Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Історія української літературної критики. – С. 28 – 30, 89 – 108.




 

У перші три десятиліття XIX ст. куль­турно-освітня робота на західноукраїнсь­ких землях перебувала у повному занепа­ді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, ру­мунською та церковнослов'янською мова­ми. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, нав­коло яких гуртувалися й представники української інтелігенції.

Перша слов'янська граматика, що ви­йшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базу­валася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу на­близити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав.

Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу при­клад російської і нової української літе­ратур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. тут активізуються збиран­ня й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про мож­ливості й форми оригінального літератур­ного розвитку рідною мовою.

Знаменним явищем у цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесасіїо», де відстоювалася ідея самобутньої українсь­кої літератури на народній основі, а та­кож різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «сво­го часу явищем наскрізь революційним» (26,90).

Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за ство­рення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України.

Демократичні й прогресивні ідеї прого­лошувалися і у передмові («Передслів'ї») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я. Головацького і М. Шаш­кевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наоч­ною ілюстрацією літературних можливос­тей українців Галичини.

Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб ней­тралізувати вплив «Русалки» на патріо­тично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих ви­давців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури.

Навколо альманаху здійнялася й кри­тична баталія. Програмний характер «Ру-

салки» збентежив й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народ­ним змістом і фонетичним правописом53. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наяв­ність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити.

Заповзяту упередженість й. Левицько­го засуджував Я. Головацький, справед­ливо закидаючи йому: «Не було що кри­тикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той ступір, не питає, що під него у ступу впа­де, чи зерно, чи що, товче» и.

І. Франко писав про «Русалку Дністро­вую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполо­шив усі власті церковні й світські і ви­кликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93).

«Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування, й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літе­ратурний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засу­джуючи все, що мало хоч мінімальну орі­єнтацію на живу мову й народні інтереси.

Після передруку цієї статті в журналі Йордана «^ЬгЬйсЬег їйг ЗІашізсЬе Ьііе-гаїиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею й. Левицького, писав й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сто­рони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оці­нювати річ, а не особу, а обов'язком кри­тики є сторонити від глузування, від яко­го світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував

и Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226.

54 Свенцицкий И. С. МатериальІ по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174.

тенденційні закиди Й. Левицького, ви­сміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письмен­ства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ 55.

До цієї скандальної полеміки мала від­ношення й опублікована у тому ж Иорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісар­ської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибо­ке революціонізуюче враження на сучас­ників.

Прискорений розвиток нової українсь­кої літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних на­прямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літе­ратурної критики.

Віддавши шкільними поетиками й рито­риками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчува­ла вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рам­ки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у пи­семну літературу владно вливалася на­ціональна народнопоетична стихія.

Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення ідеа­лізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запе­реченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народ­ного життя з вживанням живої мови на­роду. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже

у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень.

На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого висту­пала невіддільно від чистої естетики. Об­межена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які про­тягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літератур­ними напрямами окремих критиків, есте­тичні концепції яких у динамічному про­цесі зазнавали суттєвих змін.

Маючи на увазі складність літератур­ного процесу, зокрема на Україні, в пер­шій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механіч­ної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, ви­зрівання домінант, які зрештою визнача­ють — у перспективі — обличчя даної гру­пи явищ. Говорив він і про потребу від­різняти провідне від пануючого 56.

Факти дозволяють заперечити давнє по­милкове уявлення, ніби естетичні й літе­ратурно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не зна­йшли відповідного теоретичного оформ­лення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш ціль­ну естетичну систему.

В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки-Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи ро­мантичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гула­ка-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи».

Критику засад класицистичної естети­ки й орієнтацію на романтичний напрям

65 Студинський К. Я. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.— Львів, 1909.— С. XXXIX—ХС.

56 Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65.

ЗО

можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концеп­ції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трій­ці», а згодом і М. Костомарова.

Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про пре­красне й героя літератури. Поступово ви­роблялися навички об'єктивного суджен­ня, вільного від догматизму, формували-

ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрід­ний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилю­вало її вплив на творчий процес.

Та обставина, що названі процеси про­ходили на Україні в часи активного фор­мування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла приско­реному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проб­лематику, відповідну форму й специфічні засоби.\

 

МАРК1ЯН ШАШКЕВИЧ (1811 — 1843)

Маркіян Семенович Шашкевич народив­ся 6 листопада 1811 р. у родині священи­ка в с. Підлисся на Львівщині. Тяжкі обставини життя (виключення з Львів­ської духовної .семінарії, позбавлення батьківської допомоги) зблизили юнака з простим людом, привчили до постійної наполегливої праці. Самостійно студіюючи фольклористичні збірки, історичні дослі­дження, твори діячів слов'янського відро­дження — ИІафарика, Вука Караджича, російських, а. згодом і українських пи­сьменників, Шашкевич проймається ідея­ми культурного відродження рідного краю. Він стає одним із організаторів збирання і публікації народної творчості, ініціатором заснування друкованих ви­дань, створення підручників (поряд із І. Могильницьким) для навчання дітей рідною мовою. Був Шашкевич централь­ною фігурою й у дружньому літературно­му товаристві ентузіастів «Руської трій­ці», зусиллями яких з виходом альманаху «Русалка Дністровая» (1837) закладалися

підвалини нової української літератури на західних землях України.

Перший публічний виступ Шашкеви-ча — брошура «Азбука і аЬесасИо» (1836)—це пристрасне і компетентне за­перечення асиміляційних прагнень, об­стоювання права українського народу на літературний розвиток рідною мовою. Розбиваючи доводи В. Зеленського, Й. Ло-зинського та інших літературних діячів на користь латинського алфавіту для україн­ської мови, Шашкевич наполягав на тому, щоб у Галичині «не віддалятися від схід­них слов'ян». «Література будь-якого на­роду,— писав він,— є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була^ подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі. Література є постійною потре­бою усього народу. Основна мета її і за­вдання — ширити освіту серед всього на­роду аж до окремих його представни­ків» 188.

Отже, йдеться, по суті, про те, що мовні, «азбучні» проблеми мають не лише за­гальнокультурне, а й політичне значення, оскільки безпосередньо торкаються питань політичного статусу українського народу і перспектив його суспільного розвитку. Шашкевич висловлює передові для свого часу думки про суспільний характер і при­значення літератури, про потребу творен­ня демократичної літератури для «усього народу», а не лише його панівних верств.

Звичайно, зверталася увага насамперед на форму літератури, на те, щоб не вно­сити в літературу «чужі звороти і чужий спосіб висловлювання», але загальна тен­денція полемічного виступу Шашкевича зводилася до того, щоб орієнтувати літе­ратуру на мову, зрозумілу народові, вод­ночас дбати про такий же близький і зро­зумілий народові зміст творів.

Демократичний характер мала вимога Шашкевича «учитися своєї мови не з гра­матики, а з живої мови і її літератури» 189. Останнє зауваження особливо знаменне, якщо згадати, що Шашкевич у цей час за­хоплено стежив за першими успіхами української літератури, творами І. Котля-

188 Шашкевич М. С. Твори.— К., 1973.— С. 126. Ію Тат же.—С. 130,

ревського, фольклористичними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срез-невського. Цю обставину підкреслювали згодом Я. Головацький та І. Франко.

«Саме нова українська література для нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хво­рост»,— писав Я. Головацький. Надиханий прикладом І. Котляревського та М. Мак­симовича, Шашкевич «переконався о мож­ності народної руської словесності, згадав велику гадку: утворити чисто народну сло­весність южноруську і сесей гадці вірен остав до кінця» 19°. Ця «гадка» спиралася на тверде переконання у тому, що свою здатність до літературного розвитку укра­їнська мова засвідчила багатьма пам'ят­ками давньої літератури ще до кінця XVIII ст.

У передмові до «Русалки Дністрової» — «Передслів'ї» — Шашкевич проголосив не тільки програму альманаху, діяльності «Руської трійці», а й своєрідну програму культурного відродження Галичини. Тут розкриваються ті тяжкі й несприятливі для українського літературного руху умо­ви, в яких народилися «Русалка Дністро­вая» і перші паростки літератури на за­хідноукраїнських землях.

У той час, коли інші слов'янські літера­тури досягли вже значного рівня розвитку, українська література Галичини в умовах загальної культурної відсталості краю ро­била лише перші несміливі кроки. Але, хоча «судилося посліднім бути» '", Шаш­кевич і його товариші переконані, що в народі дрімають здорові й міцні духовні сили, які належить розбудити і покликати до активного життя й дії.

Зразком нової літератури для Галичини Шашкевич вважав твори письменників Східної України — Котляревського, Квіт-ки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Максимовича, Срезневського, Гребінки: «Суть то здорові, повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрі­вати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею» 192.

Заперечуючи асиміляторські намагання і відкидаючи всілякі штучні, нежиттєві

'* Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.—Ч. 1.—С. 52—53.

Іп русалка Дністровая.—Будим, 1837.—С. III. 192 Там же.— С. IV.

Там же.— С. 8І

мовно-граматичні рекомендації, Шашкевич проголошує основне мовне правило, яко­го дотримувались автори «Русалки Дніст­рової»: «Пиши, як чуєш, а читай, як ви-диш». Це вже був не просто полемічний випад, а принципова позиція, переконли­вий вияв демократичних тенденцій у роз­витку нової літератури, свідоме підкрес­лення її спільності з літературою Східної України.

Промовистим і невипадковим був пере­гук не тільки мовноправописних, а й зміс­тових настанов, висловлених Шашкевичем у «Передслів'ї» до «Русалки Дністрової», з аналогічними принциповими засадами літературного розвитку, сформульованими Квіткою-Основ'яненком у програмній «Су­пліці до пана іздателя».

Шашкевич бачить, що його «Русалка» з'явилася «щось неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного, і доб­росердного народа твойого приймилась», але розуміє, що саме на цьому шляху — засвоєння найкращих традицій народної творчості та наслідування доброго при­кладу східноукраїнських письменників — можуть вирости майбутні успіхи літера­тури Галичини — частини єдиної націо­нальної літератури українського народу. З'ясовуючи джерела, базу, шляхи і засо­би культурного відродження Галичини, Шашкевич, як і діячі культурного відро­дження інших слов'янських народів — Ша-фарик, Юнгман, Вук Караджич, як і його старші побратими зі Східної України — М. Максимович та І. Срезневський, відчу­ває потребу уважного використання най­кращих історичних традицій минулого рід­ного народу.

Зі спадщини його цікавить лише те, що «різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з перед-віка до нас». Як відомо, актуалізація жи­вотворних національних скарбів скрізь і завжди входила до просвітительських про­грам як неодмінна запорука створення самобутньої культури, що виросла на на­ціональному грунті і відповідала духовЛ/ ним запитам свого народу.

«Чужина нас займає, чому ж би наши-на не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом» 193,— такими словами Шашкевич проголошує патріо-

там же.— С. 82.

тичний заклик до діячів рідної літератури, заклик, який у 20—40-х рр. різними мова­ми повторювався хкрізь, де формувалися основи національних літератур.

Рідна «старина» приваблює Шашкевича як «дзеркало, як вода чистеє» життя і дум предків, як «великий образ» минулого, як незаперечний доказ закономірності прав народу на. самобутній культурний розви­ток. Нова література, творення якої про­віщала «Русалка Дністровая», у такому випадку виступала закономірною ланкою історичного процесу розвитку . культури українського народу.

Пізнання народу («пізнай себе!»), його заслуг і слави — неодмінна основа роман­тичних теорій народності літератури. Ге­роями такої літератури повинні бути ті, що були героями життя й боротьби за світлі ідеали народу,— люди типу Богда­на Хмельницького, Северина Наливайка.

Подібно до інших письменників-роман-тиків Шашкевич пильно вивчає героїчне минуле, пише спеціальну розвідку «О за-порожцьох і їх Січі» (опублікована після смерті у журналі «Зоря», 1882, № 10),

статтю пр.о Богдана Хмельницького (не збереглася), нагромаджує матеріали з іс­торії козаччини для якоїсь більшої праці. Частину цього матеріалу він використав і для власної поетичної творчості.

Характерно, що славне, героїчне минуле виступає не лише як об'єкт патріотичної гордості й замилування, а й як зразок для сучасності, як поклик до непокори і бо­ротьби проти сучасних «тяжких мраків». Не випадково поряд з творами на історич­ному матеріалі з'являються твори про сум­не сучасне і про тих, хто не мириться з ним,— опришків, народних месників.

Властива західноєвропейським романти­кам «світова туга-скорбота» в літературах політичне гноблених народів трансформує­ться у «національну тугу» пасивно спо­глядальної, песимістичної тональності або — як і у Шашкевича — оптимістично наснажену й заряджену, щоб воскресити «руську славу».

Ряд поезій Шашкевича наскрізь публі­цистичні й можуть розглядатися як по­етично оформлені політичні заклики, про­грама культурно-національної роботи. Ха­рактерно, що навіть «Читанку для діточок в народних училах руських» (1836) він складає, щоб вести «дітей за ручку... від їх хати у широкий світ», від минулого — до сучасного і «від сучасности до майбут­нього».

У змістовому й формальному відношен­ні знаменний ще один Шашкевичів виступ у «Русалці Дністровій» — простора рецен­зія на фольклорно-етнографічну збірку Й. Лозинського «Руськоє весілє» (1835).

У формальному плані цей матеріал при­вертає увагу як перший у галицьких ви­даннях зразок критичної рецензії чи так званої наукової критики (критики науко­вих праць) — Шашкевич ніби свідомо ви­рішив уже в першому галицькому альма­насі випробувати українську мову в усіх літературних жанрах.

Як і годиться в об'єктивних рецензіях, Шашкевич насамперед відзначав усе те, що заслуговувало позитивної оцінки. Він схвалив і сам намір Й. Лозинського зі­брати й опублікувати матеріал про народ­ні обряди, і окремі вдалі знахідки упо­рядника. Але загалом збірка Лозинського піддається ґрунтовній і аргументованій критиці.

Шашкевич звертає увагу на неповноту,

а місцями й неточність записів, шкодує з приводу того, що упорядник не прокомен­тував фольклорного матеріалу, не виявив найбільш цінних його якостей, не дослідив походження обрядів, їх ролі у житті на­роду в минулому і сучасному, не з'ясував поетичних особливостей весільних пісень, їх відмінностей від інших пісенних жан­рів. Як видно, Шашкевич був знайомий з найкращими аналогічними фольклорними збірками слов'янських народів, зокрема М. Максимовича та І. Срезневського, а то­му й судить про збірку Й. Лозинського за найвищими критеріями.

Відчутним недоліком збірки Лозинсько­го Шашкевич вважає те, що героїнь укра­їнських пісень автор «прибрав в лахматє не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими» |94. По суті, йшлося тут і про відповідність життєвій правді, і про відповідність змісту народ­ного життя його формі.

Виходячи зі свого давнього і незмінного розуміння «азбучних» проблем, справжнім інвективним тоном говорить Шашкевич про правописну форму збірника. «Найви­щою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писатель, відвергши азбу­ку питомо рускую, приняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язи­кові»,— пише рецензент, тут же ілюструю­чи своє зауваження прикладами зі збір­ки. А далі гнівно заявляє: «Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потруча-ти ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі?» Таки­ми пристрасними, сповненими синівської вдячності й патріотичної гордості словами характеризує Шашкевич писемність «на-роднослов'янськую» — найдорожчий спа­док, «котрий нас перед веським прослав­ляє світом, до котрого наші діди цілим сердцьом прилігали, неугасимою милостію обіймали, вічнодбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали». На пере­конання Шашкевича, завдяки такому на­ціонально-культурному скарбові Русь ви­стояла перед всіма бурями й натисками: «...то чудне діло, що ми досі русинами!» 195

114 Там же.—С. 131.

186 Там же.— С. 132—133.

 

Оскільки у цьому панегірику не згаду­ються інші соціальні фактори, які забез­печували національно-етнічну цілість і стійкість українського народу в умовах постійних національних утисків з боку ці­сарського уряду і польської шляхти, мож­на було б говорити про певне перебіль­шення можливостей і суспільних функцій рідної мови, але таке перебільшення ціл­ком було у дусі романтичних захоплень доби.

Характерно, що, плануючи тоді ж напи­сання української граматики, Шашкевич писав у вступі до неї: «Язик — є то най-чеснішим даром природи... В нім являє ся душа народа, степень єго просвічення, глибина або міль єго мислей, єго присмот-рюванє ся природі і її дійствій. Є то вели-чественний, із много голосів зложений краснозвучний голос народа... А если язик прозовемо великою, многосложною, со-гласною музикою народа, то словесність буде прекрасним і вірним єго образом» І9в.

Переконаність у потребі пильного захис­ту цього найдорожчого скарбу вітчизняної духовної культури Шашкевич черпає в усвідомленні великих заслуг і слави рід­ної писемності — «слава із ней досі гуде світом слов'янським», «Бояновому чудую-ться ще й нині». Щоб зробити доступним для сучасників «Слово о полку Ігоревім», Шашкевич одним із перших в українській літературі здійснює його поетичний пере­клад (зберігся лише уривок — «Плач Яро-славни»).

Велич «Слова о полку Ігоревім» слу­жить яскравим доказом безсмертя вітчиз­няної культури та її могутніх невичерп­них потенцій для дальшого розвитку. То­му Шашкевич і ратує не лише за збере­ження, а й за максимальне використання вікових культурних і мовних традицій ми­нулого при формуванні нової літератури. Про це він писав, зокрема, у начерках проекту фонетичного письма. У дусі влас­тивих йому прагнень до всебічної демо­кратизації культури Шашкевич знову за­стерігає від спроб творити літературу ли­ше «для малої часточки народа, світом вченим званої» і наполягає на тому «лише щоб цілий нарід з нашого письма і з то­го, що вміємо, хоснував» І97. Історична смі-

ливість і прогресивність подібних твер­джень безсумнівні. Не треба забувати, що у той час далеко ще не були переборені переконання, ніби простий народ не доріс до великої літератури, не потребує і не розуміє її.

Важливим було те, що Шашкевич з своїми друзями не лише у теоретичних виступах ратував за розширення можли­востей української літературної мови, за демократизацію нової літератури, а й на­магався звести до цього художню практи­ку. Це дало підстави І. Франкові високо оцінити новаторський характер діяльності Шашкевича, «свіжий і оригінальний» «ін­дивідуальний дух, суб'єктивний характер його поезії, який живився традиціями української народної творчості й літерату­ри, сучасних європейських літератур, на­дихався ідеями слов'янського відроджен­ня» (29, 43). Не випадково Шашкевич за порадою Срезневського взявся за переклад «Краледвірського рукопису» та «Суду Лю-буші» В. Ґанки.

Закинутий долею у глухий провінційний закуток, позбавлений, як він говорив, «всяких, навіть найконечніших, засобів до життя та гноблений крайнім убожеством і нуждою» 198, тяжкохворий Шашкевич про­тягом п'яти останніх років життя був май­же повністю відірваний від культурної атмосфери краю. Дуже рідко, з великим запізненням надходили книжки й інфор­мація про літературні новини Росії й України, викликаючи надто емоційні оцін­ки, подібні, скажімо, до справжнього па­негірика альманахові «Ластівка».

Надсилаючи своєму приятелеві М. Коз-ловському альманах та ще кілька випад­ково одержаних книг з України, Шашке­вич захоплено писав: «Несеся воздухами до Вас, мої миленькії, шпарка ластівка, ой ластівка ж то, ластівка! Такої ще ні­хто зроду не бачив, бо не то іно, що гар­но виспівує та щебече, та так, мов про­мовляє, а то іще і на зиму не ховаєся... і все літає, і все виспівує, 'що забудеш і біду, і горе, і смуток, і журбу, і здається тобі, що завсігда весна». Тут же Шашке­вич ділиться враженнями про повісті Г. Квітки-Основ'яненка, особливо про «прехорошу... Марусю». В іншому листі

Шашкевич М. С. Твори.—С. 140. 117 Там же.— С. 142—143.

198 Терашковець М. До життєписі Маркіяна Шашкевича.— Львів, 1912.— С. 87.

до того ж адресата Шашкевич просить, у свою чергу, написати йому відгук про твори М. Могили (Метлинського) та про «Ластівку» '".

Зважаючи на те, в яких умовах подібні захоплені оцінки народжувались, не слід бути надто прискіпливим до них. Важли­во, що за відсутності періодичних видань навіть висловлена у приватних листах лі­тературно-критична думка ставала фактом громадсько-літературного життя і по-своє­му продовжувала та розвивала певні кри­тичні традиції.

Незаперечним доказом нетлінності й цінності найкращих ідейно-естетичних тра­дицій Шашкевича було те, що до них зверталися, на них спиралися всі наступні галицькі періодичні видання, всі письмен­ники, які слідом за ним розвивали й утверджували на західноукраїнських зем­лях ідеї народної літератури.

ІВАН ВАГИЛЕВИЧ (1811 — 1866)

Іван Миколайович Вагилевич народився в с. Ясеня на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у сім'ї священика. Під час навчання у Львівській духовній семінарії познайомився з М. Шашкеви-чем і став активним членом його гуртка, займаючи в ньому одну з найрадикальні-ших позицій. Не задовольняючись політич-но нейтральною фольклористикою, про­світницьким «ходінням в народ», він зго­дом кинув університетські студії і, манд­руючи по селах, виступав як агітатор. За «підбурювання народу» зазнав арешту від австрійської поліції. Навіть виконуючи обов'язки священика, Вагилевич часом пе­ребував під поліцейським наглядом за «політичне непристойні проповіді».

У революційний 1848 рік Вагилевич са­мовільно кинув парафію і став у Львові редагувати газету «Дневник руський». Після закриття газети він вже не міг по­вернутися до попівських обов'язків. Тяж­ко бідуючи, ледве заробляючи на шматок хліба, Вагилевич намагався використову­вати найменшу можливість, щоб займати­ся науковою роботою.

У «Русалці Дністровій» Вагилевичу на­лежали добір опублікованих в альманасі

199 Письменники Західної України ЗО—50-х ро­ків XIX ст.— С. 126, 127.

українських народних пісень та вступна стаття до фольклорного матеріалу — «Пе-редговір к народним руським пісням». По суті, це була одна з перших науково-пуб-ліцистичних і критичних статей, написаних народною мовою.

Як і речники всеслов'янського культур­ного відродження, Вагилевич вважав на­родну творчість, особливо пісні, дзерка­лом життя народного, художнім образом його дум, прагнень, діянь, історії.

У характерному для романтиків поетич­но-піднесеному тоні Вагилевич пише про славне минуле Київської Русі, про часи звитяжної боротьби народу проти зовніш­ніх ворогів. Історичний екскурс у минуле був не звичайною даниною романтичній традиції, а одним із засобів виявлення контрастів із сучасністю, пропаганди ха­рактерних для апологетів всеслов'янської взаємності ідей єдності братніх народів — особливо тих, що вийшли з єдиної істо­ричної колиски — Київської Русі — й які спільно виступали проти ворогів. Актуаль­не значення мало осудження тих, хто зрі­кався рідного народу й поповнював табір ворогів і визискувачів, звернені у минуле інвективи мали й сучасну адресацію, оскільки далі йшлося про тих сучасних землячків — «лукавих хіснолюбців», «котрі, приставши до ворогів, чуженіли, а здвиг-шися з ними, ковали чіпи своїм браттям».

Злободенно звучали різкі випади проти кріпацької неволі, сваволі й жорстокості поміщиків та їх ревних посіпак. З гнівом Вагилевич говорить про гайдуків, які «го­нили... мирян півсонних на лани понужа-телів... [і] томили гірш татар». Гірким болем пройняті слова про замордованих селян, яких «кривавий піт обливав» на невільницькій роботі, яких ще й «дротяни­ми нагайками наперано» 20°.

Безперечно, і ці політичне сміливі ряд­ки мав на увазі Франко, коли називав «Русалку Дністровую» явищем «наскрізь революційним».

Вагилевич зробив одну з перших в українському літературознавстві спробу охарактеризувати проблемно-тематичні і жанрово-стильові особливості дум, обрядо-віх пісень, прагнучи пояснювати «поезію історією» (вислів Бєлінського). Цікавими й слушними були його спостереження над

200 Русалка Дністровая.— С. XII—XIII.

співвідношенням і внутрішнім зв язком з історичним життям народу деяких тема­тично змістових і формальних особливос­тей пісень і дум, спроби виявити в обря­дових піснях залишки дохристиянських звичаїв і вірувань. Оригінальними й плід­ними були також пошуки тематичної спів­звучності українських народних пісень з творчістю інших слов'янських народів, на­магання виявляти зв'язок народної твор­чості з писемною літературою. Саме у цьо­му зв'язку тут згадується «Слово о полку Ігоревім». До речі, згодом Вагилевич пер­шим в українській літературі переклав «Слово» і написав польською мовою широ­кий коментар до нього.

З тим, щоб чіткіше уявити місце творців українського фольклору в єдиній слов'ян­ській сім'ї, в альманасі не лише емоційно передавався зміст вітчизняних творів, а й наводилися зразки народної творчості братніх слов'янських народів. Як відомо, інтерес до творчості споріднених народів був властивий, особливо в часи романтиз­му, багатьом аналогічним російським, польським, чеським, словацьким, серб­ським виданням. Процес формування на­ціональної самосвідомості і самобутньої літератури, очевидно, вимагав усвідомлен­ня свого місця в світовій культурі.

Пієтичне схиляння перед чеськими «бу-дителями» було характерне для всіх учас­ників Шашкевичевого гуртка. «Русалка Дністровая» щедро черпала ідеї (вира­жені, зокрема, в епіграфах до альманаху та його окремих розділів) зі знаменитої поеми Яна Коллара «Дочка Слави», яка проголосила ідеї всеслов'янської взаємнос­ті, ідеї свободи й протесту проти будь-яко­го поневолення. Вагилевич переклав вісім сонетів цієї поеми — саме тих, що були найбільш співзвучними прагненням укра­їнського народу до самобутнього політич­ного і культурного розвитку.

Звичайно, для глибоких і аргументова­них порівняльних характеристик творчості різних народів потрібно було мати більше матеріалів, літературної інформації^^іж її мали діячі «Руської трійці». На брак таких матеріалів постійно скаржились га­личани у своїх листах до зарубіжних та російських кореспондентів. У цих же лис­тах вони намагалися ширше інформувати світ про факти галицького культурного життя.

В одному з листів до М. Погодіна Ва-гилевич" розповідав про праці своїх/земля­ків — Й. Левицького, М. Лучкая, Д. Зуб-рицького, даючи кожному влучні характе­ристики. Вагилевич запевняв, що галича­ни «желали бн покороче сблизиться с русскою словесностью», а тому дбав про те, щоб і у росіян склалися правильні уяв­лення про галицькі літературні справи. Порушені у статті «Передговір к народ­ним руським пісням» думки Вагилевич розвиває й у тодішніх своїх листах. Так, у листі до М. Максимовича від 7 березня 1837 р. він говорить про історичну й ет­нічну спільність західних і східних укра­їнських земель, а на цій підставі — й по­треби єдиної, спільної літератури. У спра­ві творення такої літератури першо­черговою умовою Вагилевич вважає необхідність глибокого вивчення свого на­роду, його минулого і сучасного («преж-ність і теперішність, взаїмною переймою зілляті і зав'язані»), його мови «з усіма наріччями і піднаріччями» 202.

Щоб уточнити конкретні завдання й можливості галичан, Вагилевич прагне з'ясувати, «на якім ступені здешняя южно-руська словесность», по суті, робить кри­тичний огляд книжкової продукції галичан початку XIX ст.— Лучкая, Левицького, Се-маша, Лозинського, Верещинського, Блон-ського та ін. У підсумку вийшов «вельми сумний образ нашої починаючоїся сло­весності». Причину цього Вагилевич вба­чає і в несприятливих політичних та цен­зурних умовах, і в бракові освічених ентузіастів, і в тому, що більшість із на­званих діячів не знають «ні миру, ні язи­ка», погано знають «жизнь словесну на­ших собратей» із Східної України, а та­кож у тому, що супротивні сторони зді­ймають гучні, але схоластичні й непо­трібні мовні суперечки (Твори, с. 196— 197).'А як писав Вагилевич у листі до П. Й. Шафарика, «ніт немилішої распрі на обширі словесності, позаяк азбучна», бо «в ній, опроче нудної звяжиручі, не токмо що времня марнується, але і не­нависть розсівається» (Твори, с. 202). Можливо, саме тому він не захотів устря-

м[ Московский наблюдатель.— 1836.— № 7.— С. 75.

202 Шашкевич М., Вагилевич І., Головаць-кий Я. Твори.— К., 1982.— С. 195. Далі посилан­ня на це видання подаються у тексті: Твори.

вати у полеміку з «азбучними колотника­ми». «Левицький печатає в Перемишлі за­мітки о «Русалці Дністровій», де мені ся найбільше дістало, але я нічого не відпо­вім»,— писав Вагилевич Я- Головацькому, який тоді від полеміки не втримався (Тво­ри, с: 207).

Свой надії на те, що «будучі веремня про нас і про нашу словесність принесуть ліпші пади та луччі долі», Вагилевич по­в'язує з ширшою інформацією про шляхи літературного розвитку Росії й України, з прагненням міцніше ввійти при підтрим­ці всеслов'янських «будителів» — Шафа-рика, Коллара та ін.— «у загал слов'ян­ський», щоб «нашу словесність тельмом загородити на ціпких підвалах», щоб і га­личани швидше увійшли «в жизнь євро­пейську як народ, уцивілізований при-кметно до руху і потреби веремня» (Тво­ри, с. 206).

На початку 40-х рр. Вагилевич готував критично-біобібліографічні описи старо­друків, написаних українськими письмен­никами польською та латинською мовами, а також «обозреніє»^ чи «начертанє», історії словесності. Ці матеріали він зго-

дом використав у відомій статті «Замітки о руській літературі» (1848).

Займався Вагилевич і мовознавчими студіями. У праці «Огатаіука ]'егука та-1огизкіе£0» та статті «Розправа о язику полудневоруськім» висловлювалась думка про те, що українська мова — самостійна у сім'ї слов'янських і спільна для всіх частин українського народу. Тому й літе­ратурний процес на західноукраїнських землях розглядався як спільний з таким •процесом Східної України.

У названій статті Вагилевич подавав і деякі відомості з української літератури. Були вони скупими і неточними, бо, як зізнавався він у листі до І. Срезневського (10 липня 1844 р.), йому були зовсім не­відомі твори П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, О. Шпигоцького, І. Бецько-го. Прохаючи тоді ж Я. Головацького при­слати українські книжки, Вагилевич до­давав: «Добре би було, абись написав і оцінку кожного сочиненія, а я на тебе ся покличу» (Твори, с. 206). Але Головаць-кий, очевидно, нічим не міг допомогти, бо у наступних листах до Срезневського Ва­гилевич повторював майже ті самі про­хання.

Втім, на той час деякі з українських видань — альманахи «Ластівка», «Моло­дик», «Киевлянин» — вже були ним одер­жані й опрацьовані. Як і Я. Головацький, Вагилевич не тільки пропонував М. Мак­симовичу деякі свої матеріали до наступ­них випусків «Киевлянина», а й висловлю­вав критичні зауваження та доповнення до розвідки Максимовича «О стихотворе-ниях червонорусских». Загалом схвалюю­чи цю доброзичливу й кваліфіковану роз­відку, Вагилевич писав її авторові: «Жаль лише, що Ви віддалений, бо вблизу много іначе би-сте виділи» (Твори, с. 205).

Свої уявлення про шляхи літературного відродження Галичини Вагилевич виклав у програмі очолюваного ним «Дневника руського». «Народність,— писав він,— єсть найголовнішою вимінкою в тому, аби на­род прийшов до розвитія політического, а через те почув сам себе і порозумів свою судьбу».

«На одголос вольності, котрий іде що молнія, по всіх кутах Європи і кличе до нового життя всі її народи» піднімаються в революційні дні й українці, і поляки — «товариші вспільної судьби, аби мали уділ

в будущім, яке єсть приречене народам вольним». Саме тому газета поставила со­бі за мету «опікування ся народністю руською, причинення ся до її свобідного і независного розвиття, а при тому — удер­жування згоди і єдності з миром сопле-менної народності...».

Одним із основних засобів здійснення цієї мети Вагилевич вважав «просвіщеніє народне» за допомогою літератури. На­родові, «котрий ся почуває сам в собі і має перед собою велике будуще», необхідно глибше пізнати свою історію, культурні здобутки, на яких можна зводити нову літературу203.

Серед матеріалів, які мали служити цій меті, були і «Замітки о руській літерату­рі», що друкувалися у трьох номерах (5, 6, 9) газети,— перший у Галичині широ­кий науковий огляд української літерату­ри від давнини до сучасності. Вважається, що це начерк великої дисертаційної робо­ти, яку готував Вагилевич, прагнучи одержати кафедру у Львівському універ­ситеті. Написана вона дещо хаотично, з численними повторами. У гарячковому ре­дакційному ритмі редактор, певне, не мав часу досконало організувати й обробити зібраний матеріал. (Згодом таку роботу здійснив І. Онишкевич, який передруку­вав статтю в «Руськой библиотеке», 1884, ч.З.)

Огляд літератури Вагилевич починає від пам'яток Київської Русі. За устале­ною традицією, найвищим досягненням тих часів аетор вважає «Слово о полку Ігоревім» —'поему з «рідкої краси опи­сами». Далі у зв'язку з процесом форму­вання української мови розглядаються твори К. Ставровецького (Транквіліона), Л. Барановича, І. Галятовського, Ф. Про-коповича, Д. Туптала, С. Климовського. Власне, Вагилевич намагається лише більш-менш детально розкрити теми й зміст творів, як правило, уникаючи їх критичних оцінок. Високу оцінку він дав лише «Лексикону славеноросскому» П. Беринди.

Іноді Вагилевич відзначає художню не­довершеність творів, але не ганить їх авторів, очевидно, вважаючи таке явище історично обумовленим. Зумів він поміти­ти, що вже з середини XVIII ст. «появляє-

ться стремленіє розвитія руської літера­тури, одвітной потребам і духові народ­ному», і підкреслює, що «се стремленіє сталося конечністю» 204.

Початок «нової доби літератури» Ваги­левич пов'язує з появою світської літера­тури та фольклорних збірок М. Цертелє-ва, М. Максимовича, І. Срезневського й особливо творів І. Котляревського. Він вважає, що «Енеїда» «буде всегда оздо­бою літератури», й виділяє в ній «неви­мушений гумор і стремленіє представленія лихого в звичаях і обичаях своїх краян». Достоїнства «Наталки Полтавки» автор вбачає в «різкім зачерку характерів», а «Москаля-чарівника» — у «меткості в роз-витію»205.

Вагилевич підкреслює, що на цьому етапі саме «Харков бил средоточієм про-свещенія руского», згодом його вплив по­ширився на інші частини України, зокре­ма Галичину. Втім, очевидно, авторові не були відомі перші харківські журнали, а тому про П. Гулака-Артемовського — «одного з найперших поетів руських» — він говорить лише зі слів О. Євецького — автора статті у варшавській газеті «Ден-ница-.Іиіг2епка», повторюючи й деякі його помилкові судження.

Не знав Вагилевич не лише перших творів Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, а й деяких українсь­ких (які навіть називає неправильно), але загалом дає першому українському про­заїку досить високу оцінку за те, що він «взял собі за задане представити в різки < очерках многообразноє житє миру, що при своєй знаємості серця людського в розмаїтім положеню уміє іскусно доказа­ти». Звідси — «такоє совершенство в окре-мішніх характерах і свіжіть барв». Звер­нув увагу автор на чисту, плавну мову творів Квітки. В іншому місці відзначала­ся й «Сердешна Оксана» за «різку одтін-ку характерів»т. Переслідуючи мету дати читачам якнайбільше фактичних да­них про українську літературу, Вагилевич не виявляв особливої критичної розбірли­вості й однаково «знакомитими поетами» називає різних за ідейним спрямуванням та художньою майстерністю письменни-

Дневник руський.— 1848.— № 1.

204 Там же.— № 6. 206 Там же.— № 9. "• Там же.

4 8—289

ків — Т. Падуру і А. Метлинського, М. Ко- штаби й розмах літературного руху на стомарова і Т. Шевченка, Є. Гребінку і Україні. По суті, з усіх тодішніх галиць-Л. Боровиковського. ких письменників Вагилевич виявив най-

Перелічуючи відомі йому твори кожне- повніше, найснстематичніше і найглибше го письменника, Вагилевич дає їм короткі розуміння характеру української літерату-характеристики, іноді досить влучні. Так, ри та її значення для культурного проие-він виділяє «ліричеську поезію» Л. Боро- су Галичини.

виковського, «гарную чувственность» Очевидно, слід дивуватися не стільки з В. Забіли, «красні думки» М. Петренка, окремих фактичних неточностей, скільки з віддає належне і перекладам та переспі- проникливості Вагилевича щодо оцінки вам із слов'янських і західноєвропейських ряду літературних явищ. Адже недостатня літератур. поінформованість про український літера-

До деяких письменників Вагилевич по- турний процес характерна тоді була не вертається кілька разів, оскільки значна лише для читача, а й для деяких їхніх частина огляду побудована не за письмен- кореспондентів з Росії та України. На никами, а за книжними чи альманахови- брак матеріалів скаржився Л. Боровиков-ми виданнями. Саме так характеризую- ський, працюючи над оглядом української ться альманахи «Ластівка» Є. Гребінки літератури, а про того ж Боровиковського та «Сніп» О. Корсуна — переказується їх не мав ніяких матеріалів М. Костома-зміст без спроби аналізу та оцінок. ров — автор «Обзора сочинений, писан-

Про твори Шевченка в «Ластівці» дає- ннх на малороссийском язнке», опубліко-ться лише статистична довідка: «Т. Шев- ваного в альманасі «Молодик» (1844). Не ченко в образі із життя миру демонологі- треба забувати, що й українська літера-чеського — „Причинна" і в елегії на честь турна критика тоді робила лише перші Котляревського, окреме того єсть еще от- кроки.

ривок із єго поеми „Гайдамаки"». В ін- Розглядаючи галицьке літературне від-шому місці про нього сказано дещо де- родження як прямий наслідок впливу тальніше: «Шевченко, знакомитий поета, східноукраїнської літератури, Вагилевич іздал свої вірші під написом «Чигирин- планував саме йому відвести кінець свого ський кобзар» (Петерб., 1840, втор. ізд. огляду. Але спромігся він торкнутися ли-1844), в котрих полно ревного чутія; межи ше початків цього процесу — дав оцінку ними відмічаються «Іван Підкова» і «Та- творчості та мовним принципам І. Мо-расова ніч», із іншого взгляду ударяєт гильницького, Й. Левицького. Припинен-«Катерина». Окреме того іздал еще пое- ня виходу «Дневника руського» завадило ми: «Гайдамаки»..., «Тризна»..., «Гама- Вагилевичу розповісти про діяльність лія»..., де ся отбиває великий талант дра- «Руської трійці» й літературне життя ЗО—• матический». За якимись джерелами дові- 40-х рр. Своєрідним продовженням студій дався Вагилевич і про те, що «в руко- над галицькою літературою було просторе писі зостаєт превосходная єго поема дослідження польською мовою «Писателі „Кавказ"» 207. польські — русини», про роботу над яким

Звичайно, як для кінця 40-х рр. відо- Вагилевич повідомляв Я. Головацькому мостей про Шевченка тут наведено недо- у листопаді 1843 р. (рукопис зберігається статньо, що пояснювалось рівнем поінфор- у Львівській науковій бібліотеці) (Твори, мованості автора огляду. З цих же при- с. 20).

чин деяких письменників він лише нази- Перший на західноукраїнських землях ває (А. Шпигоцький, В. Забіла, П. Куліш широкий і цілісний огляд єдиного, спіль-та ін.), бо про них «зовсім нічого не вмію ного українського літературного процесу повісти». Траплялися й суттєві пропуски: відіграв позитивну роль у збудженні но-навіть не згадані імена І. Вишенського та вих ентузіастів на ниві української куль-Г. Сковороди. Проте і за цих умов, при тури, прислужився посиленню зв'язків з бібліографічно-описовому лаконізмі й ес- літературою Східної України.; Вже на-кізності ряду місць огляду, все ж автор ступного року стаття стала відома в Росії давав досить широке уявлення про мас- та на Україні — її було згадано зі спів-

чутливою оцінкою у статті «Язьік Юго-Западной Руси», опублікованій у «ЖМНП»

(1849, № 9). І. Франко вважав, що «За­мітки» Вагилевича «з многих поглядів цінні», і, зокрема, відзначав оригінальні думки про Котляревського (31, 328).

Як відомо, у ранні періоди розвитку на­ціональних літератур, у часи, коли й істо-рико-наукові, літературно-критичні праці ще не досить диференціювались, важливе значення мали фольклористичні та етно­графічні студії, які нерідко ставали ба­зою, матеріалом художньої творчості. До таких матеріалів виявляли постійний інте­рес багато російських і українських пи­сьменників — від Пушкіна і Гоголя, Шев­ченка і Марка Вовчка до їх пізніших по­слідовників. Як свідчив П. Лукашевич, Т. Шевченко, читаючи поему І. Вагилеви­ча «Мадей», висловлював побажання, щоб автор описав «народ руський, живучий в Карпатах». Власне, Вагилевич це робив протягом багатьох років, опублікувавши в празькому «Часописі чеського музею» ряд статей про побут і звичаї гуцулів та бой­ків. Підготував, але не опублікував свого часу такі ж статті про лемків. Дослі­джуючи історію психічного складу, люд­ських характерів, Вагилевич щоразу звер­тається до народної творчості.

Значний інтерес являла собою «Слов'ян­ська демонологія», частково опублікована у згаданому часописі, її зв'язок із худож­ньою літературою теж безперечний. Але, як і чимало інших етнографічних, фоль­клористичних, мовознавчих праць, ця роз­відка залишилася у рукопису.

Відірваний від активного громадського і культурного життя, постійно пересліду­ваний матеріальними нестатками, хворо­бами, Вагилевич не мав змоги опубліку­вати все ним написане. Але й те, що по­бачило свого часу світ, прислужилося справі становлення літературознавчої на­уки і літературної критики на Україні. Чимало висловлених ним ідей і спостере­жень зберігали своє значення й у подаль­ші періоди розвитку української літера­тури.

 

ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ (1814—1888)

Яків Федорович Головацький народився у 1814 р. у с. Чепелі на Львівщині в сім'ї священика. Ще під час навчання у Львів­ській нормальній школі та гімназії він за-

яків головацький

хопився мовами і народною творчістю, іс­торією й культурою слов'янства. Історико-етнографічні й фольклорні інтереси по­глиблюються і розширюються після вступу на філософський факультет Львівського університету у 1831 р., особливо після зу­стрічі з М. Шашкевичем та І. Вагилеви-чем.

Багато у цьому відношенні значило пе­ребування Головацького в 1834 р. у Пеш-ті, куди він прибув для продовження на­вчання. Тут він познайомився, а згодом і близько заприятелював з одним із пропа­гандистів слов'янського відродження й культурної взаємності — Яном Колларом, а через нього — й з іншими культурними діячами — сербом Г. Петровичем, хорва­том Ф. Курелацем. У цьому колі остаточ­но визрівають літературно-наукові плани Головацького. їх допомогою (зокрема, Г. Петровича) скористалася «Руська трій­ця» у справі видання «Русалки Дністро­вої». Науково-літературні й громадські контакти зі слов'янськими побратимами тривали у Головацького протягом усього життя.

У «Русалці Дністровій» Головацький крім художніх творів і записів народних пісень вмістив характерну для його інте­ресів бібліографічну статтю «Коротка ве-домость о рукописах славянських і русь­ких, находящихся в книжници монастиря св. Василия Вел. у Львове». Опис 23 ста­ровинних рукописних книг теж служив справі обгрунтування значних історичних традицій тієї літератури, біля відроджен­ня якої заходилися молоді ентузіасти.

Репресивні заходи офіційних властей, вжиті до видавців «Русалки Дністрової», звузили літературно-наукові можливості Головацького і його друзів, але не зміни­ли характеру їх діяльності. Можливо, Го-ловацькому, який завжди відзначався в колі друзів своєю політичною поміркова­ністю, додали лише більше обачності- й обережності, хоч він все ж розширює зв'язки з літераторами Росії й України — М. Максимовичем, І. Срезневським, О. Бо-дянським, М. Погодіним.

Своєрідним громадсько-культурним ма­ніфестом прозвучало патріотичне послан­ня Головацького «І. Срезневському з на­годи єго перебування в Ужгороді та Льво­ві» (1842), де висловлена радість від ста­новлення братніх стосунків і проголошено програмний заклик: «І зв'яжімся руські діти,— Свою пісню заспіваймо, Своєй си­ли добуваймо...»

Культурне єднання зі Східною Украї­ною і Росією було необхідним, оскільки діяльність невеликої купки галицьких ен­тузіастів постійно зустрічала опір з боку не тільки властей, а й тієї частини галиць­кої інтелігенції, яка вороже ставилася до будь-яких спроб надати літературного ста­тусу мові простого люду. «Шкода ли­шень,— писав Головацький О. Бодянсько-му,— що галицьким писателям так мало знакома молода література малоруська на Україні, через що дуже збиваються з до­роги народного слова і одні впадають в польщизну та й псують чистонародний, изустний язик, котрий так прекрасно цвіте в піснях народних, а други, хотячи его прибрати і прикрасити из церковно-сло­в'янського язика взятими формами, впа­дають на друге бездорожьє, котре тілько літ не дало розвитися істинно народній словесності і відклоняться від тої непри-нужденності щиросердечної, а разом і бла­городної простоти, котрою лиш простона-

родний южноруський язик похвалитися може... І у нас заноситься на суперечку меже чисто народним слогом та й межи мішаним макаронізованим» 208.

Головацький не тільки інформував І. Срезневського, М. Максимовича, О. Бо-дянського, П. Лукашевича про факти га­лицького культурного життя, а й давав критичні оцінки збірок українського фоль­клору Вацлава з Одеська, Й. Лозинсько-го, Паулі Жеготи, характеризував «Русал­ку Дністровую», тенденції і рівень літе­ратурного розвитку. Появу літератури на­родною мовою він порівнював із «священ­ним вогнем», який «тихо розжаровився, щоби ще ясніше розсвітити пітьму нашого обзора». Пробудження галицької «здріма-лої народності» Головацький пов'язує пе­редусім з прикладом інших слов'янських народів та Східної України. У листі до Максимовича з приводу виходу «Киевля-нина» Головацький писав: «Іздавання Ва­шого «Киевлянина» буде для всієї Южної Русі средоточієм умственного сообщенія і розширення світла, которого промені, дасть біг, і на галицьких сусідів падати­муть» (Твори, с. 309).

Показово, що культурне відродження Галичини ставиться у пряму залежність і від того революційного «грому, котрий у сусідстві загимів»209. Під явним впливом того «грому» Головацький одважився на виключно політичне гостру статтю «Ста­новище русинів у Галичині», опубліковану в журналі Иордана «^ЬгЬйсЬег (иг 51а\УІ5сЬе Іліегаіиг» (1846) під псевдо­німом Гаврило Русин. Він простежував історію Галицької Русі від часів прилу­чення до Австрії, малював жахливі кар­тини зубожіння народу і підносив голос за ліквідацію кріпосного права («Скасу­вання панщини або заміна її грішми бу­ла б найбільшим бажанням для Галичи­ни») . Основна ідея статті — протест проти національного гноблення, розпалювання національної й релігійної ворожнечі, про­ти нехтування культурно-духовним роз­витком українського народу.

Хоч автор пробує апелювати до уряду в справі національно-культурного відро­дження Русі та боротьби з полонізацією

208 Савченко Ф. Західна Україна в листуванні Головацького з Бодянським (1843—1876).—К., 1930.—С. 13—14.

кд Там же.— С. 7.

краю, ці апеляції тонуть у пристрасних філіппіках проти винуватців духовного зу­божіння народу, передусім «аморальної бюрократії», вищого духовенства, україн­ського панства, ренегатської й корисно-любної інтелігенції, які зраджують рідний народ і перетворюються на його ворогів і гнобителів. Саме тому поле національ­ної культури занедбане, в Галичині немає ні українських шкіл, ні часописів, ні літе­ратури. Щоправда, зауважує автор, не краще становище українців і в Росії, де поміщики теж нещадно визискують кріпа­ків, а уряд підозріло дивиться на найне-винніші культурні заходи українською мо­вою, але це порівняння йому потрібне лише для того, щоб заохотити австрійську корону до більшої національної лояль­ності.

Розрахувався Головацький і з колиш­нім цензором та переслідувачем «Русалки Дністрової» В. Левицьким, затаврувавши його «прихильність до єзуїтських принци­пів». Для нього, як і для прісних із вищо­го кліру, автор взагалі не шкодує най-ущипливіших характеристик. Ці «жадні до наживи невільники черева», прикри­ваючись святими молитвами, перетворю­ють на власне багатство «кривавий піт... підданих і віруючих». Дослідники вже звертали увагу на разючу схожість подіб­них характеристик духовного кліру і зна­менитих інвектив І. Вишенського 21°. Про­зоре наслідування стильових прийомів і лексичних засобів великого полеміста, певно, теж мало продемонструвати міц­ність і живучість традицій українського письменства.

Стаття Головацького справила величез­не враження і на тих, хто солідаризував­ся з автором, і на табір його ворогів. Одні заповзято її прокламували й поши­рювали, а другі переслідували й заборо­няли. Мав рацію Франко, назвавши її найсміливішою політичною маніфестацією напередодні грозового 1848 року і скасу­вання кріпацтва в Галичині. Це був, мож­ливо, найвищий злет громадянської муж­ності «проскрибованого» і переслідуваного Головацького, який після урядового по­карання за «Русалку Дністровую» поне­вірявся у провінційних закутках і був у

своєму селі «душипастирем і учителем, і порадником... і господарем, і орачем, і скотарем, і підпомічником, і найбільшим паном у селі і найТЗіднішим слугою»211.

Справжнім громадянським подвигом можна вважати і спроби Головацького за­йматися навіть у таких умовах літератур­ною і науковою працею.

У зв'язку з підготовкою видання «При­повідок» Ількевича (1840) Головацький висловлює своє розуміння цінності подіб­них книжок, які пишуться «ані для царя, ані для магнатів... ані для попівської кас­ти... але для народа і народолюбців»212. Намагаючись познайомити з життям рід­ного народу своїх братів у Росії, він опуб­лікував у журналі «Москвитянин» (1848) історико-етнографічну розвідку «Великая Хорватия, или Галицко-Карпатская Русь». Дещо перероблений її варіант зго­дом був уміщений в альманасі «Вінок ру­синам на обжинки» та «ССМ».

Працює у цей час Головацький і над проблемами історії рідної мови та літера­тури. У 1843 р. він приготував статтю «Язик руський і его відміни», у якій роз­кривав високі якості української мови («краснозвучен, повний, поважний, силь­ний, свободнии»), переконано твердив, що літературну мову та її граматику можна і слід формувати тільки на наріччях, які «у низьких хатинах межи убогим миром тихенько ростуть». Ця думка ще чіткіше була висловлена у другій редакції статті під характерною назвою «Очерк истории словесности й язика Южной Руси про-глядом деяний народа, его образование й просвещение»: «Язик изустний народа є запевне правдиве і перше жерело для пи­сьменного язика, бо в устах народа най-чистейше заховуються все форми, целий лад і склад язика, правий дух его» 213.

Коли під час тимчасової цензурної «від­лиги» проектувалися українські періодич­ні видання, Головацький разом із своїм братом Іваном планував випуск періодич­ного фольклорно-етнографічного та літе­ратурного збірника «Галичанка», який по-

210 Петраш О. «Руська трійця».— К., 1986.— С. 135.

211 Возняк М. С. У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича.—Львів, 1936.—Ч. 2.—С. 323.

212 Записки Наукового товариства імені Шев­ченка.— 1907.— Т. 56.— С. 178. Далі: ЗНТШ.

213 Ваврик В. В. Яков Федорович Головацкий, его деятельность й значеиие в галицко-русской словесности.— Львов, 1925.— С. 19.

винен був наслідувати традиції «Русалки Дністрової», зміцнити й поглибити процес єднання Галичини з Україною. Для цього збірника Головацький (за допомогою 1. Срезневського) готував життєписи тих українських письменників, чиї твори мали тут публікуватись,— І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиков-ського, І. Срезневського, А. Метлинського (Могили), М. Костомарова (Галки), С. Писаревського, О. Шпигоцького, а зго­дом Т. Шевченка. Сюди ж призначалася рецензія на альманах «Ластівка».

У рецензії на «Ластівку» Головацький зробив спробу охарактеризувати україн­ський літературний процес загалом. Він оглянув майже всі художні й фольклорні збірки, окремі твори українських письмен­ників, які з'явились слідом за «несмер­тельним Котляревським». Назвавши тво­ри, вміщені в «Ластівці», рецензент де­яким з ним дав короткі характеристики.

Серед прозових творів Головацький ви­ділив «прекрасну казку Основ'яненкову» «Сердешну Оксану», зміст якої високо оцінив з погляду моралі, а форму — з точ­ки зору мови «в усіх своїх красотах». Го­ворячи про глибоке знання життя і духу народного, людського серця, автор у піє-тичному захваті навіть твердив, ніби «не­зрівнянний, несказанний Основ'яненко оснував чистонародну словесність, якою жоден народ похвалитися не годен»(!).

У творчості Квітки Головацький високо цінує і «поважні» повісті, які здатні «роз­жалобить, що і на сльози збирає, що за душу хапле», і «посмішні» оповідання. Характеристика творчих заслуг письмен­ника завершується таким влучним порів­нянням: «О нім можно сміло сказати, що хтось сказав о Крилові,— що він перший розказав нам казку на руський лад, русь­ким говором, руським словом, і зділав його (слово) так народним, як є пісня на­родна» (Твори, с. 263).

Хоча Головацький за звичкою «дарови-тими» письменниками називав майже всіх від Г. Квітки-Основ'яненка і М. Костома­рова до графоманів Карпенка й Купрієн-ка, але на честь естетичному смаку ре­цензента навіть серед найвизначніших письменників виділяється Т. Шевченко, в поезіях якого він вбачає «особливо гли^ боке чувство і дар прекрасного народного вислову і буйного ізображення». До вда-

лих спроб проникнення в особливості ін­дивідуальної поетики можна віднести й спостереження над лірикою і байками Л. Боровиковського, який «відличається від других силою помишленій, величними гадками і короткістю слова».

Вважаючи у підсумку, що твори альма­наху — «усе воно красне, все народне, без найменшого знаку наслідування чужини», Головацький не утримується і від суттє­вих критичних зауважень. На його думку, художня форма, зокрема лексична й сти­льова сфери, окремих творів не відповідає змістові. Так, Гребінчин переклад поваж­ної «Полтави» Пушкіна «зовсім закидає на лад Котляревського». «Все красне, ко­ли на своєму місці»,— слушно твердить Головацький і застерігає від «мішання жартівливих вираженій в поважне діло», коли вжите не до місця одне слово «всю повагу і красоту попсує». А подібні за­киди можна робити навіть і Квітці-Осно-в'яненку.

Проникливе і глибоко сказано про Кот­ляревського, який своєю «Енеїдою» «за­кляв школярську класичність навіки, а створив новий світ народної поезії, ще до романтики у поляків і росіян він уже поняв народну поезію...» (Твори, с. 263— 264). На жаль, ця думка тут не розвиває­ться, бо стаття залишилась незакінченою, але до характеристики місця й значення Котляревського в розвитку української лі­тератури Головацький повертався не раз у своїх пізніших виступах і статтях.

Широким видавничим намірам братів Головацьких не судилося здійснитися. Зі зміною в країні політичного клімату змі­нювалися й видавничі можливості, а з ни­ми — й реальні плани. В альманасі «Ві­нок русинам на обжинки», який з'явився з благословення цісарських властей, не могло бути жодної прямої згадки про Україну й Росію. Щоправда, у передмові до великого розділу сербських народних пісень Головацький все ж підкреслював спільність культурного життя слов'янсь­ких народів, яка веде свій початок ще від часів Київської Русі. Особливостями істо­ричного розвитку та національного харак­теру народів намагається він пояснювати і особливості різних жанрів національного фольклору.

На статті відчувається вплив відомої книги О. Бодянського «О народной поззии

славянских племен». Деякі ж спостере­ження і міркування позначені оригіналь­ністю і не позбавлені слушності. Напри­клад, своєрідний метод творців українсь­ких козацьких пісень і дум, історичну умовність поетичних форм Головацький визначає так: «У наших думах представ­лено саме важне: півець русин вибирає лиш самі занимательнійші речі, дух єго самих високих вершків досягає, ніколи му знижатися нижче або оглядати все до ко­реня; він лиш уздрів, поняв велич, і так чудно та велично оповідає, що око уви-діло, що серце учуло,— злишнє догадай­ся. Що скаже, то в кожнім його слові вага і сила, бо і в ділі була сила не чима­ла,— на дрібні речі він слів не теряє, він по самих глибинах плавне, по плесі гуляє, а де мілкі броди, він перескочить» 214.

Інтерес до народної творчості Головаць­кий виявляв протягом усього життя, під­готувавши чотиритомну збірку «Народ-ньіе песни Галицкой й Угорской Руси» (1878). Готував він і ґрунтовну наукову студію, присвячену народній творчості, у начерках і фрагментах цієї студії (си­стематизованих і вперше опублікованих М. Возняком у 1938 р.) міститься чимало характеристик, властивих періоду роман­тичного захоплення фольклором. «Пісні є найдокладніше ізображення народності, життя народного», бо тривалий час саме народні пісні фіксували, зберігали і пере­давали нащадкам те, що згодом стало функцією писемної літератури. Усвідом^ лення цього повинно визначати ставлення до фольклору як до історичного джерела й однієї з основ літератури, постійного й бездонного джерела краси, бо «кожне слово повідатиме діяння народу чи терпін­ня, страсті його», «в пісні отвирається серце народу, його спосіб думання, його гадки, його віра, його чувство». Такий лейтмотив роздумів Головацького над природою, характером народної творчості та її ролі в формуванні писемної літера­тури.

При всій традиційності цих міркувань іноді вражають дивовижні їх перегуки з тим, що говорилося до Головацького і пі­сля нього рядом визначних письменників і вчених. Пісні «більше нам толку, більше світла дадуть на обьяснення старини ру-

214 Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.-Ч. 1.—С. 156.


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 1530. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.072 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7