Quot;Украинский вестник.—1819.—Ч. 15.—С. 147.Україні початку XIX ст. був редактор «Украинского вестника», викладач Харківського університету Р. Т. Гонор-ський. Вже у першій статті — «О возмож-ности всеобщей теории подражательной гармонии слова» — він, хоч і користується традиційною термінологією класицистичної естетики, у теоретичних постулатах і практичних настановах виходить за рамки канонів класицизму. Природа, яку повинен наслідувати митець, включає, на його думку, й навколишню соціальну, суспільну дійсність. Декартівський раціоналізм доповнювався метафізичним матеріалізмом, сенсуалізмом і антропологічною теорією суспільства. Особливо істотно коригувалася класицистична теорія тоді, коли нові літературні приклади не вкладалися у нормативні приписи, руйнували їх. Естетичні позиції журналу яскраво проілюстровані у примітках до перекладу уривка з «Естетики» представника німецької ідеалістичної філософії І. Л. Ебер-харда. Видавці й перекладач (ад'юнкт університету М. Архангельський) солідаризуються з критикою Еберхардом вимог Баттьо рабськи наслідувати і прикрашати природу, із запереченням послідовниками Готтшедської школи будь-якої умовності в літературі й мистецтві (навіть умовності байки, опери і т. п.). Але з такою ж рішучістю Архангельський заперечує і висунуту Еберхардом настанову—>«подра-жай природе, созданной силой творящей фантазии». Як і Гонорський, Архангель- < ський вважає, що мистецтво — не пасивне копіювання природи. Мистецький акт передбачає активність письменника, але таку, яка не суперечить природі, дійсності, а узгоджується з нею. Якщо фантазія відірветься від дійсності і буде «произво-дить отменное от природи, то внходит фантазм, разве одному творцу понятими» 25. Згодом аналогічні зауваження висловлював Т. Шевченко, критично оглядаючи книгу К. Лібельта з естетики. Архангельський звернув увагу на суперечність суб'єктивно-ідеалістичної естетики і критикував її, по суті, з точки зору сенсуалістичної гносеології. Заперечуючи можливість митця творити без зв'язку з дійсністю, Архангельський вважав, 'що не може бути такої «созданной силой фанта- зии природи», яка б не була «похожею на природу» справжню. «Не великеє ис-кусство" представить тень вещи, но вели-кое — представить самую вещь,— твердить він,— верх искусства состоит в том, чтобн заставить зрителя забнть, что он видит только подражание, а не самую вещь». Досить прозора матеріалістична філософська суть подібного твердження була основою формування реалістичного ідеалу мистецтва 26. В такому ж дусі істотно коригує Архангельський і міркування Ебер-харда про мету мистецтва (приносити «душе приятнейшее й чистейшее наслаж-дение»), вважаючи, що мистецтво не лише служить для втіхи, а й виступає «средством для успешнейшего произ-ведения полезного действия», виховання людини і спрямування її розумної діяльності 27. Належно спрямовувати саме мистецтво й літературу — обов'язок критики. В рецензії на «Сочинения Акима Нахимова в стихах й прозе» Р. Гонорський писав: «Критика показьівает погрешности й ошибки для того, чтобн воспользовался замечаниями тот, к кому они относятся. Притом справедливнй критик замечает й совершенства» 28. Оригінальні думки містили статті, Є. Філомафітського «Опьіт по двум способам (аналитическому й синтетическому) судить й оценивать по достоинству зсте-тические произведения как древних, так й нових стихотворцев», Гесс де Кальве «О шуточном й смешном», І. Богдановича «Писатель в обществе й уединении», в яких підкреслювалась потреба життєвої достовірності, своєрідні вимоги правди і реальності в літературі. Показово, що свої поради, як бути корисним суспільству, як життєво правдивим твором вести читача до «исправления обстоятельств й людей», до здійснення високих ідеалів, І. Богданович спирає на «Правила Ученой Респуб-лики» — так називало себе «Вольное об-щество любителей российской словеснос-ти», в якому визрівали політичні ідеали декабризму і з яким пов'язані важливі 25 Там же.—Ч. 13.—С. 163. 28 Каменский 3. А. Русская зстетика первой трети XIX века : Классицизм // Русские зстети-ческие трактати первой трети XIX века.—М., 1974.—Т. 1.—С. 46—47. 27 Украинский вестник.—1819.—Ч. 1.—С. 34. «Там же.—1816.—Ч. 1.— С. 138. процеси формування передової вітчизняної естетичної думки м. Проблеми зв'язку мистецтва з життям, принципів відображення життя в літературі, узагальнення і типізації життєвих явищ порушувались у ряді оригінальних і перекладних статей .«Украинского жур-нала». Джерело тем, сюжетів і образів — навколишня дійсність. Така основна думка статті «О прекрасном- натуральним». Саме це, а не «тщетнне усилия ума» повинно бути критерієм оцінки художніх якостей твору. Причину того, що в літературі так мало «оригинальньїх, превосходннх пи-сателей», автор (очевидно, вихованець Харківського університету А. М. Паф-нутьєв) вбачає передусім у відході від життя, у сліпій гонитві за модою, хвилинним успіхом. Такі письменники кон'юнктурне «внмьішляют характер», захоплюються формальними пошуками, дають мерт-вонароджені твори 30. Ще глибше й послідовніше намагається пов'язати класицистичну теорію наслідування з сучасним розумінням характеру художнього відображення життя ре-дактор-видавець «Украинского журнала» О. Склабовський у статті «О подража-нии». Художнє відображення — це не механічне копіювання дійсності, а за мистецькими законами відібрані її найхарактерніші риси: наслідуючи природу, письменник «из-бирает предмети й чертн самне разитель-нне». Це положення ілюструється не тільки традиційним прикладом античного художника Зевксіса, а й методом створення типів в «Недоросле» Д. Фонвізіна та «Квартете» І. Крилова. У статті йдеться і про вірність життєвій правді, і про межі авторської фантазії, а по суті — про першу на Україні спробу теоретичного осмислення рис і методів реалістичного художнього письма. Тут навіть домисел виступає як один із засобів систематизації й образного оформлення типових явищ дійсності, а отже, реалістичного їх відтворення (1824, ч. 1, с. 261— 264). І хоча наслідування природи крізь м Базанов В. Ученая Республика.— М. ; Л., 1964. 30 Украинский журнал.— 1824.— Ч. 2.— С. 107— 108. Далі посилання на це видання подаються в тексті. призму ідеальної моделі прекрасного — ще не реалістична типізація, але вже її передумова, 'шлях до неї, що прокладався в процесі осмислення сучасної художньої практики. Цікаво, що в статті Склабов-ського зустрічаються майже текстуальні збіги з антропологічною формулою Гете про призначення наслідування природі: виявляти головне, найхарактерніше і втілювати його в образі31. У процесі художнього відображення повинен Народитися не просто узагальнений образ, а й «единственннй... характер» — ця думка про зв'язок загального і конкретного, типового й індивідуального в художньому творі теж тяжіла до реалістичної естетики. До .речі, у згаданій' статті Гете також йшлося про ідеалізацію як засіб не тільки узагальнення, а й втілення індивідуального в типі. Деякі положення статті, зокрема про освітню й виховну функцію мистецтва, не тільки мали теоретичне значення, а й торкались практичних проблем літературної творчості (хоча принцип «користі» трактувався в розумінні не соціального призначення мистецтва, а прямого повчання, дидактизму). Висловлені теоретичні міркування про властивості й призначення поезії, на думку Склабовського, можуть стосуватися й інших видів мистецтва, хоч крім загального, спільного «каждьій род поззии имеет собственньїе свои особьіе положительньїе правила». - Звичайно, стаття Склабовського, як і ряд інших виступів журналу, позначена еклектичністю й непослідовністю естетичних принципів і рекомендацій, але це була історично обумовлена і закономірна хиба, властива переважній більшості то-дішніх виступів російських естетиків. Були підстави для авторитетного й обгрунтованого твердження про те, що «у своїх статтях Склабовський перший в літературній критиці й естетиці на Україні розглянув питання про мету поезі%та призначення поета з урахуванням нових віянь, які в той час з'явилися в російській лі- • 1і) тературі» . Хоча Склабовський оперував у своїй статті лише прикладами з сучасної росій- 31 Гете Й. В. Об искусстве.— М., 1975.— С. 146. 32 Пархоменко М. В поисках реализма // Дружба народов.— 1965.— № 12.— С. 244. ської літератури, цілком ймовірно, що сфера його спостережень включала й твори університетського і літературного колеги, неофіційного співвидавця журналу П. Гулака-Артемовського та досить популярного в тих краях І. Котляревського, які цілком «вписувались» у теоретичні міркування Склабовського про громадську функцію й призначення літератури. Знаменно, що у тій частині статті, яка стосувалась однієї з важливих функцій поезії — виховання високих громадянських почуттів й патріотизму, Склабов-ський перегукується з вимогами громадянського служіння літератури, характерними для ідейно-естетичних настанов декабристської критики. Своєрідно поставлені в статті Склабовського й питання взаємозв'язку форми й змісту в художньому творі: виховне призначення мистецтва передбачало першочергову роль змісту, якому повинна відповідати належна форма (с. 270—271). Підкреслюючи цю ж думку в статті «О поззии й красноречии у древних й в особенности у греков й римлян», автор з осудом говорить про тих письменників, які <нередко жертвовали... истиною мнсли красоте вираження». Твір такого письменника «ослеплял блеском слов, блеском, обнаруживающим наготу мислей» (1825, ч. 8, с. 159—160). Характерно, що далі йшла порада критикам: передусім проникати у зміст твору, оцінювати його, а не, говорячи словами Фенелона, «зани-маться с цензорскою величавостью иссле-дованием запятих й воспросительньїх знаков» (с. 170). У цій статті зроблена спроба матеріалістичного пояснення високих злетів мистецтва у еллінів. Причина вбачалась не в якихось надприродних, містичних силах, а в «самой земле, на коей они жили... образе жи^ни, духе века й характере отече-ственности» (с. 141). Принципово важливою була вказівка на те, що в кожну нову епоху нові таланти «изменяли... по духу своего века» поезію, її зображальні засоби (с. 161). Це сказано ще до теоретичного оформлення романтичною естетикою думки про зв'язок літератури з національними особливостями народу, суспільним життям. , У статті «О пользе й цели поззии» Склабовський по силі виховного впливу віддає перевагу літературі перед філософією й історією, оскільки письменник не просто відтворює, .копіює дійсність, він може «не только повествовать о добрих й злих деяниях людей, как историк, но й определять одним награждения, а другим наказания», більше того, «расширяя пре-делн деятельности человеческой изобра-жением вьшьішленньїх случаев й происше-ствий, имеющих все признаки истинн», ніби творить власний идеал (1824, ч З* с. 183—184). ' Тільки література, наснажена високим громадянським пафосом і емоційним зарядом, «помогала... утверждать спаса-тельние закони в обществах, заставляла трепетать тиранов, увенчивала почестями й бессмертною славою добрьіх правителей и неустрашимш воинов-героев, жертво-вавших жизнию для блага отечества» (с. 187). Кілька теоретичних статей переклав для журналу з оригінальними власними доповненнями й зауваженнями П. Гулак-Артемовський. Як слушно зауважував М. Пархоменко, у цих статтях «намітились перші" в українській естетиці, щоправда, ще дуже боязкі й непослідовні спроби теоретично висловити деякі вимоги й прагнення нового, реалістичного напрямку в літературі і мистецтві» м. Художня вартість твору, підкреслювалось у статті «О поззии й красноречии», прямо залежить від його відповідності реальним об'єктам. Тому основне завдання критики — «глубокое исследование связи между изяществом образца й верностью подражания» (с. 71). Цікаві міркування висловлені про -«механіку» народження художнього образу і його впливу на почуття, розум людини, а зрештою — і на її поведінку. За цією властивістю класифікуються різні види мистецтва та дається оцінка традицій літератури різних епох — від античності до класицизму. При всій своїй історично обумовленій непослідовності, хитання між ортодоксальним класицистом Баттьо і його критиком Лессінгом, при певній термінологічній невиразності естетичних постулатів П. Гулак-Артемовський у цій та інших статтях (зокрема, «О поззии й красноре-чии на Востоке») все ж зумів висловити зрілі думки про характер справжньої поезії і прози («красноречия») —від обох він вимагає істинності, зрозумілості й простоти. -"Важливими особливостями справжньої поезії є її новизна, оригінальність, неповторність художніх образів І (1824, ч. 4, с. 218). Співзвучна часові, естетичним настановам декабристських літераторів вимога високого громадянського пафосу, полум'яної пристрасті поезії. Як формула взаємної відповідальності народу, читачів перед своїми володарями дум — письменниками—звучало таке тонке й вірне спостереження: «Один только народний вкус, его утонченньїй слух, образованное серд- це, его одобрение, его суд й приговор, на-конец, его удивление й рукоплескание тво-рят, образуют й совершенствуют витию» (с. 218). Це могло одночасно бути практичною настановою для літературної критики. В «Украинском журнале» з'явився і 33 Памятники мировой зстетической мьісли.— М., 1968.—Т. 4.—С. 11—12. перший -широкий літературний огляд І. Кулжинського «Некоторне замечания касательно истории й характера малорос-сийской поззии». Автор високо цінує достоїнства української мови і робить спробу проаналізувати деякі народні пісні. Втім, застарілі ідеалістичні позиції і дилетантство автора проглядають в усьому — у повторенні задів ідеалістичної естетики, в сентиментальному замилуванні та екзальтованих оцінках змісту і форми пісень. Щоправда, іноді зустрічаються слушні та вдалі спроби історичного пояснення специфічного змісту й певної тональності української народної пісні порівняно з творами інших народів. І. Кулжинський розглянув творчість анонімних українських бардів і відомих поетів XVIII ст.— Семена Климовського та Г. Сковороди, вважаючи їх характерними представниками двох типів поетів: один безпосередньо виростає з народної творчості як її пряме продовження, інший надиханий ще й «вченою книжністю», яка не викликає у автора особливої симпатії. Зі справжнім пієтетом Кулжинський пише про Котляревського, особливо про «Енеїду», яку він за традицією називає «прекрасною пародиею», якій судилася вічна слава. Звичайно, напівдилетантська й еклектична стаття Кулжинського не могла претендувати на глибоке пояснення характеру й тенденцій розвитку української літератури, але це не заперечує її значення як першої спроби поглянути на цю літературу як на історично сформоване й своєрідне явище. Журнал прагнув до популяризації декабристських видань та тих творів, що народжувалися під впливом їхніх естетичних доктрин. У цьому плані цікаві анонсування й огляди декабристських журналів та альманахів, рецензії на деякі твори. Серед них особливо відзначається апологетично-пропагандистська рецензія на поему К. Рилєєва «Войнаровский». Є достатньо підстав вважати, що «Укра-инский журнал» був досить авторитетним виданням, вплив якого поширювався не тільки на явища провінційної, місцевої літератури. ' Високо оцінюючи «строгую науку в настоящем смисле зтого слова» в цьому журналі, «Отечествешше записки» дали належну оцінку і його літер атур- но-критичним виступамм. Показово, що саме це свого часу відзначав і «Соревно-ватель просвещения й благотворения»: «Критика в «Украинском журнале» со-ставляет прекрасний предмет мнслящего вкуса. Приговори ее основанн на предва-рительной теории того произведения, ко-торнм она занимается». Особливе схвалення викликали рецензії О. Склабовського, які виділялися навіть на тлі тодішніх рецензій у столичних журналах, і програмно-теоретичні елементи в статтях П. Гулака-Артемовського 35. Як бачимо, журнал, який гаряче підтримував усе передове й життєздатне в сучасній літературі, схвалював прогресивні судження П. Гулака-Артемовського про основне призначення мистецтва, про ідейно-естетичні засади, на яких базувався шлях українського письменства до реалізму. Значний інтерес становлять теоретичні виступи вихованця Харківського університету, а згодом його ректора І. Я. Кроне-берга. Почавши з окремих статей та рецензій на сторінках «Украинского журна-ла», він згодом випустив кілька оригінальних теоретичних, майже періодичних (вийшло 16 випусків) збірок — «Амалтея» (1825—1826), «Брошюрки» (1830—1833) та «Минерва» (1835), спрямованих проти естетичних засад класицизму і на утвердження романтичного напряму в літературі. Вважаючи, що класицизм не мав теорії естетики, Кронеберг приходив до висновку, що в його послідовників не було й теоретичної основи художньої критики, адже абсолютизація «смаку» загрожувала суб'єктивізмом, який «не знает никакой причини» 36. І. Кронеберг накреслював кілька видів і аспектів розгляду художнього твору, як вони історично склалися у різних народів: критичний (заснований на зіставленні з канонізованими зразками), історичний, 34 Отечественние записки.—1855.—Т. 105 — С. 35. 35 Соревнователь просвещения й благотворения.—1824.—№ 28.—С. 106—111. 38 Амалтея, или Собрание сочинений й пере-водов, относящихся к изящньїм искусствам й древней классической словесности.— Харьков, 1825.—Ч. 1.—С. 293. Далі посилання на це видання подаються в тексті. абсолютний (з точки зору панівних уявлень про -прекрасне) і емпіричний (коли твори розглядаються поза будь-якими зв'язками). Відзначаючи недоліки кожного з цих видів і аспектів, Кронеберг, по суті, досить чітко моделює особливості «критики будущего», ідеальної, заснованої не на особистих смаках і часткових критеріях, а на науковій базі, яка враховувала б максимум критеріїв. До вироблення такої наукової бази критики закликали тоді й інші теоретики романтизму та декабристської естетики. Програмне значення мали судження Кронеберга про специфіку критики, яка «занимает середину между историею й теориею искусств». ((Завдання критики не обмежується пошуками недоліків твору, а зводиться до об'єктивного виявлення суті твору^" «позтического духа в его целос-ти». Ідеальний критик «произведение ис-кусства как органическое целое созерцает в духе художника» (с. 292—293). Якщо взяти до уваги міркування Кронеберга про взаємозв'язок форми і змісту, про місце й функції народної поезії, про естетичну змінюваність мистецтва у відповідності з духом часу, то можна говорити про його підхід до розуміння історизму і розуміння твору як своєрідної ідейно-естетичної цільності. Ідеї Кронеберга дістали визнання ряду письменників і теоретиків, у тому числі Бєлінського, який вважав.лцо вчений «перший сказав і багато такого, що завжди буде новим»", а тому й залучав його до роботи в російських журналах. Ряд теоретично зрілих, продуктивних і прогресивних спостережень та рекомендацій висловив Кронеберг і в своїх «Бро-бюрках», побудованих на розгляді літературних явищ Західної Європи. Пряме відношення до вітчизняної, зокрема української, літератури мала вказівка на те, що «в народной поззии отражается характер народа, в ней сосредоточивается вся его жизнь как внутренняя, так й внешняя». Все це належало виявляти літературній критиці, але не зводити своє завдання лише до цього — крім виявлення «нацио-нальньїх понятий», необхідно «возвьісить-ся до общей точки зрения», тобто до ви- 37 Белинский В. Г. Полное собрание сочинений.—Т. 4.—С. 13. значення абсолютних мистецьких цінностей 38. Злободенно звучали виступи Кронеберга проти всілякого сліпого наслідування й копіювання навіть найкращих античних чи західноєвропейських літературних зразків. Високо оцінюючи зміст і характер теоретичних і критичних праць Лессінга, Кронеберг слідом за німецьким письменником і естетиком кликав до невпинного розвитку естетичних ідей і художньої практики у відповідності з потребами життя. Справжня дійова мистецька критика повинна відзначатися науковою ґрунтовністю, естетичною чіткістю, переконливістю й життєвістю 39. Цими критеріями намагався керуватися Кронеберг і у власній критичній практиці —"в оцінці різносто'-ронньої творчості Лессінга, Шіллера, Бюргера та ін. Пристрасно розвінчуючи застарілі естетичні догми класицизму, Кронеберг, на жаль, не приділив достатньої уваги створенню й утвердженню позитивної естетичної програми, хоч опосередковано його естетичний ідеал втілювався в творах Шекспіра. Втім, якщо мати на увазі пафос виступів Кронеберга, то важливо не тільки те, проти чого, він був спрямований, а й за що, в ім'я чого. Це була боротьба за створення літератури, звільненої від старої нормативності, яка могла б якнайповніше відповідати соціальним і загальнокультурним потребам часу. Йшлося й про відповідну місію та характер літературної критики, яка мала сприяти такому розвитку літературного процесу. Конкретні естетичні уроки Кронеберга і пафос його виступів сприяли дальшому розвитку української літератури і літературної критики. Оцінюючи історико-теоре-тичні трактати Кронеберга, М. Пархомен-ко слушно твердив, що вони «були першими на Україні самостійними за рівнем і напрямком теоретичної думки творами з естетики. Всім своїм змістом вони слідом за «Енеїдою» Котляревського, ніби спільно з нею сприяли формуванню передових художніх ідей в літературі»40. 3" Брошюрки, издаваемьіе Кронебергом.— 1831.-№ 7,—С. 11. 35 Там же.—№ 1.—С. 33. 40 Па митники мировой зстетической мьісли.— Т. 4, оолутом 2.— С. 16. У перше десятиліття XIX ст. виняткового значення набувала проблема джерел і грунту, шляхів і засобів створення самобутньої літератури, тісно пов'язаної з життям народу. Це, зокрема, передбачало потребу звернення до народної мови, яка відповідала у найбільшій мірі поняттю мови національної. Саме тому на Україні, як і в Росії, реалізація цих завдань викликала перегляд національних ресурсів, спроби нормалізації літературної мови. Першу таку спробу здійснив О. Павлов-ський, який ще в 1805 р. склав «Грамма-тику малороссийского наречия» (опублікована в 1818 р.), зорієнтовану на ті ж моделі живої мови, які служили взірцями для І. Котляревського. «Енеїдою» Котляревського та ще деякими відомими на той час літературними творами, а також творами українського пісенного фольклору Павловський вимірював естетичні потенції української мови й основним пафосом своєї праці, по суті, утверджував її літературні права й перспективи. Боротьба за самобутню літературу передбачала також звільнення від чужоземних впливів, пошуки національних джерел культури і традицій. Як відомо, в естетичній думці і літературній практиці багатьох народів у часи всеслов'янського відродження навіть саме поняття народності зводилося до національного, «своєнарод-ного», виявленого, зокрема, у піснях та казках. Ідеї Гердера, які проголошували поетичну творчість найвищим втіленням народного духу, дали поштовх відповідному напряму теоретико-естетичної думки: оскільки справжня поезія народжується з вірності народним традиціям, втіленим у фольклорі, то й основне завдання науки про літературу має зводитися до відшукування джерел і з'ясування характеру народного духу. Традиційно такими джерелами уявлялися передусім героїчне історичне минуле, народні звичаї й побут, оспівані в народних думах, легендах, піснях. Теорія Гердера, як відомо, була своєрідною реакцією на класицистичні формально-естетичні, нормативно-раціоналістичні догми, а тому всупереч їм висувалася ідея свободи поетичної творчості як вияв натхнення, не скованого ніякими зовнішніми теоретичними нормами. Суттєвим теоретичним підживленням романтичних ідей народності була й ідеалістична філософія Шеллінга, Гегеля, Фіх-те з її трактуванням поняття одвічного національного, народного _духу. Подібні романтичні літературні теорії в умовах національно-визвольних рухів, формування націй, поширення ідей національної самосвідомості й політичної свободи не просто посилювали рух до національно-культурного відродження, а й визначали його зміст і характер. Звертання до животворного фольклорного джерела допомагало не лише у становленні народної літературнбї мори, а й у збагаченні та розширенні зображальних засобів літератури, у формуванні якісно нових її напрямів. У 20-х- рр. XIX ст. посилюється активність у справі збирання української народної творчості (збірки М. Цертелева,, М. Максимовича). Програмна вступна стаття М. Максимовича до його збірника «Малороссийские песни» (1827), пройнята думкою про те, що творчість народу це не просто прекрасна реліквія минулого, а життєздатна, активна сил,а, невичерпне джерело для сучасної літератури, прозоро перегукувалася зі статтею В. Кюхельбе-кера «Про напрямок нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиліття» (1824). Простора передмова М. Максимовича стала не лише однією з перших науково авторитетних розвідок про українські народні пісні, а й взірцем для формування та вдосконалення принципів критичного аналізу літературної продукції взагалі (аналіз творів у зв'язку з їх історичною основою, з життям народу, спроби їх порівняння з творами інших народів з метою встановлення історично обумовлених спільностей та виявлення національної своєрідності). Видання Максимовича справило активний вплив на літературну практику всіх тодішніх українських письменників, збудивши одночасно цікаві вияви критичної думки (відзиви І. Срезневського, Л. Боро--виковського, Г. Квітки-Основ'яненка). Цілий ряд творів української літератури того періоду написаний ніби порядком експерименту, спроби застосування в літературі деяких характерних особливостей фольклору, використання лексичних і сйн- таксичнил особливостей живої розмовної мови. Такими були, зокрема, знамениті «Рибалка» та «Твардовський» П. Гулака-Артемовського, якими автор хотів перевірити, «нельзя ли на малороссийском язн-ке передать чувство нежное, благородное, возвншенное»41. Та власне подібну спробу ще раніше зробив Котляревський не тільки в «Наталці Полтавці», айв останніх піснях «Енеїди», де заявив про потребу нових стильових засобів («Я музу кличу... веселу, гарну, молодую...»). Значні заслуги в осмисленні й обгрунтуванні дальших шляхів розвитку літератури, організації літературного процесу на Україні належали І. Срезневському та Г. Квітці-Основ'яненку. І. Срезневський став своєрідним на-тхненнцком так званої Харківської школи романтиків і з допомогою своїх друзів видав кілька випусків «Запорожской старини» та «Украинский альманах» (1831), яким започаткував на Україні альманахові видання з більш-менш виявленими тенденціями до критичного освоєння літературної продукції українських письменників. Певний інтерес становила вміщена тут стаття «Несколько замечаний о критике», спрямована проти необ'єктивної, смакової критики, на розвиток критики справжньої, вдумливої, розважливої й конструктивної. Ніби відповідаючи на вимоги видавців, М. Максимович опублікував у «Телескопе» добре аргументований, загалом схвальний критичний огляд альманаху, який теж слід вважати одним із найбільш ранніх українських критичних виступів з широкою програмою на майбутнє. Високу оцінку альманаху дав і Є. Гребінка, для якого, як і для М. Максимовича, вихід його був переконливим аргументом у суперечках із скептиками й нігілістами щодо літературних можливостей української мови і певним орієнтиром для тематичного діапазону та стильового характеру подальших творів українською мовою, зокрема використання сюжетів із вітчизняної історії з романтичною їх інтерпретацією. Намагаючись випробовувати і розширювати зображувальні, стильові можливості української мови, письменники займаються перекладами з інших мов.\Л. Борови- 41 Вестник Евроїш.— 1827.— № .20.— С. 287. ковський, як сам засвідчив у листі до М. Максимовича, спеціально для цього вивчив польську мову *2, І якщо, перекладаючи «Пані Твардов-ську» А. Міцкевича, П. Гулак-Артемов-ський ще змушений був вдаватися до бурлескно-жартівливого тону й складу, то вже в іншому плані здійснює Л. Борови-ковський переклад романтичних «Фариса» й «Кримських сонетів» А. Міцкевича, хоч і на цих перекладах не могли не позначитись і лексична бідність і стилістична обмеженість тодішньої української літературної мови. З цією ж метою, як і Є. Гребінка, Л. Боровиковський взявся за переклади творів О. Пушкіна («Зимній вечір», «Два ворони» та ін.), вільну обробку «Світлани» В. Жуковського. Надсилаючи свої твори до чергового альманаху, Л. Боровиковський писав І. Срезневському: «...в моих («собственньїх оіштах»), на-деюсь, публика заметит й ту новость, ко-торая доселе бнла неприступна для малорос [сийских] позтов,— зто серьез-н о с т ь, противная несправедливому мне-нию, что на малороссийском язнке, кроме шуточного, смешного — писать нельзя» 43.1 ' Принципове значення мав вихід альманаху «Утренняя звезда» (друга книга, 1834), де було не тільки обнародувано найважливіше з тодішнього доробку українських письменників, а й по-своєму зма-ніфестовано характер і шляхи дальшого розвитку української літератури. Важливим полемічним і програмним доповненням повісті «Маруся» й оповідання «Сал-дацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка була його ж «Супліка до пана іздателя». Це була своєрідна літературна декларація, в якій давалася відсіч недругам українського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні засади («Як говоримо, так і писати треба»). За переконанням Квітки-Основ'яненка, нові твори українських письменників засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття — «звичайне», «розумне», «полезне», «ніжненьке», зворушували і пробуджували співчуття читачів, а тому користувалися більшою й 42 Исторический вестник.— 1885.— № 5.— С. 190. 43 Харківська школа романтиків.— X., 1930.— Т. І.— С. 243. якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні. Справі утвердження нових естетичних настанов для-української-літератури служили й самі художні твори Г. Квітки-Основ'яненка, які всім своїм розкутим змістово-структурним комплексом заперечували строгі класицистичні норми. Вироблені XVIII ст. функції мистецтва — розважальні й дидактично-учительні — в художній практиці Г. Квітки-Основ'яненка зливалися з новою якістю — звертанням до реальної дійсності. Важливо було й те, що всупереч традиційним уявленням про специфічний нахил української літератури до минулого об'єктом своїх творів письменник обирав явища сучасного життя та ще й, як праВило, життя й побуту, внутрішнього світу простої людини. Все це передбачало й відповідну якісно нову естетичну зорієнтованість художньої прози Г. Квітки-Основ'яненка, свідоме піклування про те, щоб зміст і форма творів були максимально доступні для простих читачів чи слухачів, «чтомое разумею-щих». Звідси й особливий нахил до звичних для такого читача фольклорних форм, живої розмовної оповіді, суплік (апеляції до читачів і критиків). Звернення Г. Квітки до нових в українській літературі прозових жанрів вже само по собі знаменувало значний крок на шляху до естетичної досконалості літератури, а те, що в його творах на цілі десятиліття раніше, ніж в інших літературах, об'єктом зображення програмно-осмислено стали життя й почуття простого народу, засвідчило й світові масштаби його ідейно-художнього новаторства. Істо-рично-прогресивною була й орієнтація письменника на демократизацію літератури. Поступове нагромадження оригінального художнього матеріалу створювало належну базу для його систематизації й критичної оцінки. Активне формування національної літературної критики, як правило, й відбувається тоді, коли з'являється хоч певний мінімум творів, потрібних для аналізу, зіставлень, узагальнень, а зрештою — для самоусвідомлення національної літератури. Принципового значення у цьому відношенні набували ініціатива І. Срезневсько-го щодо налагодження планомірного збирання та публікації художніх творів, які здебільшого побутували в рукописних списках (видання «Украинского сборни-ка», 1838, 1841), та намір Г. Квітки-Осно-в'яненка й Є. Гребінки заснувати з цією метою спеціальний український літературний додаток до «Отечественннх записок». Не випадково, що у зв'язку з цими ініціативами Л. Боровиковський у кінці 30-х рр. заходився писати «Огляд літератури малоросійської народної і письменницької». Спочатку основна увага критиків творів української літератури свідомо зорієнто-вувалась на проблемно-змістову, функціональну сферу. В одному з листів до А. Краєвського Г. Квітка-Основ'яненко, виходячи зі своїх уявлень про просвітительські функції літератури, енергійно наполягав на цьому: «...главное, смотрите на ц е л ь й в какой степени она достиг-нута ...д ля ч е г о рассказано... й отче-г о так рассказано...» 44 Маємо типове для естетики просвітительського реалізму пе- 44 Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібранн^ творів : У 7 т.— К., 1981.—Т. 7.—С. 323—324. Підкреслення наше.— П. Ф. реважання змісту над формою. Ревно оберігаючи недоторканість морально-дидактичної спрямованості своїх творів, Квітка охоче дозволив редакторське втручання в їх стильову сферу. Втім, відповіді на поставлені питання, звичайно, вимагала й оцінка усього комплексу художньо-зображувальних засобів. Головне — щоб аналіз і оцінка творів, по-перше, не торкалися особи автора, а по-друге, були хоч суворими й вимогливими, але кваліфікованими, доброзичливими й конструктивними. Такими принципами у підході до творів літератури керувався сам Г. Квітка-Основ'яненко, визначаючи характер і засади, критерії й етикет літературної критики. Поступово такий підхід до української літератури утверджувався у виступах вітчизняних критиків. Думка про необмежені внутрішні можливості української літератури складалась, зокрема, і на підставі всебічного й вимогливого аналізу творів Г. Квітки-Основ'яненка. Як відомо, загалом високо оцінивши літературні достоїнства «Марусі», передусім її тематику з сучасного народного життя і доступну простому читачеві форму, що виглядало й певною орієнтацією для художньої практики та критерієм для її критичної оцінки, Бєлінський зробив істотні зауваження, що стосувалися найважливішої сторони художньо-образної системи повісті — міри типізації й індивідуалізації її центральних образів, а відтак — і недостатньої їх художньої переконливості. Показово, що й автор одного з перших оглядів української літератури Ф. Євець-кий, гаряче захищаючи українську літера-/ туру від шовіністичних нападок і віддаючи належне класичним творам, що з'явилися від «Енеїди» до «Кобзаря», відзначав художні вади деяких творів, зокрема повісті «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка 45. Розкриваючи новаторський характер змісту й форми творів письменника, О. Бодянський теж не поминув їх художніх недоліків, прагнучи оцінювати достоїнства й вади з погляду перспектив розвитку української літератури загалом 46. Як вагомий аргумент життєздат- 45 Денница-Лиіггепка.— 1842.—№ 7.—С. 86. 48 Ученьїе записки Московского университе-та.— 1834.— Ч. 6, № 5.— С. 299, 302. ності української літератури й естетичної готовності до відтворення найтонших людських почуттів "розглядав твори Квітки-Основ'яненка і Є. Гребінка, висловлюючи водночас кваліфіковані зауваження та поради47. Все це явно контрастувало, з одного боку, з войовничо-нігілістичними наскоками на українську літературу шовіністичних видань Булгаріна, Сенковського, а з другого — з тими суцільними дифірамбами, які безвідносно до ідейно-художньої якості творів роздавали критики з реакційних журналів «Маяк» і «Москвитя-нин», що намагалися поставити молоду українську літературу під прапори «офіційної народності» і використати її у боротьбі проти прогресивного табору російської літератури, очолюваного . Бєлінським. І хоч провокаційні виступи «Маяка» й «Москвитянина» спричинили деякі помилкові оцінки Бєлінського характеру української літератури, все ж боротьба навколо неї допомогла викристалізації, а потім і розмежуванню ідейно-естетичних напрямів в українській літературі, що зрештою визначило, її шлях до реалізму й народності. У цьому напрямку під значним впливом прогресивної російської літератури, ідейно-естетичних настанов Бєлінського проходило формування методологічних засад української літературної критики. Помітну роль у даному процесі в ЗО— 60-ті рр. продовжував відігравати М. Максимович. У своїх лекціях з вітчизняної словесності та літературно-критичних статтях він торкався багатьох принципових проблем історії, загальноестетичних концепцій, зокрема проблем сутності прекрасного, функцій літературної критики. «Критика,— писав він у замітці про стан і завдання критики в Росії,— состоит в оценке произведений искусства, в изьясне-нии... срединьї между историею й тео-риею, работает для обеих — для теории —• закони, истории — примерн... критика ложною становится от предубеждения тео-ретического...» 48 Ідеалістичне витлумачення деяких естетичних понять, зокрема поняття прекрасного, не завадило Максимовичу виявляти високе естетичне чуття в оцінці конкретних літературних творів. Одним із перших у вітчизняному літературознавстві він визначив місце й значення «Слова о полку Ігоревім» для дальшого розвитку літератури, схарактеризував особливості його змістової й формальної самобутності, зв'язок з традиціями народної творчості. І якщо Бєлінський у статті «Погляд на російську літературу 1847 р.» писав, що «один з найбільших розумових успіхів нашого часу в тому й полягає, що ми нарешті зрозуміли, що у Росії була своя історія... Те ж і у відношенні до історії російської літератури» 49, то ця оцінка стосувалася й історико-літературних відкриттів М. Максимовича. Належно оцінив Максимович і тодішній стан української літератури. Прихильно ставлячись до літературного відродження на галицьких землях і уважно проаналізувавши ідейно-естетичну вартість його типових явищ, Максимович у статті «О стихотворениях червонорусских» продемонстрував у дії свої ідейно-естетичні засади літературної критики. Доброзичливо відзначав він передусім кожний «само-цветньїй позтический проблеск» як наслідок засвоєння найкращих естетичних уроків народної творчості та досвіду передової російської літератури, оскільки навіть Пушкін «лучшим щегольством для своих несравненньїх стихов почитал вьіражение народнеє». З точки зору цих критеріїв з особливим ентузіазмом привітав Максимович альманах «Русалка Дністровая», «которая й дьішит й благоухает своенародностью», а висловлюючи побажання на майбутнє, підкреслив потребу зростання «вдохнове-ний своенародних, песнопений на само-бьітннй лад» 50. Розвиваючи й конкретизуючи свої рекомендації у приватних листах до галиць--ких письменників, Максимович чи не першим на Україні продемонстрував практичну дію літературної критики. Сприйнявши з вдячністю критичні зауваження 47 Северная пчела.—1837.—№ 260.—С. 1037. 48 Центральна наукова бібліотека АН УРСР.— Відділ рукописів, ф- 1, од. зб. 1473. Далі: ЦНБ АН УРСР. 49 Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ний.—Т. 8.—С. 184—185. ю Киевлянин.— Киев, 1840.— С. 140, 152. й поради авторитетного вченого, «моло-дне труженики на поприще родной сло-весности,— писав Я. Головацький,— пови-новались зрельш постановлениям опьітно-го й доброжелательного мужа й следова-ли почти безусловно его советам» 61. Для належного спрямування літературного процесу галичан багато важили й конкретні поради І. Срезневського, О. Бо-дянського. З метою збагачення літературної мови Шашкевич за порадою Срезневського переклав «Краледвірський рукопис» і «Суд Любуші» и. Листування між літераторами, видавцями, редакторами взагалі здійснювало в літературному процесі важливу організаційну і критичну функцію./ Відомостями про творчі й видавничі плани, оцінками художніх творів, журналів і газет, окремих літераторів, видавців, критиків переповнені листки Г. Квітки-Основ'яненка, які іноді в змістовому й стильовому відношеннях мало чим або й нічим не відрізняються від його полемічно-пародійних «Званих гостей» і «Мемуаров Евстратия Мякушкина» — дотепних і гострих фейлетонів про звичаї в тодішньому літературному й журналістському світі. Один із відкритих листів Г. Квітки-Основ'яненка «Письмо к издателям «Рус-ского вестника»», полемічне спрямований проти М. Полевого, у найбільш концентрованому вигляді викладає погляди письменника на ряд актуальних проблем літературного процесу та власної творчості — сфери побутування української мови, характеру й призначення літератури. . З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своєрідною концепцією народності й морально-виховного призначення літератури Квітка-Основ'яненко воює проти естетичних засад того романтизму, який з неуваги чи неприйняття реального світу конструював інші світи — ідеальні, що нібито існували в минулому чи будуть існувати в уявному майбутньому. «Пиши о людях, видимих тобою, а не внмншляй характе-ров небнвальїх, неестественньїх, странньїх, 51 Галичанин : Литературньїй сборник.— Львов, 1863.—Кн. 1, вьш. 2.—С. 110—113. 52 Драгоманов М. Галицько-руське письменство: Переднє слово до повістей Осипа Федько-вича.— К., 1876.—С. X. диких, ужасннх» — так формулює письменник своє естетичне кредо, уточнюючи його ще спеціальною вказівкою на найбільш потрібні, плідні й вдячні сфери письменницького інтересу — на життя й запити «простого класса людей». Міркування Квітки-Основ'яненка про стиль художніх творів («правилен слог, которьій понятен»), про його відповідність предмету зображення, духові часу свідчили про те, що він підходив до розуміння історично змінюваного характеру художніх напрямів і стильових манер. Пафос листа Квітки-Основ'яненка, його пристрасне заперечення несумлінних прийомів «покупних й своекорьістннх» крити-ків-флюгерів формувало поняття про характер справжньої критики, яка має служити справі прогресу літератури, утверджувати її позитивні здобутки і воювати проти недоліків (7, 154—159). Звичайно, естетичне кредо Квітки-Основ'яненка не можна беззастережно вважати позитивним, тим більше, що й у самій суперечливій творчій практиці письменника своєрідно поєднувалися прогресивне з консервативним, перспективне з віджи-лим. Обмеженим було і його розуміння народності. Але все, що було найкращого в його діяльності, здобувало для свого часу особливу авторитетність і загалом служило справі дальшого прогресу української літератури. У перші три десятиліття XIX ст. культурно-освітня робота на західноукраїнських землях перебувала у повному занепаді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, румунською та церковнослов'янською мовами. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, навколо яких гуртувалися й представники української інтелігенції. Перша слов'янська граматика, що вийшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базувалася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу наблизити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав. / І Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу приклад російської і нової української літератур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на початку 30-х рр. тут активізуються збирання й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про можливості й форми оригінального літературного розвитку рідною мовою. Знаменним явищем у .цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесаеііо», де відстоювалася ідея самобутньої української літератури на народній основі, а також різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «свого часу явищем наскрізь революційним» (26,90). Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за створення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України. Демократичні й прогресивні ідеї проголошувалися і у передмові («Передслів'!») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я- Головацького і М. Шашкевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наочною ілюстрацією літературних можливостей українців Галичини. . Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб нейтралізувати вплив «Русалки» на патріотично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих видавців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури. Навколо альманаху здійнялася й критична баталія. Програмний характер «Ру- салки» збентежив Й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народним змістом і фонетичним правописом53. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наявність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити. Заповзяту упередженість Й. Левицького засуджував Я. Головацький, справедливо закидаючи йому: «Не було що критикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той 'ступір, не питає, що під него у ступу впаде, чи зерно, чи що, товче» и. І. Франко писав про «Русалку Дністровую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполошив усі власті церковні й світські і викликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93). «Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування. Й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літературний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засуджуючи все, що мало хоч мінімальну орієнтацію на живу мову й народні інтереси. Після передруку цієї статті в журналі Йордане «ІаЬгЬйсНег Ійг ЗІалуівсЬе , ІЛІе-гаіиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею Й. Левицького, писав Й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сторони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оцінювати річ, а не особу, а обов'язком критики є сторонити від глузування, від якого світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував н Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226. 54 Свенцицкий Й. С. Материалн по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174. тенденційні закиди Й. Левицького, висміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письменства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ 55. До цієї скандальної полеміки мала відношення й опублікована у тому ж Йорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісарської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибоке революціонізуюче враження на сучасників. Прискорений розвиток нової української літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних напрямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літературної критики. Віддавши шкільними поетиками й риториками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчувала вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рамки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у писемну літературу владно вливалася національна народнопоетична стихія. Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення- ідеалізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запереченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народного життя з вживанням живої мови народу. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень. На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого виступала невіддільно від чистої естетики. Обмежена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які протягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літературними напрямами окремих критиків, естетичні концепції яких у динамічному процесі зазнавали суттєвих змін. Маючи на увазі складність літературного процесу, зокрема на Україні, в першій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механічної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, визрівання домінант, які зрештою визначають — у перспективі — обличчя даної групи явищ. Говорив він і про потребу відрізняти провідне від пануючого 56. Факти дозволяють заперечити давнє помилкове уявлення, ніби естетичні й літературно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не знайшли відповідного теоретичного оформлення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш цільну естетичну систему. В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки--Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи романтичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гулака-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи». Критику засад класицистичної естетики й орієнтацію на романтичний напрям 65 Студинський К. Й. Причинни до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.—Львів, 1909.—С. XXXIX—ХС. 56 Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65. ЗО можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концепції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трійці», а згодом і М. Костомарова. Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про прекрасне й героя літератури. Поступово вироблялися навички об'єктивного судження, вільного від догматизму, формували- ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрідний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилювало її вплив на творчий процес. Та обставина, що названі процеси проходили на Україні в часи активного формування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла прискореному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проблематику, відповідну форму й специфічні засоби. питання 2
|