Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – С. 92 – 106.




 

7. В цьому оточенні людей, повних романтичного ідеалізму глибокого почуття любові до рідного краю, до українського народу та його творчості, — була та школа, що на все життя визначила наукові літературно-критичні та історичні інтереси ІУ1- Лрстомарова- Я* внаслідок цих інтересів постав р 1842 його -історично-літературний огляд: «Обзор сочинений писан-ньгх на малороссииском язьіке»/, де, починаючи від творів &0ЯРЄВСЬКОГО > кінчаючи оглядом журналів, що виходили до 1<т р., подає [автор] короткий нарис історії української І літератури за перші чотири десятки літ XIX ст.ТуТ автор підносить Ідею української народності цілком відрубної від народності московської (ст. 1<Й), ідею віддавна постійної мови (ст. 157— -158); нарешті, ідею самостійного розвитку української поезії, опертої на самобутні риси української народ­ності. До того ж часу, а власне до р. 1843, належить перша монографія М. Костомарова: «Об историческом значений рус-ской народнои поазии» . Вже в уводі до цієї праці наш учений виявляє глибоке знання свого предмета на фоні широкого ознайомлення з західноєвропейською науковою літературою того часу. «У всіх європейських народів, — писав Костомаров — видно любов до народності й повагу до народної поезії. Скрізь збирали народні пісні, пояснювали їх, наслідували їх; скрізь народність — І в науці, і в словесності — знайшла собі представників. Англійські поети, Вальтер-Скотт і Томас Мур37 черпали з народних пісень натхнення для своїх поетичних творів. Всеохопливу ліру Ґете38 у кращих своїх творах настро­ював під лад старонімецьких Ьіесі'ів ; балади Уланда*» такі близькі до свого джерела, що заступають народові давніші його власні твори. Велика кількість важливих праць присвячено студіюванню та розробленню народності. Збірки старовинних англійських поетичних творів, видані Персі4^ неабияк дока-зали, які важні народні пісні для історії та літератури. Чотири-томова Історія англійської поезії Вартона служить прикладом того, як учені люди цінять народне добро. Не менше^ажні праці Еллеса, Раитсона41 й ін. «Давні балади» Джемсона42 й народні «І Іісю Бордерів» Вальтер-Скотта можуть служити за приклад дуже гарних збірок. В останньому творі дуже добое розглянута Історія Бордерів, приладнана до народних останків І показані народні вірування, що приводять до ясніших поглядів на ці вірування та міфологію європейських народів. У Німеч-

«Сочиненш Пісня (нш.)

Костомарова». X., 1843.

чині є знамениті праці Герреса , Брентана44, Ерляха, що його збірка незакінчена, й, на жаль, позасмічувана чужими впли­вши. Нове видання німецьких пісень із нотами для співу підтверджує ту загальну увагу, яку виявляють до народної поезії німці. Не обмежуючись розробом рідних матеріалів, вони студіювали і поезію інших народів; так, Ґрімм, Бішшґ і Вольф познайомили німецьку публіку з народними творами сканди­навських, слов'янських та романських племен. Перед усіма народами німці можуть похвалитися своїм безсмертним Герде-ром, що завдавав вбивчий удар попереднім думкам і підняв на твердому ґрунті прапор народності. Міркую, що не завадить нагадати про твір п-ні Тальві45, що написала спробу харак­теристики народних пісень. Французи, що скинули ярмо класицизму пізніш, уперто тримались неправдивого розуміння романтизму; але й вони можуть подати поміж своїми вченими таких, що прислужилися народності; Форіель46, збирач грець­ких пісень, Ампер47, Марм є, Генріх Бляз, Шарль Нод є й ін. Іспанці вже в XVI ст. мали збірку творів свого народу. У Швейцарії, Швеції й Данії вчені теж студіювали цей предмет. Пісні слов'янських народів видавано кілька разів, але багатство матеріалів таке велике, що ще дуже багато потрібно праці, щоб осягнути те, що мають германські народи. В сербів є дуже гарна збірка пісень Бука Стефановича ; словаки мають Кол-лара50, поляки — Вуйшцького , Жеґоту Паулі5 й ін.; українські пісні збирали Вацлав з Олеська, Жеґота Паулі, Максимович, Срезневський, що видав багатий запас історичної поезії з науковими поясненнями, й ін.».

«Таким чином, майже всі працювали над народністю. Що ж було причиною любові до закинених раніш і довго зне­навиджених творів поезії, яку ще й тепер деякі вшановують ім'ям мужицької та базарної? Я міркую, — пише Костомаров, — тому є три причини: перша — літературна, внаслідок занепаду класицизму; ворожі між собою сторони класицизму й роман­тизму знайшли примирення в ідеї народності. Друга — по­літична, що виникла з відносин урядів до народів. Третя — історично-сцієнтифічна».

З поданих рядків праці вченого ми бачимо, що його історично-літературні інтереси цілковито випливали з того за­гальносвітового наукового руху, в горнилі якого зароджувались не лише нові форми відношення до поезії взагалі й народної зокрема, але й нові ідеї щодо наукових принципів самої критики. Відбились вони й на принципах самого Костомарова. Так, він пише: «До цього часу всі засоби, що ними висловлю­вали історію, можна поділити на два головні типи: повіс-тярський і прагматичний,/Але ці способи, хоч і здавались у деяких письменників протилежними, зовсім не противні один

одному, й обидва вони в кожному історичному творі конечні... Дві, наприкл., події склалися в різні століття, в різних народів. Хоч як скидалося б одне на друге, але коли вони будуть змальовані якось індиферентне до події, то ні в одному, ні в другому не буде правди: на світі немає двох істот цілковито подібних, у кожному є щось індивідуальне.!. З другого боку, ще менше можливий чисто мисленничий (прагматичний) на­прямок при недбайливості повістярства й описування. Для людського мислення конче потрібний предмет; щоб у людини були міркування правдиві, цей предмет мусив би уявлятися їй ясно й виразно. Отже, Історичний прагматизм можливий лише тоді, коли в оповіданні додержана правда, а то все буде помилкове й обмежене пустим мрійництвом. Цих два способи не тільки не містять у собі суперечності, але й єдино можливі один при другому. Головне в історії — правдивість».

«Але змалювати подію так, як вона була, нелегко: історик мусить дійти до того, в чому полягає його характеристичність. Таким чином, працюючи науково, історик повинен студіювати все те, що на світі людськім кладе на розумне єство відбиток різниці, цебто місце й час, народ і століття».

Подавши той критерій, з яким учений мусить підходити до людського життя й діяльності, Костомаров переходить до розуміння ролі, що її грає поезія у з'ясуванні того, в чому полягає характеристичність якогось культурно-історичного факту в народному житті. «Кожний народ, — каже він, — має в собі щось таке, що торкається більш або менш кожного з тих осіб, що належать до народу. Це — народний характер, з погляду якого всю масу можна розглядати як одну людину. Кожна індивідуальна особа має свій характер; цей характер можем пізнати в його ділах, заходах, але переважно в таких випадках, коли він виявляється мимоволі, коли людина не старається бути завваженою, провіреною, пізнаною... Кожний народ, розглядений як єдина особа, має свій ідеал, до якого прямує. В залежності від того, напр., історик, описуючи події свого народу, старається всі оиси, яким сильно співчуває, змалювати в корисному світлі. Задля пізнання характеру наро­ду треба обходитися з ним так, як із людиною, яку бажаємо простудіювати: треба вишукувати такі джерела, де б народ виявив себе несвідомо. До таких джерел належить література... Справжня поезія не припускає брехні й нещирості; хвилини поезії — хвилини творчості; народ зазнає їх і залишає пам'ятки — він співає; його пісня, витвір його почуття, не бреше; вона родиться й сформується тоді, коли народ не має на собі • машкари. Він сам свідомий того: «о!іе ЗасЬе ІеЬІ іт Сезапв»*,

«Суть полягає в пісні» (нім.)

каже німець; «ІгЬсня ---- бьіль», скаже росіянин. Справді,

народна пісня має перевагу перед усіма творами: пісня вислов­лює почуття не вивчені, рухи душі не фальшиві, тямки не позичені. -Народ у ній виявляється таким, яким є: пісня — правда. Є і друга, теж важлива риса народної пісні: її за­гальність. Ніхто не скаже, коли і хто творив таку й таку пісню: її вилила ціла маса; кожний, що її співає, вважає її немов за власний твір; ніде не виступає народ такою єдиною особою, як у цих звуках своєї душі, іншими словами, ні в чому не висловлює він так свого характеру».

Щодо значення пісні для дослідника, то це значення її може бути різне: на думку Костомарова, пісня може грати роль літопису подій (пісні історичні), може причинюватися до до­сліджування народного побуту, може бути об'єктом філо­логічного досліду, нарешті, вважатися пам'яткою погляду народу на самого себе й на все, що його оточує. До останнього пояснення народних пісень Костомаров схилявся найбільше. -З цього погляду учений і досліджував народне життя у трьох напрямах його вияву: духовному, історичному й суспільному.

Перший розділ монографії Костомарова й є розкриттям духовного світогляду народного в тих піснях, що змальо­вують його релігійне почуття. У другому розділі він детально спиняється на відношенні народу до природи. Це один із найоригінальніших розділів і дослідів не лише у праці Косто­марова, але й узагалі в науковій літературі того часу. Костома­ров уперше підносить цю справу й якнайглибше її вирішує. На його думку, розуміння народом природи не обмежується лише змальовуванням назверхніх обставин української при­роди; природа пронизує далеко глибше народну поезію, що її одуховнюе.

«Об'єкти природи, ---- пише Костомаров, — що часто

зустрічаються, не цікавлять уяви народу лише через те, що око їх бачить раз у раз. Треба, щоб вони існували в повному розумінні цього слова: народ шукає в них життя, а не примар, хоче з ними стикатися не лише фізично, але й духовно. Фізична природа проникнута творчою ідеєю, підігріта божес­твенною любов'ю, втілена в якнаймайстерніші форми. Кожне явище в ній не випадкове, має свій закон, що його відкриває дух. У природі для людини ховається значення, приладжене до її власної істоти; у предметах, що її оточують, людина бачить не саму грубу бездушну матерію; навпаки, хоч як далеко від її істоти буде який-небудь твір рідної планети, — в людини є таємне око, яке бачить, що і груба матерія має зв'язок із духовною істотою; є таємний голос, що вказує, в чому полягає цей зв'язок. Ось таке усвідомлення духовного в фізичному і

становить основу всього найкращого в мистецтві. Воно є ознакою гармонії й любові, що існує між Творцем і його творивом. Людина здібна любити лише дух; фізичне саме про себе неприступне для його серця».

На такому розумінні народної поезії Костомаров збудував своє пояснення тої ролі, що її грає в народній поезії природа. Ця роль виключно символічна. Об'єкт природи, вхо­дячи до поетичного твору народного, отримує в ньому духовне значення в формі прикладення його до життя моральної істоти '

або ---- символу. «Символ не є ні образ, ні порівняння, ні

алегорія, вони, служать йому лише формою; символ виявляє таємний внутрішній зв'язок, єдність ідеї в явищах життя і

природи»... «Народні символи, — пише Костомаров, '----

розкладені в системі, становлять символіку народу, а це слу­жить нам важним джерелом для зрозуміння народного життя. В загальному розумінні символіка природи є продовженням природної релігії». Творець відкривається у твориві; серце людини любить у явищах фізичного світа скрізь приязний (вездесущій) Дух... Відносини людини до природи займають середину поміж відносинами до Творця й до самого себе, між любов'ю божеського й людського, між життям споглядовим і практичним. Усе це відкривається в символіці, що має незви­чайну вагу для етнографії та історії. Погляд народу на природу виявляє разом із релігією, що таке народ, яке людське буття він у собі ховає, а це'веде до зрозуміння дальших історичних питань, через що народ діяв так, а не інакше».

Українська народна символіка за Костомаровим, на думку Пипіна , має потрійну основу: одні символи мають ясну основу в самій природі; другі — засновані на історичному вжитку певного предмета в відносинах до минулого життя;

треті ----засновані «на старовинних міфічних або традиційних

переказах і віруваннях, що творять приналежність народного оповідання. Предмети й явища природи, з яких черпано укра­їнську народну символіку, Костомаров розподіляє так: символи небесних світил і стихій; символи місцевості — царини, міне­ральної, ростинної і тваринної. У своїй студії він спинився лише на двох останніх громадах народнопоетичного символу; він наводить низку рослин, дерев, птиць і ілюструє їх значення численними прикладами з народної поезії»**.

Переходячи до історичного життя народу, Костомаров за­значає перш за все, що пісні зовсім не можуть служити джерелом до історії, по-перше, через те, Ідо в них є поетична фантазія; по-друге, через те, що пісня не знає багатьох подій, детально описаних у літописі, і спиняється на подіях, літописові зовсім невідомих. У пісні залишається лише те, що зробило на народ сильне враження, через те в ній довше заховуються лише важні події, великі переломи в народному житті .

Коли в московській народній поезії залишилися сліди з глибокої давнини, то в українців — активне життя пізніших часів, участь цілого народу в політичних справах затерли в його уяві всю його старовину. «Зате, — пише Костомаров, — істерія пізніших часів відбилася у піснях повно й яскраво: квітки фантазії неспроможні були цілком закрити правду»...

Від цього циклу української епічної поезії, що припадає на XVI ст. і що обіймає своїм змістом козацькі події в відносинах турецько-татарських, польських, московських, Костомаров і починає змальовувати історичне життя українського народу.

Погляди Костомарова на внутрішню природу народних вірувань знайшли свій науковий вияв у другій його праці —' про слов'янську міфологію**. В цій праці вчений береться з'ясувати слов'янську міфологію в порівнянні з поганською, з міфологією балтійців та німців. На цьому тлі Костомаров досліджує слов'янські народні звичаї, вірування й перекази. Внутрішній зміст цих народних фактів він бачить у тому, що слов ямські божества, народні оповідання й обряди виявляють симво­лізацію сил і явищ природи, цебто їх міфологія зводиться до природної релігії.

Розуміння міфології, коли міф узагалі є символом, що визначає різні астрономічні та фізичні явища, — сонце й зоряне небо, світ і пітьму, зміни за рік (зима, весна, осінь і літо) і ін., — все це розуміння в Костомарова засновувалось на науці так званої символічної школи міфологів, що її головним представником був Ґеорґ-Фр. Крайцер, а за ним Ґотфрід Міллер, ІЛІвенк, Вельклер і ін.

Цими двома працями з сорокових років Костомаров поклав тверді основи для майбутньої української науки. Коли в істо­ричному розумінні народної поезії він не розходився зі своїми попередниками (Максимовичем, Бодянським, Срезневським і Кулішем) і далі вів наукову історичну традицію, почату й

розроблену ними, то розуміння ролі природи й міфа, як символізації таємного внутрішнього зв'язку, єдності ідеї в явищах життя людей і життя природи, як символізації різних змін астрономічного та фізичного характеру (міф), то ця критично-наукова ідея для того часу і для пізніших часів була ідеєю цілком новою і то не лише в українській науці, але й у науці інших слов'янських народів. Отже, честь і заслуга щодо піднесення цієї надзвичайно важної ідеї для нас до певного методологічного принципу для нашої літературно-наукової кри­тики належить виключно нашому українському вченому Кос­томарову. Пізніше цих дві галузі, символізацію пісенну й символізацію міфологічну, наш учений об'єднав в одній, цілком переробленій і майже удвоє розширеній монографії: «Исто-рическое значение южнорусского народного песенного творчес-тва» .

В передмові до цієї праці Костомаров вирішує низку принципово методологічних питань. Перше питання — який обсяг розуміння народної поезії? «Народними піс­нями, — пише він,----ми називаємо тільки такі, що в даному

їх вигляді не мають і ніколи не мали одного автора, не лише такого, якого б ми могли назвати по імені, але навіть і безіменного, про існування якого були б підстави догадуватися. В європейській науці, — каже він далі, — такого розуміння немає: на Заході збирачі та дослідники народних творів зара­ховують до них і такі, про які напевно відомо, що їх створила одна особа; це того, що народ засвоїв ці твори. У них народна пісня є те, що співає народ, у нас же — те, що народ створив»/*.

Це розуміння, яке дав Костомаров народній пісні, прийняла наша наука й до останніх часів.

Друге питання, яке вирішує вчений, —є те, чим народний твір одрізняється від літературного? «Грамотний поет, — каже він, — передає^ витвір свого натхнення на письмі, надає йому відразу обсягу й міці, обдумує його, працює над ним, — він з'являється в закінченій формі, робиться духовною прина­лежністю особи. Другі грамотні люди, полюбивши цей твір і почавши його повторювати, свідомі того, що твір, який діє на їх душу, належить не їм; чи відома на ім'я особа поета чи не

Ця праця в 1872 році почала друкуватися в журналі «Бе­сіда», продовжувалась у роках 1880 і 1883 в журналі «Русская Мьісль» і була закінчена друком вже після смерті автора, в його автобіографії «Литературное насл-Ьдіе». Окремою монографією вийшла в його розвідках «Собраніе сочинен. Костомарова». Т. XXI. СПб., 1906.

Костомаров Н. «Введете». С. 429.

відома----все одно; на його творі лежить одбиток того, що в

первісному вигляді це є твір однієї особи. Коли через довге усне користування ним постають варіанти, то вони більше або менше мають значення покалічення, а не нормального стану, в якому перебувають варіанти чисто народних творів. Завдяки письменності існує первісна форма, яка служить за норму. Ця постійність форми поетичного твору, ця поява його в за-кінченому-вигляді з-під рук єдиного автора, нарешті, ця прина­лежність його цьому авторові — оце й є важлива різниця між твором літературним і чисто народним, бо основні ознаки останнього — приналежність цілій масі народу й неминуча безмежна його варіація» .

Далі вчений переходить до з'ясування того методологічного питання, що в пісні найцінніше для дослідника. Він пише: «Історичне значення народних пісень може визначатися для нас відповідно до того, чого ми шукаємо в історіїу Коли в народних піснях шукаємо джерел задля історії політичних змін, держав­ного устрою, воєн, розвитку суспільного побуту, — пісні покажуться бідним джерелом. Не треба забувати, що пісня належить селянинові й може висловлювати лише його життя та його погляди. Коли раніше пісні були однаковим здобутком цілого народу, то це було тоді, коли ввесь народ стояв на тому самому первісному1 малокультурному ґрунті, на якому тепер залишився селянин. Але й У цій сфері вони далеко не дадуть нам бажаних відомостей... Пісні — важливе, але зовсім не виключне джерело для нашого пізнання народних розумінь, поглядів, вірувань, споминів: для цього конче потрібні, й часто більше, як пісні, інші пам'ятки народного слова. Але там, де іде річ про почуття народу, — пісні незамінимі нічим»**.

«І..Безперечно, пісні становлять, поруч із іншими творами народного слова, коштовне джерело задля ознайомлення з усякого- роду проявами духовного життя; але найважнішим, ні з чим незрівнянним і нічим незамінним джерелом для історика пісні виявляються з боку народного почуття. Почуття є основа всякого прояву духа, пробник думки й поведінки, корінь морального буття. Пізнати почуття людини -— значить пізнати його заховану природу. Цілком зрозуміло, що при такому значенні пісень історик народу мусить уважати їх для себе за одне з найважніших дЖерел, за таке, що без нього він, мабуть, не зміг би розуміти ясно того людського світу, який хотів би змальовувати».

Костомаров Н. Там само. С. 435. Там само. С. 433.

Всі пісні Костомаров поділяє на три громади: обрядові пісні, історичні (про бувальщину) і пісні побутові.)

В першому розділі він підходить до з'ясування пісенної й міфологічної символізації. Коли в перших двох працях учений розробляв окремо пісенний символ і окремо міф, то тут цих два моменти поетичної символізації він об'єднує в одну гармонійну генеалогію, виводячи один символ із другого.

«Характеристична й переважлива риса поетичного уявлення (воззренія), — читаємо в Костомарова, — в наших українсь­ких народних піснях є символізація природи. Під символом ми розуміємо образовий вияв моральних ідей за допомогою деяких предметів фізичної природи, причому цим предметам надається більш-менш певну духовну властивість; такий якийсь погляд міг постати лише в глибокій давнині, в часах юнацького стану народу. Пісня в хвилині свого утворення висловлює лише те, що відчувальна і творча сила душі вважає за правду, в що вірить, а вірити в духовну властивість води, дерева, каміння людина могла, лише перебуваючи в ^дуже юнацькому стані свого духовного розвитку. Одуховлювання або, що покри­вається в молодого народу, обоження різних явищ фізичної природи становило, видко зі всього, суть нашої міфології. Це, одначе, не було вже ознакою первісного, Дитячого стану. Ще раніше, заки людина почала надавати якусь духовну прикмету різним предметам, що- зустрічалися в довкільній природі, ця людина, таким чином, творила для себе в ній символи, до всієї природи вона відносилася як до чогось цілого, не відрізняючи в ній частини образів, ставлячись до всього цього байдуже»*. Ще й тепер, на думку Костомарова, можна бачити, як селянин із загальної тямки «трава» вибирає лише ті роди, що звертали на себе його увагу, всі ж гатунки ростин, що входили в цю тямку, означує травою взагалі. Те саме було й тоді. Визначу­вання уявлень одбувалось поступенево: спочатку існувала вода взагалі, а потому почали відрізнятись річки, озера й ін. Раніш існував ліс, а потому виділились образи дуба, клену, липи й ін. Раніше були птиці взагалі, а потім виділилися зозуля, голуб, орел і т. д. «Давня людина, що на явища природи реагувала сильніше, виробивши собі звичку в цілій природі бачити себе й не відділяти себе від природи, об'єднувала з тими явищами і предметами природи, що виділились в її спостереженні, особливі ознаки й явища свого морального світу: виділення ознак останнього розвивалося поруч із виділенням ознак при-

Костомаров Н. Там само. С. 435.

роди, що людину оточувала. Отже, по-перше, через прикмети, Ідо бувають у зоколишніх предметах і що викликали відповідні •раження в людській душі, а, по-друге, наслідком відношень, у які людина була поставлена до цих зоколишніх предметів, вони ставали для людини символами; рівночасно людина утво­рювала про ці предмети міфи, вигадані події з морального світу, відповідно до цих фізичних предметів. Міфи й символи зумов­люють і взаємно зроджують один одного. Міф, із'єднаний із яким-небудь предметом фізичної природи у свідомості людини, надає цьому предметові того духовного значення, яке ховається в самому міфі»... «Дальшим кроком; — пише Костомаров, — розвитку міфології людства було відділення міфів од тих предметів фізичної природи, з якими вони були зв'язані, і повне їх утілення в ідеальні людські форми. Так, у грецькій міфології Зевс означав небо, Аполлон — сонце, Артеміда — місяць, Посейдон — воду, £ефест — вогонь і ін. Але ці міфічні істоти відрізнялись уже від тих фізичних предметів, які означали раніш і від яких раніш були невіддільні; вони стали владиками в людській постаті, божествами над тими предметами, якими раніш були самі. Вслід за цим уява витворила між ними родинне життя, різні зв'язки й відносини, створила для них історію, приклала до певних місцевостей їх героїчні вчинки й вигадані події, що лучалися з ними. Потім почали творитися і множитися нові божества, що їх значення зв'язувалось уже не а предметами, усвідомлюваними за допомогою змислів, але з властивостями, ознаками й діями, усвідомлюваними за допомо­гою роздумування: так животворча сила природи постала в постаті Афродіти, а половий потяг прибрав образ незмінного її товариша — Ероса; боротьба в природі персоніфікувалась в Арейові».

У наших предків, каже далі вчений, процес відділення міфів 'од предметів фізичної природи й їх людського уособлення не відбувся і, мабуть, щолише почався: це наочно підтверджує 'символіка природи в наших піснях, — символіка, що цілком одповідає ранній, хоч і не найранішого ступеню міфологічного розвитку. «Брак жерців і храмів у наших предків, чужоземної жізви богів (Мокоша, Хорос, Симарегла й ін.) —зв'язувано

^3 цією найранішою епохою й із тим, що початки позитивної релігії приходили до нас од інших народів і не сягали глибоко.

; Дише Ладо, Купало, Морена, Даждьбог можуть уважатися давніми міфічними образами».

. «Через таку бідність усього того, що може вказувати на

'ознаки виділення міфів і відділення їх од предметів фізичної

природи, з якими вони були зв'язані, природа в піснях набирає

незвичайно давнього символічного та міфічного характеру... Але ще більше в українських піснях із багатьома явищами і предметами фізичної природи зв'язане символічне значення. Ми, ясна річ, не будемо стверджувати, щоб уся символіка теперішніх пісень була та сама й така сама, як була в віддаленій поганській давнині; велика кількість їх затратилась, дещо збилось, переплуталось, то знову змінилось під упливом піз­ніших умов або, залишаючись у суті давнім, так заховалось під новішим способом вислову, що здається вже новим явищем. Не слід забувати, що народ, після прийняття християнства, далі жив собі колишніми поганськими поглядами і звичками, що заховались досі, але рівночасно підлягав і впливові своєї дальшої Історії. Ця живучість давнього поганства, допомагаючи заховатись головній суті старовини, рівночасно сприяла й змі­нам у формах вислову; давні поетичні уявлення не могли зберігатись, як якась археологічна цінність: вони не були об єктом благоговійних споминів про те, що віджило, що давно минуло^ вони далі оберталися собі в дійсному духовному житті народу й тим-то неминуче мусили були піддатися життєвій течії й підлягти змінам; од цього інші форми поставали знов, але неодмінно на старому підкладі... Взагалі форми відносин лю­дини до природи в українських піснях такі, що могли були утворитися лише в часах панування міфологічних поглядів у духовному житті народу. Немає описів для самих описів за винятком хіба найновіших пісень, предмети фізичної природи майже завсігди з являються паралельно з явищами морального людського світу; людина часто розмовляє з ними, як із по­дібними собі щодо розуму істотами, часто й вони говорять до неї людською мовою, навіть самі вони часто відносяться один до одного, як Істоти, що думають і почувають по-людському Інші, заховуючи постійно один якийсь головний символічний сенс, служать мовби гієрогліфами задля вислову людських почувань. Одною з пізніших змін треба, мабуть, уважати паралелізацію внаслідок співзвучності, коли наводиться пред­мет Із фізичної природи тому, що його назва співзвучна з яким-небудь словом у змалюванні людського стану . Одне слово, при всіх неминучих одбитках, які наклали наступні часи на символіку народу, що, безперечно, випливає з віддаленої давнини, вона в українських піснях заховала свої глибоко давні основи І способи, а це може служити ще дуже добрим джере­лом задля зрозуміння народного духа з тої старої давнини особливо коли рівночасно студіювати інші пам'ятки народного слова».

«Із усіх слов'янських пісень українські особливо багаті й важні для давньої символіки, далеко багатші, ніж московські Ми відважились викласти тут народну символіку, оскільки

|рона виявляється в цих піснях, розділивши її відповідно до ІІРИРОДНОЇ класифікації предметів на чотири відділи: 1) сим-| Іоліка небесних тіл і явищ природи (воздушних), 2) символіка »млі, місцевостей і води, 3) символіка рослин і 4) символіка Тварин» .

Далі вчений відповідно до цієї класифікації поетичних символів у кожному відділі розробляє детально окремі символи, уґрунтовуючи їх символічне значення великою кількістю прик-| ладів із народних пісень.

У другій частині своєї праці Костомаров розбирає україн­ський історичний епос, з'ясовуючи, оскільки в ньому відбились історичні події у хронологічному порядку колишнього укра­їнського народу від найдавніших часів.

У третій _і останній частині він досліджує родинний побут у творах української народної пісенної творчості, побут, який виявивсь у змалюванню кохання до шлюбу й після шлюбу з усіма його наслідками й умовами родинного побуту та відносин.

Крім цієї праці, де автор кинув так багато нового світла для української науки, особливо це нове виявилось у сфері сим­волізації української пісенної творчості й цим підготовив над­звичайно багатий ґрунт, на якому потім так талановито сіяв дороге для української науки зерно проф. Потебня, зерно, з якого для сучасного наукового покоління виросли вже такі чудові квітки літературно-наукової критики, — Костомаров промощував цілком нові наукові шляхи у з'ясуванню й укра­їнського стародавнього літописання. Сюди відноситься його наукова праця з 1871 р., як «Предания первоначальной рус-ской летописи в соображениях с русскими народними пре-даниями в песнях, сказках й обьічаях»**.

До Костомарова авторство Нестора щодо написання ним літопису до 1100 р. не викликало жодного сумніву; українські, І, а особливо московські вчені кола були цілковито переконані, І що лише Нестор, києво-печерський чернець, і міг написати цю І Частину літопису. Ця^думка постала на підставі певних старо-літературних традиційні переказів; Костомаров перший до «вторства Нестора підійшов із методологічним сумнівом (між іншим, ця методологічна риса — одна з найхарактеристич-науково-критичних способів досліду Костомарова і для

Костомаров Н. Там само. >

Г -г. ,,, Яостоло^ов Н. «В-Ьсгаикь ЕвропьІ». 1871. «Монографій» І Т. XIII. СПб.; 1905. С. 289—392. (На £о саму тему 1860 р.ТЦ£: 1 читав лекції у Петерб. унів., в яких ч. І, «Источники о русск. истор (л-Ьтописи)», видані 1861 р.)

нас найцінніша!). Вийшовши з цього сумніву, вчений починає свою працю такою тезою: «Літопис, що його оповідання доходять до 1100 року і що називається Несторовим, у всьому своиому обсягу — цілком не належить цьому письменникові, який був лише літописцем печорського монастиря; він скла­дається з різних туземних і перекладних уривків, його уклав у формі цілого зводу ігумен Сильвестр»... і т. д. На дальших сторінках цю тезу вчений підпирає й фактичними звістками самого літопису й різними внутрішніми суперечностями в само­му літопису, суперечностями, які виходять назверх, коли порів­няти безперечні твори Нестора54 з аналогічними відомостями в тексті самого літопису (про Бориса й Гліба)55. Коли б літопис написала була одна людина, то, на думку автора, такі супереч­ності були б неможливі.

Ще важніша різниця в тоні й характері оповідання: об'єк­тивність в оповіданні про поган, — чого духовна особа, якою був Нестор, не могла б була написати. Отже, «несхожість у тоні, невідповідність частин і, нарешті, суперечності свідчать про те, що частини літопису^писали різні особи, а Сильвестрові можуть належати лише найближчі до його часу відомості й розподіл за днями інших із деякими доповненнями. Праця Сильвестра — це лише сполука окремих оповідань»*.

Аналізуючи склад літопису, Костомаров приходить і до другого висновку, теж незвичайно важного; він пише: «Коли ми будемо розглядати окремо ту частину нашого первісного літопису, що обіймає нашу стару історію до смерті Ярослава, то будемо мусити визнати, що за винятком небагатьох, зазна­чених нами письменних частин, занесених до нього, все останнє запозичене з усних переказів, оповідань і пісень»**. Таким чином, «поруч із однобічною богомільно-монашою літерату­рою, ми зустрічаємо (в^літопису) сліди літератури живої, саморідної, національної» . І вчений подає цілу низку пере­казів, легенд і ін. народнопоетичних творів, що тепер для нас становлять окрасу літературно-поетичної творчості.

Роблячи підсумок своїй студії, Костомаров приходить до такого висновку: «З цілого зробленого нами огляду переказів нашого первісного літопису про давні часи, переказів, що з них більша частина своїми основами, конструкцією або спосо­бом (викладу) нагадує відповідні риси в пам'ятках народної

Костомаров Н. Там само. С. 291—292. Там само. С. 295. Там само. С. 296.

поезії, що дійшли до нас, можна легко завважити, як мало історичної фактичної правди дають нам ці перекази. Але це анітрохи не відбирає в них високого історичного значення правди, того образу, в якому ці часи зі своїми подіями й дійовими особами з'явились у народному світогляді, бодай остільки, оскільки з багатьох невідомих іще нам варіантів один якийсь варіант може служити зразком, і, крім того, оскільки при передачі їх літописцями свіжість їх і правдивість могли заховатись од упливів книжних способів вислову й од домішки книжних розумувань. За винятком тої крихти, зачерпнутої з письменних джерел, усе оповідання про давні часи, включно до смерті Володимира, взяте з народних переказів, повістей, пісень і оповідань у тому вигляді, в якому ці давні часи відбились на них у другій половині XI й на початку XII ст. Лише не спускаючи з ока цього основного погляду, ми можемо свідомо і справедливо ставитися до нашої давньої історії»*.

Цей принцип «високого історичного значення правди, того образу, в якому ці часи з своїми подіями й дійовими особами з явились у народному світогляді», яким Костомаров закінчує цю свою студію, можна підняти до загальнометодологічного принципу його наукової праці як історика: Ні один мистецький твір, чи народний чи літературний, коли він робив хоч який натяк на_ якусь історичну подію або творив символ певнрї історичної постаті, певного історичного чи побутового уявлення, явища -— не проходив повз наукову увагу вченого, не лишавсь нерозслідуваним із культурно-історичного погляду; ні один історичний факт, ні одна подія, ні одна постать із минулого українського народу не минала історично-наукової лабораторії вченого, не освітлена тою правдою, тим образом українського народного світогляду. Тут історик і літературно-науковий кри­тик раз У раз об'єднувалися один із одним, і в цій неподільній гармонії наукової літературно-історичної творчості органічно таївся талант вченого історика і критика, що не тільки аналі­зував літературні та історичні факти, але й синтетично^змальо-вував Мистецькі картини, де «дійові особи, події, цілі епохи оживали в багатій творчій уяві автора й, не втрачаючи реаль­ного, перевіреного строгою критикою характеру історичної правди, стріпували з себе гробову запліснявілість і виявлялись у картинах, повних життя» .

рина

Костомаров Н. Там само. С.398.

Антонович* В. «Н. Й. Костомаріови какь историкь». Кіев. Ста-. Т. 2. С. XXVIII. 1885.

Для змалювання цих картин життя він брав із народної поезії повною рукою фарби й одновляв побут та рух народних мас. У цьому матеріалі вчений намагався схопити моральне обличчя епохи, а фарбами доповнював «ті ніжні, тонкі, не-схопливі риси, що вивітріли й засохли у строго історичних пам'ятках... Цілком зрозуміло, що при зазначених рисах своєї науково-історичної діяльності Костомаров не міг братися за які-небудь сюжети», а лише за сюжети, «повні високого драматизму, де народний дух виявлявсь у всій повні свойого розвитку, або особи, що їх біографії були такі типові й такі повні рельєфних, характеристичних рис», щоб він міг- був «виявити їх у всій їх життєвій повняві» . Лише для цієї мети поетична творчість українського народу була для вченого така доконечна і через те тільки ставала об'єктом його дослідів.

Історичні ж біографії вченого _— то були нові методологічні вияви літературно-наукової критики, та про них на відпо­відному місці ми будемо мати нагоду ще говорити.

 

 







Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 884. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия