Історія української літературної критики. – С. 28 – 30, 89 – 108.
У перші три десятиліття XIX ст. культурно-освітня робота на західноукраїнських землях перебувала у повному занепаді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, румунською та церковнослов'янською мовами. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, навколо яких гуртувалися й представники української інтелігенції. Перша слов'янська граматика, що вийшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базувалася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу наблизити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав. Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу приклад російської і нової української літератур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на початку 30-х рр. тут активізуються збирання й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про можливості й форми оригінального літературного розвитку рідною мовою. Знаменним явищем у цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесасіїо», де відстоювалася ідея самобутньої української літератури на народній основі, а також різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «свого часу явищем наскрізь революційним» (26,90). Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за створення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України. Демократичні й прогресивні ідеї проголошувалися і у передмові («Передслів'ї») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я. Головацького і М. Шашкевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наочною ілюстрацією літературних можливостей українців Галичини. Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб нейтралізувати вплив «Русалки» на патріотично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих видавців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури. Навколо альманаху здійнялася й критична баталія. Програмний характер «Ру- салки» збентежив й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народним змістом і фонетичним правописом53. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наявність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити. Заповзяту упередженість й. Левицького засуджував Я. Головацький, справедливо закидаючи йому: «Не було що критикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той ступір, не питає, що під него у ступу впаде, чи зерно, чи що, товче» и. І. Франко писав про «Русалку Дністровую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполошив усі власті церковні й світські і викликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93). «Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування, й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літературний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засуджуючи все, що мало хоч мінімальну орієнтацію на живу мову й народні інтереси. Після передруку цієї статті в журналі Йордана «^ЬгЬйсЬег їйг ЗІашізсЬе Ьііе-гаїиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею й. Левицького, писав й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сторони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оцінювати річ, а не особу, а обов'язком критики є сторонити від глузування, від якого світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував и Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226. 54 Свенцицкий И. С. МатериальІ по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174. тенденційні закиди Й. Левицького, висміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письменства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ 55. До цієї скандальної полеміки мала відношення й опублікована у тому ж Иорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісарської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибоке революціонізуюче враження на сучасників. Прискорений розвиток нової української літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних напрямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літературної критики. Віддавши шкільними поетиками й риториками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчувала вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рамки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у писемну літературу владно вливалася національна народнопоетична стихія. Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення ідеалізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запереченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народного життя з вживанням живої мови народу. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень. На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого виступала невіддільно від чистої естетики. Обмежена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які протягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літературними напрямами окремих критиків, естетичні концепції яких у динамічному процесі зазнавали суттєвих змін. Маючи на увазі складність літературного процесу, зокрема на Україні, в першій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механічної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, визрівання домінант, які зрештою визначають — у перспективі — обличчя даної групи явищ. Говорив він і про потребу відрізняти провідне від пануючого 56. Факти дозволяють заперечити давнє помилкове уявлення, ніби естетичні й літературно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не знайшли відповідного теоретичного оформлення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш цільну естетичну систему. В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки-Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи романтичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гулака-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи». Критику засад класицистичної естетики й орієнтацію на романтичний напрям 65 Студинський К. Я. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.— Львів, 1909.— С. XXXIX—ХС. 56 Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65. ЗО можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концепції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трійці», а згодом і М. Костомарова. Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про прекрасне й героя літератури. Поступово вироблялися навички об'єктивного судження, вільного від догматизму, формували- ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрідний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилювало її вплив на творчий процес. Та обставина, що названі процеси проходили на Україні в часи активного формування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла прискореному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проблематику, відповідну форму й специфічні засоби.\
МАРК1ЯН ШАШКЕВИЧ (1811 — 1843) Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 р. у родині священика в с. Підлисся на Львівщині. Тяжкі обставини життя (виключення з Львівської духовної .семінарії, позбавлення батьківської допомоги) зблизили юнака з простим людом, привчили до постійної наполегливої праці. Самостійно студіюючи фольклористичні збірки, історичні дослідження, твори діячів слов'янського відродження — ИІафарика, Вука Караджича, російських, а. згодом і українських письменників, Шашкевич проймається ідеями культурного відродження рідного краю. Він стає одним із організаторів збирання і публікації народної творчості, ініціатором заснування друкованих видань, створення підручників (поряд із І. Могильницьким) для навчання дітей рідною мовою. Був Шашкевич центральною фігурою й у дружньому літературному товаристві ентузіастів «Руської трійці», зусиллями яких з виходом альманаху «Русалка Дністровая» (1837) закладалися підвалини нової української літератури на західних землях України. Перший публічний виступ Шашкеви-ча — брошура «Азбука і аЬесасИо» (1836)—це пристрасне і компетентне заперечення асиміляційних прагнень, обстоювання права українського народу на літературний розвиток рідною мовою. Розбиваючи доводи В. Зеленського, Й. Ло-зинського та інших літературних діячів на користь латинського алфавіту для української мови, Шашкевич наполягав на тому, щоб у Галичині «не віддалятися від східних слов'ян». «Література будь-якого народу,— писав він,— є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була^ подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі. Література є постійною потребою усього народу. Основна мета її і завдання — ширити освіту серед всього народу аж до окремих його представників» 188. Отже, йдеться, по суті, про те, що мовні, «азбучні» проблеми мають не лише загальнокультурне, а й політичне значення, оскільки безпосередньо торкаються питань політичного статусу українського народу і перспектив його суспільного розвитку. Шашкевич висловлює передові для свого часу думки про суспільний характер і призначення літератури, про потребу творення демократичної літератури для «усього народу», а не лише його панівних верств. Звичайно, зверталася увага насамперед на форму літератури, на те, щоб не вносити в літературу «чужі звороти і чужий спосіб висловлювання», але загальна тенденція полемічного виступу Шашкевича зводилася до того, щоб орієнтувати літературу на мову, зрозумілу народові, водночас дбати про такий же близький і зрозумілий народові зміст творів. Демократичний характер мала вимога Шашкевича «учитися своєї мови не з граматики, а з живої мови і її літератури» 189. Останнє зауваження особливо знаменне, якщо згадати, що Шашкевич у цей час захоплено стежив за першими успіхами української літератури, творами І. Котля- 188 Шашкевич М. С. Твори.— К., 1973.— С. 126. Ію Тат же.—С. 130, ревського, фольклористичними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срез-невського. Цю обставину підкреслювали згодом Я. Головацький та І. Франко. «Саме нова українська література для нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хворост»,— писав Я. Головацький. Надиханий прикладом І. Котляревського та М. Максимовича, Шашкевич «переконався о можності народної руської словесності, згадав велику гадку: утворити чисто народну словесність южноруську і сесей гадці вірен остав до кінця» 19°. Ця «гадка» спиралася на тверде переконання у тому, що свою здатність до літературного розвитку українська мова засвідчила багатьма пам'ятками давньої літератури ще до кінця XVIII ст. У передмові до «Русалки Дністрової» — «Передслів'ї» — Шашкевич проголосив не тільки програму альманаху, діяльності «Руської трійці», а й своєрідну програму культурного відродження Галичини. Тут розкриваються ті тяжкі й несприятливі для українського літературного руху умови, в яких народилися «Русалка Дністровая» і перші паростки літератури на західноукраїнських землях. У той час, коли інші слов'янські літератури досягли вже значного рівня розвитку, українська література Галичини в умовах загальної культурної відсталості краю робила лише перші несміливі кроки. Але, хоча «судилося посліднім бути» '", Шашкевич і його товариші переконані, що в народі дрімають здорові й міцні духовні сили, які належить розбудити і покликати до активного життя й дії. Зразком нової літератури для Галичини Шашкевич вважав твори письменників Східної України — Котляревського, Квіт-ки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Максимовича, Срезневського, Гребінки: «Суть то здорові, повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею» 192. Заперечуючи асиміляторські намагання і відкидаючи всілякі штучні, нежиттєві '* Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.—Ч. 1.—С. 52—53. Іп русалка Дністровая.—Будим, 1837.—С. III. 192 Там же.— С. IV. Там же.— С. 8І мовно-граматичні рекомендації, Шашкевич проголошує основне мовне правило, якого дотримувались автори «Русалки Дністрової»: «Пиши, як чуєш, а читай, як ви-диш». Це вже був не просто полемічний випад, а принципова позиція, переконливий вияв демократичних тенденцій у розвитку нової літератури, свідоме підкреслення її спільності з літературою Східної України. Промовистим і невипадковим був перегук не тільки мовноправописних, а й змістових настанов, висловлених Шашкевичем у «Передслів'ї» до «Русалки Дністрової», з аналогічними принциповими засадами літературного розвитку, сформульованими Квіткою-Основ'яненком у програмній «Супліці до пана іздателя». Шашкевич бачить, що його «Русалка» з'явилася «щось неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного, і добросердного народа твойого приймилась», але розуміє, що саме на цьому шляху — засвоєння найкращих традицій народної творчості та наслідування доброго прикладу східноукраїнських письменників — можуть вирости майбутні успіхи літератури Галичини — частини єдиної національної літератури українського народу. З'ясовуючи джерела, базу, шляхи і засоби культурного відродження Галичини, Шашкевич, як і діячі культурного відродження інших слов'янських народів — Ша-фарик, Юнгман, Вук Караджич, як і його старші побратими зі Східної України — М. Максимович та І. Срезневський, відчуває потребу уважного використання найкращих історичних традицій минулого рідного народу. Зі спадщини його цікавить лише те, що «різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з перед-віка до нас». Як відомо, актуалізація животворних національних скарбів скрізь і завжди входила до просвітительських програм як неодмінна запорука створення самобутньої культури, що виросла на національному грунті і відповідала духовЛ/ ним запитам свого народу. «Чужина нас займає, чому ж би наши-на не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом» 193,— такими словами Шашкевич проголошує патріо- там же.— С. 82. тичний заклик до діячів рідної літератури, заклик, який у 20—40-х рр. різними мовами повторювався хкрізь, де формувалися основи національних літератур. Рідна «старина» приваблює Шашкевича як «дзеркало, як вода чистеє» життя і дум предків, як «великий образ» минулого, як незаперечний доказ закономірності прав народу на. самобутній культурний розвиток. Нова література, творення якої провіщала «Русалка Дністровая», у такому випадку виступала закономірною ланкою історичного процесу розвитку . культури українського народу. Пізнання народу («пізнай себе!»), його заслуг і слави — неодмінна основа романтичних теорій народності літератури. Героями такої літератури повинні бути ті, що були героями життя й боротьби за світлі ідеали народу,— люди типу Богдана Хмельницького, Северина Наливайка. Подібно до інших письменників-роман-тиків Шашкевич пильно вивчає героїчне минуле, пише спеціальну розвідку «О за-порожцьох і їх Січі» (опублікована після смерті у журналі «Зоря», 1882, № 10), статтю пр.о Богдана Хмельницького (не збереглася), нагромаджує матеріали з історії козаччини для якоїсь більшої праці. Частину цього матеріалу він використав і для власної поетичної творчості. Характерно, що славне, героїчне минуле виступає не лише як об'єкт патріотичної гордості й замилування, а й як зразок для сучасності, як поклик до непокори і боротьби проти сучасних «тяжких мраків». Не випадково поряд з творами на історичному матеріалі з'являються твори про сумне сучасне і про тих, хто не мириться з ним,— опришків, народних месників. Властива західноєвропейським романтикам «світова туга-скорбота» в літературах політичне гноблених народів трансформується у «національну тугу» пасивно споглядальної, песимістичної тональності або — як і у Шашкевича — оптимістично наснажену й заряджену, щоб воскресити «руську славу». Ряд поезій Шашкевича наскрізь публіцистичні й можуть розглядатися як поетично оформлені політичні заклики, програма культурно-національної роботи. Характерно, що навіть «Читанку для діточок в народних училах руських» (1836) він складає, щоб вести «дітей за ручку... від їх хати у широкий світ», від минулого — до сучасного і «від сучасности до майбутнього». У змістовому й формальному відношенні знаменний ще один Шашкевичів виступ у «Русалці Дністровій» — простора рецензія на фольклорно-етнографічну збірку Й. Лозинського «Руськоє весілє» (1835). У формальному плані цей матеріал привертає увагу як перший у галицьких виданнях зразок критичної рецензії чи так званої наукової критики (критики наукових праць) — Шашкевич ніби свідомо вирішив уже в першому галицькому альманасі випробувати українську мову в усіх літературних жанрах. Як і годиться в об'єктивних рецензіях, Шашкевич насамперед відзначав усе те, що заслуговувало позитивної оцінки. Він схвалив і сам намір Й. Лозинського зібрати й опублікувати матеріал про народні обряди, і окремі вдалі знахідки упорядника. Але загалом збірка Лозинського піддається ґрунтовній і аргументованій критиці. Шашкевич звертає увагу на неповноту, а місцями й неточність записів, шкодує з приводу того, що упорядник не прокоментував фольклорного матеріалу, не виявив найбільш цінних його якостей, не дослідив походження обрядів, їх ролі у житті народу в минулому і сучасному, не з'ясував поетичних особливостей весільних пісень, їх відмінностей від інших пісенних жанрів. Як видно, Шашкевич був знайомий з найкращими аналогічними фольклорними збірками слов'янських народів, зокрема М. Максимовича та І. Срезневського, а тому й судить про збірку Й. Лозинського за найвищими критеріями. Відчутним недоліком збірки Лозинського Шашкевич вважає те, що героїнь українських пісень автор «прибрав в лахматє не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими» |94. По суті, йшлося тут і про відповідність життєвій правді, і про відповідність змісту народного життя його формі. Виходячи зі свого давнього і незмінного розуміння «азбучних» проблем, справжнім інвективним тоном говорить Шашкевич про правописну форму збірника. «Найвищою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писатель, відвергши азбуку питомо рускую, приняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язикові»,— пише рецензент, тут же ілюструючи своє зауваження прикладами зі збірки. А далі гнівно заявляє: «Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потруча-ти ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі?» Такими пристрасними, сповненими синівської вдячності й патріотичної гордості словами характеризує Шашкевич писемність «на-роднослов'янськую» — найдорожчий спадок, «котрий нас перед веським прославляє світом, до котрого наші діди цілим сердцьом прилігали, неугасимою милостію обіймали, вічнодбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали». На переконання Шашкевича, завдяки такому національно-культурному скарбові Русь вистояла перед всіма бурями й натисками: «...то чудне діло, що ми досі русинами!» 195 114 Там же.—С. 131. 186 Там же.— С. 132—133.
Оскільки у цьому панегірику не згадуються інші соціальні фактори, які забезпечували національно-етнічну цілість і стійкість українського народу в умовах постійних національних утисків з боку цісарського уряду і польської шляхти, можна було б говорити про певне перебільшення можливостей і суспільних функцій рідної мови, але таке перебільшення цілком було у дусі романтичних захоплень доби. Характерно, що, плануючи тоді ж написання української граматики, Шашкевич писав у вступі до неї: «Язик — є то най-чеснішим даром природи... В нім являє ся душа народа, степень єго просвічення, глибина або міль єго мислей, єго присмот-рюванє ся природі і її дійствій. Є то вели-чественний, із много голосів зложений краснозвучний голос народа... А если язик прозовемо великою, многосложною, со-гласною музикою народа, то словесність буде прекрасним і вірним єго образом» І9в. Переконаність у потребі пильного захисту цього найдорожчого скарбу вітчизняної духовної культури Шашкевич черпає в усвідомленні великих заслуг і слави рідної писемності — «слава із ней досі гуде світом слов'янським», «Бояновому чудую-ться ще й нині». Щоб зробити доступним для сучасників «Слово о полку Ігоревім», Шашкевич одним із перших в українській літературі здійснює його поетичний переклад (зберігся лише уривок — «Плач Яро-славни»). Велич «Слова о полку Ігоревім» служить яскравим доказом безсмертя вітчизняної культури та її могутніх невичерпних потенцій для дальшого розвитку. Тому Шашкевич і ратує не лише за збереження, а й за максимальне використання вікових культурних і мовних традицій минулого при формуванні нової літератури. Про це він писав, зокрема, у начерках проекту фонетичного письма. У дусі властивих йому прагнень до всебічної демократизації культури Шашкевич знову застерігає від спроб творити літературу лише «для малої часточки народа, світом вченим званої» і наполягає на тому «лише щоб цілий нарід з нашого письма і з того, що вміємо, хоснував» І97. Історична смі- ливість і прогресивність подібних тверджень безсумнівні. Не треба забувати, що у той час далеко ще не були переборені переконання, ніби простий народ не доріс до великої літератури, не потребує і не розуміє її. Важливим було те, що Шашкевич з своїми друзями не лише у теоретичних виступах ратував за розширення можливостей української літературної мови, за демократизацію нової літератури, а й намагався звести до цього художню практику. Це дало підстави І. Франкові високо оцінити новаторський характер діяльності Шашкевича, «свіжий і оригінальний» «індивідуальний дух, суб'єктивний характер його поезії, який живився традиціями української народної творчості й літератури, сучасних європейських літератур, надихався ідеями слов'янського відродження» (29, 43). Не випадково Шашкевич за порадою Срезневського взявся за переклад «Краледвірського рукопису» та «Суду Лю-буші» В. Ґанки. Закинутий долею у глухий провінційний закуток, позбавлений, як він говорив, «всяких, навіть найконечніших, засобів до життя та гноблений крайнім убожеством і нуждою» 198, тяжкохворий Шашкевич протягом п'яти останніх років життя був майже повністю відірваний від культурної атмосфери краю. Дуже рідко, з великим запізненням надходили книжки й інформація про літературні новини Росії й України, викликаючи надто емоційні оцінки, подібні, скажімо, до справжнього панегірика альманахові «Ластівка». Надсилаючи своєму приятелеві М. Коз-ловському альманах та ще кілька випадково одержаних книг з України, Шашкевич захоплено писав: «Несеся воздухами до Вас, мої миленькії, шпарка ластівка, ой ластівка ж то, ластівка! Такої ще ніхто зроду не бачив, бо не то іно, що гарно виспівує та щебече, та так, мов промовляє, а то іще і на зиму не ховаєся... і все літає, і все виспівує, 'що забудеш і біду, і горе, і смуток, і журбу, і здається тобі, що завсігда весна». Тут же Шашкевич ділиться враженнями про повісті Г. Квітки-Основ'яненка, особливо про «прехорошу... Марусю». В іншому листі 1М Шашкевич М. С. Твори.—С. 140. 117 Там же.— С. 142—143. 198 Терашковець М. До життєписі Маркіяна Шашкевича.— Львів, 1912.— С. 87. до того ж адресата Шашкевич просить, у свою чергу, написати йому відгук про твори М. Могили (Метлинського) та про «Ластівку» '". Зважаючи на те, в яких умовах подібні захоплені оцінки народжувались, не слід бути надто прискіпливим до них. Важливо, що за відсутності періодичних видань навіть висловлена у приватних листах літературно-критична думка ставала фактом громадсько-літературного життя і по-своєму продовжувала та розвивала певні критичні традиції. Незаперечним доказом нетлінності й цінності найкращих ідейно-естетичних традицій Шашкевича було те, що до них зверталися, на них спиралися всі наступні галицькі періодичні видання, всі письменники, які слідом за ним розвивали й утверджували на західноукраїнських землях ідеї народної літератури. ІВАН ВАГИЛЕВИЧ (1811 — 1866) Іван Миколайович Вагилевич народився в с. Ясеня на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у сім'ї священика. Під час навчання у Львівській духовній семінарії познайомився з М. Шашкеви-чем і став активним членом його гуртка, займаючи в ньому одну з найрадикальні-ших позицій. Не задовольняючись політич-но нейтральною фольклористикою, просвітницьким «ходінням в народ», він згодом кинув університетські студії і, мандруючи по селах, виступав як агітатор. За «підбурювання народу» зазнав арешту від австрійської поліції. Навіть виконуючи обов'язки священика, Вагилевич часом перебував під поліцейським наглядом за «політичне непристойні проповіді». У революційний 1848 рік Вагилевич самовільно кинув парафію і став у Львові редагувати газету «Дневник руський». Після закриття газети він вже не міг повернутися до попівських обов'язків. Тяжко бідуючи, ледве заробляючи на шматок хліба, Вагилевич намагався використовувати найменшу можливість, щоб займатися науковою роботою. У «Русалці Дністровій» Вагилевичу належали добір опублікованих в альманасі 199 Письменники Західної України ЗО—50-х років XIX ст.— С. 126, 127. українських народних пісень та вступна стаття до фольклорного матеріалу — «Пе-редговір к народним руським пісням». По суті, це була одна з перших науково-пуб-ліцистичних і критичних статей, написаних народною мовою. Як і речники всеслов'янського культурного відродження, Вагилевич вважав народну творчість, особливо пісні, дзеркалом життя народного, художнім образом його дум, прагнень, діянь, історії. У характерному для романтиків поетично-піднесеному тоні Вагилевич пише про славне минуле Київської Русі, про часи звитяжної боротьби народу проти зовнішніх ворогів. Історичний екскурс у минуле був не звичайною даниною романтичній традиції, а одним із засобів виявлення контрастів із сучасністю, пропаганди характерних для апологетів всеслов'янської взаємності ідей єдності братніх народів — особливо тих, що вийшли з єдиної історичної колиски — Київської Русі — й які спільно виступали проти ворогів. Актуальне значення мало осудження тих, хто зрікався рідного народу й поповнював табір ворогів і визискувачів, звернені у минуле інвективи мали й сучасну адресацію, оскільки далі йшлося про тих сучасних землячків — «лукавих хіснолюбців», «котрі, приставши до ворогів, чуженіли, а здвиг-шися з ними, ковали чіпи своїм браттям». Злободенно звучали різкі випади проти кріпацької неволі, сваволі й жорстокості поміщиків та їх ревних посіпак. З гнівом Вагилевич говорить про гайдуків, які «гонили... мирян півсонних на лани понужа-телів... [і] томили гірш татар». Гірким болем пройняті слова про замордованих селян, яких «кривавий піт обливав» на невільницькій роботі, яких ще й «дротяними нагайками наперано» 20°. Безперечно, і ці політичне сміливі рядки мав на увазі Франко, коли називав «Русалку Дністровую» явищем «наскрізь революційним». Вагилевич зробив одну з перших в українському літературознавстві спробу охарактеризувати проблемно-тематичні і жанрово-стильові особливості дум, обрядо-віх пісень, прагнучи пояснювати «поезію історією» (вислів Бєлінського). Цікавими й слушними були його спостереження над 200 Русалка Дністровая.— С. XII—XIII. співвідношенням і внутрішнім зв язком з історичним життям народу деяких тематично змістових і формальних особливостей пісень і дум, спроби виявити в обрядових піснях залишки дохристиянських звичаїв і вірувань. Оригінальними й плідними були також пошуки тематичної співзвучності українських народних пісень з творчістю інших слов'янських народів, намагання виявляти зв'язок народної творчості з писемною літературою. Саме у цьому зв'язку тут згадується «Слово о полку Ігоревім». До речі, згодом Вагилевич першим в українській літературі переклав «Слово» і написав польською мовою широкий коментар до нього. З тим, щоб чіткіше уявити місце творців українського фольклору в єдиній слов'янській сім'ї, в альманасі не лише емоційно передавався зміст вітчизняних творів, а й наводилися зразки народної творчості братніх слов'янських народів. Як відомо, інтерес до творчості споріднених народів був властивий, особливо в часи романтизму, багатьом аналогічним російським, польським, чеським, словацьким, сербським виданням. Процес формування національної самосвідомості і самобутньої літератури, очевидно, вимагав усвідомлення свого місця в світовій культурі. Пієтичне схиляння перед чеськими «бу-дителями» було характерне для всіх учасників Шашкевичевого гуртка. «Русалка Дністровая» щедро черпала ідеї (виражені, зокрема, в епіграфах до альманаху та його окремих розділів) зі знаменитої поеми Яна Коллара «Дочка Слави», яка проголосила ідеї всеслов'янської взаємності, ідеї свободи й протесту проти будь-якого поневолення. Вагилевич переклав вісім сонетів цієї поеми — саме тих, що були найбільш співзвучними прагненням українського народу до самобутнього політичного і культурного розвитку. Звичайно, для глибоких і аргументованих порівняльних характеристик творчості різних народів потрібно було мати більше матеріалів, літературної інформації^^іж її мали діячі «Руської трійці». На брак таких матеріалів постійно скаржились галичани у своїх листах до зарубіжних та російських кореспондентів. У цих же листах вони намагалися ширше інформувати світ про факти галицького культурного життя. В одному з листів до М. Погодіна Ва-гилевич" розповідав про праці своїх/земляків — Й. Левицького, М. Лучкая, Д. Зуб-рицького, даючи кожному влучні характеристики. Вагилевич запевняв, що галичани «желали бн покороче сблизиться с русскою словесностью», а тому дбав про те, щоб і у росіян склалися правильні уявлення про галицькі літературні справи2Ш. Порушені у статті «Передговір к народним руським пісням» думки Вагилевич розвиває й у тодішніх своїх листах. Так, у листі до М. Максимовича від 7 березня 1837 р. він говорить про історичну й етнічну спільність західних і східних українських земель, а на цій підставі — й потреби єдиної, спільної літератури. У справі творення такої літератури першочерговою умовою Вагилевич вважає необхідність глибокого вивчення свого народу, його минулого і сучасного («преж-ність і теперішність, взаїмною переймою зілляті і зав'язані»), його мови «з усіма наріччями і піднаріччями» 202. Щоб уточнити конкретні завдання й можливості галичан, Вагилевич прагне з'ясувати, «на якім ступені здешняя южно-руська словесность», по суті, робить критичний огляд книжкової продукції галичан початку XIX ст.— Лучкая, Левицького, Се-маша, Лозинського, Верещинського, Блон-ського та ін. У підсумку вийшов «вельми сумний образ нашої починаючоїся словесності». Причину цього Вагилевич вбачає і в несприятливих політичних та цензурних умовах, і в бракові освічених ентузіастів, і в тому, що більшість із названих діячів не знають «ні миру, ні язика», погано знають «жизнь словесну наших собратей» із Східної України, а також у тому, що супротивні сторони здіймають гучні, але схоластичні й непотрібні мовні суперечки (Твори, с. 196— 197).'А як писав Вагилевич у листі до П. Й. Шафарика, «ніт немилішої распрі на обширі словесності, позаяк азбучна», бо «в ній, опроче нудної звяжиручі, не токмо що времня марнується, але і ненависть розсівається» (Твори, с. 202). Можливо, саме тому він не захотів устря- м[ Московский наблюдатель.— 1836.— № 7.— С. 75. 202 Шашкевич М., Вагилевич І., Головаць-кий Я. Твори.— К., 1982.— С. 195. Далі посилання на це видання подаються у тексті: Твори. вати у полеміку з «азбучними колотниками». «Левицький печатає в Перемишлі замітки о «Русалці Дністровій», де мені ся найбільше дістало, але я нічого не відповім»,— писав Вагилевич Я- Головацькому, який тоді від полеміки не втримався (Твори, с: 207). Свой надії на те, що «будучі веремня про нас і про нашу словесність принесуть ліпші пади та луччі долі», Вагилевич пов'язує з ширшою інформацією про шляхи літературного розвитку Росії й України, з прагненням міцніше ввійти при підтримці всеслов'янських «будителів» — Шафа-рика, Коллара та ін.— «у загал слов'янський», щоб «нашу словесність тельмом загородити на ціпких підвалах», щоб і галичани швидше увійшли «в жизнь європейську як народ, уцивілізований при-кметно до руху і потреби веремня» (Твори, с. 206). На початку 40-х рр. Вагилевич готував критично-біобібліографічні описи стародруків, написаних українськими письменниками польською та латинською мовами, а також «обозреніє»^ чи «начертанє», історії словесності. Ці матеріали він зго- дом використав у відомій статті «Замітки о руській літературі» (1848). Займався Вагилевич і мовознавчими студіями. У праці «Огатаіука ]'егука та-1огизкіе£0» та статті «Розправа о язику полудневоруськім» висловлювалась думка про те, що українська мова — самостійна у сім'ї слов'янських і спільна для всіх частин українського народу. Тому й літературний процес на західноукраїнських землях розглядався як спільний з таким •процесом Східної України. У названій статті Вагилевич подавав і деякі відомості з української літератури. Були вони скупими і неточними, бо, як зізнавався він у листі до І. Срезневського (10 липня 1844 р.), йому були зовсім невідомі твори П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, О. Шпигоцького, І. Бецько-го. Прохаючи тоді ж Я. Головацького прислати українські книжки, Вагилевич додавав: «Добре би було, абись написав і оцінку кожного сочиненія, а я на тебе ся покличу» (Твори, с. 206). Але Головаць-кий, очевидно, нічим не міг допомогти, бо у наступних листах до Срезневського Вагилевич повторював майже ті самі прохання. Втім, на той час деякі з українських видань — альманахи «Ластівка», «Молодик», «Киевлянин» — вже були ним одержані й опрацьовані. Як і Я. Головацький, Вагилевич не тільки пропонував М. Максимовичу деякі свої матеріали до наступних випусків «Киевлянина», а й висловлював критичні зауваження та доповнення до розвідки Максимовича «О стихотворе-ниях червонорусских». Загалом схвалюючи цю доброзичливу й кваліфіковану розвідку, Вагилевич писав її авторові: «Жаль лише, що Ви віддалений, бо вблизу много іначе би-сте виділи» (Твори, с. 205). Свої уявлення про шляхи літературного відродження Галичини Вагилевич виклав у програмі очолюваного ним «Дневника руського». «Народність,— писав він,— єсть найголовнішою вимінкою в тому, аби народ прийшов до розвитія політического, а через те почув сам себе і порозумів свою судьбу». «На одголос вольності, котрий іде що молнія, по всіх кутах Європи і кличе до нового життя всі її народи» піднімаються в революційні дні й українці, і поляки — «товариші вспільної судьби, аби мали уділ в будущім, яке єсть приречене народам вольним». Саме тому газета поставила собі за мету «опікування ся народністю руською, причинення ся до її свобідного і независного розвиття, а при тому — удержування згоди і єдності з миром сопле-менної народності...». Одним із основних засобів здійснення цієї мети Вагилевич вважав «просвіщеніє народне» за допомогою літератури. Народові, «котрий ся почуває сам в собі і має перед собою велике будуще», необхідно глибше пізнати свою історію, культурні здобутки, на яких можна зводити нову літературу203. Серед матеріалів, які мали служити цій меті, були і «Замітки о руській літературі», що друкувалися у трьох номерах (5, 6, 9) газети,— перший у Галичині широкий науковий огляд української літератури від давнини до сучасності. Вважається, що це начерк великої дисертаційної роботи, яку готував Вагилевич, прагнучи одержати кафедру у Львівському університеті. Написана вона дещо хаотично, з численними повторами. У гарячковому редакційному ритмі редактор, певне, не мав часу досконало організувати й обробити зібраний матеріал. (Згодом таку роботу здійснив І. Онишкевич, який передрукував статтю в «Руськой библиотеке», 1884, ч.З.) Огляд літератури Вагилевич починає від пам'яток Київської Русі. За усталеною традицією, найвищим досягненням тих часів аетор вважає «Слово о полку Ігоревім» —'поему з «рідкої краси описами». Далі у зв'язку з процесом формування української мови розглядаються твори К. Ставровецького (Транквіліона), Л. Барановича, І. Галятовського, Ф. Про-коповича, Д. Туптала, С. Климовського. Власне, Вагилевич намагається лише більш-менш детально розкрити теми й зміст творів, як правило, уникаючи їх критичних оцінок. Високу оцінку він дав лише «Лексикону славеноросскому» П. Беринди. Іноді Вагилевич відзначає художню недовершеність творів, але не ганить їх авторів, очевидно, вважаючи таке явище історично обумовленим. Зумів він помітити, що вже з середини XVIII ст. «появляє- ться стремленіє розвитія руської літератури, одвітной потребам і духові народному», і підкреслює, що «се стремленіє сталося конечністю» 204. Початок «нової доби літератури» Вагилевич пов'язує з появою світської літератури та фольклорних збірок М. Цертелє-ва, М. Максимовича, І. Срезневського й особливо творів І. Котляревського. Він вважає, що «Енеїда» «буде всегда оздобою літератури», й виділяє в ній «невимушений гумор і стремленіє представленія лихого в звичаях і обичаях своїх краян». Достоїнства «Наталки Полтавки» автор вбачає в «різкім зачерку характерів», а «Москаля-чарівника» — у «меткості в роз-витію»205. Вагилевич підкреслює, що на цьому етапі саме «Харков бил средоточієм про-свещенія руского», згодом його вплив поширився на інші частини України, зокрема Галичину. Втім, очевидно, авторові не були відомі перші харківські журнали, а тому про П. Гулака-Артемовського — «одного з найперших поетів руських» — він говорить лише зі слів О. Євецького — автора статті у варшавській газеті «Ден-ница-.Іиіг2епка», повторюючи й деякі його помилкові судження. Не знав Вагилевич не лише перших творів Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, а й деяких українських (які навіть називає неправильно), але загалом дає першому українському прозаїку досить високу оцінку за те, що він «взял собі за задане представити в різки < очерках многообразноє житє миру, що при своєй знаємості серця людського в розмаїтім положеню уміє іскусно доказати». Звідси — «такоє совершенство в окре-мішніх характерах і свіжіть барв». Звернув увагу автор на чисту, плавну мову творів Квітки. В іншому місці відзначалася й «Сердешна Оксана» за «різку одтін-ку характерів»т. Переслідуючи мету дати читачам якнайбільше фактичних даних про українську літературу, Вагилевич не виявляв особливої критичної розбірливості й однаково «знакомитими поетами» називає різних за ідейним спрямуванням та художньою майстерністю письменни- Дневник руський.— 1848.— № 1. 204 Там же.— № 6. 206 Там же.— № 9. "• Там же. 4 8—289 ків — Т. Падуру і А. Метлинського, М. Ко- штаби й розмах літературного руху на стомарова і Т. Шевченка, Є. Гребінку і Україні. По суті, з усіх тодішніх галиць-Л. Боровиковського. ких письменників Вагилевич виявив най- Перелічуючи відомі йому твори кожне- повніше, найснстематичніше і найглибше го письменника, Вагилевич дає їм короткі розуміння характеру української літерату-характеристики, іноді досить влучні. Так, ри та її значення для культурного проие-він виділяє «ліричеську поезію» Л. Боро- су Галичини. виковського, «гарную чувственность» Очевидно, слід дивуватися не стільки з В. Забіли, «красні думки» М. Петренка, окремих фактичних неточностей, скільки з віддає належне і перекладам та переспі- проникливості Вагилевича щодо оцінки вам із слов'янських і західноєвропейських ряду літературних явищ. Адже недостатня літератур. поінформованість про український літера- До деяких письменників Вагилевич по- турний процес характерна тоді була не вертається кілька разів, оскільки значна лише для читача, а й для деяких їхніх частина огляду побудована не за письмен- кореспондентів з Росії та України. На никами, а за книжними чи альманахови- брак матеріалів скаржився Л. Боровиков-ми виданнями. Саме так характеризую- ський, працюючи над оглядом української ться альманахи «Ластівка» Є. Гребінки літератури, а про того ж Боровиковського та «Сніп» О. Корсуна — переказується їх не мав ніяких матеріалів М. Костома-зміст без спроби аналізу та оцінок. ров — автор «Обзора сочинений, писан- Про твори Шевченка в «Ластівці» дає- ннх на малороссийском язнке», опубліко-ться лише статистична довідка: «Т. Шев- ваного в альманасі «Молодик» (1844). Не ченко в образі із життя миру демонологі- треба забувати, що й українська літера-чеського — „Причинна" і в елегії на честь турна критика тоді робила лише перші Котляревського, окреме того єсть еще от- кроки. ривок із єго поеми „Гайдамаки"». В ін- Розглядаючи галицьке літературне від-шому місці про нього сказано дещо де- родження як прямий наслідок впливу тальніше: «Шевченко, знакомитий поета, східноукраїнської літератури, Вагилевич іздал свої вірші під написом «Чигирин- планував саме йому відвести кінець свого ський кобзар» (Петерб., 1840, втор. ізд. огляду. Але спромігся він торкнутися ли-1844), в котрих полно ревного чутія; межи ше початків цього процесу — дав оцінку ними відмічаються «Іван Підкова» і «Та- творчості та мовним принципам І. Мо-расова ніч», із іншого взгляду ударяєт гильницького, Й. Левицького. Припинен-«Катерина». Окреме того іздал еще пое- ня виходу «Дневника руського» завадило ми: «Гайдамаки»..., «Тризна»..., «Гама- Вагилевичу розповісти про діяльність лія»..., де ся отбиває великий талант дра- «Руської трійці» й літературне життя ЗО—• матический». За якимись джерелами дові- 40-х рр. Своєрідним продовженням студій дався Вагилевич і про те, що «в руко- над галицькою літературою було просторе писі зостаєт превосходная єго поема дослідження польською мовою «Писателі „Кавказ"» 207. польські — русини», про роботу над яким Звичайно, як для кінця 40-х рр. відо- Вагилевич повідомляв Я. Головацькому мостей про Шевченка тут наведено недо- у листопаді 1843 р. (рукопис зберігається статньо, що пояснювалось рівнем поінфор- у Львівській науковій бібліотеці) (Твори, мованості автора огляду. З цих же при- с. 20). чин деяких письменників він лише нази- Перший на західноукраїнських землях ває (А. Шпигоцький, В. Забіла, П. Куліш широкий і цілісний огляд єдиного, спіль-та ін.), бо про них «зовсім нічого не вмію ного українського літературного процесу повісти». Траплялися й суттєві пропуски: відіграв позитивну роль у збудженні но-навіть не згадані імена І. Вишенського та вих ентузіастів на ниві української куль-Г. Сковороди. Проте і за цих умов, при тури, прислужився посиленню зв'язків з бібліографічно-описовому лаконізмі й ес- літературою Східної України.; Вже на-кізності ряду місць огляду, все ж автор ступного року стаття стала відома в Росії давав досить широке уявлення про мас- та на Україні — її було згадано зі спів- чутливою оцінкою у статті «Язьік Юго-Западной Руси», опублікованій у «ЖМНП» (1849, № 9). І. Франко вважав, що «Замітки» Вагилевича «з многих поглядів цінні», і, зокрема, відзначав оригінальні думки про Котляревського (31, 328). Як відомо, у ранні періоди розвитку національних літератур, у часи, коли й істо-рико-наукові, літературно-критичні праці ще не досить диференціювались, важливе значення мали фольклористичні та етнографічні студії, які нерідко ставали базою, матеріалом художньої творчості. До таких матеріалів виявляли постійний інтерес багато російських і українських письменників — від Пушкіна і Гоголя, Шевченка і Марка Вовчка до їх пізніших послідовників. Як свідчив П. Лукашевич, Т. Шевченко, читаючи поему І. Вагилевича «Мадей», висловлював побажання, щоб автор описав «народ руський, живучий в Карпатах». Власне, Вагилевич це робив протягом багатьох років, опублікувавши в празькому «Часописі чеського музею» ряд статей про побут і звичаї гуцулів та бойків. Підготував, але не опублікував свого часу такі ж статті про лемків. Досліджуючи історію психічного складу, людських характерів, Вагилевич щоразу звертається до народної творчості. Значний інтерес являла собою «Слов'янська демонологія», частково опублікована у згаданому часописі, її зв'язок із художньою літературою теж безперечний. Але, як і чимало інших етнографічних, фольклористичних, мовознавчих праць, ця розвідка залишилася у рукопису. Відірваний від активного громадського і культурного життя, постійно переслідуваний матеріальними нестатками, хворобами, Вагилевич не мав змоги опублікувати все ним написане. Але й те, що побачило свого часу світ, прислужилося справі становлення літературознавчої науки і літературної критики на Україні. Чимало висловлених ним ідей і спостережень зберігали своє значення й у подальші періоди розвитку української літератури.
ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ (1814—1888) Яків Федорович Головацький народився у 1814 р. у с. Чепелі на Львівщині в сім'ї священика. Ще під час навчання у Львівській нормальній школі та гімназії він за- яків головацький хопився мовами і народною творчістю, історією й культурою слов'янства. Історико-етнографічні й фольклорні інтереси поглиблюються і розширюються після вступу на філософський факультет Львівського університету у 1831 р., особливо після зустрічі з М. Шашкевичем та І. Вагилеви-чем. Багато у цьому відношенні значило перебування Головацького в 1834 р. у Пеш-ті, куди він прибув для продовження навчання. Тут він познайомився, а згодом і близько заприятелював з одним із пропагандистів слов'янського відродження й культурної взаємності — Яном Колларом, а через нього — й з іншими культурними діячами — сербом Г. Петровичем, хорватом Ф. Курелацем. У цьому колі остаточно визрівають літературно-наукові плани Головацького. їх допомогою (зокрема, Г. Петровича) скористалася «Руська трійця» у справі видання «Русалки Дністрової». Науково-літературні й громадські контакти зі слов'янськими побратимами тривали у Головацького протягом усього життя. У «Русалці Дністровій» Головацький крім художніх творів і записів народних пісень вмістив характерну для його інтересів бібліографічну статтю «Коротка ве-домость о рукописах славянських і руських, находящихся в книжници монастиря св. Василия Вел. у Львове». Опис 23 старовинних рукописних книг теж служив справі обгрунтування значних історичних традицій тієї літератури, біля відродження якої заходилися молоді ентузіасти. Репресивні заходи офіційних властей, вжиті до видавців «Русалки Дністрової», звузили літературно-наукові можливості Головацького і його друзів, але не змінили характеру їх діяльності. Можливо, Го-ловацькому, який завжди відзначався в колі друзів своєю політичною поміркованістю, додали лише більше обачності- й обережності, хоч він все ж розширює зв'язки з літераторами Росії й України — М. Максимовичем, І. Срезневським, О. Бо-дянським, М. Погодіним. Своєрідним громадсько-культурним маніфестом прозвучало патріотичне послання Головацького «І. Срезневському з нагоди єго перебування в Ужгороді та Львові» (1842), де висловлена радість від становлення братніх стосунків і проголошено програмний заклик: «І зв'яжімся руські діти,— Свою пісню заспіваймо, Своєй сили добуваймо...» Культурне єднання зі Східною Україною і Росією було необхідним, оскільки діяльність невеликої купки галицьких ентузіастів постійно зустрічала опір з боку не тільки властей, а й тієї частини галицької інтелігенції, яка вороже ставилася до будь-яких спроб надати літературного статусу мові простого люду. «Шкода лишень,— писав Головацький О. Бодянсько-му,— що галицьким писателям так мало знакома молода література малоруська на Україні, через що дуже збиваються з дороги народного слова і одні впадають в польщизну та й псують чистонародний, изустний язик, котрий так прекрасно цвіте в піснях народних, а други, хотячи его прибрати і прикрасити из церковно-слов'янського язика взятими формами, впадають на друге бездорожьє, котре тілько літ не дало розвитися істинно народній словесності і відклоняться від тої непри-нужденності щиросердечної, а разом і благородної простоти, котрою лиш простона- родний южноруський язик похвалитися може... І у нас заноситься на суперечку меже чисто народним слогом та й межи мішаним макаронізованим» 208. Головацький не тільки інформував І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бо-дянського, П. Лукашевича про факти галицького культурного життя, а й давав критичні оцінки збірок українського фольклору Вацлава з Одеська, Й. Лозинсько-го, Паулі Жеготи, характеризував «Русалку Дністровую», тенденції і рівень літературного розвитку. Появу літератури народною мовою він порівнював із «священним вогнем», який «тихо розжаровився, щоби ще ясніше розсвітити пітьму нашого обзора». Пробудження галицької «здріма-лої народності» Головацький пов'язує передусім з прикладом інших слов'янських народів та Східної України. У листі до Максимовича з приводу виходу «Киевля-нина» Головацький писав: «Іздавання Вашого «Киевлянина» буде для всієї Южної Русі средоточієм умственного сообщенія і розширення світла, которого промені, дасть біг, і на галицьких сусідів падатимуть» (Твори, с. 309). Показово, що культурне відродження Галичини ставиться у пряму залежність і від того революційного «грому, котрий у сусідстві загимів»209. Під явним впливом того «грому» Головацький одважився на виключно політичне гостру статтю «Становище русинів у Галичині», опубліковану в журналі Иордана «^ЬгЬйсЬег (иг 51а\УІ5сЬе Іліегаіиг» (1846) під псевдонімом Гаврило Русин. Він простежував історію Галицької Русі від часів прилучення до Австрії, малював жахливі картини зубожіння народу і підносив голос за ліквідацію кріпосного права («Скасування панщини або заміна її грішми була б найбільшим бажанням для Галичини») . Основна ідея статті — протест проти національного гноблення, розпалювання національної й релігійної ворожнечі, проти нехтування культурно-духовним розвитком українського народу. Хоч автор пробує апелювати до уряду в справі національно-культурного відродження Русі та боротьби з полонізацією 208 Савченко Ф. Західна Україна в листуванні Головацького з Бодянським (1843—1876).—К., 1930.—С. 13—14. кд Там же.— С. 7. краю, ці апеляції тонуть у пристрасних філіппіках проти винуватців духовного зубожіння народу, передусім «аморальної бюрократії», вищого духовенства, українського панства, ренегатської й корисно-любної інтелігенції, які зраджують рідний народ і перетворюються на його ворогів і гнобителів. Саме тому поле національної культури занедбане, в Галичині немає ні українських шкіл, ні часописів, ні літератури. Щоправда, зауважує автор, не краще становище українців і в Росії, де поміщики теж нещадно визискують кріпаків, а уряд підозріло дивиться на найне-винніші культурні заходи українською мовою, але це порівняння йому потрібне лише для того, щоб заохотити австрійську корону до більшої національної лояльності. Розрахувався Головацький і з колишнім цензором та переслідувачем «Русалки Дністрової» В. Левицьким, затаврувавши його «прихильність до єзуїтських принципів». Для нього, як і для прісних із вищого кліру, автор взагалі не шкодує най-ущипливіших характеристик. Ці «жадні до наживи невільники черева», прикриваючись святими молитвами, перетворюють на власне багатство «кривавий піт... підданих і віруючих». Дослідники вже звертали увагу на разючу схожість подібних характеристик духовного кліру і знаменитих інвектив І. Вишенського 21°. Прозоре наслідування стильових прийомів і лексичних засобів великого полеміста, певно, теж мало продемонструвати міцність і живучість традицій українського письменства. Стаття Головацького справила величезне враження і на тих, хто солідаризувався з автором, і на табір його ворогів. Одні заповзято її прокламували й поширювали, а другі переслідували й забороняли. Мав рацію Франко, назвавши її найсміливішою політичною маніфестацією напередодні грозового 1848 року і скасування кріпацтва в Галичині. Це був, можливо, найвищий злет громадянської мужності «проскрибованого» і переслідуваного Головацького, який після урядового покарання за «Русалку Дністровую» поневірявся у провінційних закутках і був у своєму селі «душипастирем і учителем, і порадником... і господарем, і орачем, і скотарем, і підпомічником, і найбільшим паном у селі і найТЗіднішим слугою»211. Справжнім громадянським подвигом можна вважати і спроби Головацького займатися навіть у таких умовах літературною і науковою працею. У зв'язку з підготовкою видання «Приповідок» Ількевича (1840) Головацький висловлює своє розуміння цінності подібних книжок, які пишуться «ані для царя, ані для магнатів... ані для попівської касти... але для народа і народолюбців»212. Намагаючись познайомити з життям рідного народу своїх братів у Росії, він опублікував у журналі «Москвитянин» (1848) історико-етнографічну розвідку «Великая Хорватия, или Галицко-Карпатская Русь». Дещо перероблений її варіант згодом був уміщений в альманасі «Вінок русинам на обжинки» та «ССМ». Працює у цей час Головацький і над проблемами історії рідної мови та літератури. У 1843 р. він приготував статтю «Язик руський і его відміни», у якій розкривав високі якості української мови («краснозвучен, повний, поважний, сильний, свободнии»), переконано твердив, що літературну мову та її граматику можна і слід формувати тільки на наріччях, які «у низьких хатинах межи убогим миром тихенько ростуть». Ця думка ще чіткіше була висловлена у другій редакції статті під характерною назвою «Очерк истории словесности й язика Южной Руси про-глядом деяний народа, его образование й просвещение»: «Язик изустний народа є запевне правдиве і перше жерело для письменного язика, бо в устах народа най-чистейше заховуються все форми, целий лад і склад язика, правий дух его» 213. Коли під час тимчасової цензурної «відлиги» проектувалися українські періодичні видання, Головацький разом із своїм братом Іваном планував випуск періодичного фольклорно-етнографічного та літературного збірника «Галичанка», який по- 210 Петраш О. «Руська трійця».— К., 1986.— С. 135. 211 Возняк М. С. У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича.—Львів, 1936.—Ч. 2.—С. 323. 212 Записки Наукового товариства імені Шевченка.— 1907.— Т. 56.— С. 178. Далі: ЗНТШ. 213 Ваврик В. В. Яков Федорович Головацкий, его деятельность й значеиие в галицко-русской словесности.— Львов, 1925.— С. 19. винен був наслідувати традиції «Русалки Дністрової», зміцнити й поглибити процес єднання Галичини з Україною. Для цього збірника Головацький (за допомогою 1. Срезневського) готував життєписи тих українських письменників, чиї твори мали тут публікуватись,— І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиков-ського, І. Срезневського, А. Метлинського (Могили), М. Костомарова (Галки), С. Писаревського, О. Шпигоцького, а згодом Т. Шевченка. Сюди ж призначалася рецензія на альманах «Ластівка». У рецензії на «Ластівку» Головацький зробив спробу охарактеризувати український літературний процес загалом. Він оглянув майже всі художні й фольклорні збірки, окремі твори українських письменників, які з'явились слідом за «несмертельним Котляревським». Назвавши твори, вміщені в «Ластівці», рецензент деяким з ним дав короткі характеристики. Серед прозових творів Головацький виділив «прекрасну казку Основ'яненкову» «Сердешну Оксану», зміст якої високо оцінив з погляду моралі, а форму — з точки зору мови «в усіх своїх красотах». Говорячи про глибоке знання життя і духу народного, людського серця, автор у піє-тичному захваті навіть твердив, ніби «незрівнянний, несказанний Основ'яненко оснував чистонародну словесність, якою жоден народ похвалитися не годен»(!). У творчості Квітки Головацький високо цінує і «поважні» повісті, які здатні «розжалобить, що і на сльози збирає, що за душу хапле», і «посмішні» оповідання. Характеристика творчих заслуг письменника завершується таким влучним порівнянням: «О нім можно сміло сказати, що хтось сказав о Крилові,— що він перший розказав нам казку на руський лад, руським говором, руським словом, і зділав його (слово) так народним, як є пісня народна» (Твори, с. 263). Хоча Головацький за звичкою «дарови-тими» письменниками називав майже всіх від Г. Квітки-Основ'яненка і М. Костомарова до графоманів Карпенка й Купрієн-ка, але на честь естетичному смаку рецензента навіть серед найвизначніших письменників виділяється Т. Шевченко, в поезіях якого він вбачає «особливо гли^ боке чувство і дар прекрасного народного вислову і буйного ізображення». До вда- лих спроб проникнення в особливості індивідуальної поетики можна віднести й спостереження над лірикою і байками Л. Боровиковського, який «відличається від других силою помишленій, величними гадками і короткістю слова». Вважаючи у підсумку, що твори альманаху — «усе воно красне, все народне, без найменшого знаку наслідування чужини», Головацький не утримується і від суттєвих критичних зауважень. На його думку, художня форма, зокрема лексична й стильова сфери, окремих творів не відповідає змістові. Так, Гребінчин переклад поважної «Полтави» Пушкіна «зовсім закидає на лад Котляревського». «Все красне, коли на своєму місці»,— слушно твердить Головацький і застерігає від «мішання жартівливих вираженій в поважне діло», коли вжите не до місця одне слово «всю повагу і красоту попсує». А подібні закиди можна робити навіть і Квітці-Осно-в'яненку. Проникливе і глибоко сказано про Котляревського, який своєю «Енеїдою» «закляв школярську класичність навіки, а створив новий світ народної поезії, ще до романтики у поляків і росіян він уже поняв народну поезію...» (Твори, с. 263— 264). На жаль, ця думка тут не розвивається, бо стаття залишилась незакінченою, але до характеристики місця й значення Котляревського в розвитку української літератури Головацький повертався не раз у своїх пізніших виступах і статтях. Широким видавничим намірам братів Головацьких не судилося здійснитися. Зі зміною в країні політичного клімату змінювалися й видавничі можливості, а з ними — й реальні плани. В альманасі «Вінок русинам на обжинки», який з'явився з благословення цісарських властей, не могло бути жодної прямої згадки про Україну й Росію. Щоправда, у передмові до великого розділу сербських народних пісень Головацький все ж підкреслював спільність культурного життя слов'янських народів, яка веде свій початок ще від часів Київської Русі. Особливостями історичного розвитку та національного характеру народів намагається він пояснювати і особливості різних жанрів національного фольклору. На статті відчувається вплив відомої книги О. Бодянського «О народной поззии славянских племен». Деякі ж спостереження і міркування позначені оригінальністю і не позбавлені слушності. Наприклад, своєрідний метод творців українських козацьких пісень і дум, історичну умовність поетичних форм Головацький визначає так: «У наших думах представлено саме важне: півець русин вибирає лиш самі занимательнійші речі, дух єго самих високих вершків досягає, ніколи му знижатися нижче або оглядати все до кореня; він лиш уздрів, поняв велич, і так чудно та велично оповідає, що око уви-діло, що серце учуло,— злишнє догадайся. Що скаже, то в кожнім його слові вага і сила, бо і в ділі була сила не чимала,— на дрібні речі він слів не теряє, він по самих глибинах плавне, по плесі гуляє, а де мілкі броди, він перескочить» 214. Інтерес до народної творчості Головацький виявляв протягом усього життя, підготувавши чотиритомну збірку «Народ-ньіе песни Галицкой й Угорской Руси» (1878). Готував він і ґрунтовну наукову студію, присвячену народній творчості, у начерках і фрагментах цієї студії (систематизованих і вперше опублікованих М. Возняком у 1938 р.) міститься чимало характеристик, властивих періоду романтичного захоплення фольклором. «Пісні є найдокладніше ізображення народності, життя народного», бо тривалий час саме народні пісні фіксували, зберігали і передавали нащадкам те, що згодом стало функцією писемної літератури. Усвідом^ лення цього повинно визначати ставлення до фольклору як до історичного джерела й однієї з основ літератури, постійного й бездонного джерела краси, бо «кожне слово повідатиме діяння народу чи терпіння, страсті його», «в пісні отвирається серце народу, його спосіб думання, його гадки, його віра, його чувство». Такий лейтмотив роздумів Головацького над природою, характером народної творчості та її ролі в формуванні писемної літератури. При всій традиційності цих міркувань іноді вражають дивовижні їх перегуки з тим, що говорилося до Головацького і після нього рядом визначних письменників і вчених. Пісні «більше нам толку, більше світла дадуть на обьяснення старини ру- 214 Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.-Ч. 1.—С. 156. Поможем в написании учебной работы
|