Матхаузерова С. Древнерусские теории ис-кусства слова.— Прага, 1976.

нях автора «Слова о полку Ігоревім» про те, якими поетичними засобами най­краще можна було б досягти поставленої мети — чи «старими словесн» «по замнш-лению Бояню», чи «по бнлинамь сего времени».

Не приховуючи захоплення улюбленцем Святослава — Бонном, який натхненно оспівував і возвеличував княжі подвиги, автор «Слова» все ж свідомо не йде його шляхом, оскільки й завдання своє розуміє інакше — йому належало не стільки про­славляти, скільки судити. Для цього, оче­видно, годилося не ширяти «сизнм орлом под облакн» і «растекатись мнслию по древу», поетично гіперболізуючи подвиги й ідеалізуючи героїв, а тверезо літописа-ти сувору прозу сумного походу Ігоря з тим, щоб це літописання послужило добрим уроком сучасникам і нащадкам.

У самому виборі поетичних зразків міс­титься не лише оцінка певних канонів, стильової манери попередників і сучасни­ків, а й «критика» та пересторога не влас­тивих предметові шляхів і засобів зобра­ження. Звичайно, сам автор поки що не може бути послідовним, щоб повністю ви­вільнитися з-під влади популярного Боя-на, адже навіть-в літературній практиці більш пізніх часів ніколи не досягалася «стильова чистота», яка існувала здебіль­шого лише в суворих теоретичних припи­сах нормативних поетик і риторик.

Література без певного «закону», що ви­никав і функціонував спочатку у вигляді певних канонізованих зразків, а згодом і теоретично узагальнених правил, не можлива. Вважалося, що закони однаково потрібні і творцям — для правильного пи-

сання, і читачам — для правильного сприйняття, розуміння й оцінки. Власне, тільки на тлі «закону», норми можна відчути й відхилення, оригінальність письменника. Оскільки з часом «закони» змінюються, а твір залишається, він і сприйматися, оцінюватися новими поколін­нями може якісно інакше.

Кожен визначний оригінальний твір, на­віть якщо він не містив спеціально теоре­тично сформульованих засадних постула­тів, вже сам по собі набував характеру нового й відмінного «зразка», по-своєму зреалізованого «закону», який у більшій чи меншій мірі протистояв іншим творам. Подібні протистояння й об'єктивна «кри-

тика» — змістова й стильова — властиві творам полемічної літератури XV— XVIII ст.

Особливо характерними в цьому відно­шенні є «посланія», «обличенія», «ответьі» І. Вишенського. Виступаючи проти «при-цукрованого лжи сладкословия» в книзі проповідника унії Петра Скарги «Про єд­ність церкви божої», Вишенський одночас­но формулює цілий кодекс критичних критеріїв оцінки змісту, форми, призна­чення і функції будь-якого літературного твору.

«Не смотри на то только, яко сладко пишут й сладкие речи ставят, да смотри, если правда в них с*дит й над ними зверхность имЬет», бо «то их єсть й ре­месло поганское: науки баснословием, орациями, похвалами й похлебствьі смач­ними слабоумннх й ненаказанннх прель-щати»,— повчав Вишенський. Застерігав він і проти різних форм і засобів літера­турного лицемірства, щоб «прочитателі» розпізнавали і відкидали «словеснеє по-хлебство», «басни краснне», «речи само-хвальнне», «медовньїх слов, в. которьіх трутизна живет, пилно стереглися»; Прак­тичне застосування цих настанов Вишен­ський ілюструє, викриваючи брехливість вихідних засад книги П. Скарги й облуд­ність засобів реалізації: «Присмотритися первому излишнему слову того езуита.., а коли первое слово лжею й на лжи осно­вано єсть, найдешь й познаешь уже усла-дн, путем повести йдучи» ³.

Палка, пристрасна й аргументована критика опонента поєднується з критикою тенденційного викривлення Скаргою сло­в'янських книг і доповнюється своєрідно сформульованим естетичним кредо Вишен­ського. «В язику словянском,— твердив Вишенський,—лжа й прелесть его ника-коже мЬста имЬти не может, ибо они ди-алектик й силогизм поганских... аки хит-

ро*чием лиц*мерного фарисейства ^пре-

мудряет, толко истинною правдою божиею основан, збудован й огорожен єсть й ни-чтоже другеє ухищрение в себь не им'Ьет, толко простоту й спасенне рачителю сло-вянского язнка еднает» ⁴.

Критичні інтонації й критерії Вишен­ського вчуваються і в знаменитій войов-

¹ Вишенський І. Тйори.— К., 1959.— С. 163— 165.

'Там же.—С. 219—220,

ничо-пристрасній «Пересторозі» (1605— 1606), і в антиуніатських творах Мелетія Смотрицького («Тренос»), Захарі! Копис-тенського («Палинодия, или Книга оборо-ньі», 1619—1622) і Петра Могили («Ли-фос», 1642).

Однією з перших спроб літературної критики є детальний розгляд Іовом Кня-гиницьким (послідовником І. Вишенсько-го, засновником Скита Манявського) зна­менитого «Зерцала богословіи» Кирила Ставровецького (Транквіліона).

З виникненням книгодрукування по­пулярними стали різноманітні звернення до «чителників» — післямови, передмови, в яких розповідалося про призначення книги, давалися поради щодо читання й сприймання її, містилися відомості про автора чи тих, проти кого вона спрямову­валась. Такими були післямова І. Федоро-ва до львівського видання «Апостола» (1574), передмова до острозького видання «Нового завіту» (1580), передмова К. Ост­розького до Біблії.

У передмові до «чителника презацной книги» «Перло многоІгЬнное» (1646) Ки­рило Ставровецький розкривав зміст наз­ви книги і таємниці «сладкоглаголивого язьїка й поетицкого художества»⁶. А. Ме-летій Смотрицький у знаменитій «Грама­тиці» (1619) пояснював «просодию сти-хотворную», правила «искусн^е творити», подавав зразки «стиха иройского», «Са-фийского», складені за високими й вічни­ми зразками Гомера і Гесіода, Овідія й Вергілія. Зазначивши, що правила він пропонує «не только ради употребления, елико 'вЬд'Ьния»⁶, Смотрицький належно зорієнтував не тільки художню, а й до­слідницько-аналітичну практику.

Спочатку літературні правила перекла­далися 'з інших мов, але поступово їм ста­ли надавати й більш-менш оригінального характеру. Такими були деякі рекоменда­ції в передмові до «чителника» «Млека от овци пастнру належнеє» І. Величков-ського, самотужки складені за існуючими зразками, бо деякі «русскіе способи... ин-шим язнком... нЬ ся могут виразити»⁷.

⁶ Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.).— К-, 1967.—С. 195.

'⁶ Перетц В. Н. Историко-литературньїе ис-следования й материальї.— Спб., 1900.—Т. 1, ч. 1.—С. 21.

⁷ Величковський І. Твори.— К., 1972.— С.; 70—71.

Утверджуючи певні зразки, Величков­ський тим.самим визначав характер кри­тики існуючих творів, у яких могли бути відхилення від правил. Він із зневагою говорив про тих читачів, які не здатні знайти в книзі нічого цінного, але водно­час застерігав: «Если хвалит все, тось глупий»⁸.

Своєрідні зразки асоціативно-притчевих критичних оцінок подавав у власних вір­шованих творах І. Максимович. Перепові­даючи прочитані книги, він для ілюстрації своїх оцінок наводив приклади — легенди й оповідання повчального змісту.

Першою серйозною науково-бібліогра­фічною працею було складене Є. Славине-цьким знамените- «Оглавленіе книг, кто их сложил» (1665—1666), у якому анотовано близько 50 українських, російських і біло­руських книг. Відзначивши інтернаціо­нальний характер цієї праці, Франко під­креслював, що її «можна вважати за пер­ший бібліографічний нарис української чи південно-руської історії літератури» (40, 18).

Теоретико-літературні погляди письмен­ників і вчених XVII—XVIII ст. виклада­лися у навчальних поетиках і риториках, які згодом специфікувалися як теорії по­езії й прози ⁹. Виникнувши ще в антич­ності, поетики й риторики протягом бага­тьох століть функціонували в країнах Європи як зводи нормативних, естетичних канонів, у світлі яких належало оцінювати різножанрові художні твори.

Орієнтація на античні зразки, а згодом і на ренесансні та поренесансні західно­європейські підручники була загалом характерна для курсів піїтики і риторики Київської академії. Але з часом вони по­чинають набувати більш виразного оригі­нального характеру. Так, автор курсу «Мистецтво поетики» (латинською мовою, 1705—1706) Ф. Прокопович поряд з орієн-

' Там же.—С. 151..

⁹ Петров Н. Й. О словесних науках й литера-турнмх занятиях в Киевской академии от на­чала ее до преобразования в 1819 году//Трудн Киевской духовной академии.—1866.—Кн. 7, 11, 12; 1867.—Кн. 1; 1868.—Кн. 3; Попов П. М. З історії поетики на Україні (XVII—XVIII ст.) // Матеріали до вивчення історії української лі­тератури.—К., 1959.—Т. 1; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики.— X., 1960; Маслюк В, П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні.— К., 1983.

тацією на античні зразки першим в Росії став пропагувати літературні норми за­хідноєвропейського Відродження і радив поетам зважати не лише на авторитетні літературні зразки, а й на здоровий глузд та природність — вимоги нових часів. Принципове значення мала боротьба про­ти канонізовано^, штучної і порожньої пишномовності, всього віджилого, «що от жития нашего прошло... умерло»'°. Запе­речення застою й консерватизму в літера­турі, утвердження нових, перспективних тенденцій у Прокоповича викликалися й пропагандою виховних, просвітительських функцій літератури, яка повинна «научать людей, какими они должнн бнть в том или^хдругом роде жизни»". Своєрідною ілюстрацією теоретичних вимог була його трагедокомедія «Володимир» з образом ідеального (й ідеалізованого!) героя.

Подібна практика — додаток до піїтик оригінальних художніх творів — була ха­рактерна для Л. Горки, Г. Кониського та ік. Нерідко літературний додаток не тіль­ки ілюстрував теоретичні настанови піїти­ки, а й де в чому навіть їм суперечив як у формально-композиційній, так і у зміс­товій сфері. У цих випадках сам літера­турний матеріал набував ролі й значення взірця, новаторські особливості якого ли­ше згодом теоретично осмислювались і ка­нонізувались. Такі елементи містилися у канонічне зразковій трагедокомедії Про­коповича «Володимир», особливо їх багато в трагікомедії Л. Горки «Іосиф Патріарх», де вперше в українській драматургії ав­тор звернувся до теМи кохання, намагаю­чись психологічно переконливо вмотиву­вати поведінку героїні. Ці «вільності» ви­магали й звернення до розмовної мови, побутових деталей, що не просто руйну­вало консервативні канони релігійних шкільних драм, а й вело до більш глибо­кого і реалістичного відтворення життя. Подібне спостерігалося у додатку до

«Правил поетичного мистецтва» Г. КОНИ-

ського (1746) драмі «Воскресіння мерт­вих», де всупереч традиції смішне поєдну­валось з.сумним і вводилися герої з різ­них соціальних станів. До речі, практика вміщення художніх

¹⁰ Прокопович Ф. Сочинения.— М.; Л., 1961.— С. 407.

¹¹ Там же.—С. 344—345.

ілюстрацій теоретичних -маніфестів чи й надання самим художнім творам ролі естетичних парадигм зберігатиметься й у перші десятиліття XIX ст.

Дальший крок у відступі художньої творчості від застарілих і консервативних естетичних приписів зробив визначний пи­сьменник і теоретик XVIII ст. М. Довга-левський. Загалом, у витриманій в дусі ідеалістичної естетики Арістотеля поетиці «Сад поетичний» Довгалевський і в теоре­тичній, і в ілюстративній частині йде на­зустріч сучасній барокковій художній практиці, що протистояла класицизму. Явні сліди нових естетичних принципів носили й дві драми Довгалевського, в яких діяли представники простого люду зі своєю мовою, побутом і звичаями. С Якщо автори попередніх поетик обме­жувалися ілюстративними прикладами з творчості античних і західноєвропейських авторів, то Довгалевський використовував твори Ф. Прокоповича, І. Величковського, а Г. Сломинський — навіть А. Кантеміра. Так поступово в теоретико-естетичні трак­тати, а особливо — в художню практику проникають ідеї західноєвропейського від­родження, барокко. Більш або менш від­чутно й послідовно ними стали керуватися й у критичних оцінках художніх творів. Адже внаслідок своєї стилістичної багато­гранності барокко легко пристосовувалось до національних особливостей, сприймало місцеві традиції.

Звичайно, поетики й риторики створюва­ли певні теоретичні шаблони, формальні матриці, але в процесі вдосконалення, уза­гальнення й систематизації існуючих ка­нонів зменшували їх кількість, розхиту­вали жорсткі межі, розширюючи водно­час права письменника у зближенні з ре­альною дійсністю. Зміна, спрощення й по­легшення літературних правил підривали

ЇХ ВІЧНу СВЯТІСТЬ, ЩО Вело ДО більшої різ­номанітності індивідуальних пошуків у

сфері змісту й форми творів.

Все це, у свою чергу, передбачало не тільки можливість, а й потребу конкретно-індивідуальних інтерпретацій особливос­тей окремих творів, адже розширення прав письменника автоматично сприяло й роз­ширенню прав його інтерпретатора, кри­тика. Якщо досі визначальними для оцін­ки твору були параметри жанру (чим точ­ніше відповідність — тим краще), то вже

з XVIII ст. починає усвідомлюватися й ка­тегорія автора з його індивідуальними особливостями (чим своєрідніше — тим краще).-

Поступово критична практика відходила від обов'язку лише встановлення рівня відповідності твору незмінним правилам, смаку і винесення за цим критерієм одно­значних присудів і оцінок. Аналіз і ха­рактеристика індивідуальних «відхилень» від освячених консервативною теорією ка­нонів і зразків передбачали потребу оці­нювати твір крізь призму не тільки вічних-норм, а й своєрідних індивідуальних норм письменника, чутливих до потреб реально­го життя.) Як писав згодом В. Гюго, критик міг правильно оцінити конкретний твір, «тільки прийнявши точку зору його авто­ра, поглянувши на речі його очима» ¹²..

Не випадково діяльність інтерпретатора-критика активізувалась саме в часи роз­витку Просвітництва й романтизму, коли індивідуальні світоглядні засади творчості, вже сприймалися як незаперечна прина­лежність письменницької індивідуальності. Саме на цьому етапі розвитку літератури розмаїття індивідуальних стилів, різнома­нітність і конкретність критичних інтер­претацій знайшли теоретичне обгрунтуван­ня в працях Регеля, Шеллінга та ін. Ко­жен твір, на думку Шеллінга, допускає безконечну кількість тлумачень, причому ніколи не можна сказати, чи ця безконеч­ність вкладена самим художником, чи розкривається в творі, як такому, тобто є версією даного інтерпретатора ¹³. Оце чи було ' надзвичайно симптоматичним, бага-тообіцяючим й плідним саме для форму­вання літературної критики, оскільки роз­ширювало права й підносило самодостат­ню вагу інтерпретаторства, яке (як і сама художня творчість) дедалі помітніше ви­значалося індивідуальними підходами, що в магістральній своїй тенденції все більше диктувалися потребами життя, суспільни­ми інтересами. Це в кінцевому наслідку

вело до формування надійних критеріїв,

засобів і прийомів літературної критики, піднесення її естетичної суспільної сили та значення.

Особлива роль у боротьбі з теоретико-літературною схоластикою, в утвердженні гуманістичних, просвітительських, демо­кратичних засад в літературі належала Г. С. Сковороді, з ім'ям якого пов'язані активні виступи проти сліпого насліду­вання чужим зразкам та усвідомлена орієнтація на вітчизняні традиції, на на­родний елемент у літературі.

Як слушно зазначав П. М. Попов, ігно­руючи канони псевдокласицистичної теорії й практики, Сковорода підносив ідею основоположного, значення народу і на­родної творчості як у житті, так і в літе­ратурі, торуючи цим шлях романтизмові і підготовляючи утвердження ідеї народ­ності й демократизму в наступному періо­ді розвитку української літератури ^и.

Діяльність Сковороди, як і будь-яке но­ваторське явище, викликала критику за «порушення доброго смаку», простонарод­ну «грубість»," «естетичну незграбність», але Сковорода волів бути навіть тією «че­реп'яною чорною сковородою, що випікає білі млинці» для рідної літератури, щоб прислужитися головній її справі — справі виховання вільної людини. Творчість Ско­вороди, його провідні естетичні ідеї посі­дали значне місце й у теоретичних супе­речках першої половини XIX ст., коли активно формувалася літературна крити­ка як самостійне функціонування теорети-ко-естетичної думки, як «рухома есте­тика».

До цікавих виявів літературно-естетич­ної думки на Україні відносяться й висту­пи О. О. Паліцина (1777—1811) — керів­ника одного з перших літературних гурт­ків. З його ім'ям пов'язані перші на Украї­ні спроби вільного переспіву «Слова о полку Ігоревім» та його коментування за допомогою літописів, а також українських етнографічних і фольклорних джерел. Опубліковане в харківській друкарні вір-'шоване «Послание к Привете, или воспо-минание о некоторнх русских писателях

моего времени» О. Паліцина містить ряд

витриманих у класицистичних традиціях характеристик визначних діячів російської літератури від Ломоносова до Державіна. Позначені високим естетичним смаком і

¹² Гюго В. Полное собрание • сочинений: В 15 т.—М., 1956.—Т. 14.—С. 128.

¹³ Шеллинг Ф.-В.-И. Система трансценден­тального идеализма.— М., 1936.— С. 383. Під­креслення наше.— П. Ф.

" Попов П. М. Григорій Сковорода і україн­ська література//Українська література.— 1944.—№ 11.—С. 131.

оцінки деяких явищ західноєвропейської літератури — творів М. Ф. Жанліс, А. Рад-кліф та ін. Обраний почесним членом Хар­ківського університету, О. Паліцин спіл­кувався з тими діячами культури й нау­ки, які брали участь в організації україн­ських журналів, робили спроби писати українською мовою і критично оцінювати її можливості й здобутки.

Одним із перших думку про можливість розвитку української літератури висловив О. К. Лобисевич, який прагнув популяри­зувати твори, написані розмовною мовою, де «под корою просторечия» містяться «драгоценности мислей» (віддаючи їм пе­ревагу перед канонічними шкільними дра­мами), навіть сам брався за травестіюван-ня "українською мовою Вергілієвих буко­лік ¹⁵.

Ще до появи «Енеїди» Котляревського^г висловлював думку про можливість літе­ратурного застосування української мови і Я. Маркевич, який у своїй історичній розповіді твердив, що при відповідній об­робці ця мова й у писемній літературі може виявити багаті потенції, так щедро продемонстровані в народній творчості¹⁶.

Як відомо, ідея національної своєрід­ності літератури, опертої передусім на фольклорні здобутки, була свого часу об­грунтована визначним німецьким літера­тором і філософом І. Гердером. Наявність значних традицій усної народної творчос­ті, за концепцією Гердера, вже сама по собі служила незаперечним свідченням літературних потенцій народу. Зібрані й систематизовані Гердером скарби світової народної пісні трактувалися ним як наоч­не свідчення рівності народів у поетично­му самовираженні.

Дорікаючи слов'янським вченим за те, що вони не збирали пісень своїх народів, Гердер роз'яснював, що такі зібрання «дали б тим самим у руки живу грамати­ку, найкращий словник і природну історію свого народу» ¹⁷. Разом з ідеями всесло-

¹⁵ Петров Н. Й. Один из предшественников Й. П. Котляревского в украинской литературе XVIII века Афанасий Кириллович Лобнсевич// Сборник по славяноведению.— Спб., 1904.— Т. 1.— С. 5—6.

¹⁶ Маркевич Я. М. Записки о Малороссии, ее житиях й произведениях.— Спб., 1798.— Ч. 1.— С. 57—59.

" Гердер Й. Г. Избранньїе сочинения.— М.; Л., 1959.— С. 69.

в'янського відродження ідеї Гердера дава­ли теоретичне обгрунтування національ­ним культурним змаганням багатьох на­родів Європи, у тому числі українського, тим більше, що у своїх подорожніх запис­ках він прямо передрікав майбутнє про­цвітання культури України. «Україна,— писав Гердер,— в майбутньому стане но­вою Грецією: прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться...повста­не велика культурна нація, і її межі про­стягнуться до Чорного моря, а відтіля — у далекий світ» ¹⁸.

Відтоді думки про значні літературні потенції української мови повторювалися багатьма вченими. Ніби виконуючи поба­жання Гердера, О. Павловський у 1805р. подав Академії наук своє «Обозрение ма-лороссийского наречия», де розкривав лек­сичні багатства мови; коли б «не погну-шалася самая риторика, то они, при слу-чае, могли бьі придать ей немало важнос-ти, сильї й хорошего изображения ве-щи» ^!9.

Ректор Харківського університету І. С. Рижський (ІУбІ-'-ІвІ 1), ознайомив­шись з працею Павловського, писав, що йому теж відомо багато українських істо­ричних документів та творів усної народ­ної творчості, але він ще не бачить літера­турних перспектив української мови. Про­те це не завадило йому відіграти важливу роль у розвитку естетичної думки на Україні, формуванні тієї атмосфери, в якій народилися літературні спроби україн­ською мовою. На основі своїх лекцій він видав «Опьіт риторики» і «Введение в круг словесности» — по суті перші на Україні систематизовані книги з естетики, побудо­вані переважно на засадах класицистичної теорії наслідування.

Призначенням естетики тут оголошува­лись виявлення й з'ясування прекрасного, того, що якнайточніше відображає, наслі­дує природу. Предмет мистецтва, а також естетичні поняття є вічними й незмінними. Можуть змінюватися не прекрасне в при­роді й мистецтві, а здатність його вияв­ляти й розуміти, що залежить від того, наскільки досконалий художній смак лю-

" Нетйег І. \¥ег!се: Іп 5 Всі.— Вегііп; 1769.—Ви 1.—3. 135.