неофіційного співвидавця журналу П. Гулака-Артемовського та досить по­пулярного в тих краях І. Котляревського, які цілком «вписувались» у теоретичні міркування Склабовського про громадську функцію й призначення літератури.

Знаменно, що у тій частині статті, яка стосувалась однієї з важливих функцій поезії — виховання високих громадян­ських почуттів й патріотизму, Склабов-ський перегукується з вимогами громадян­ського служіння літератури, характерними для ідейно-естетичних настанов декабрист­ської критики.

Своєрідно поставлені в статті Склабов­ського й питання взаємозв'язку форми й змісту в художньому творі: виховне при­значення мистецтва передбачало першо­чергову роль змісту, якому повинна відпо­відати належна форма (с. 270—271).

Підкреслюючи цю ж думку в статті «О поззии й красноречии у древних й в особенности у греков й римлян», автор з

осудом говорить про тих письменників, які <нередко жертвовали... истиною мнсли красоте вираження». Твір такого письмен­ника «ослеплял блеском слов, блеском, обнаруживающим наготу мислей» (1825, ч. 8, с. 159—160). Характерно, що далі йшла порада критикам: передусім про­никати у зміст твору, оцінювати його, а не, говорячи словами Фенелона, «зани-маться с цензорскою величавостью иссле-дованием запятих й воспросительньїх знаков» (с. 170).

У цій статті зроблена спроба матеріа­лістичного пояснення високих злетів мис­тецтва у еллінів. Причина вбачалась не в якихось надприродних, містичних силах, а в «самой земле, на коей они жили... об­разе жи^ни, духе века й характере отече-ственности» (с. 141). Принципово важли­вою була вказівка на те, що в кожну нову епоху нові таланти «изменяли... по духу своего века» поезію, її зображальні засо­би (с. 161). Це сказано ще до теоретич­ного оформлення романтичною естетикою думки про зв'язок літератури з національ­ними особливостями народу, суспільним життям.

, У статті «О пользе й цели поззии» Склабовський по силі виховного впливу віддає перевагу літературі перед філосо­фією й історією, оскільки письменник не просто відтворює, .копіює дійсність, він може «не только повествовать о добрих й злих деяниях людей, как историк, но й определять одним награждения, а другим наказания», більше того, «расширяя пре-делн деятельности человеческой изобра-жением вьшьішленньїх случаев й происше-ствий, имеющих все признаки истинн», ніби творить власний идеал (1824, ч З* с. 183—184). '

Тільки література, наснажена високим громадянським пафосом і емоційним за­рядом, «помогала... утверждать спаса-тельние закони в обществах, заставляла трепетать тиранов, увенчивала почестями й бессмертною славою добрьіх правителей и неустрашимш воинов-героев, жертво-вавших жизнию для блага отечества» (с. 187).

Кілька теоретичних статей переклав для журналу з оригінальними власними до­повненнями й зауваженнями П. Гулак-Артемовський. Як слушно зауважував

М. Пархоменко, у цих статтях «наміти­лись перші" в українській естетиці, що­правда, ще дуже боязкі й непослідовні спроби теоретично висловити деякі вимоги й прагнення нового, реалістичного напрям­ку в літературі і мистецтві» ^м.

Художня вартість твору, підкреслюва­лось у статті «О поззии й красноречии», прямо залежить від його відповідності ре­альним об'єктам. Тому основне завдання критики — «глубокое исследование связи между изяществом образца й верностью подражания» (с. 71).

Цікаві міркування висловлені про -«ме­ханіку» народження художнього образу і його впливу на почуття, розум людини, а зрештою — і на її поведінку. За цією властивістю класифікуються різні види мистецтва та дається оцінка традицій лі­тератури різних епох — від античності до класицизму.

При всій своїй історично обумовленій непослідовності, хитання між ортодо­ксальним класицистом Баттьо і його кри­тиком Лессінгом, при певній термінологіч­ній невиразності естетичних постулатів П. Гулак-Артемовський у цій та інших статтях (зокрема, «О поззии й красноре-чии на Востоке») все ж зумів висловити зрілі думки про характер справжньої пое­зії і прози («красноречия») —від обох він вимагає істинності, зрозумілості й простоти.

-"Важливими особливостями справжньої поезії є її новизна, оригінальність, непо­вторність художніх образів І (1824, ч. 4, с. 218). Співзвучна часові, естетичним на­становам декабристських літераторів ви­мога високого громадянського пафосу, по­лум'яної пристрасті поезії. Як формула взаємної відповідальності народу, читачів перед своїми володарями дум — письмен­никами—звучало таке тонке й вірне спо­стереження: «Один только народний вкус, его утонченньїй слух, образованное серд-

це, его одобрение, его суд й приговор, на-конец, его удивление й рукоплескание тво-рят, образуют й совершенствуют витию» (с. 218). Це могло одночасно бути прак­тичною настановою для літературної кри­тики. В «Украинском журнале» з'явився і

³³ Памятники мировой зстетической мьісли.— М., 1968.—Т. 4.—С. 11—12.

перший -широкий літературний огляд І. Кулжинського «Некоторне замечания касательно истории й характера малорос-сийской поззии». Автор високо цінує до­стоїнства української мови і робить спро­бу проаналізувати деякі народні пісні. Втім, застарілі ідеалістичні позиції і ди­летантство автора проглядають в усьо­му — у повторенні задів ідеалістичної естетики, в сентиментальному замилуванні та екзальтованих оцінках змісту і форми пісень. Щоправда, іноді зустрічаються слушні та вдалі спроби історичного пояс­нення специфічного змісту й певної то­нальності української народної пісні по­рівняно з творами інших народів.

І. Кулжинський розглянув творчість анонімних українських бардів і відомих поетів XVIII ст.— Семена Климовського та Г. Сковороди, вважаючи їх характер­ними представниками двох типів поетів: один безпосередньо виростає з народної творчості як її пряме продовження, ін­ший надиханий ще й «вченою книжністю», яка не викликає у автора особливої сим­патії. Зі справжнім пієтетом Кулжин­ський пише про Котляревського, особливо про «Енеїду», яку він за традицією нази­ває «прекрасною пародиею», якій судила­ся вічна слава.

Звичайно, напівдилетантська й еклек­тична стаття Кулжинського не могла пре­тендувати на глибоке пояснення характе­ру й тенденцій розвитку української лі­тератури, але це не заперечує її значення як першої спроби поглянути на цю літе­ратуру як на історично сформоване й своєрідне явище.

Журнал прагнув до популяризації де­кабристських видань та тих творів, що на­роджувалися під впливом їхніх естетичних доктрин. У цьому плані цікаві анонсуван­ня й огляди декабристських журналів та альманахів, рецензії на деякі твори. Серед них особливо відзначається апологетично-пропагандистська рецензія на поему К. Рилєєва «Войнаровский».

Є достатньо підстав вважати, що «Укра-инский журнал» був досить авторитетним виданням, вплив якого поширювався не тільки на явища провінційної, місцевої літератури. ' Високо оцінюючи «строгую науку в настоящем смисле зтого слова» в цьому журналі, «Отечествешше запис­ки» дали належну оцінку і його літер атур-

но-критичним виступам^м. Показово, що саме це свого часу відзначав і «Соревно-ватель просвещения й благотворения»: «Критика в «Украинском журнале» со-ставляет прекрасний предмет мнслящего вкуса. Приговори ее основанн на предва-рительной теории того произведения, ко-торнм она занимается». Особливе схвален­ня викликали рецензії О. Склабовського, які виділялися навіть на тлі тодішніх ре­цензій у столичних журналах, і програм­но-теоретичні елементи в статтях П. Гула­ка-Артемовського ³⁵.

Як бачимо, журнал, який гаряче під­тримував усе передове й життєздатне в сучасній літературі, схвалював прогресив­ні судження П. Гулака-Артемовського про основне призначення мистецтва, про ідей­но-естетичні засади, на яких базувався шлях українського письменства до реа­лізму.

Значний інтерес становлять теоретичні виступи вихованця Харківського універси­тету, а згодом його ректора І. Я. Кроне-берга. Почавши з окремих статей та ре­цензій на сторінках «Украинского журна-ла», він згодом випустив кілька оригіналь­них теоретичних, майже періодичних (ви­йшло 16 випусків) збірок — «Амалтея» (1825—1826), «Брошюрки» (1830—1833) та «Минерва» (1835), спрямованих проти естетичних засад класицизму і на утвер­дження романтичного напряму в літера­турі.

Вважаючи, що класицизм не мав теорії естетики, Кронеберг приходив до виснов­ку, що в його послідовників не було й теоретичної основи художньої критики, адже абсолютизація «смаку» загрожувала суб'єктивізмом, який «не знает никакой причини» ³⁶.

І. Кронеберг накреслював кілька видів і аспектів розгляду художнього твору, як вони історично склалися у різних народів: критичний (заснований на зіставленні з канонізованими зразками), історичний,

³⁴ Отечественние записки.—1855.—Т. 105 — С. 35.

³⁵ Соревнователь просвещения й благотворе­ния.—1824.—№ 28.—С. 106—111.

³⁸ Амалтея, или Собрание сочинений й пере-водов, относящихся к изящньїм искусствам й древней классической словесности.— Харьков, 1825.—Ч. 1.—С. 293. Далі посилання на це ви­дання подаються в тексті.

абсолютний (з точки зору панівних уяв­лень про -прекрасне) і емпіричний (коли твори розглядаються поза будь-якими зв'язками). Відзначаючи недоліки кожно­го з цих видів і аспектів, Кронеберг, по суті, досить чітко моделює особливості «критики будущего», ідеальної, заснованої не на особистих смаках і часткових крите­ріях, а на науковій базі, яка враховува­ла б максимум критеріїв. До вироблення такої наукової бази критики закликали тоді й інші теоретики романтизму та де­кабристської естетики.

Програмне значення мали судження Кронеберга про специфіку критики, яка «занимает середину между историею й теориею искусств». ((Завдання критики не обмежується пошуками недоліків твору, а зводиться до об'єктивного виявлення су­ті твору^" «позтического духа в его целос-ти». Ідеальний критик «произведение ис-кусства как органическое целое созерцает в духе художника» (с. 292—293).

Якщо взяти до уваги міркування Кро­неберга про взаємозв'язок форми і змісту, про місце й функції народної поезії, про естетичну змінюваність мистецтва у від­повідності з духом часу, то можна говори­ти про його підхід до розуміння історизму і розуміння твору як своєрідної ідейно-естетичної цільності. Ідеї Кронеберга ді­стали визнання ряду письменників і тео­ретиків, у тому числі Бєлінського, який вважав.лцо вчений «перший сказав і бага­то такого, що завжди буде новим»", а тому й залучав його до роботи в ро­сійських журналах.

Ряд теоретично зрілих, продуктивних і прогресивних спостережень та рекоменда­цій висловив Кронеберг і в своїх «Бро-бюрках», побудованих на розгляді літера­турних явищ Західної Європи. Пряме від­ношення до вітчизняної, зокрема україн­ської, літератури мала вказівка на те, що «в народной поззии отражается характер народа, в ней сосредоточивается вся его жизнь как внутренняя, так й внешняя». Все це належало виявляти літературній критиці, але не зводити своє завдання лише до цього — крім виявлення «нацио-нальньїх понятий», необхідно «возвьісить-ся до общей точки зрения», тобто до ви-

³⁷ Белинский В. Г. Полное собрание сочине­ний.—Т. 4.—С. 13.

значення абсолютних мистецьких ціннос­тей ³⁸.

Злободенно звучали виступи Кронеберга проти всілякого сліпого наслідування й копіювання навіть найкращих античних чи західноєвропейських літературних зраз­ків. Високо оцінюючи зміст і характер теоретичних і критичних праць Лессінга, Кронеберг слідом за німецьким письмен­ником і естетиком кликав до невпинного розвитку естетичних ідей і художньої практики у відповідності з потребами життя. Справжня дійова мистецька кри­тика повинна відзначатися науковою ґрун­товністю, естетичною чіткістю, переконли­вістю й життєвістю ³⁹. Цими критеріями на­магався керуватися Кронеберг і у власній критичній практиці —"в оцінці різносто'-ронньої творчості Лессінга, Шіллера, Бюр­гера та ін.

Пристрасно розвінчуючи застарілі есте­тичні догми класицизму, Кронеберг, на жаль, не приділив достатньої уваги ство­ренню й утвердженню позитивної естетич­ної програми, хоч опосередковано його естетичний ідеал втілювався в творах Шекспіра.

Втім, якщо мати на увазі пафос висту­пів Кронеберга, то важливо не тільки те, проти чого, він був спрямований, а й за що, в ім'я чого. Це була боротьба за створення літератури, звільненої від ста­рої нормативності, яка могла б якнай­повніше відповідати соціальним і загаль­нокультурним потребам часу. Йшлося й про відповідну місію та характер літера­турної критики, яка мала сприяти такому розвитку літературного процесу.

Конкретні естетичні уроки Кронеберга і пафос його виступів сприяли дальшому розвитку української літератури і літера­турної критики. Оцінюючи історико-теоре-тичні трактати Кронеберга, М. Пархомен-ко слушно твердив, що вони «були перши­ми на Україні самостійними за рівнем і напрямком теоретичної думки творами з естетики. Всім своїм змістом вони слі­дом за «Енеїдою» Котляревського, ніби спільно з нею сприяли формуванню пере­дових художніх ідей в літературі»⁴⁰.

³" Брошюрки, издаваемьіе Кронебергом.— 1831.-№ 7,—С. 11.

³⁵ Там же.—№ 1.—С. 33.

⁴⁰ Па митники мировой зстетической мьісли.— Т. 4, оолутом 2.— С. 16.

У перше десятиліття XIX ст. винятко­вого значення набувала проблема джерел і грунту, шляхів і засобів створення са­мобутньої літератури, тісно пов'язаної з життям народу. Це, зокрема, передбачало потребу звернення до народної мови, яка відповідала у найбільшій мірі поняттю мови національної. Саме тому на Україні, як і в Росії, реалізація цих завдань ви­кликала перегляд національних ресурсів, спроби нормалізації літературної мови. Першу таку спробу здійснив О. Павлов-ський, який ще в 1805 р. склав «Грамма-тику малороссийского наречия» (опублі­кована в 1818 р.), зорієнтовану на ті ж моделі живої мови, які служили взірцями для І. Котляревського. «Енеїдою» Котля­ревського та ще деякими відомими на той час літературними творами, а також тво­рами українського пісенного фольклору Павловський вимірював естетичні потенції української мови й основним пафосом своєї праці, по суті, утверджував її літе­ратурні права й перспективи.

Боротьба за самобутню літературу пе­редбачала також звільнення від чужозем­них впливів, пошуки національних джерел культури і традицій. Як відомо, в естетич­ній думці і літературній практиці багатьох народів у часи всеслов'янського відро­дження навіть саме поняття народності зводилося до національного, «своєнарод-ного», виявленого, зокрема, у піснях та казках.

Ідеї Гердера, які проголошували по­етичну творчість найвищим втіленням на­родного духу, дали поштовх відповідно­му напряму теоретико-естетичної думки: оскільки справжня поезія народжується з вірності народним традиціям, втіленим у фольклорі, то й основне завдання науки про літературу має зводитися до відшуку­вання джерел і з'ясування характеру на­родного духу. Традиційно такими джере­лами уявлялися передусім героїчне істо­ричне минуле, народні звичаї й побут, оспівані в народних думах, легендах, піснях.

Теорія Гердера, як відомо, була своє­рідною реакцією на класицистичні фор­мально-естетичні, нормативно-раціоналіс­тичні догми, а тому всупереч їм висува­лася ідея свободи поетичної творчості як вияв натхнення, не скованого ніякими зо­внішніми теоретичними нормами.

Суттєвим теоретичним підживленням романтичних ідей народності була й ідеа­лістична філософія Шеллінга, Гегеля, Фіх-те з її трактуванням поняття одвічного національного, народного _духу. Подібні романтичні літературні теорії в умовах національно-визвольних рухів, формування націй, поширення ідей національної само­свідомості й політичної свободи не прос­то посилювали рух до національно-куль­турного відродження, а й визначали його зміст і характер.

Звертання до животворного фольклор­ного джерела допомагало не лише у ста­новленні народної літературнбї мори, а й у збагаченні та розширенні зображальних засобів літератури, у формуванні якісно нових її напрямів.

У 20-х- рр. XIX ст. посилюється актив­ність у справі збирання української на­родної творчості (збірки М. Цертелева,, М. Максимовича). Програмна вступна стаття М. Максимовича до його збірника «Малороссийские песни» (1827), пройнята думкою про те, що творчість народу це не просто прекрасна реліквія минулого, а життєздатна, активна сил,а, невичерпне джерело для сучасної літератури, прозоро перегукувалася зі статтею В. Кюхельбе-кера «Про напрямок нашої поезії, особ­ливо ліричної, в останнє десятиліття» (1824).

Простора передмова М. Максимовича стала не лише однією з перших науково авторитетних розвідок про українські на­родні пісні, а й взірцем для формування та вдосконалення принципів критичного аналізу літературної продукції взагалі (аналіз творів у зв'язку з їх історичною основою, з життям народу, спроби їх порівняння з творами інших народів з метою встановлення історично обумовле­них спільностей та виявлення національ­ної своєрідності).

Видання Максимовича справило актив­ний вплив на літературну практику всіх тодішніх українських письменників, збу­дивши одночасно цікаві вияви критичної думки (відзиви І. Срезневського, Л. Боро--виковського, Г. Квітки-Основ'яненка).

Цілий ряд творів української літерату­ри того періоду написаний ніби порядком експерименту, спроби застосування в лі­тературі деяких характерних особливостей фольклору, використання лексичних і сйн-

таксичнил особливостей живої розмовної мови. Такими були, зокрема, знамениті «Рибалка» та «Твардовський» П. Гулака-Артемовського, якими автор хотів переві­рити, «нельзя ли на малороссийском язн-ке передать чувство нежное, благородное, возвншенное»⁴¹. Та власне подібну спробу ще раніше зробив Котляревський не тіль­ки в «Наталці Полтавці», айв останніх піснях «Енеїди», де заявив про потребу нових стильових засобів («Я музу кличу... веселу, гарну, молодую...»).

Значні заслуги в осмисленні й обгрун­туванні дальших шляхів розвитку літера­тури, організації літературного процесу на Україні належали І. Срезневському та Г. Квітці-Основ'яненку.

І. Срезневський став своєрідним на-тхненнцком так званої Харківської школи романтиків і з допомогою своїх друзів видав кілька випусків «Запорожской ста­рини» та «Украинский альманах» (1831), яким започаткував на Україні альманахо­ві видання з більш-менш виявленими тен­денціями до критичного освоєння літера­турної продукції українських письменни­ків. Певний інтерес становила вміщена тут стаття «Несколько замечаний о критике», спрямована проти необ'єктивної, смакової критики, на розвиток критики справжньої, вдумливої, розважливої й конструктивної. Ніби відповідаючи на вимоги видавців, М. Максимович опублікував у «Телескопе» добре аргументований, загалом схвальний критичний огляд альманаху, який теж слід вважати одним із найбільш ранніх укра­їнських критичних виступів з широкою програмою на майбутнє.

Високу оцінку альманаху дав і Є. Гре­бінка, для якого, як і для М. Максимови­ча, вихід його був переконливим аргу­ментом у суперечках із скептиками й ні­гілістами щодо літературних можливостей української мови і певним орієнтиром для тематичного діапазону та стильового ха­рактеру подальших творів українською мовою, зокрема використання сюжетів із вітчизняної історії з романтичною їх ін­терпретацією.

Намагаючись випробовувати і розширю­вати зображувальні, стильові можливості української мови, письменники займають­ся перекладами з інших мов.\Л. Борови-

⁴¹ Вестник Евроїш.— 1827.— № .20.— С. 287.

ковський, як сам засвідчив у листі до М. Максимовича, спеціально для цього ви­вчив польську мову *²,

І якщо, перекладаючи «Пані Твардов-ську» А. Міцкевича, П. Гулак-Артемов-ський ще змушений був вдаватися до бур­лескно-жартівливого тону й складу, то вже в іншому плані здійснює Л. Борови-ковський переклад романтичних «Фариса» й «Кримських сонетів» А. Міцкевича, хоч і на цих перекладах не могли не позна­читись і лексична бідність і стилістична обмеженість тодішньої української літера­турної мови. З цією ж метою, як і Є. Гре­бінка, Л. Боровиковський взявся за пере­клади творів О. Пушкіна («Зимній ве­чір», «Два ворони» та ін.), вільну обробку «Світлани» В. Жуковського. Надсилаючи свої твори до чергового альманаху, Л. Бо­ровиковський писав І. Срезневському: «...в моих («собственньїх оіштах»), на-деюсь, публика заметит й ту новость, ко-торая доселе бнла неприступна для ма­лорос [сийских] позтов,— зто серьез-н о с т ь, противная несправедливому мне-нию, что на малороссийском язнке, кроме шуточного, смешного — писать нельзя» ⁴³.1 ' Принципове значення мав вихід альма­наху «Утренняя звезда» (друга книга, 1834), де було не тільки обнародувано найважливіше з тодішнього доробку укра­їнських письменників, а й по-своєму зма-ніфестовано характер і шляхи дальшого розвитку української літератури. Важли­вим полемічним і програмним доповнен­ням повісті «Маруся» й оповідання «Сал-дацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка була його ж «Супліка до пана іздателя». Це була своєрідна літературна деклара­ція, в якій давалася відсіч недругам укра­їнського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні засади («Як говоримо, так і писати тре­ба»). За переконанням Квітки-Основ'я­ненка, нові твори українських письменни­ків засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття — «звичай­не», «розумне», «полезне», «ніжненьке», зворушували і пробуджували співчуття читачів, а тому користувалися більшою й

⁴² Исторический вестник.— 1885.— № 5.— С. 190.

⁴³ Харківська школа романтиків.— X., 1930.— Т. І.— С. 243.

якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні.

Справі утвердження нових естетичних настанов для-української-літератури слу­жили й самі художні твори Г. Квітки-Основ'яненка, які всім своїм розкутим змістово-структурним комплексом запере­чували строгі класицистичні норми. Ви­роблені XVIII ст. функції мистецтва — розважальні й дидактично-учительні — в художній практиці Г. Квітки-Основ'янен­ка зливалися з новою якістю — звертан­ням до реальної дійсності. Важливо було й те, що всупереч традиційним уявленням про специфічний нахил української літе­ратури до минулого об'єктом своїх творів письменник обирав явища сучасного жит­тя та ще й, як праВило, життя й побуту, внутрішнього світу простої людини. Все це передбачало й відповідну якісно нову естетичну зорієнтованість художньої про­зи Г. Квітки-Основ'яненка, свідоме піклу­вання про те, щоб зміст і форма творів були максимально доступні для простих читачів чи слухачів, «чтомое разумею-щих». Звідси й особливий нахил до звич­них для такого читача фольклорних форм,

живої розмовної оповіді, суплік (апеляції до читачів і критиків).

Звернення Г. Квітки до нових в укра­їнській літературі прозових жанрів вже само по собі знаменувало значний крок на шляху до естетичної досконалості лі­тератури, а те, що в його творах на цілі десятиліття раніше, ніж в інших літера­турах, об'єктом зображення програмно-осмислено стали життя й почуття простого народу, засвідчило й світові масштаби його ідейно-художнього новаторства. Істо-рично-прогресивною була й орієнтація пи­сьменника на демократизацію літератури.

Поступове нагромадження оригінально­го художнього матеріалу створювало на­лежну базу для його систематизації й критичної оцінки. Активне формування національної літературної критики, як правило, й відбувається тоді, коли з'явля­ється хоч певний мінімум творів, потріб­них для аналізу, зіставлень, узагальнень, а зрештою — для самоусвідомлення націо­нальної літератури.

Принципового значення у цьому відно­шенні набували ініціатива І. Срезневсько-го щодо налагодження планомірного зби­рання та публікації художніх творів, які здебільшого побутували в рукописних списках (видання «Украинского сборни-ка», 1838, 1841), та намір Г. Квітки-Осно-в'яненка й Є. Гребінки заснувати з цією метою спеціальний український літератур­ний додаток до «Отечественннх записок». Не випадково, що у зв'язку з цими іні­ціативами Л. Боровиковський у кінці 30-х рр. заходився писати «Огляд літера­тури малоросійської народної і письмен­ницької».

Спочатку основна увага критиків творів української літератури свідомо зорієнто-вувалась на проблемно-змістову, функціо­нальну сферу. В одному з листів до А. Краєвського Г. Квітка-Основ'яненко, виходячи зі своїх уявлень про просвіти­тельські функції літератури, енергійно на­полягав на цьому: «...главное, смотрите на ц е л ь й в какой степени она достиг-нута ...д ля ч е г о рассказано... й отче-г о так рассказано...» ⁴⁴ Маємо типове для естетики просвітительського реалізму пе-

⁴⁴ Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібранн^ творів : У 7 т.— К., 1981.—Т. 7.—С. 323—324. Підкрес­лення наше.— П. Ф.

реважання змісту над формою. Ревно обе­рігаючи недоторканість морально-дидак­тичної спрямованості своїх творів, Квітка охоче дозволив редакторське втручання в їх стильову сферу.

Втім, відповіді на поставлені питання, звичайно, вимагала й оцінка усього комп­лексу художньо-зображувальних засобів. Головне — щоб аналіз і оцінка творів, по-перше, не торкалися особи автора, а по-друге, були хоч суворими й вимогли­вими, але кваліфікованими, доброзичли­вими й конструктивними.

Такими принципами у підході до творів літератури керувався сам Г. Квітка-Осно­в'яненко, визначаючи характер і засади, критерії й етикет літературної критики. Поступово такий підхід до української літератури утверджувався у виступах віт­чизняних критиків. Думка про необмеже­ні внутрішні можливості української лі­тератури складалась, зокрема, і на під­ставі всебічного й вимогливого аналізу творів Г. Квітки-Основ'яненка.

Як відомо, загалом високо оцінивши літературні достоїнства «Марусі», перед­усім її тематику з сучасного народного життя і доступну простому читачеві форму, що виглядало й певною орієнта­цією для художньої практики та критері­єм для її критичної оцінки, Бєлінський зробив істотні зауваження, що стосува­лися найважливішої сторони художньо-образної системи повісті — міри типізації й індивідуалізації її центральних образів, а відтак — і недостатньої їх художньої переконливості.

Показово, що й автор одного з перших оглядів української літератури Ф. Євець-кий, гаряче захищаючи українську літера-/ туру від шовіністичних нападок і віддаю­чи належне класичним творам, що з'яви­лися від «Енеїди» до «Кобзаря», відзна­чав художні вади деяких творів, зокрема повісті «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка ⁴⁵. Розкриваючи новаторсь­кий характер змісту й форми творів пи­сьменника, О. Бодянський теж не поминув їх художніх недоліків, прагнучи оцінюва­ти достоїнства й вади з погляду перспек­тив розвитку української літератури зага­лом ⁴⁶. Як вагомий аргумент життєздат-

⁴⁵ Денница-Лиіггепка.— 1842.—№ 7.—С. 86. ⁴⁸ Ученьїе записки Московского университе-та.— 1834.— Ч. 6, № 5.— С. 299, 302.

ності української літератури й естетичної готовності до відтворення найтонших люд­ських почуттів "розглядав твори Квітки-Основ'яненка і Є. Гребінка, висловлюючи водночас кваліфіковані зауваження та поради⁴⁷.

Все це явно контрастувало, з одного боку, з войовничо-нігілістичними наскока­ми на українську літературу шовіністич­них видань Булгаріна, Сенковського, а з другого — з тими суцільними дифірамба­ми, які безвідносно до ідейно-художньої якості творів роздавали критики з реак­ційних журналів «Маяк» і «Москвитя-нин», що намагалися поставити молоду українську літературу під прапори «офі­ційної народності» і використати її у бо­ротьбі проти прогресивного табору росій­ської літератури, очолюваного . Бєлін­ським.

І хоч провокаційні виступи «Маяка» й «Москвитянина» спричинили деякі помил­кові оцінки Бєлінського характеру укра­їнської літератури, все ж боротьба нав­коло неї допомогла викристалізації, а по­тім і розмежуванню ідейно-естетичних напрямів в українській літературі, що зрештою визначило, її шлях до реалізму й народності. У цьому напрямку під знач­ним впливом прогресивної російської літе­ратури, ідейно-естетичних настанов Бєлін­ського проходило формування методоло­гічних засад української літературної критики.

Помітну роль у даному процесі в ЗО— 60-ті рр. продовжував відігравати М. Мак­симович. У своїх лекціях з вітчизняної словесності та літературно-критичних статтях він торкався багатьох принципо­вих проблем історії, загальноестетичних концепцій, зокрема проблем сутності пре­красного, функцій літературної критики. «Критика,— писав він у замітці про стан і завдання критики в Росії,— состоит в оценке произведений искусства, в изьясне-нии... срединьї между историею й тео-риею, работает для обеих — для теории —• закони, истории — примерн... критика ложною становится от предубеждения тео-ретического...» ⁴⁸

Ідеалістичне витлумачення деяких есте­тичних понять, зокрема поняття прекрас­ного, не завадило Максимовичу виявляти високе естетичне чуття в оцінці конкрет­них літературних творів. Одним із перших у вітчизняному літературознавстві він ви­значив місце й значення «Слова о полку Ігоревім» для дальшого розвитку літера­тури, схарактеризував особливості його змістової й формальної самобутності, зв'язок з традиціями народної творчості.

І якщо Бєлінський у статті «Погляд на російську літературу 1847 р.» писав, що «один з найбільших розумових успіхів на­шого часу в тому й полягає, що ми на­решті зрозуміли, що у Росії була своя історія... Те ж і у відношенні до історії російської літератури» ⁴⁹, то ця оцінка сто­сувалася й історико-літературних відкрит­тів М. Максимовича.

Належно оцінив Максимович і тодішній стан української літератури. Прихильно ставлячись до літературного відродження на галицьких землях і уважно проаналі­зувавши ідейно-естетичну вартість його типових явищ, Максимович у статті «О стихотворениях червонорусских» про­демонстрував у дії свої ідейно-естетичні засади літературної критики. Доброзичли­во відзначав він передусім кожний «само-цветньїй позтический проблеск» як наслі­док засвоєння найкращих естетичних уро­ків народної творчості та досвіду передо­вої російської літератури, оскільки навіть Пушкін «лучшим щегольством для своих несравненньїх стихов почитал вьіражение народнеє».

З точки зору цих критеріїв з особливим ентузіазмом привітав Максимович альма­нах «Русалка Дністровая», «которая й дьішит й благоухает своенародностью», а висловлюючи побажання на майбутнє, підкреслив потребу зростання «вдохнове-ний своенародних, песнопений на само-бьітннй лад» ⁵⁰.

Розвиваючи й конкретизуючи свої реко­мендації у приватних листах до галиць--ких письменників, Максимович чи не пер­шим на Україні продемонстрував прак­тичну дію літературної критики. Спри­йнявши з вдячністю критичні зауваження

⁴⁷ Северная пчела.—1837.—№ 260.—С. 1037.

⁴⁸ Центральна наукова бібліотека АН УРСР.— Відділ рукописів, ф- 1, од. зб. 1473. Далі: ЦНБ АН УРСР.

⁴⁹ Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ний.—Т. 8.—С. 184—185.

^ю Киевлянин.— Киев, 1840.— С. 140, 152.

й поради авторитетного вченого, «моло-дне труженики на поприще родной сло-весности,— писав Я. Головацький,— пови-новались зрельш постановлениям опьітно-го й доброжелательного мужа й следова-ли почти безусловно его советам» ⁶¹.

Для належного спрямування літератур­ного процесу галичан багато важили й конкретні поради І. Срезневського, О. Бо-дянського. З метою збагачення літератур­ної мови Шашкевич за порадою Срезнев­ського переклав «Краледвірський руко­пис» і «Суд Любуші» ^и.

Листування між літераторами, видавця­ми, редакторами взагалі здійснювало в літературному процесі важливу організа­ційну і критичну функцію./ Відомостями про творчі й видавничі плани, оцінками художніх творів, журналів і газет, окре­мих літераторів, видавців, критиків пере­повнені листки Г. Квітки-Основ'яненка, які іноді в змістовому й стильовому від­ношеннях мало чим або й нічим не від­різняються від його полемічно-пародійних «Званих гостей» і «Мемуаров Евстратия Мякушкина» — дотепних і гострих фейле­тонів про звичаї в тодішньому літератур­ному й журналістському світі.

Один із відкритих листів Г. Квітки-Основ'яненка «Письмо к издателям «Рус-ского вестника»», полемічне спрямований проти М. Полевого, у найбільш концент­рованому вигляді викладає погляди пи­сьменника на ряд актуальних проблем літературного процесу та власної твор­чості — сфери побутування української мови, характеру й призначення літера­тури.

. З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своє­рідною концепцією народності й мораль­но-виховного призначення літератури Квітка-Основ'яненко воює проти естетич­них засад того романтизму, який з неува­ги чи неприйняття реального світу конст­руював інші світи — ідеальні, що нібито існували в минулому чи будуть існувати в уявному майбутньому. «Пиши о людях, видимих тобою, а не внмншляй характе-ров небнвальїх, неестественньїх, странньїх,

⁵¹ Галичанин : Литературньїй сборник.— Львов, 1863.—Кн. 1, вьш. 2.—С. 110—113.

⁵² Драгоманов М. Галицько-руське письмен­ство: Переднє слово до повістей Осипа Федько-вича.— К., 1876.—С. X.

диких, ужасннх» — так формулює письмен­ник своє естетичне кредо, уточнюючи його ще спеціальною вказівкою на найбільш потрібні, плідні й вдячні сфери письмен­ницького інтересу — на життя й запити «простого класса людей».

Міркування Квітки-Основ'яненка про стиль художніх творів («правилен слог, которьій понятен»), про його відповідність предмету зображення, духові часу свід­чили про те, що він підходив до розу­міння історично змінюваного характеру художніх напрямів і стильових манер. Пафос листа Квітки-Основ'яненка, його пристрасне заперечення несумлінних при­йомів «покупних й своекорьістннх» крити-ків-флюгерів формувало поняття про ха­рактер справжньої критики, яка має слу­жити справі прогресу літератури, утвер­джувати її позитивні здобутки і воювати проти недоліків (7, 154—159).

Звичайно, естетичне кредо Квітки-Осно­в'яненка не можна беззастережно вважа­ти позитивним, тим більше, що й у самій суперечливій творчій практиці письменни­ка своєрідно поєднувалися прогресивне з консервативним, перспективне з віджи-лим. Обмеженим було і його розуміння народності. Але все, що було найкращого в його діяльності, здобувало для свого часу особливу авторитетність і загалом служило справі дальшого прогресу укра­їнської літератури.

У перші три десятиліття XIX ст. куль­турно-освітня робота на західноукраїнсь­ких землях перебувала у повному занепа­ді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, ру­мунською та церковнослов'янською мова­ми. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, нав­коло яких гуртувалися й представники української інтелігенції.

Перша слов'янська граматика, що ви­йшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базу­валася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу на­близити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав.

/ І

Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу при­клад російської і нової української літе­ратур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. тут активізуються збиран­ня й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про мож­ливості й форми оригінального літератур­ного розвитку рідною мовою.

Знаменним явищем у .цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесаеііо», де відстоювалася ідея самобутньої українсь­кої літератури на народній основі, а та­кож різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «сво­го часу явищем наскрізь революційним» (26,90).

Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за ство­рення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України.

Демократичні й прогресивні ідеї прого­лошувалися і у передмові («Передслів'!») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я- Головацького і М. Шаш­кевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наоч­ною ілюстрацією літературних можливос­тей українців Галичини. .

Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб ней­тралізувати вплив «Русалки» на патріо­тично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих ви­давців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури.

Навколо альманаху здійнялася й кри­тична баталія. Програмний характер «Ру-

салки» збентежив Й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народ­ним змістом і фонетичним правописом⁵³. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наяв­ність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити.

Заповзяту упередженість Й. Левицько­го засуджував Я. Головацький, справед­ливо закидаючи йому: «Не було що кри­тикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той 'ступір, не питає, що під него у ступу впа­де, чи зерно, чи що, товче» ^и.

І. Франко писав про «Русалку Дністро­вую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполо­шив усі власті церковні й світські і ви­кликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93).

«Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування. Й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літе­ратурний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засу­джуючи все, що мало хоч мінімальну орі­єнтацію на живу мову й народні інтереси.

Після передруку цієї статті в журналі Йордане «ІаЬгЬйсНег Ійг ЗІалуівсЬе , ІЛІе-гаіиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею Й. Левицького, писав Й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сто­рони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оці­нювати річ, а не особу, а обов'язком кри­тики є сторонити від глузування, від яко­го світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував

^н Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226.

⁵⁴ Свенцицкий Й. С. Материалн по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174.

тенденційні закиди Й. Левицького, ви­сміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письмен­ства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ ⁵⁵.

До цієї скандальної полеміки мала від­ношення й опублікована у тому ж Йорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісар­ської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибо­ке революціонізуюче враження на сучас­ників.

Прискорений розвиток нової українсь­кої літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних на­прямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літе­ратурної критики.

Віддавши шкільними поетиками й рито­риками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчува­ла вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рам­ки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у пи­семну літературу владно вливалася на­ціональна народнопоетична стихія.

Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення- ідеа­лізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запе­реченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народ­ного життя з вживанням живої мови на­роду. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже

у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень.

На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого висту­пала невіддільно від чистої естетики. Об­межена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які про­тягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літератур­ними напрямами окремих критиків, есте­тичні концепції яких у динамічному про­цесі зазнавали суттєвих змін.

Маючи на увазі складність літератур­ного процесу, зокрема на Україні, в пер­шій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механіч­ної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, ви­зрівання домінант, які зрештою визнача­ють — у перспективі — обличчя даної гру­пи явищ. Говорив він і про потребу від­різняти провідне від пануючого ⁵⁶.

Факти дозволяють заперечити давнє по­милкове уявлення, ніби естетичні й літе­ратурно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не зна­йшли відповідного теоретичного оформ­лення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш ціль­ну естетичну систему.

В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки--Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи ро­мантичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гула­ка-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи».

Критику засад класицистичної естети­ки й орієнтацію на романтичний напрям

⁶⁵ Студинський К. Й. Причинни до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.—Львів, 1909.—С. XXXIX—ХС.

⁵⁶ Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65.