Історія української літературної критики. – С. 28 – 30, 89 – 108.

 

У перші три десятиліття XIX ст. куль­турно-освітня робота на західноукраїнсь­ких землях перебувала у повному занепа­ді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, ру­мунською та церковнослов'янською мова­ми. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, нав­коло яких гуртувалися й представники української інтелігенції.

Перша слов'янська граматика, що ви­йшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базу­валася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу на­близити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав.

Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу при­клад російської і нової української літе­ратур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. тут активізуються збиран­ня й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про мож­ливості й форми оригінального літератур­ного розвитку рідною мовою.

Знаменним явищем у цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесасіїо», де відстоювалася ідея самобутньої українсь­кої літератури на народній основі, а та­кож різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «сво­го часу явищем наскрізь революційним» (26,90).

Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за ство­рення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України.

Демократичні й прогресивні ідеї прого­лошувалися і у передмові («Передслів'ї») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я. Головацького і М. Шаш­кевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наоч­ною ілюстрацією літературних можливос­тей українців Галичини.

Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб ней­тралізувати вплив «Русалки» на патріо­тично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих ви­давців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури.

Навколо альманаху здійнялася й кри­тична баталія. Програмний характер «Ру-

салки» збентежив й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народ­ним змістом і фонетичним правописом⁵³. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наяв­ність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити.

Заповзяту упередженість й. Левицько­го засуджував Я. Головацький, справед­ливо закидаючи йому: «Не було що кри­тикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той ступір, не питає, що під него у ступу впа­де, чи зерно, чи що, товче» ^и.

І. Франко писав про «Русалку Дністро­вую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполо­шив усі власті церковні й світські і ви­кликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93).

«Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування, й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літе­ратурний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засу­джуючи все, що мало хоч мінімальну орі­єнтацію на живу мову й народні інтереси.

Після передруку цієї статті в журналі Йордана «^ЬгЬйсЬег їйг ЗІашізсЬе Ьііе-гаїиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею й. Левицького, писав й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сто­рони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оці­нювати річ, а не особу, а обов'язком кри­тики є сторонити від глузування, від яко­го світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував

^и Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226.

⁵⁴ Свенцицкий И. С. МатериальІ по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174.

тенденційні закиди Й. Левицького, ви­сміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письмен­ства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ ⁵⁵.

До цієї скандальної полеміки мала від­ношення й опублікована у тому ж Иорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісар­ської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибо­ке революціонізуюче враження на сучас­ників.

Прискорений розвиток нової українсь­кої літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних на­прямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літе­ратурної критики.

Віддавши шкільними поетиками й рито­риками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчува­ла вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рам­ки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у пи­семну літературу владно вливалася на­ціональна народнопоетична стихія.

Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення ідеа­лізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запе­реченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народ­ного життя з вживанням живої мови на­роду. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже

у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень.

На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого висту­пала невіддільно від чистої естетики. Об­межена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які про­тягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літератур­ними напрямами окремих критиків, есте­тичні концепції яких у динамічному про­цесі зазнавали суттєвих змін.

Маючи на увазі складність літератур­ного процесу, зокрема на Україні, в пер­шій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механіч­ної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, ви­зрівання домінант, які зрештою визнача­ють — у перспективі — обличчя даної гру­пи явищ. Говорив він і про потребу від­різняти провідне від пануючого ⁵⁶.

Факти дозволяють заперечити давнє по­милкове уявлення, ніби естетичні й літе­ратурно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не зна­йшли відповідного теоретичного оформ­лення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш ціль­ну естетичну систему.

В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки-Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи ро­мантичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гула­ка-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи».

Критику засад класицистичної естети­ки й орієнтацію на романтичний напрям

⁶⁵ Студинський К. Я. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.— Львів, 1909.— С. XXXIX—ХС.

⁵⁶ Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65.

ЗО

можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концеп­ції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трій­ці», а згодом і М. Костомарова.

Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про пре­красне й героя літератури. Поступово ви­роблялися навички об'єктивного суджен­ня, вільного від догматизму, формували-

ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрід­ний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилю­вало її вплив на творчий процес.

Та обставина, що названі процеси про­ходили на Україні в часи активного фор­мування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла приско­реному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проб­лематику, відповідну форму й специфічні засоби.\

 

МАРК1ЯН ШАШКЕВИЧ (1811 — 1843)

Маркіян Семенович Шашкевич народив­ся 6 листопада 1811 р. у родині священи­ка в с. Підлисся на Львівщині. Тяжкі обставини життя (виключення з Львів­ської духовної .семінарії, позбавлення батьківської допомоги) зблизили юнака з простим людом, привчили до постійної наполегливої праці. Самостійно студіюючи фольклористичні збірки, історичні дослі­дження, твори діячів слов'янського відро­дження — ИІафарика, Вука Караджича, російських, а. згодом і українських пи­сьменників, Шашкевич проймається ідея­ми культурного відродження рідного краю. Він стає одним із організаторів збирання і публікації народної творчості, ініціатором заснування друкованих ви­дань, створення підручників (поряд із І. Могильницьким) для навчання дітей рідною мовою. Був Шашкевич централь­ною фігурою й у дружньому літературно­му товаристві ентузіастів «Руської трій­ці», зусиллями яких з виходом альманаху «Русалка Дністровая» (1837) закладалися

підвалини нової української літератури на західних землях України.

Перший публічний виступ Шашкеви-ча — брошура «Азбука і аЬесасИо» (1836)—це пристрасне і компетентне за­перечення асиміляційних прагнень, об­стоювання права українського народу на літературний розвиток рідною мовою. Розбиваючи доводи В. Зеленського, Й. Ло-зинського та інших літературних діячів на користь латинського алфавіту для україн­ської мови, Шашкевич наполягав на тому, щоб у Галичині «не віддалятися від схід­них слов'ян». «Література будь-якого на­роду,— писав він,— є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була^ подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі. Література є постійною потре­бою усього народу. Основна мета її і за­вдання — ширити освіту серед всього на­роду аж до окремих його представни­ків» ¹⁸⁸.

Отже, йдеться, по суті, про те, що мовні, «азбучні» проблеми мають не лише за­гальнокультурне, а й політичне значення, оскільки безпосередньо торкаються питань політичного статусу українського народу і перспектив його суспільного розвитку. Шашкевич висловлює передові для свого часу думки про суспільний характер і при­значення літератури, про потребу творен­ня демократичної літератури для «усього народу», а не лише його панівних верств.

Звичайно, зверталася увага насамперед на форму літератури, на те, щоб не вно­сити в літературу «чужі звороти і чужий спосіб висловлювання», але загальна тен­денція полемічного виступу Шашкевича зводилася до того, щоб орієнтувати літе­ратуру на мову, зрозумілу народові, вод­ночас дбати про такий же близький і зро­зумілий народові зміст творів.

Демократичний характер мала вимога Шашкевича «учитися своєї мови не з гра­матики, а з живої мови і її літератури» ¹⁸⁹. Останнє зауваження особливо знаменне, якщо згадати, що Шашкевич у цей час за­хоплено стежив за першими успіхами української літератури, творами І. Котля-

¹⁸⁸ Шашкевич М. С. Твори.— К., 1973.— С. 126. ^Ію Тат же.—С. 130,

ревського, фольклористичними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срез-невського. Цю обставину підкреслювали згодом Я. Головацький та І. Франко.

«Саме нова українська література для нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хво­рост»,— писав Я. Головацький. Надиханий прикладом І. Котляревського та М. Мак­симовича, Шашкевич «переконався о мож­ності народної руської словесності, згадав велику гадку: утворити чисто народну сло­весність южноруську і сесей гадці вірен остав до кінця» ¹⁹°. Ця «гадка» спиралася на тверде переконання у тому, що свою здатність до літературного розвитку укра­їнська мова засвідчила багатьма пам'ят­ками давньої літератури ще до кінця XVIII ст.

У передмові до «Русалки Дністрової» — «Передслів'ї» — Шашкевич проголосив не тільки програму альманаху, діяльності «Руської трійці», а й своєрідну програму культурного відродження Галичини. Тут розкриваються ті тяжкі й несприятливі для українського літературного руху умо­ви, в яких народилися «Русалка Дністро­вая» і перші паростки літератури на за­хідноукраїнських землях.

У той час, коли інші слов'янські літера­тури досягли вже значного рівня розвитку, українська література Галичини в умовах загальної культурної відсталості краю ро­била лише перші несміливі кроки. Але, хоча «судилося посліднім бути» '", Шаш­кевич і його товариші переконані, що в народі дрімають здорові й міцні духовні сили, які належить розбудити і покликати до активного життя й дії.

Зразком нової літератури для Галичини Шашкевич вважав твори письменників Східної України — Котляревського, Квіт-ки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Максимовича, Срезневського, Гребінки: «Суть то здорові, повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрі­вати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею» ¹⁹².

Заперечуючи асиміляторські намагання і відкидаючи всілякі штучні, нежиттєві

'* Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.—Ч. 1.—С. 52—53.

Іп ру_салка Дністровая.—Будим, 1837.—С. III. ¹⁹² Там же.— С. IV.

Там же.— С. 8І

мовно-граматичні рекомендації, Шашкевич проголошує основне мовне правило, яко­го дотримувались автори «Русалки Дніст­рової»: «Пиши, як чуєш, а читай, як ви-диш». Це вже був не просто полемічний випад, а принципова позиція, переконли­вий вияв демократичних тенденцій у роз­витку нової літератури, свідоме підкрес­лення її спільності з літературою Східної України.

Промовистим і невипадковим був пере­гук не тільки мовноправописних, а й зміс­тових настанов, висловлених Шашкевичем у «Передслів'ї» до «Русалки Дністрової», з аналогічними принциповими засадами літературного розвитку, сформульованими Квіткою-Основ'яненком у програмній «Су­пліці до пана іздателя».

Шашкевич бачить, що його «Русалка» з'явилася «щось неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного, і доб­росердного народа твойого приймилась», але розуміє, що саме на цьому шляху — засвоєння найкращих традицій народної творчості та наслідування доброго при­кладу східноукраїнських письменників — можуть вирости майбутні успіхи літера­тури Галичини — частини єдиної націо­нальної літератури українського народу. З'ясовуючи джерела, базу, шляхи і засо­би культурного відродження Галичини, Шашкевич, як і діячі культурного відро­дження інших слов'янських народів — Ша-фарик, Юнгман, Вук Караджич, як і його старші побратими зі Східної України — М. Максимович та І. Срезневський, відчу­ває потребу уважного використання най­кращих історичних традицій минулого рід­ного народу.

Зі спадщини його цікавить лише те, що «різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з перед-віка до нас». Як відомо, актуалізація жи­вотворних національних скарбів скрізь і завжди входила до просвітительських про­грам як неодмінна запорука створення самобутньої культури, що виросла на на­ціональному грунті і відповідала духовЛ/ ним запитам свого народу.

«Чужина нас займає, чому ж би наши-на не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом» ¹⁹³,— такими словами Шашкевич проголошує патріо-

там же.— С. 82.

тичний заклик до діячів рідної літератури, заклик, який у 20—40-х рр. різними мова­ми повторювався хкрізь, де формувалися основи національних літератур.

Рідна «старина» приваблює Шашкевича як «дзеркало, як вода чистеє» життя і дум предків, як «великий образ» минулого, як незаперечний доказ закономірності прав народу на. самобутній культурний розви­ток. Нова література, творення якої про­віщала «Русалка Дністровая», у такому випадку виступала закономірною ланкою історичного процесу розвитку . культури українського народу.

Пізнання народу («пізнай себе!»), його заслуг і слави — неодмінна основа роман­тичних теорій народності літератури. Ге­роями такої літератури повинні бути ті, що були героями життя й боротьби за світлі ідеали народу,— люди типу Богда­на Хмельницького, Северина Наливайка.

Подібно до інших письменників-роман-тиків Шашкевич пильно вивчає героїчне минуле, пише спеціальну розвідку «О за-порожцьох і їх Січі» (опублікована після смерті у журналі «Зоря», 1882, № 10),

статтю пр.о Богдана Хмельницького (не збереглася), нагромаджує матеріали з іс­торії козаччини для якоїсь більшої праці. Частину цього матеріалу він використав і для власної поетичної творчості.

Характерно, що славне, героїчне минуле виступає не лише як об'єкт патріотичної гордості й замилування, а й як зразок для сучасності, як поклик до непокори і бо­ротьби проти сучасних «тяжких мраків». Не випадково поряд з творами на історич­ному матеріалі з'являються твори про сум­не сучасне і про тих, хто не мириться з ним,— опришків, народних месників.

Властива західноєвропейським романти­кам «світова туга-скорбота» в літературах політичне гноблених народів трансформує­ться у «національну тугу» пасивно спо­глядальної, песимістичної тональності або — як і у Шашкевича — оптимістично наснажену й заряджену, щоб воскресити «руську славу».

Ряд поезій Шашкевича наскрізь публі­цистичні й можуть розглядатися як по­етично оформлені політичні заклики, про­грама культурно-національної роботи. Ха­рактерно, що навіть «Читанку для діточок в народних училах руських» (1836) він складає, щоб вести «дітей за ручку... від їх хати у широкий світ», від минулого — до сучасного і «від сучасности до майбут­нього».

У змістовому й формальному відношен­ні знаменний ще один Шашкевичів виступ у «Русалці Дністровій» — простора рецен­зія на фольклорно-етнографічну збірку Й. Лозинського «Руськоє весілє» (1835).

У формальному плані цей матеріал при­вертає увагу як перший у галицьких ви­даннях зразок критичної рецензії чи так званої наукової критики (критики науко­вих праць) — Шашкевич ніби свідомо ви­рішив уже в першому галицькому альма­насі випробувати українську мову в усіх літературних жанрах.

Як і годиться в об'єктивних рецензіях, Шашкевич насамперед відзначав усе те, що заслуговувало позитивної оцінки. Він схвалив і сам намір Й. Лозинського зі­брати й опублікувати матеріал про народ­ні обряди, і окремі вдалі знахідки упо­рядника. Але загалом збірка Лозинського піддається ґрунтовній і аргументованій критиці.

Шашкевич звертає увагу на неповноту,

а місцями й неточність записів, шкодує з приводу того, що упорядник не прокомен­тував фольклорного матеріалу, не виявив найбільш цінних його якостей, не дослідив походження обрядів, їх ролі у житті на­роду в минулому і сучасному, не з'ясував поетичних особливостей весільних пісень, їх відмінностей від інших пісенних жан­рів. Як видно, Шашкевич був знайомий з найкращими аналогічними фольклорними збірками слов'янських народів, зокрема М. Максимовича та І. Срезневського, а то­му й судить про збірку Й. Лозинського за найвищими критеріями.

Відчутним недоліком збірки Лозинсько­го Шашкевич вважає те, що героїнь укра­їнських пісень автор «прибрав в лахматє не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими» ^|94. По суті, йшлося тут і про відповідність життєвій правді, і про відповідність змісту народ­ного життя його формі.

Виходячи зі свого давнього і незмінного розуміння «азбучних» проблем, справжнім інвективним тоном говорить Шашкевич про правописну форму збірника. «Найви­щою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писатель, відвергши азбу­ку питомо рускую, приняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язи­кові»,— пише рецензент, тут же ілюструю­чи своє зауваження прикладами зі збір­ки. А далі гнівно заявляє: «Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потруча-ти ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі?» Таки­ми пристрасними, сповненими синівської вдячності й патріотичної гордості словами характеризує Шашкевич писемність «на-роднослов'янськую» — найдорожчий спа­док, «котрий нас перед веським прослав­ляє світом, до котрого наші діди цілим сердцьом прилігали, неугасимою милостію обіймали, вічнодбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали». На пере­конання Шашкевича, завдяки такому на­ціонально-культурному скарбові Русь ви­стояла перед всіма бурями й натисками: «...то чудне діло, що ми досі русинами!» ¹⁹⁵

¹¹⁴ Там же.—С. 131.

¹⁸⁶ Там же.— С. 132—133.

 

Оскільки у цьому панегірику не згаду­ються інші соціальні фактори, які забез­печували національно-етнічну цілість і стійкість українського народу в умовах постійних національних утисків з боку ці­сарського уряду і польської шляхти, мож­на було б говорити про певне перебіль­шення можливостей і суспільних функцій рідної мови, але таке перебільшення ціл­ком було у дусі романтичних захоплень доби.

Характерно, що, плануючи тоді ж напи­сання української граматики, Шашкевич писав у вступі до неї: «Язик — є то най-чеснішим даром природи... В нім являє ся душа народа, степень єго просвічення, глибина або міль єго мислей, єго присмот-рюванє ся природі і її дійствій. Є то вели-чественний, із много голосів зложений краснозвучний голос народа... А если язик прозовемо великою, многосложною, со-гласною музикою народа, то словесність буде прекрасним і вірним єго образом» ^І9в.

Переконаність у потребі пильного захис­ту цього найдорожчого скарбу вітчизняної духовної культури Шашкевич черпає в усвідомленні великих заслуг і слави рід­ної писемності — «слава із ней досі гуде світом слов'янським», «Бояновому чудую-ться ще й нині». Щоб зробити доступним для сучасників «Слово о полку Ігоревім», Шашкевич одним із перших в українській літературі здійснює його поетичний пере­клад (зберігся лише уривок — «Плач Яро-славни»).

Велич «Слова о полку Ігоревім» слу­жить яскравим доказом безсмертя вітчиз­няної культури та її могутніх невичерп­них потенцій для дальшого розвитку. То­му Шашкевич і ратує не лише за збере­ження, а й за максимальне використання вікових культурних і мовних традицій ми­нулого при формуванні нової літератури. Про це він писав, зокрема, у начерках проекту фонетичного письма. У дусі влас­тивих йому прагнень до всебічної демо­кратизації культури Шашкевич знову за­стерігає від спроб творити літературу ли­ше «для малої часточки народа, світом вченим званої» і наполягає на тому «лише щоб цілий нарід з нашого письма і з то­го, що вміємо, хоснував» ^І97. Історична смі-

ливість і прогресивність подібних твер­джень безсумнівні. Не треба забувати, що у той час далеко ще не були переборені переконання, ніби простий народ не доріс до великої літератури, не потребує і не розуміє її.

Важливим було те, що Шашкевич з своїми друзями не лише у теоретичних виступах ратував за розширення можли­востей української літературної мови, за демократизацію нової літератури, а й на­магався звести до цього художню практи­ку. Це дало підстави І. Франкові високо оцінити новаторський характер діяльності Шашкевича, «свіжий і оригінальний» «ін­дивідуальний дух, суб'єктивний характер його поезії, який живився традиціями української народної творчості й літерату­ри, сучасних європейських літератур, на­дихався ідеями слов'янського відроджен­ня» (29, 43). Не випадково Шашкевич за порадою Срезневського взявся за переклад «Краледвірського рукопису» та «Суду Лю-буші» В. Ґанки.

Закинутий долею у глухий провінційний закуток, позбавлений, як він говорив, «всяких, навіть найконечніших, засобів до життя та гноблений крайнім убожеством і нуждою» ¹⁹⁸, тяжкохворий Шашкевич про­тягом п'яти останніх років життя був май­же повністю відірваний від культурної атмосфери краю. Дуже рідко, з великим запізненням надходили книжки й інфор­мація про літературні новини Росії й України, викликаючи надто емоційні оцін­ки, подібні, скажімо, до справжнього па­негірика альманахові «Ластівка».

Надсилаючи своєму приятелеві М. Коз-ловському альманах та ще кілька випад­ково одержаних книг з України, Шашке­вич захоплено писав: «Несеся воздухами до Вас, мої миленькії, шпарка ластівка, ой ластівка ж то, ластівка! Такої ще ні­хто зроду не бачив, бо не то іно, що гар­но виспівує та щебече, та так, мов про­мовляє, а то іще і на зиму не ховаєся... і все літає, і все виспівує, 'що забудеш і біду, і горе, і смуток, і журбу, і здається тобі, що завсігда весна». Тут же Шашке­вич ділиться враженнями про повісті Г. Квітки-Основ'яненка, особливо про «прехорошу... Марусю». В іншому листі

^1М Шашкевич М. С. Твори.—С. 140. ¹¹⁷ Там же.— С. 142—143.

¹⁹⁸ Терашковець М. До життєписі Маркіяна Шашкевича.— Львів, 1912.— С. 87.

до того ж адресата Шашкевич просить, у свою чергу, написати йому відгук про твори М. Могили (Метлинського) та про «Ластівку» '".

Зважаючи на те, в яких умовах подібні захоплені оцінки народжувались, не слід бути надто прискіпливим до них. Важли­во, що за відсутності періодичних видань навіть висловлена у приватних листах лі­тературно-критична думка ставала фактом громадсько-літературного життя і по-своє­му продовжувала та розвивала певні кри­тичні традиції.

Незаперечним доказом нетлінності й цінності найкращих ідейно-естетичних тра­дицій Шашкевича було те, що до них зверталися, на них спиралися всі наступні галицькі періодичні видання, всі письмен­ники, які слідом за ним розвивали й утверджували на західноукраїнських зем­лях ідеї народної літератури.

ІВАН ВАГИЛЕВИЧ (1811 — 1866)

Іван Миколайович Вагилевич народився в с. Ясеня на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у сім'ї священика. Під час навчання у Львівській духовній семінарії познайомився з М. Шашкеви-чем і став активним членом його гуртка, займаючи в ньому одну з найрадикальні-ших позицій. Не задовольняючись політич-но нейтральною фольклористикою, про­світницьким «ходінням в народ», він зго­дом кинув університетські студії і, манд­руючи по селах, виступав як агітатор. За «підбурювання народу» зазнав арешту від австрійської поліції. Навіть виконуючи обов'язки священика, Вагилевич часом пе­ребував під поліцейським наглядом за «політичне непристойні проповіді».

У революційний 1848 рік Вагилевич са­мовільно кинув парафію і став у Львові редагувати газету «Дневник руський». Після закриття газети він вже не міг по­вернутися до попівських обов'язків. Тяж­ко бідуючи, ледве заробляючи на шматок хліба, Вагилевич намагався використову­вати найменшу можливість, щоб займати­ся науковою роботою.

У «Русалці Дністровій» Вагилевичу на­лежали добір опублікованих в альманасі

¹⁹⁹ Письменники Західної України ЗО—50-х ро­ків XIX ст.— С. 126, 127.

українських народних пісень та вступна стаття до фольклорного матеріалу — «Пе-редговір к народним руським пісням». По суті, це була одна з перших науково-пуб-ліцистичних і критичних статей, написаних народною мовою.

Як і речники всеслов'янського культур­ного відродження, Вагилевич вважав на­родну творчість, особливо пісні, дзерка­лом життя народного, художнім образом його дум, прагнень, діянь, історії.

У характерному для романтиків поетич­но-піднесеному тоні Вагилевич пише про славне минуле Київської Русі, про часи звитяжної боротьби народу проти зовніш­ніх ворогів. Історичний екскурс у минуле був не звичайною даниною романтичній традиції, а одним із засобів виявлення контрастів із сучасністю, пропаганди ха­рактерних для апологетів всеслов'янської взаємності ідей єдності братніх народів — особливо тих, що вийшли з єдиної істо­ричної колиски — Київської Русі — й які спільно виступали проти ворогів. Актуаль­не значення мало осудження тих, хто зрі­кався рідного народу й поповнював табір ворогів і визискувачів, звернені у минуле інвективи мали й сучасну адресацію, оскільки далі йшлося про тих сучасних землячків — «лукавих хіснолюбців», «котрі, приставши до ворогів, чуженіли, а здвиг-шися з ними, ковали чіпи своїм браттям».

Злободенно звучали різкі випади проти кріпацької неволі, сваволі й жорстокості поміщиків та їх ревних посіпак. З гнівом Вагилевич говорить про гайдуків, які «го­нили... мирян півсонних на лани понужа-телів... [і] томили гірш татар». Гірким болем пройняті слова про замордованих селян, яких «кривавий піт обливав» на невільницькій роботі, яких ще й «дротяни­ми нагайками наперано» ²⁰°.

Безперечно, і ці політичне сміливі ряд­ки мав на увазі Франко, коли називав «Русалку Дністровую» явищем «наскрізь революційним».

Вагилевич зробив одну з перших в українському літературознавстві спробу охарактеризувати проблемно-тематичні і жанрово-стильові особливості дум, обрядо-віх пісень, прагнучи пояснювати «поезію історією» (вислів Бєлінського). Цікавими й слушними були його спостереження над

²⁰⁰ Русалка Дністровая.— С. XII—XIII.

співвідношенням і внутрішнім зв язком з історичним життям народу деяких тема­тично змістових і формальних особливос­тей пісень і дум, спроби виявити в обря­дових піснях залишки дохристиянських звичаїв і вірувань. Оригінальними й плід­ними були також пошуки тематичної спів­звучності українських народних пісень з творчістю інших слов'янських народів, на­магання виявляти зв'язок народної твор­чості з писемною літературою. Саме у цьо­му зв'язку тут згадується «Слово о полку Ігоревім». До речі, згодом Вагилевич пер­шим в українській літературі переклав «Слово» і написав польською мовою широ­кий коментар до нього.

З тим, щоб чіткіше уявити місце творців українського фольклору в єдиній слов'ян­ській сім'ї, в альманасі не лише емоційно передавався зміст вітчизняних творів, а й наводилися зразки народної творчості братніх слов'янських народів. Як відомо, інтерес до творчості споріднених народів був властивий, особливо в часи романтиз­му, багатьом аналогічним російським, польським, чеським, словацьким, серб­ським виданням. Процес формування на­ціональної самосвідомості і самобутньої літератури, очевидно, вимагав усвідомлен­ня свого місця в світовій культурі.

Пієтичне схиляння перед чеськими «бу-дителями» було характерне для всіх учас­ників Шашкевичевого гуртка. «Русалка Дністровая» щедро черпала ідеї (вира­жені, зокрема, в епіграфах до альманаху та його окремих розділів) зі знаменитої поеми Яна Коллара «Дочка Слави», яка проголосила ідеї всеслов'янської взаємнос­ті, ідеї свободи й протесту проти будь-яко­го поневолення. Вагилевич переклав вісім сонетів цієї поеми — саме тих, що були найбільш співзвучними прагненням укра­їнського народу до самобутнього політич­ного і культурного розвитку.

Звичайно, для глибоких і аргументова­них порівняльних характеристик творчості різних народів потрібно було мати більше матеріалів, літературної інформації^^іж її мали діячі «Руської трійці». На брак таких матеріалів постійно скаржились га­личани у своїх листах до зарубіжних та російських кореспондентів. У цих же лис­тах вони намагалися ширше інформувати світ про факти галицького культурного життя.

В одному з листів до М. Погодіна Ва-гилевич" розповідав про праці своїх/земля­ків — Й. Левицького, М. Лучкая, Д. Зуб-рицького, даючи кожному влучні характе­ристики. Вагилевич запевняв, що галича­ни «желали бн покороче сблизиться с русскою словесностью», а тому дбав про те, щоб і у росіян склалися правильні уяв­лення про галицькі літературні справи^2Ш. Порушені у статті «Передговір к народ­ним руським пісням» думки Вагилевич розвиває й у тодішніх своїх листах. Так, у листі до М. Максимовича від 7 березня 1837 р. він говорить про історичну й ет­нічну спільність західних і східних укра­їнських земель, а на цій підставі — й по­треби єдиної, спільної літератури. У спра­ві творення такої літератури першо­черговою умовою Вагилевич вважає необхідність глибокого вивчення свого на­роду, його минулого і сучасного («преж-ність і теперішність, взаїмною переймою зілляті і зав'язані»), його мови «з усіма наріччями і піднаріччями» ²⁰².

Щоб уточнити конкретні завдання й можливості галичан, Вагилевич прагне з'ясувати, «на якім ступені здешняя южно-руська словесность», по суті, робить кри­тичний огляд книжкової продукції галичан початку XIX ст.— Лучкая, Левицького, Се-маша, Лозинського, Верещинського, Блон-ського та ін. У підсумку вийшов «вельми сумний образ нашої починаючоїся сло­весності». Причину цього Вагилевич вба­чає і в несприятливих політичних та цен­зурних умовах, і в бракові освічених ентузіастів, і в тому, що більшість із на­званих діячів не знають «ні миру, ні язи­ка», погано знають «жизнь словесну на­ших собратей» із Східної України, а та­кож у тому, що супротивні сторони зді­ймають гучні, але схоластичні й непо­трібні мовні суперечки (Твори, с. 196— 197).'А як писав Вагилевич у листі до П. Й. Шафарика, «ніт немилішої распрі на обширі словесності, позаяк азбучна», бо «в ній, опроче нудної звяжиручі, не токмо що времня марнується, але і не­нависть розсівається» (Твори, с. 202). Можливо, саме тому він не захотів устря-

^м[ Московский наблюдатель.— 1836.— № 7.— С. 75.

²⁰² Шашкевич М., Вагилевич І., Головаць-кий Я. Твори.— К., 1982.— С. 195. Далі посилан­ня на це видання подаються у тексті: Твори.

вати у полеміку з «азбучними колотника­ми». «Левицький печатає в Перемишлі за­мітки о «Русалці Дністровій», де мені ся найбільше дістало, але я нічого не відпо­вім»,— писав Вагилевич Я- Головацькому, який тоді від полеміки не втримався (Тво­ри, с_: 207).

Свой надії на те, що «будучі веремня про нас і про нашу словесність принесуть ліпші пади та луччі долі», Вагилевич по­в'язує з ширшою інформацією про шляхи літературного розвитку Росії й України, з прагненням міцніше ввійти при підтрим­ці всеслов'янських «будителів» — Шафа-рика, Коллара та ін.— «у загал слов'ян­ський», щоб «нашу словесність тельмом загородити на ціпких підвалах», щоб і га­личани швидше увійшли «в жизнь євро­пейську як народ, уцивілізований при-кметно до руху і потреби веремня» (Тво­ри, с. 206).

На початку 40-х рр. Вагилевич готував критично-біобібліографічні описи старо­друків, написаних українськими письмен­никами польською та латинською мовами, а також «обозреніє»^ чи «начертанє», історії словесності. Ці матеріали він зго-

дом використав у відомій статті «Замітки о руській літературі» (1848).

Займався Вагилевич і мовознавчими студіями. У праці «Огатаіука ]'егука та-1огизкіе£0» та статті «Розправа о язику полудневоруськім» висловлювалась думка про те, що українська мова — самостійна у сім'ї слов'янських і спільна для всіх частин українського народу. Тому й літе­ратурний процес на західноукраїнських землях розглядався як спільний з таким •процесом Східної України.

У названій статті Вагилевич подавав і деякі відомості з української літератури. Були вони скупими і неточними, бо, як зізнавався він у листі до І. Срезневського (10 липня 1844 р.), йому були зовсім не­відомі твори П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, О. Шпигоцького, І. Бецько-го. Прохаючи тоді ж Я. Головацького при­слати українські книжки, Вагилевич до­давав: «Добре би було, абись написав і оцінку кожного сочиненія, а я на тебе ся покличу» (Твори, с. 206). Але Головаць-кий, очевидно, нічим не міг допомогти, бо у наступних листах до Срезневського Ва­гилевич повторював майже ті самі про­хання.

Втім, на той час деякі з українських видань — альманахи «Ластівка», «Моло­дик», «Киевлянин» — вже були ним одер­жані й опрацьовані. Як і Я. Головацький, Вагилевич не тільки пропонував М. Мак­симовичу деякі свої матеріали до наступ­них випусків «Киевлянина», а й висловлю­вав критичні зауваження та доповнення до розвідки Максимовича «О стихотворе-ниях червонорусских». Загалом схвалюю­чи цю доброзичливу й кваліфіковану роз­відку, Вагилевич писав її авторові: «Жаль лише, що Ви віддалений, бо вблизу много іначе би-сте виділи» (Твори, с. 205).

Свої уявлення про шляхи літературного відродження Галичини Вагилевич виклав у програмі очолюваного ним «Дневника руського». «Народність,— писав він,— єсть найголовнішою вимінкою в тому, аби на­род прийшов до розвитія політического, а через те почув сам себе і порозумів свою судьбу».

«На одголос вольності, котрий іде що молнія, по всіх кутах Європи і кличе до нового життя всі її народи» піднімаються в революційні дні й українці, і поляки — «товариші вспільної судьби, аби мали уділ

в будущім, яке єсть приречене народам вольним». Саме тому газета поставила со­бі за мету «опікування ся народністю руською, причинення ся до її свобідного і независного розвиття, а при тому — удер­жування згоди і єдності з миром сопле-менної народності...».

Одним із основних засобів здійснення цієї мети Вагилевич вважав «просвіщеніє народне» за допомогою літератури. На­родові, «котрий ся почуває сам в собі і має перед собою велике будуще», необхідно глибше пізнати свою історію, культурні здобутки, на яких можна зводити нову літературу²⁰³.

Серед матеріалів, які мали служити цій меті, були і «Замітки о руській літерату­рі», що друкувалися у трьох номерах (5, 6, 9) газети,— перший у Галичині широ­кий науковий огляд української літерату­ри від давнини до сучасності. Вважається, що це начерк великої дисертаційної робо­ти, яку готував Вагилевич, прагнучи одержати кафедру у Львівському універ­ситеті. Написана вона дещо хаотично, з численними повторами. У гарячковому ре­дакційному ритмі редактор, певне, не мав часу досконало організувати й обробити зібраний матеріал. (Згодом таку роботу здійснив І. Онишкевич, який передруку­вав статтю в «Руськой библиотеке», 1884, ч.З.)

Огляд літератури Вагилевич починає від пам'яток Київської Русі. За устале­ною традицією, найвищим досягненням тих часів аетор вважає «Слово о полку Ігоревім» —'поему з «рідкої краси опи­сами». Далі у зв'язку з процесом форму­вання української мови розглядаються твори К. Ставровецького (Транквіліона), Л. Барановича, І. Галятовського, Ф. Про-коповича, Д. Туптала, С. Климовського. Власне, Вагилевич намагається лише більш-менш детально розкрити теми й зміст творів, як правило, уникаючи їх критичних оцінок. Високу оцінку він дав лише «Лексикону славеноросскому» П. Беринди.

Іноді Вагилевич відзначає художню не­довершеність творів, але не ганить їх авторів, очевидно, вважаючи таке явище історично обумовленим. Зумів він поміти­ти, що вже з середини XVIII ст. «появляє-

ться стремленіє розвитія руської літера­тури, одвітной потребам і духові народ­ному», і підкреслює, що «се стремленіє сталося конечністю» ²⁰⁴.

Початок «нової доби літератури» Ваги­левич пов'язує з появою світської літера­тури та фольклорних збірок М. Цертелє-ва, М. Максимовича, І. Срезневського й особливо творів І. Котляревського. Він вважає, що «Енеїда» «буде всегда оздо­бою літератури», й виділяє в ній «неви­мушений гумор і стремленіє представленія лихого в звичаях і обичаях своїх краян». Достоїнства «Наталки Полтавки» автор вбачає в «різкім зачерку характерів», а «Москаля-чарівника» — у «меткості в роз-витію»²⁰⁵.

Вагилевич підкреслює, що на цьому етапі саме «Харков бил средоточієм про-свещенія руского», згодом його вплив по­ширився на інші частини України, зокре­ма Галичину. Втім, очевидно, авторові не були відомі перші харківські журнали, а тому про П. Гулака-Артемовського — «одного з найперших поетів руських» — він говорить лише зі слів О. Євецького — автора статті у варшавській газеті «Ден-ница-.Іиіг2епка», повторюючи й деякі його помилкові судження.

Не знав Вагилевич не лише перших творів Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, а й деяких українсь­ких (які навіть називає неправильно), але загалом дає першому українському про­заїку досить високу оцінку за те, що він «взял собі за задане представити в різки < очерках многообразноє житє миру, що при своєй знаємості серця людського в розмаїтім положеню уміє іскусно доказа­ти». Звідси — «такоє совершенство в окре-мішніх характерах і свіжіть барв». Звер­нув увагу автор на чисту, плавну мову творів Квітки. В іншому місці відзначала­ся й «Сердешна Оксана» за «різку одтін-ку характерів»^т. Переслідуючи мету дати читачам якнайбільше фактичних да­них про українську літературу, Вагилевич не виявляв особливої критичної розбірли­вості й однаково «знакомитими поетами» називає різних за ідейним спрямуванням та художньою майстерністю письменни-

Дневник руський.— 1848.— № 1.

²⁰⁴ Там же.— № 6. ²⁰⁶ Там же.— № 9. "• Там же.

4 8—289

ків — Т. Падуру і А. Метлинського, М. Ко- штаби й розмах літературного руху на стомарова і Т. Шевченка, Є. Гребінку і Україні. По суті, з усіх тодішніх галиць-Л. Боровиковського. ких письменників Вагилевич виявив най-

Перелічуючи відомі йому твори кожне- повніше, найснстематичніше і найглибше го письменника, Вагилевич дає їм короткі розуміння характеру української літерату-характеристики, іноді досить влучні. Так, ри та її значення для культурного проие-він виділяє «ліричеську поезію» Л. Боро- су Галичини.

виковського, «гарную чувственность» Очевидно, слід дивуватися не стільки з В. Забіли, «красні думки» М. Петренка, окремих фактичних неточностей, скільки з віддає належне і перекладам та переспі- проникливості Вагилевича щодо оцінки вам із слов'янських і західноєвропейських ряду літературних явищ. Адже недостатня літератур. поінформованість про український літера-

До деяких письменників Вагилевич по- турний процес характерна тоді була не вертається кілька разів, оскільки значна лише для читача, а й для деяких їхніх частина огляду побудована не за письмен- кореспондентів з Росії та України. На никами, а за книжними чи альманахови- брак матеріалів скаржився Л. Боровиков-ми виданнями. Саме так характеризую- ський, працюючи над оглядом української ться альманахи «Ластівка» Є. Гребінки літератури, а про того ж Боровиковського та «Сніп» О. Корсуна — переказується їх не мав ніяких матеріалів М. Костома-зміст без спроби аналізу та оцінок. ров — автор «Обзора сочинений, писан-

Про твори Шевченка в «Ластівці» дає- ннх на малороссийском язнке», опубліко-ться лише статистична довідка: «Т. Шев- ваного в альманасі «Молодик» (1844). Не ченко в образі із життя миру демонологі- треба забувати, що й українська літера-чеського — „Причинна" і в елегії на честь турна критика тоді робила лише перші Котляревського, окреме того єсть еще от- кроки.

ривок із єго поеми „Гайдамаки"». В ін- Розглядаючи галицьке літературне від-шому місці про нього сказано дещо де- родження як прямий наслідок впливу тальніше: «Шевченко, знакомитий поета, східноукраїнської літератури, Вагилевич іздал свої вірші під написом «Чигирин- планував саме йому відвести кінець свого ський кобзар» (Петерб., 1840, втор. ізд. огляду. Але спромігся він торкнутися ли-1844), в котрих полно ревного чутія; межи ше початків цього процесу — дав оцінку ними відмічаються «Іван Підкова» і «Та- творчості та мовним принципам І. Мо-расова ніч», із іншого взгляду ударяєт гильницького, Й. Левицького. Припинен-«Катерина». Окреме того іздал еще пое- ня виходу «Дневника руського» завадило ми: «Гайдамаки»..., «Тризна»..., «Гама- Вагилевичу розповісти про діяльність лія»..., де ся отбиває великий талант дра- «Руської трійці» й літературне життя ЗО—• матический». За якимись джерелами дові- 40-х рр. Своєрідним продовженням студій дався Вагилевич і про те, що «в руко- над галицькою літературою було просторе писі зостаєт превосходная єго поема дослідження польською мовою «Писателі „Кавказ"» ²⁰⁷. польські — русини», про роботу над яким

Звичайно, як для кінця 40-х рр. відо- Вагилевич повідомляв Я. Головацькому мостей про Шевченка тут наведено недо- у листопаді 1843 р. (рукопис зберігається статньо, що пояснювалось рівнем поінфор- у Львівській науковій бібліотеці) (Твори, мованості автора огляду. З цих же при- с. 20).

чин деяких письменників він лише нази- Перший на західноукраїнських землях ває (А. Шпигоцький, В. Забіла, П. Куліш широкий і цілісний огляд єдиного, спіль-та ін.), бо про них «зовсім нічого не вмію ного українського літературного процесу повісти». Траплялися й суттєві пропуски: відіграв позитивну роль у збудженні но-навіть не згадані імена І. Вишенського та вих ентузіастів на ниві української куль-Г. Сковороди. Проте і за цих умов, при тури, прислужився посиленню зв'язків з бібліографічно-описовому лаконізмі й ес- літературою Східної України.; Вже на-кізності ряду місць огляду, все ж автор ступного року стаття стала відома в Росії давав досить широке уявлення про мас- та на Україні — її було згадано зі спів-

чутливою оцінкою у статті «Язьік Юго-Западной Руси», опублікованій у «ЖМНП»

(1849, № 9). І. Франко вважав, що «За­мітки» Вагилевича «з многих поглядів цінні», і, зокрема, відзначав оригінальні думки про Котляревського (31, 328).

Як відомо, у ранні періоди розвитку на­ціональних літератур, у часи, коли й істо-рико-наукові, літературно-критичні праці ще не досить диференціювались, важливе значення мали фольклористичні та етно­графічні студії, які нерідко ставали ба­зою, матеріалом художньої творчості. До таких матеріалів виявляли постійний інте­рес багато російських і українських пи­сьменників — від Пушкіна і Гоголя, Шев­ченка і Марка Вовчка до їх пізніших по­слідовників. Як свідчив П. Лукашевич, Т. Шевченко, читаючи поему І. Вагилеви­ча «Мадей», висловлював побажання, щоб автор описав «народ руський, живучий в Карпатах». Власне, Вагилевич це робив протягом багатьох років, опублікувавши в празькому «Часописі чеського музею» ряд статей про побут і звичаї гуцулів та бой­ків. Підготував, але не опублікував свого часу такі ж статті про лемків. Дослі­джуючи історію психічного складу, люд­ських характерів, Вагилевич щоразу звер­тається до народної творчості.

Значний інтерес являла собою «Слов'ян­ська демонологія», частково опублікована у згаданому часописі, її зв'язок із худож­ньою літературою теж безперечний. Але, як і чимало інших етнографічних, фоль­клористичних, мовознавчих праць, ця роз­відка залишилася у рукопису.

Відірваний від активного громадського і культурного життя, постійно пересліду­ваний матеріальними нестатками, хворо­бами, Вагилевич не мав змоги опубліку­вати все ним написане. Але й те, що по­бачило свого часу світ, прислужилося справі становлення літературознавчої на­уки і літературної критики на Україні. Чимало висловлених ним ідей і спостере­жень зберігали своє значення й у подаль­ші періоди розвитку української літера­тури.

 

ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ (1814—1888)

Яків Федорович Головацький народився у 1814 р. у с. Чепелі на Львівщині в сім'ї священика. Ще під час навчання у Львів­ській нормальній школі та гімназії він за-

яків головацький

хопився мовами і народною творчістю, іс­торією й культурою слов'янства. Історико-етнографічні й фольклорні інтереси по­глиблюються і розширюються після вступу на філософський факультет Львівського університету у 1831 р., особливо після зу­стрічі з М. Шашкевичем та І. Вагилеви-чем.

Багато у цьому відношенні значило пе­ребування Головацького в 1834 р. у Пеш-ті, куди він прибув для продовження на­вчання. Тут він познайомився, а згодом і близько заприятелював з одним із пропа­гандистів слов'янського відродження й культурної взаємності — Яном Колларом, а через нього — й з іншими культурними діячами — сербом Г. Петровичем, хорва­том Ф. Курелацем. У цьому колі остаточ­но визрівають літературно-наукові плани Головацького. їх допомогою (зокрема, Г. Петровича) скористалася «Руська трій­ця» у справі видання «Русалки Дністро­вої». Науково-літературні й громадські контакти зі слов'янськими побратимами тривали у Головацького протягом усього життя.

У «Русалці Дністровій» Головацький крім художніх творів і записів народних пісень вмістив характерну для його інте­ресів бібліографічну статтю «Коротка ве-домость о рукописах славянських і русь­ких, находящихся в книжници монастиря св. Василия Вел. у Львове». Опис 23 ста­ровинних рукописних книг теж служив справі обгрунтування значних історичних традицій тієї літератури, біля відроджен­ня якої заходилися молоді ентузіасти.

Репресивні заходи офіційних властей, вжиті до видавців «Русалки Дністрової», звузили літературно-наукові можливості Головацького і його друзів, але не зміни­ли характеру їх діяльності. Можливо, Го-ловацькому, який завжди відзначався в колі друзів своєю політичною поміркова­ністю, додали лише більше обачності- й обережності, хоч він все ж розширює зв'язки з літераторами Росії й України — М. Максимовичем, І. Срезневським, О. Бо-дянським, М. Погодіним.

Своєрідним громадсько-культурним ма­ніфестом прозвучало патріотичне послан­ня Головацького «І. Срезневському з на­годи єго перебування в Ужгороді та Льво­ві» (1842), де висловлена радість від ста­новлення братніх стосунків і проголошено програмний заклик: «І зв'яжімся руські діти,— Свою пісню заспіваймо, Своєй си­ли добуваймо...»

Культурне єднання зі Східною Украї­ною і Росією було необхідним, оскільки діяльність невеликої купки галицьких ен­тузіастів постійно зустрічала опір з боку не тільки властей, а й тієї частини галиць­кої інтелігенції, яка вороже ставилася до будь-яких спроб надати літературного ста­тусу мові простого люду. «Шкода ли­шень,— писав Головацький О. Бодянсько-му,— що галицьким писателям так мало знакома молода література малоруська на Україні, через що дуже збиваються з до­роги народного слова і одні впадають в польщизну та й псують чистонародний, изустний язик, котрий так прекрасно цвіте в піснях народних, а други, хотячи его прибрати і прикрасити из церковно-сло­в'янського язика взятими формами, впа­дають на друге бездорожьє, котре тілько літ не дало розвитися істинно народній словесності і відклоняться від тої непри-нужденності щиросердечної, а разом і бла­городної простоти, котрою лиш простона-

родний южноруський язик похвалитися може... І у нас заноситься на суперечку меже чисто народним слогом та й межи мішаним макаронізованим» ²⁰⁸.

Головацький не тільки інформував І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бо-дянського, П. Лукашевича про факти га­лицького культурного життя, а й давав критичні оцінки збірок українського фоль­клору Вацлава з Одеська, Й. Лозинсько-го, Паулі Жеготи, характеризував «Русал­ку Дністровую», тенденції і рівень літе­ратурного розвитку. Появу літератури на­родною мовою він порівнював із «священ­ним вогнем», який «тихо розжаровився, щоби ще ясніше розсвітити пітьму нашого обзора». Пробудження галицької «здріма-лої народності» Головацький пов'язує пе­редусім з прикладом інших слов'янських народів та Східної України. У листі до Максимовича з приводу виходу «Киевля-нина» Головацький писав: «Іздавання Ва­шого «Киевлянина» буде для всієї Южної Русі средоточієм умственного сообщенія і розширення світла, которого промені, дасть біг, і на галицьких сусідів падати­муть» (Твори, с. 309).

Показово, що культурне відродження Галичини ставиться у пряму залежність і від того революційного «грому, котрий у сусідстві загимів»²⁰⁹. Під явним впливом того «грому» Головацький одважився на виключно політичне гостру статтю «Ста­новище русинів у Галичині», опубліковану в журналі Иордана «^ЬгЬйсЬег (иг 51а\УІ5сЬе Іліегаіиг» (1846) під псевдо­німом Гаврило Русин. Він простежував історію Галицької Русі від часів прилу­чення до Австрії, малював жахливі кар­тини зубожіння народу і підносив голос за ліквідацію кріпосного права («Скасу­вання панщини або заміна її грішми бу­ла б найбільшим бажанням для Галичи­ни») . Основна ідея статті — протест проти національного гноблення, розпалювання національної й релігійної ворожнечі, про­ти нехтування культурно-духовним роз­витком українського народу.

Хоч автор пробує апелювати до уряду в справі національно-культурного відро­дження Русі та боротьби з полонізацією

²⁰⁸ Савченко Ф. Західна Україна в листуванні Головацького з Бодянським (1843—1876).—К., 1930.—С. 13—14.

^кд Там же.— С. 7.

краю, ці апеляції тонуть у пристрасних філіппіках проти винуватців духовного зу­божіння народу, передусім «аморальної бюрократії», вищого духовенства, україн­ського панства, ренегатської й корисно-любної інтелігенції, які зраджують рідний народ і перетворюються на його ворогів і гнобителів. Саме тому поле національ­ної культури занедбане, в Галичині немає ні українських шкіл, ні часописів, ні літе­ратури. Щоправда, зауважує автор, не краще становище українців і в Росії, де поміщики теж нещадно визискують кріпа­ків, а уряд підозріло дивиться на найне-винніші культурні заходи українською мо­вою, але це порівняння йому потрібне лише для того, щоб заохотити австрійську корону до більшої національної лояль­ності.

Розрахувався Головацький і з колиш­нім цензором та переслідувачем «Русалки Дністрової» В. Левицьким, затаврувавши його «прихильність до єзуїтських принци­пів». Для нього, як і для прісних із вищо­го кліру, автор взагалі не шкодує най-ущипливіших характеристик. Ці «жадні до наживи невільники черева», прикри­ваючись святими молитвами, перетворю­ють на власне багатство «кривавий піт... підданих і віруючих». Дослідники вже звертали увагу на разючу схожість подіб­них характеристик духовного кліру і зна­менитих інвектив І. Вишенського ²¹°. Про­зоре наслідування стильових прийомів і лексичних засобів великого полеміста, певно, теж мало продемонструвати міц­ність і живучість традицій українського письменства.

Стаття Головацького справила величез­не враження і на тих, хто солідаризував­ся з автором, і на табір його ворогів. Одні заповзято її прокламували й поши­рювали, а другі переслідували й заборо­няли. Мав рацію Франко, назвавши її найсміливішою політичною маніфестацією напередодні грозового 1848 року і скасу­вання кріпацтва в Галичині. Це був, мож­ливо, найвищий злет громадянської муж­ності «проскрибованого» і переслідуваного Головацького, який після урядового по­карання за «Русалку Дністровую» поне­вірявся у провінційних закутках і був у

своєму селі «душипастирем і учителем, і порадником... і господарем, і орачем, і скотарем, і підпомічником, і найбільшим паном у селі і найТЗіднішим слугою»²¹¹.

Справжнім громадянським подвигом можна вважати і спроби Головацького за­йматися навіть у таких умовах літератур­ною і науковою працею.

У зв'язку з підготовкою видання «При­повідок» Ількевича (1840) Головацький висловлює своє розуміння цінності подіб­них книжок, які пишуться «ані для царя, ані для магнатів... ані для попівської кас­ти... але для народа і народолюбців»²¹². Намагаючись познайомити з життям рід­ного народу своїх братів у Росії, він опуб­лікував у журналі «Москвитянин» (1848) історико-етнографічну розвідку «Великая Хорватия, или Галицко-Карпатская Русь». Дещо перероблений її варіант зго­дом був уміщений в альманасі «Вінок ру­синам на обжинки» та «ССМ».

Працює у цей час Головацький і над проблемами історії рідної мови та літера­тури. У 1843 р. він приготував статтю «Язик руський і его відміни», у якій роз­кривав високі якості української мови («краснозвучен, повний, поважний, силь­ний, свободнии»), переконано твердив, що літературну мову та її граматику можна і слід формувати тільки на наріччях, які «у низьких хатинах межи убогим миром тихенько ростуть». Ця думка ще чіткіше була висловлена у другій редакції статті під характерною назвою «Очерк истории словесности й язика Южной Руси про-глядом деяний народа, его образование й просвещение»: «Язик изустний народа є запевне правдиве і перше жерело для пи­сьменного язика, бо в устах народа най-чистейше заховуються все форми, целий лад і склад язика, правий дух его» ²¹³.

Коли під час тимчасової цензурної «від­лиги» проектувалися українські періодич­ні видання, Головацький разом із своїм братом Іваном планував випуск періодич­ного фольклорно-етнографічного та літе­ратурного збірника «Галичанка», який по-

²¹⁰ Петраш О. «Руська трійця».— К., 1986.— С. 135.

²¹¹ Возняк М. С. У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича.—Львів, 1936.—Ч. 2.—С. 323.

²¹² Записки Наукового товариства імені Шев­ченка.— 1907.— Т. 56.— С. 178. Далі: ЗНТШ.

²¹³ Ваврик В. В. Яков Федорович Головацкий, его деятельность й значеиие в галицко-русской словесности.— Львов, 1925.— С. 19.

винен був наслідувати традиції «Русалки Дністрової», зміцнити й поглибити процес єднання Галичини з Україною. Для цього збірника Головацький (за допомогою 1. Срезневського) готував життєписи тих українських письменників, чиї твори мали тут публікуватись,— І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиков-ського, І. Срезневського, А. Метлинського (Могили), М. Костомарова (Галки), С. Писаревського, О. Шпигоцького, а зго­дом Т. Шевченка. Сюди ж призначалася рецензія на альманах «Ластівка».

У рецензії на «Ластівку» Головацький зробив спробу охарактеризувати україн­ський літературний процес загалом. Він оглянув майже всі художні й фольклорні збірки, окремі твори українських письмен­ників, які з'явились слідом за «несмер­тельним Котляревським». Назвавши тво­ри, вміщені в «Ластівці», рецензент де­яким з ним дав короткі характеристики.

Серед прозових творів Головацький ви­ділив «прекрасну казку Основ'яненкову» «Сердешну Оксану», зміст якої високо оцінив з погляду моралі, а форму — з точ­ки зору мови «в усіх своїх красотах». Го­ворячи про глибоке знання життя і духу народного, людського серця, автор у піє-тичному захваті навіть твердив, ніби «не­зрівнянний, несказанний Основ'яненко оснував чистонародну словесність, якою жоден народ похвалитися не годен»(!).

У творчості Квітки Головацький високо цінує і «поважні» повісті, які здатні «роз­жалобить, що і на сльози збирає, що за душу хапле», і «посмішні» оповідання. Характеристика творчих заслуг письмен­ника завершується таким влучним порів­нянням: «О нім можно сміло сказати, що хтось сказав о Крилові,— що він перший розказав нам казку на руський лад, русь­ким говором, руським словом, і зділав його (слово) так народним, як є пісня на­родна» (Твори, с. 263).

Хоча Головацький за звичкою «дарови-тими» письменниками називав майже всіх від Г. Квітки-Основ'яненка і М. Костома­рова до графоманів Карпенка й Купрієн-ка, але на честь естетичному смаку ре­цензента навіть серед найвизначніших письменників виділяється Т. Шевченко, в поезіях якого він вбачає «особливо гли^ боке чувство і дар прекрасного народного вислову і буйного ізображення». До вда-

лих спроб проникнення в особливості ін­дивідуальної поетики можна віднести й спостереження над лірикою і байками Л. Боровиковського, який «відличається від других силою помишленій, величними гадками і короткістю слова».

Вважаючи у підсумку, що твори альма­наху — «усе воно красне, все народне, без найменшого знаку наслідування чужини», Головацький не утримується і від суттє­вих критичних зауважень. На його думку, художня форма, зокрема лексична й сти­льова сфери, окремих творів не відповідає змістові. Так, Гребінчин переклад поваж­ної «Полтави» Пушкіна «зовсім закидає на лад Котляревського». «Все красне, ко­ли на своєму місці»,— слушно твердить Головацький і застерігає від «мішання жартівливих вираженій в поважне діло», коли вжите не до місця одне слово «всю повагу і красоту попсує». А подібні за­киди можна робити навіть і Квітці-Осно-в'яненку.

Проникливе і глибоко сказано про Кот­ляревського, який своєю «Енеїдою» «за­кляв школярську класичність навіки, а створив новий світ народної поезії, ще до романтики у поляків і росіян він уже поняв народну поезію...» (Твори, с. 263— 264). На жаль, ця думка тут не розвиває­ться, бо стаття залишилась незакінченою, але до характеристики місця й значення Котляревського в розвитку української лі­тератури Головацький повертався не раз у своїх пізніших виступах і статтях.

Широким видавничим намірам братів Головацьких не судилося здійснитися. Зі зміною в країні політичного клімату змі­нювалися й видавничі можливості, а з ни­ми — й реальні плани. В альманасі «Ві­нок русинам на обжинки», який з'явився з благословення цісарських властей, не могло бути жодної прямої згадки про Україну й Росію. Щоправда, у передмові до великого розділу сербських народних пісень Головацький все ж підкреслював спільність культурного життя слов'янсь­ких народів, яка веде свій початок ще від часів Київської Русі. Особливостями істо­ричного розвитку та національного харак­теру народів намагається він пояснювати і особливості різних жанрів національного фольклору.

На статті відчувається вплив відомої книги О. Бодянського «О народной поззии

славянских племен». Деякі ж спостере­ження і міркування позначені оригіналь­ністю і не позбавлені слушності. Напри­клад, своєрідний метод творців українсь­ких козацьких пісень і дум, історичну умовність поетичних форм Головацький визначає так: «У наших думах представ­лено саме важне: півець русин вибирає лиш самі занимательнійші речі, дух єго самих високих вершків досягає, ніколи му знижатися нижче або оглядати все до ко­реня; він лиш уздрів, поняв велич, і так чудно та велично оповідає, що око уви-діло, що серце учуло,— злишнє догадай­ся. Що скаже, то в кожнім його слові вага і сила, бо і в ділі була сила не чима­ла,— на дрібні речі він слів не теряє, він по самих глибинах плавне, по плесі гуляє, а де мілкі броди, він перескочить» ²¹⁴.

Інтерес до народної творчості Головаць­кий виявляв протягом усього життя, під­готувавши чотиритомну збірку «Народ-ньіе песни Галицкой й Угорской Руси» (1878). Готував він і ґрунтовну наукову студію, присвячену народній творчості, у начерках і фрагментах цієї студії (си­стематизованих і вперше опублікованих М. Возняком у 1938 р.) міститься чимало характеристик, властивих періоду роман­тичного захоплення фольклором. «Пісні є найдокладніше ізображення народності, життя народного», бо тривалий час саме народні пісні фіксували, зберігали і пере­давали нащадкам те, що згодом стало функцією писемної літератури. Усвідом^ лення цього повинно визначати ставлення до фольклору як до історичного джерела й однієї з основ літератури, постійного й бездонного джерела краси, бо «кожне слово повідатиме діяння народу чи терпін­ня, страсті його», «в пісні отвирається серце народу, його спосіб думання, його гадки, його віра, його чувство». Такий лейтмотив роздумів Головацького над природою, характером народної творчості та її ролі в формуванні писемної літера­тури.

При всій традиційності цих міркувань іноді вражають дивовижні їх перегуки з тим, що говорилося до Головацького і пі­сля нього рядом визначних письменників і вчених. Пісні «більше нам толку, більше світла дадуть на обьяснення старини ру-

²¹⁴ Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.-Ч. 1.—С. 156.