Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Матхаузерова С. Древнерусские теории ис-кусства слова.— Прага, 1976.




нях автора «Слова о полку Ігоревім» про те, якими поетичними засобами най­краще можна було б досягти поставленої мети — чи «старими словесн» «по замнш-лению Бояню», чи «по бнлинамь сего времени».

Не приховуючи захоплення улюбленцем Святослава — Бонном, який натхненно оспівував і возвеличував княжі подвиги, автор «Слова» все ж свідомо не йде його шляхом, оскільки й завдання своє розуміє інакше — йому належало не стільки про­славляти, скільки судити. Для цього, оче­видно, годилося не ширяти «сизнм орлом под облакн» і «растекатись мнслию по древу», поетично гіперболізуючи подвиги й ідеалізуючи героїв, а тверезо літописа-ти сувору прозу сумного походу Ігоря з тим, щоб це літописання послужило добрим уроком сучасникам і нащадкам.

У самому виборі поетичних зразків міс­титься не лише оцінка певних канонів, стильової манери попередників і сучасни­ків, а й «критика» та пересторога не влас­тивих предметові шляхів і засобів зобра­ження. Звичайно, сам автор поки що не може бути послідовним, щоб повністю ви­вільнитися з-під влади популярного Боя-на, адже навіть-в літературній практиці більш пізніх часів ніколи не досягалася «стильова чистота», яка існувала здебіль­шого лише в суворих теоретичних припи­сах нормативних поетик і риторик.

Література без певного «закону», що ви­никав і функціонував спочатку у вигляді певних канонізованих зразків, а згодом і теоретично узагальнених правил, не можлива. Вважалося, що закони однаково потрібні і творцям — для правильного пи-

сання, і читачам — для правильного сприйняття, розуміння й оцінки. Власне, тільки на тлі «закону», норми можна відчути й відхилення, оригінальність письменника. Оскільки з часом «закони» змінюються, а твір залишається, він і сприйматися, оцінюватися новими поколін­нями може якісно інакше.

Кожен визначний оригінальний твір, на­віть якщо він не містив спеціально теоре­тично сформульованих засадних постула­тів, вже сам по собі набував характеру нового й відмінного «зразка», по-своєму зреалізованого «закону», який у більшій чи меншій мірі протистояв іншим творам. Подібні протистояння й об'єктивна «кри-

тика» — змістова й стильова — властиві творам полемічної літератури XV— XVIII ст.

Особливо характерними в цьому відно­шенні є «посланія», «обличенія», «ответьі» І. Вишенського. Виступаючи проти «при-цукрованого лжи сладкословия» в книзі проповідника унії Петра Скарги «Про єд­ність церкви божої», Вишенський одночас­но формулює цілий кодекс критичних критеріїв оцінки змісту, форми, призна­чення і функції будь-якого літературного твору.

«Не смотри на то только, яко сладко пишут й сладкие речи ставят, да смотри, если правда в них с*дит й над ними зверхность имЬет», бо «то их єсть й ре­месло поганское: науки баснословием, орациями, похвалами й похлебствьі смач­ними слабоумннх й ненаказанннх прель-щати»,— повчав Вишенський. Застерігав він і проти різних форм і засобів літера­турного лицемірства, щоб «прочитателі» розпізнавали і відкидали «словеснеє по-хлебство», «басни краснне», «речи само-хвальнне», «медовньїх слов, в. которьіх трутизна живет, пилно стереглися»; Прак­тичне застосування цих настанов Вишен­ський ілюструє, викриваючи брехливість вихідних засад книги П. Скарги й облуд­ність засобів реалізації: «Присмотритися первому излишнему слову того езуита.., а коли первое слово лжею й на лжи осно­вано єсть, найдешь й познаешь уже усла-дн, путем повести йдучи» 3.

Палка, пристрасна й аргументована критика опонента поєднується з критикою тенденційного викривлення Скаргою сло­в'янських книг і доповнюється своєрідно сформульованим естетичним кредо Вишен­ського. «В язику словянском,— твердив Вишенський,—лжа й прелесть его ника-коже мЬста имЬти не может, ибо они ди-алектик й силогизм поганских... аки хит-

ро*чием лиц*мерного фарисейства ^пре-

мудряет, толко истинною правдою божиею основан, збудован й огорожен єсть й ни-чтоже другеє ухищрение в себь не им'Ьет, толко простоту й спасенне рачителю сло-вянского язнка еднает» 4.

Критичні інтонації й критерії Вишен­ського вчуваються і в знаменитій войов-

1 Вишенський І. Тйори.— К., 1959.— С. 163— 165.

'Там же.—С. 219—220,

ничо-пристрасній «Пересторозі» (1605— 1606), і в антиуніатських творах Мелетія Смотрицького («Тренос»), Захарі! Копис-тенського («Палинодия, или Книга оборо-ньі», 1619—1622) і Петра Могили («Ли-фос», 1642).

Однією з перших спроб літературної критики є детальний розгляд Іовом Кня-гиницьким (послідовником І. Вишенсько-го, засновником Скита Манявського) зна­менитого «Зерцала богословіи» Кирила Ставровецького (Транквіліона).

З виникненням книгодрукування по­пулярними стали різноманітні звернення до «чителників» — післямови, передмови, в яких розповідалося про призначення книги, давалися поради щодо читання й сприймання її, містилися відомості про автора чи тих, проти кого вона спрямову­валась. Такими були післямова І. Федоро-ва до львівського видання «Апостола» (1574), передмова до острозького видання «Нового завіту» (1580), передмова К. Ост­розького до Біблії.

У передмові до «чителника презацной книги» «Перло многоІгЬнное» (1646) Ки­рило Ставровецький розкривав зміст наз­ви книги і таємниці «сладкоглаголивого язьїка й поетицкого художества»6. А. Ме-летій Смотрицький у знаменитій «Грама­тиці» (1619) пояснював «просодию сти-хотворную», правила «искусн^е творити», подавав зразки «стиха иройского», «Са-фийского», складені за високими й вічни­ми зразками Гомера і Гесіода, Овідія й Вергілія. Зазначивши, що правила він пропонує «не только ради употребления, елико 'вЬд'Ьния»6, Смотрицький належно зорієнтував не тільки художню, а й до­слідницько-аналітичну практику.

Спочатку літературні правила перекла­далися 'з інших мов, але поступово їм ста­ли надавати й більш-менш оригінального характеру. Такими були деякі рекоменда­ції в передмові до «чителника» «Млека от овци пастнру належнеє» І. Величков-ського, самотужки складені за існуючими зразками, бо деякі «русскіе способи... ин-шим язнком... нЬ ся могут виразити»7.

6 Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.).— К-, 1967.—С. 195.

'6 Перетц В. Н. Историко-литературньїе ис-следования й материальї.— Спб., 1900.—Т. 1, ч. 1.—С. 21.

7 Величковський І. Твори.— К., 1972.— С.; 70—71.

Утверджуючи певні зразки, Величков­ський тим .самим визначав характер кри­тики існуючих творів, у яких могли бути відхилення від правил. Він із зневагою говорив про тих читачів, які не здатні знайти в книзі нічого цінного, але водно­час застерігав: «Если хвалит все, тось глупий»8.

Своєрідні зразки асоціативно-притчевих критичних оцінок подавав у власних вір­шованих творах І. Максимович. Перепові­даючи прочитані книги, він для ілюстрації своїх оцінок наводив приклади — легенди й оповідання повчального змісту.

Першою серйозною науково-бібліогра­фічною працею було складене Є. Славине-цьким знамените- «Оглавленіе книг, кто их сложил» (1665—1666), у якому анотовано близько 50 українських, російських і біло­руських книг. Відзначивши інтернаціо­нальний характер цієї праці, Франко під­креслював, що її «можна вважати за пер­ший бібліографічний нарис української чи південно-руської історії літератури» (40, 18).

Теоретико-літературні погляди письмен­ників і вчених XVII—XVIII ст. виклада­лися у навчальних поетиках і риториках, які згодом специфікувалися як теорії по­езії й прози9. Виникнувши ще в антич­ності, поетики й риторики протягом бага­тьох століть функціонували в країнах Європи як зводи нормативних, естетичних канонів, у світлі яких належало оцінювати різножанрові художні твори.

Орієнтація на античні зразки, а згодом і на ренесансні та поренесансні західно­європейські підручники була загалом характерна для курсів піїтики і риторики Київської академії. Але з часом вони по­чинають набувати більш виразного оригі­нального характеру. Так, автор курсу «Мистецтво поетики» (латинською мовою, 1705—1706) Ф. Прокопович поряд з орієн-

' Там же.—С. 151. .

9 Петров Н. Й. О словесних науках й литера-турнмх занятиях в Киевской академии от на­чала ее до преобразования в 1819 году//Трудн Киевской духовной академии.—1866.—Кн. 7, 11, 12; 1867.—Кн. 1; 1868.—Кн. 3; Попов П. М. З історії поетики на Україні (XVII—XVIII ст.) // Матеріали до вивчення історії української лі­тератури.—К., 1959.—Т. 1; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики.— X., 1960; Маслюк В, П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні.— К., 1983.

тацією на античні зразки першим в Росії став пропагувати літературні норми за­хідноєвропейського Відродження і радив поетам зважати не лише на авторитетні літературні зразки, а й на здоровий глузд та природність — вимоги нових часів. Принципове значення мала боротьба про­ти канонізовано^, штучної і порожньої пишномовності, всього віджилого, «що от жития нашего прошло... умерло»'°. Запе­речення застою й консерватизму в літера­турі, утвердження нових, перспективних тенденцій у Прокоповича викликалися й пропагандою виховних, просвітительських функцій літератури, яка повинна «научать людей, какими они должнн бнть в том илихдругом роде жизни»". Своєрідною ілюстрацією теоретичних вимог була його трагедокомедія «Володимир» з образом ідеального (й ідеалізованого!) героя.

Подібна практика — додаток до піїтик оригінальних художніх творів — була ха­рактерна для Л. Горки, Г. Кониського та ік. Нерідко літературний додаток не тіль­ки ілюстрував теоретичні настанови піїти­ки, а й де в чому навіть їм суперечив як у формально-композиційній, так і у зміс­товій сфері. У цих випадках сам літера­турний матеріал набував ролі й значення взірця, новаторські особливості якого ли­ше згодом теоретично осмислювались і ка­нонізувались. Такі елементи містилися у канонічне зразковій трагедокомедії Про­коповича «Володимир», особливо їх багато в трагікомедії Л. Горки «Іосиф Патріарх», де вперше в українській драматургії ав­тор звернувся до теМи кохання, намагаю­чись психологічно переконливо вмотиву­вати поведінку героїні. Ці «вільності» ви­магали й звернення до розмовної мови, побутових деталей, що не просто руйну­вало консервативні канони релігійних шкільних драм, а й вело до більш глибо­кого і реалістичного відтворення життя. Подібне спостерігалося у додатку до

«Правил поетичного мистецтва» Г. КОНИ-

ського (1746) драмі «Воскресіння мерт­вих», де всупереч традиції смішне поєдну­валось з .сумним і вводилися герої з різ­них соціальних станів. До речі, практика вміщення художніх

10 Прокопович Ф. Сочинения.— М. ; Л., 1961.— С. 407.

11 Там же.—С. 344—345.

ілюстрацій теоретичних -маніфестів чи й надання самим художнім творам ролі естетичних парадигм зберігатиметься й у перші десятиліття XIX ст.

Дальший крок у відступі художньої творчості від застарілих і консервативних естетичних приписів зробив визначний пи­сьменник і теоретик XVIII ст. М. Довга-левський. Загалом, у витриманій в дусі ідеалістичної естетики Арістотеля поетиці «Сад поетичний» Довгалевський і в теоре­тичній, і в ілюстративній частині йде на­зустріч сучасній барокковій художній практиці, що протистояла класицизму. Явні сліди нових естетичних принципів носили й дві драми Довгалевського, в яких діяли представники простого люду зі своєю мовою, побутом і звичаями. С Якщо автори попередніх поетик обме­жувалися ілюстративними прикладами з творчості античних і західноєвропейських авторів, то Довгалевський використовував твори Ф. Прокоповича, І. Величковського, а Г. Сломинський — навіть А. Кантеміра. Так поступово в теоретико-естетичні трак­тати, а особливо — в художню практику проникають ідеї західноєвропейського від­родження, барокко. Більш або менш від­чутно й послідовно ними стали керуватися й у критичних оцінках художніх творів. Адже внаслідок своєї стилістичної багато­гранності барокко легко пристосовувалось до національних особливостей, сприймало місцеві традиції.

Звичайно, поетики й риторики створюва­ли певні теоретичні шаблони, формальні матриці, але в процесі вдосконалення, уза­гальнення й систематизації існуючих ка­нонів зменшували їх кількість, розхиту­вали жорсткі межі, розширюючи водно­час права письменника у зближенні з ре­альною дійсністю. Зміна, спрощення й по­легшення літературних правил підривали

ЇХ ВІЧНу СВЯТІСТЬ, ЩО Вело ДО більшої різ­номанітності індивідуальних пошуків у

сфері змісту й форми творів.

Все це, у свою чергу, передбачало не тільки можливість, а й потребу конкретно-індивідуальних інтерпретацій особливос­тей окремих творів, адже розширення прав письменника автоматично сприяло й роз­ширенню прав його інтерпретатора, кри­тика. Якщо досі визначальними для оцін­ки твору були параметри жанру (чим точ­ніше відповідність — тим краще), то вже

з XVIII ст. починає усвідомлюватися й ка­тегорія автора з його індивідуальними особливостями (чим своєрідніше — тим краще) .-

Поступово критична практика відходила від обов'язку лише встановлення рівня відповідності твору незмінним правилам, смаку і винесення за цим критерієм одно­значних присудів і оцінок. Аналіз і ха­рактеристика індивідуальних «відхилень» від освячених консервативною теорією ка­нонів і зразків передбачали потребу оці­нювати твір крізь призму не тільки вічних-норм, а й своєрідних індивідуальних норм письменника, чутливих до потреб реально­го життя.) Як писав згодом В. Гюго, критик міг правильно оцінити конкретний твір, «тільки прийнявши точку зору його авто­ра, поглянувши на речі його очима» 12. .

Не випадково діяльність інтерпретатора-критика активізувалась саме в часи роз­витку Просвітництва й романтизму, коли індивідуальні світоглядні засади творчості , вже сприймалися як незаперечна прина­лежність письменницької індивідуальності. Саме на цьому етапі розвитку літератури розмаїття індивідуальних стилів, різнома­нітність і конкретність критичних інтер­претацій знайшли теоретичне обгрунтуван­ня в працях Регеля, Шеллінга та ін. Ко­жен твір, на думку Шеллінга, допускає безконечну кількість тлумачень, причому ніколи не можна сказати, чиця безконеч­ність вкладена самим художником, чи розкривається в творі, як такому, тобто є версією даного інтерпретатора 13. Оце чибуло ' надзвичайно симптоматичним, бага-тообіцяючим й плідним саме для форму­вання літературної критики, оскільки роз­ширювало права й підносило самодостат­ню вагу інтерпретаторства, яке (як і сама художня творчість) дедалі помітніше ви­значалося індивідуальними підходами, що в магістральній своїй тенденції все більше диктувалися потребами життя, суспільни­ми інтересами. Це в кінцевому наслідку

вело до формування надійних критеріїв,

засобів і прийомів літературної критики, піднесення її естетичної суспільної сили та значення.

Особлива роль у боротьбі з теоретико-літературною схоластикою, в утвердженні гуманістичних, просвітительських, демо­кратичних засад в літературі належала Г. С. Сковороді, з ім'ям якого пов'язані активні виступи проти сліпого насліду­вання чужим зразкам та усвідомлена орієнтація на вітчизняні традиції, на на­родний елемент у літературі.

Як слушно зазначав П. М. Попов, ігно­руючи канони псевдокласицистичної теорії й практики, Сковорода підносив ідею основоположного, значення народу і на­родної творчості як у житті, так і в літе­ратурі, торуючи цим шлях романтизмові і підготовляючи утвердження ідеї народ­ності й демократизму в наступному періо­ді розвитку української літератури и.

Діяльність Сковороди, як і будь-яке но­ваторське явище, викликала критику за «порушення доброго смаку», простонарод­ну «грубість»," «естетичну незграбність», але Сковорода волів бути навіть тією «че­реп'яною чорною сковородою, що випікає білі млинці» для рідної літератури, щоб прислужитися головній її справі — справі виховання вільної людини. Творчість Ско­вороди, його провідні естетичні ідеї посі­дали значне місце й у теоретичних супе­речках першої половини XIX ст., коли активно формувалася літературна крити­ка як самостійне функціонування теорети-ко-естетичної думки, як «рухома есте­тика».

До цікавих виявів літературно-естетич­ної думки на Україні відносяться й висту­пи О. О. Паліцина (1777—1811) — керів­ника одного з перших літературних гурт­ків. З його ім'ям пов'язані перші на Украї­ні спроби вільного переспіву «Слова о полку Ігоревім» та його коментування за допомогою літописів, а також українських етнографічних і фольклорних джерел. Опубліковане в харківській друкарні вір-'шоване «Послание к Привете, или воспо-минание о некоторнх русских писателях

моего времени» О. Паліцина містить ряд

витриманих у класицистичних традиціях характеристик визначних діячів російської літератури від Ломоносова до Державіна. Позначені високим естетичним смаком і

12 Гюго В. Полное собрание • сочинений : В 15 т.—М., 1956.—Т. 14.—С. 128.

13 Шеллинг Ф.-В.-И. Система трансценден­тального идеализма.— М., 1936.— С. 383. Під­креслення наше.— П. Ф.

" Попов П. М. Григорій Сковорода і україн­ська література//Українська література.— 1944.—№ 11.—С. 131.

оцінки деяких явищ західноєвропейської літератури — творів М. Ф. Жанліс, А. Рад-кліф та ін. Обраний почесним членом Хар­ківського університету, О. Паліцин спіл­кувався з тими діячами культури й нау­ки, які брали участь в організації україн­ських журналів, робили спроби писати українською мовою і критично оцінювати її можливості й здобутки.

Одним із перших думку про можливість розвитку української літератури висловив О. К. Лобисевич, який прагнув популяри­зувати твори, написані розмовною мовою, де «под корою просторечия» містяться «драгоценности мислей» (віддаючи їм пе­ревагу перед канонічними шкільними дра­мами), навіть сам брався за травестіюван-ня "українською мовою Вергілієвих буко­лік 15.

Ще до появи «Енеїди» Котляревськогог висловлював думку про можливість літе­ратурного застосування української мови і Я. Маркевич, який у своїй історичній розповіді твердив, що при відповідній об­робці ця мова й у писемній літературі може виявити багаті потенції, так щедро продемонстровані в народній творчості16.

Як відомо, ідея національної своєрід­ності літератури, опертої передусім на фольклорні здобутки, була свого часу об­грунтована визначним німецьким літера­тором і філософом І. Гердером. Наявність значних традицій усної народної творчос­ті, за концепцією Гердера, вже сама по собі служила незаперечним свідченням літературних потенцій народу. Зібрані й систематизовані Гердером скарби світової народної пісні трактувалися ним як наоч­не свідчення рівності народів у поетично­му самовираженні.

Дорікаючи слов'янським вченим за те, що вони не збирали пісень своїх народів, Гердер роз'яснював, що такі зібрання «дали б тим самим у руки живу грамати­ку, найкращий словник і природну історію свого народу» 17. Разом з ідеями всесло-

15 Петров Н. Й. Один из предшественников Й. П. Котляревского в украинской литературе XVIII века Афанасий Кириллович Лобнсевич// Сборник по славяноведению.— Спб., 1904.— Т. 1.— С. 5—6.

16 Маркевич Я. М. Записки о Малороссии, еежитиях й произведениях.— Спб., 1798.— Ч. 1.— С. 57—59.

" Гердер Й. Г. Избранньїе сочинения.— М. ; Л., 1959.— С. 69.

в'янського відродження ідеї Гердера дава­ли теоретичне обгрунтування національ­ним культурним змаганням багатьох на­родів Європи, у тому числі українського, тим більше, що у своїх подорожніх запис­ках він прямо передрікав майбутнє про­цвітання культури України. «Україна,— писав Гердер,— в майбутньому стане но­вою Грецією: прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться ...повста­не велика культурна нація, і її межі про­стягнуться до Чорного моря, а відтіля — у далекий світ» 18.

Відтоді думки про значні літературні потенції української мови повторювалися багатьма вченими. Ніби виконуючи поба­жання Гердера, О. Павловський у 1805р. подав Академії наук своє «Обозрение ма-лороссийского наречия», де розкривав лек­сичні багатства мови; коли б «не погну-шалася самая риторика, то они, при слу-чае, могли бьі придать ей немало важнос-ти, сильї й хорошего изображения ве-щи» !9.

Ректор Харківського університету І. С. Рижський (ІУбІ-'-ІвІ 1), ознайомив­шись з працею Павловського, писав, що йому теж відомо багато українських істо­ричних документів та творів усної народ­ної творчості, але він ще не бачить літера­турних перспектив української мови. Про­те це не завадило йому відіграти важливу роль у розвитку естетичної думки на Україні, формуванні тієї атмосфери, в якій народилися літературні спроби україн­ською мовою. На основі своїх лекцій він видав «Опьіт риторики» і «Введение в круг словесности» — по суті перші на Україні систематизовані книги з естетики, побудо­вані переважно на засадах класицистичної теорії наслідування.

Призначенням естетики тут оголошува­лись виявлення й з'ясування прекрасного, того, що якнайточніше відображає, наслі­дує природу. Предмет мистецтва, а також естетичні поняття є вічними й незмінними. Можуть змінюватися не прекрасне в при­роді й мистецтві, а здатність його вияв­ляти й розуміти, що залежить від того, наскільки досконалий художній смак лю-

" Нетйег І. \¥ег!се : Іп 5 Всі.— Вегііп; 1769.—Ви 1.—3. 135.







Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 678. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2021 год . (0.007 сек.) русская версия | украинская версия