ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 40—60-х рр. XIX ст.

В 40-х рр. XIX ст. починається новий етап розвитку української літератури, по­значений дальшою активізацією процесу, його ідейно-художньої диференціації. На­громадження літературного матеріалу й естетично-інтерпретаторських традицій ви­сувало потребу й створювало можливості для більш систематичного й глибокого осмислення здобутків, визначення пер­спектив і шляхів розвитку літератури. Робляться спроби налагодити більш-менш систематичні видання творів, а також пе­ріодики з критико-бібліографічними від­ділами.

На цей час припадає вихід альманахів «Ластівка», «Сніп», «Киевлянин», «Юж-ньш русский зборник» на Східній Україні та перших газет і журналів у Галичині — «Зоря галицька», «Дневник русский», «Вістник», «Новини», «Пчола». Найпоміт­ніший серед цих видань — альманах «Мо­лодик» (1843—1844), який повинен був, за задумом видавця І. Бецького, поєдна­ти літературну Росію з «замечательней-шими украинскими писателями» шляхом публікації різноманітних творів «умствен-ной й художественной деятельности бла-гословенной даровитой Украйни»⁵⁷ та їх критичних оцінок. Саме в цьому альмана­сі й була опублікована перша широка й по-новому глибока розвідка з історії та сучасного стану української літератури — стаття М. Костомарова «Обзор сочинений, писанннх на малороссийском язьіке». Хоч на статті молодого письменника і вченого позначилися його ідеалістично-романтичні захоплення, але не історично обумовлені вади статті визначають її основний па­фос, що полягає у науковому обгрунту­ванні прав і можливостей дальшого роз­витку самобутньої української літератури.

Костомаров починає огляд від літера­турних пам'яток часів Київської Русі, які

він вважає спільним надбанням братніх народів, простежує літературні явища, що народилися в процесі загального всесло­в'янського культурного відродження, став­лячи таким чином українську літературу в широкий загальноросійський і загально­слов'янський контекст і використовуючи цю обставину для аргументації думки про історичну обумовленість і закономірність ЇГ появи та розвитку, а також — про ха­рактер національної своєрідності процесу.

Говорячи про ідею народності, яка обу­мовила характер розвитку української лі­тератури початку XIX ст., Костомаров за панівною тодішньою традицією зводить цю ідею лише до використання рідної мови і точного відображення народного побуту й психології, яку він до того ж вважав незмінною, що виявляється у від­повідних сталих національних типах і ха­рактерах. На обмеженість такого розумін­ня народності згодом слушно вказував Бєлінський, зауважуючи, що «народність полягає не в наріччі чи мові, якою гово­рить простий народ, а в дусі й характері усього народу»^я.

Слід віддати належне першій в україн­ській літературній критиці й науці спробі Костомарова простежитиЦ^літературний процес на Україні як зміну естетичних концепцій та літературних напрямів — це започаткувало застосування історичного принципу, конкретно-історичного підходу до характеристики й оцінки літературних явищ та всього процесу. Звичайно, мета­фізичне розуміння походження і змісту концепцій та напрямів завадило глибоко­му проникненню у суть явищ, але зага­лом не можна відмовити Костомарову у слушності та історичній точності ряду спо­стережень за процесом й окремими його ланками.

" Маяк.— 1842.— Т. 5, № 10.— С„ 27.

^я Белинский В. Г. Полное собрание сочине­ний.— Т. 12.— С. 420.

Так, Костомарову вдалося при харак­теристиці творчості Квітки-Основ'яненка слушно виділити деякі особливості його творів, які він прагне шукати у сфері не лише своєрідних формальних мовности­лістичних ознак, айв ідейній./ Дослі­джуючи зв'язок творів з їх життєвою ос­новою, критик аналізує особливості ха­рактерів літературних героїв та їх життє­вих прототипів, історичні умови їх формування. Під цим кутом зору відзна­чаються деякі прорахунки письменника у зображенні характерів, внутрішнього жит­тя героїв і психологічної мотивації їх по­ведінки.

Похвали і зауваження, висловлені на адресу творів Квітки-Основ'яненка, мож­ливо, в найбільшій мірі розкривали ідей­но-естетичний ідеал Костомарова та його уявлення про шляхи розвитку української літератури.

З позицій досить високих естетичних критеріїв Костомаров оцінює творчість Шевченка, де критик бачить не просто найвищу форму мистецької обробки скар­бів народної творчості, а оригінальну творчість у дусі народному, причому на цей раз у поняття народності включається й глибина відтворення внутрішнього жит­тя людини (хоч поки що недостатньо со-ціально й історично диференційованої). Саме з Шевченком він проникливо по­в'язує особливі сподівання на дальший ідейно-естетичний прогрес української лі­тератури.

Костомаров, намагався охопити в своє­му огляді увесь відомий тоді доробок українських письменників, говорячи про ряд творів і літераторів, по суті, перше критичне слово, автакож коригуючи деякі усталені неправильні оцінки. Роблять честь критикові тонкі спостереження над поетикою окремих письменників та особ­ливостями поетичних жанрів, метричної системи віршів тощо. Все це створювало певні критерії й традиції літературної критики, формування якої багато чим завдячує Костомарову.

Позитивні сторони статті вченого мог­ли бути розвинені у подальших літератур­но-критичних матеріалах, які програмував видавець «Молодика», накреслюючи ши­рокі плани популяризації та критичної інтерпретації творів українських (і не тільки українських!) письменників. На

АМВРОСІИ МЕТЛИНСЬКИЙ

жаль, і цим намірам з об'єктивних при­чин не судилося здійснитися, бо того ж 1844 р. вихід альманаху припинився.

Певні заслуги в розвитку теоретичної думки та літературної критики на Україні належать активному учаснику харківської групи романтиків А. Л. Метлинському.

Однією з форм реалізації закликів поета до дальшого літературного розвитку рідної мови було видання збірок творів українських письменників з критичними їх оглядами. У виданому ним «Южному русскому зборнику» (1848) до творів Г. Квітки-Основ'яненка, М. Петренка, М. Макаровського, С. Александрова і са­мого видавця додавався короткий життє­пис з бібліографічними відомостями.

Загальна передмова до альманаху ціка­ва спробами з'ясувати народну основу лі-. тературної мови, роль фольклору у фор­муванні писемної літератури та визначи­ти тематичні сфери і формальні особли­вості літератури. За романтичною традицією, роль фольклору надто пере­більшувалась і оголошувалась ледве не вічною й універсальною запорукою само-

8—289

бутності. Найбільш цінним у передмові була спроба поставити українську літера­туру в контекст всеслов'янської й євро­пейської культури. «Стало понятно всем,— писав Метлинський,— что ничтожнн тол-ки о самобьітности й народности без из-учения частностей й подробностей, й что целое сильно й богато своими частями, а части живут й цветут только при своем целом, й что, уважая европейское просве-щение й питая любовь к человечеству во-обще, не должно, однако, забьівать ни себя самих, ни своего народа, ни семьи, ни родиньї, которьши условливается круг й образ наших действий» ⁵⁹.

Автор висловлює переконання, що осно­вою літератури повинно бути історичне й сучасне життя народне, зображене рідною мовою. До вивчення цієї обнови він за­кликає патріотичних ентузіастів, подаючи у цьому й особистий приклад своїми збір­ками фольклорних і оригінальних . творів (зокрема, «Байки й прибаютки .Левка Бо-ровиковського» з літературно-критичною передмовою).

Продовжуючи традицію словесників і естетиків Харківського університету, за­початковану І. Срезневським, П. Гулаком-Артемовським і особливо І. Кронебергом, вихованець і викладач цього ж універси­тету Метлинський виступив як автор есте­тичних трактатів та дисертації «Взгляд на историческое развитие теории прозн й поззии». За тодішньою панівною акаде­мічно-офіційною інерцією він розглядає в ідеалістичному дусі проблему природи й призначення мистецтва.

Після Бєлінського, в часи Шевченка, це виглядало вже явним анахронізмом, а в літературній практиці подібних естетич­них постулатів не сповідували ні сам Мет­линський, ні навіть .консервативно настро-єщ письменники.

•^Найвагомішим здобутком естетичної думки й літературної критики дошевчен-ківського періоду був підхід до розуміння справжньої суті народності літератури й проблеми історизму, поступовості літера­турного розвитку. Як писав згодом О. Пи-пін, «ніколи раніше історію не розуміли в такій цілісності й причинному зв'язку ста­рого з новим і минулого з сьогоднішнім...

Вже в цьому недостатньому вигляді істо­ричних і суспільних досліджень, безумов-' но, відбивався процес національної само­свідомості, якій належало розвиватися далі» ^в0.'

Своєрідні вияви критичної думки місти­лися й у приватних листах письменників. Так, Я. Головацький та І. Вагилевич пе­ріодично інформували своїх кореспонден­тів з Росії та України про літературні по­чинання галичан. Я. Головацький, напри­клад, повідомляв про підготовку статей про І. Котляревського, А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка та рецензії на альманах «Ластівка». Деякі з мате­ріалів були опубліковані у львівських ви­даннях кінця 40-х рр. XIX ст.

Найважливішим наслідком цих студій була винесена з фактичного матеріалу думка про спільність культурного життя слов'янських народів і обох частин полі-тично роз'єднаної України. Ознайомлення з конкретними фактами літературного життя Східної України давало можливість їх зіставлень з явищами літературного відродження Галичини, розширення кола досліджуваних явищ, глибшого проник­нення у зміст, осягнення соціального смислу окремих творів і цілого процесу.

Зрілі роздуми про можливості україн­ської мови, характер літературного роз­витку українського народу містилися у ві­домій промові Я. Головацького на «З'їзді учених руських» (1848)—«Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях». Один із керівників з'їзду М. Устиянович, даючи стислі, але сповнені глибокого змісту ха­рактеристики українських письменників від Котляревського до Шашкевича і Шев­ченка, підкреслював, нф найкращі якості літератури, як це було і в багатьох брат­ніх слов'янських народів, формуються саме на народній основі. Проте, оскільки мова «темного і необразованого» народу не має власних лексичних ресурсів для передачі абстрактних понять, «ідеальних образовань любомудрія», єдиним джере­лом у цьому відношенні повинна бути церковнослов'янська мова.

В принципі, подібні твердження не були ні новими, ні неправильними, якби зна­чення народної основи не применшува-

⁵⁹ Южньїй русский зборник.— Харьков, 1848 — С. 6—7.

⁶⁰ Пьтин А. Н. История русской зтнографии.— Спб., 1890.—Т. 1.—С. 27.

 

Діяльність М. І. Костомарова припадає на часи глибоких соціально-економічних і політичних зрушень в історії Росії й України — від поширення у ЗО—40-ві рр. ідей Просвітництва й утопічного соціаліз­му до назрівання революційної ситуації, скасування в 60-ті рр. кріпосного права, періоду буржуазних реформ 60—70-х рр., пов'язаних з розвитком капіталізму, і до посилення реакції у похмурі 80-ті рр. Вод­ночас це була доба реакції на неокласи­цизм XVII—XVIII ст., що породила ро­мантичне світобачення в ідеології і ху-

дожній свідомості, міфологічну школу в історії мистецтва з її теорією символів, виникнення порівняльно-міфологічного під­ходу, зародження історичної та культур­но-історичної шкіл в академічному літера­турознавстві.

В таких умовах і склалися демократич­ні погляди Костомарова, особливо харак­терні для раннього періоду його діяльнос­ті. Велику роль у цьому відіграла сама атмосфера Харківського університету, який у часи навчання в ньому Костомаро­ва був одним із важливих осередків про­паганди просвітительських поглядів і фор­мування нової літературно-естетичної дум­ки, поширення ідей слов'янського єднання. Спілкування з професором загальної істо­рії М. Луніним, П. Гулаком-Артемовсь-ким, І. Срезневським, Г. Квіткою-Основ'я-ненком, А. Метлинським, ознайомлення з фольклорними збірниками М. Максимови­ча, І. Сахарова, І. Срезневського, П. Лу-кашевича, з працею О. Бодянського «О народной поззии славянских племен», з творами українських письменників того часу викликали у молодого М. Костома­рова намір якомога глибше пізнати укра­їнський народ, його звичаї, усну поетичну творчість, його побут та історію, бажання писати українською мовою.

Вивчаючи світову історію, М. Костома­ров приходить до думки: «...отчего зто во всех историях толкуют о вьідающихся го-сударственньїх деятелях, иногда о законах й учреждениях, но как будто пренебрега-ют жизнью народной массн? Беднмй му­жик, земледелец-труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его бьіте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, спо­собе его радостей й печалей? Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвим летописям

и запискам, айв живом народе»²²⁷.

У доповіді «Об отношении русской ис­тории к географии и зтнографии» (1863) Костомаров говорив, що в історичній на­уці обов'язково має бути представлений і народ, оскільки він «вовсе не єсть меха-ническая сила государства, а истинно жи­вая стихия, а государство, наоборот, єсть только форма, сама по себе мертвий орга-

низм, оживляемнй только народними по-буждениями»²²⁸.

Керуючись цими настановами, М. Кос­томаров починає вивчати живий фольк­лорний процес (записує зразки народної поезії в селах Харківщини, а пізніше Во­лині, студіює фольклорні збірники). Че­рез народну поезію він хоче дійти до пі­знання глибин народного духу, народного характеру, оскільки фольклор — основне джерело прояву народного життя. Таким чином, інтерес до народних мас як суб'єк­та історії відразу набуває у Костомарова етнографічного характеру. Історія, на його думку, е етнографією минулого, а етногра­фія є історією сучасного.

На відміну від своїх попередників у га­лузі вивчення народного життя (І. Срез­невського, О. Бодянського та ін.) Косто­маров з перших кроків наукової діяль­ності естетичному поглядові на народну поезію й літературу надає суспільно-полі­тичного характеру і шукає у фольклорі й літературі ,,аних для пізнання народу як основного суспільного класу. Він вислов­лює нове розуміння ролі природи і міфа як прояву -"аємничого внутрішнього зв'яз­ку між життям природи і людини. Та ува­га до історико-культурних питань, що була уже в Максимовича, Срезневського, Бодянського і «Руської трійці», стає у Костомарова принципом історичного до­слідження культури. Це яскраво прояви­лося у його другій магістерській дисерта­ції «Об историческом значений русской народной поззии» (1843).

3 ім'ям М. Костомарова в українській літературно-естетичній і літературно-кри­тичній думці зв'язаний початок нового етапу — перехід від емоційно-романтично­го емпіризму 30-х рр. в оцінці художніх явищ до перших систематичних оглядів здобутків української літератури на під­ставі літературної теорії, початок історико-етнографічної школи в літературній критиці. Разом з тим література, за ви­значенням Костомарова, цікавила його «с исторической точки ее значени я». Це наклало відбиток і на весь комплекс літе-

ратурно-естетичних поглядів його як лі­тературного критика і вченого. За уподо­баннями та обсягом наукової спадщини Костомаров виступає насамперед як істо­рик, який дедалі більше у своїй практич­ній діяльності відходить від живого фоль­клорного і літературного процесів. Звер­нення до мовних і літературних питань у 60—80-ті рр. набуває в нього переважно науково-публіцистичного характеру.

З позицій Гердера ²³°, який справив ве­ликий вплив на формування фольклорис­тичної (а звідси — значною мірою й літе­ратурознавчої) думки на Україні в ЗО— 40-ві рр., М. Костомаров стверджує, що справжнім вираженням народного духу, «внутрішнього життя» народу є не літе­ратура освіченої верхівки, а народна пое­зія. Народна поезія як «істинна» на про­тивагу літературі класів привілейованих «имеет преимущество перед всеми сочи-нениями; песня внражает чувства не вн-ученнне, движения души не притворнне, понятия не занятьіе. Народ в ней являет-ся таким, каков єсть: песня — истина» ²³¹.

Виходячи з колективного характеру на­родної творчості («Есть другеє столь же важное достоинство народной поззии: ее всеобщность» ²³²), з того, що будь-яка на­родна поезія починається з міфа і первіс-но злита з релігією («Славянская мифо-логия», 1847), з шеллінгіанського поло­ження про органічний внутрішній зв'язок явищ природи і життя людини, М. Косто­маров у своїх працях «Об историческом значений русской народной поззии» і «Славянской мифологии» намагався з по­зицій об'єктивного ідеалізму довести, що як життя природи, так і «нравственно-ду-ховная природа» людини є формами про­яву життєдіяльності єдиного духу як пер-

вьіе ее материальї» (1874), «История казачества в памятниках южно-русского народного творче-ства» (1880—1883).

²³⁰ Серед дослідників народної культури Ко­стомаров виділяв насамперед Гердера: «Перед всеми народами немцьі могут похвалиться своим бессмертньїм Гердером, которьій нанес реши-тельньїй удар прежним мнениям й водрузил на незьіблемом оснований знамя иародности» («Об историческом значений русской народной поз­зии», с. 5).

*" Об историческом значений русской народ­ной поззии / Сочинения Николая Костомарова.— Харьков. 1843.—С. 10.

*^ш Там же.

шооснови буття. Відповідно до цього він формулює своє розуміння естетичного від­ношення мистецтва до дійсності: «...соз-нание духовного в телесном й составляет основу всего прекрасного в искусстве» ²³³.

М. Костомаров вважає, що даром від­чуття історичного життя народу, його «духу» наділений тільки поет. Бог через свого обранця — поета-«пророка»,— що володіє даром поетичного натхнення, від­криває людям найвищу правду. Поет — посередник між людьми і богом. Це була яскраво виражена суто романтична кон­цепція, вплив якої, до речі, відбився на творчості багатьох українських письмен­ників (зокрема, Л. Боровиковського, Т. Шевченка — «Перебендя»).

Зосереджуючи основну увагу на герде-рівських ідеях про історію людства як процес розвитку його духу, не залежного від соціального середовища, М. Костома­ров головним завданням історії, етногра­фії і літератури вважає пізнання націо­нального «духу» українського народу (іноді протиставляючи його, як у статті «Две русские народности», духові іншого народу). М. Костомаров, як і багато ін­ших представників історичної школи, при­ходить до висновку, що чим глибше про­никнення в історію, в найбільш віддалені часи, тим «чистішим» постає народний «дух». Так, суть відношення людини до природи в українській народній поезії можна зрозуміти, тільки сягнувши в часи панування міфологічних поглядів.

У теорії символів Костомарова наявна абсолютизація загальнолюдської природи чуттєвого художнього пізнання та пред­ставлення її як самобутньо українського типу мислення. Це, у свою чергу, стало підставою для визначення ним з ідеаліс­тичних позицій незмінних рис українсько­го національного характеру (вічний «дух» демократизму, примат ідеального над ма­теріальним, релігійність та ін.).

Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачен­ню об'єктивно служила утвердженню в ес­тетичній теорії народних критеріїв пре­красного та започатковувала на Україні власне історичну поетику як окрему галузь знання, розвинену пізніше О. Потебнею.

²³³ Там же.—С. 26.

Важливе місце в літературній теорії Костомарова займає концепція співвідно­шення фольклору і літератури в нові ча­си. У статті «Воспоминание о двух маля­рах» (1861) тогочасний фольклорний про­цес М. Костомаров розглядає як згасання піснетворчості, що, на його думку, є зако­номірним історичним процесом²³⁴. На цій підставі Костомаров ставить питання про потребу творчого самооживлення в народі і бачить його розв'язання в продовженні фольклорного процесу професійною літе­ратурою ²³⁵.

Це, однак, не означає, що сучасна літе­ратура мусить наслідувати народну пое­зію. Порівнюючи Шевченка з Кольцовим, якого дехто вважав суто народним пое­том, вищим за Шевченка. Костомаров го­ворив: «По их понятию, народний позт єсть тот, кто может удачно изображать народ й заговорить в его тоне. Таков й бьіл Кольцов, в некоторьіх своих произве-дениях он превосходно вьіполнил зту за­дачу... Не таков бнл Шевченко, й не та-кова бьіла его задача. Шевченко не под-ражал народним песням. Шевченко не имел целью ни описнвать своего народа, ни подделнваться к народному тону... Шевченко сказал то, что каждий народ-ньій человек сказал бьі, если б его народ-ное существо смогло возвиситься до спо-собности виразить то, что хранилось на дне его души»^23в. Подібний дар, на його думку, не був даний жодному російському поетові, крім Пушкіна ²³⁷.

Роблячи у своїй рецензії на «Кобзар» Шевченка (1860) екскурс у період станов­лення нової української літератури, Кос­томаров критикує письменників за підроб­ки під народну поезію та за ідеалізацію мужика. Кажучи, що поезія Шевченка прийшла на зміну народним пісням, він

разом з тим зазначає, що вироблене на­родною думою «не исчезнет, но должно облечься в инии образи й повести к дру-

К., 1967.—

²³⁴ Костомаров М. І. Твори : В 2 т. Т. 2.— С. 406—407.

²³⁶ Там же.— С. 407.

^азв Там же.— С. 405—406.

²³⁷ Характерно, що, порівнюючи Пушкіна з Кольцовим, Бєлінський вважав, що поетичний світ останнього був для Пушкіна «надто тісним і малим і тому міг входити тільки як елемент у величезний і безмежний світ пушкінської пое­зії» (Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ннй.— Т. 9.— С. 532).

гим явленням в умственной й деятельной жизни народа»^ззя. І саме Шевченкові це вдалося зробити найкраще. Така думка М. Костомарова випливала з важливого наукового положення, яке не втратило своєї ваги та істинності й сьогодні: літера­турний твір відрізняється від фольклорно­го закінченістю змісту і форми і є витво­ром окремої особи, а фольклорний ство­рюється і шліфується цілою масою наро­ду, зазнаючи безнастанних змін. Звідси будь-які підробки під народну поезію — явище протиприродне і непродуктивне.

Найвище підносячи твори, в яких, най­повніше відбивається ідейно-національний зміст часу, Костомаров разом з тим за­стерігає від сприйняття творів народної поезії як достовірних документів, за яки­ми тільки і можна судити про стан куль­турно-історичного розвитку народу. Цим він, як і всі романтики, засвідчує розумін­ня ролі художньої фантазії, особистісного моменту: художній твір не є дзеркальне відображення життєвого факту, оскільки дійсність відбивається в ньому крізь при­зму суб'єктивних переживань автора, який до того ж зосереджує свою увагу на най­суттєвіших явищах та ідеях (принцип художнього узагальнення) і малює життя за допомогою властивих тільки йому художніх прийомів, поетичної техніки, стилю.

М. Костомаров відмовляє творам, в яких порушуються ці принципи, в літе­ратурній цінності. Чи не найяскравіше видно це з його оцінки «Чарів» К. Топо­лі. Ставлячи в заслугу авторові правди­вість картин, вихоплених з народного жит­тя, вірність у відображенні звичаїв укра­їнського народу, народність мови, Косто­маров разом з тим фактично вважає п'єсу не літературним твором, а простим описом

того, що бачив автор²³⁹, Цей критерій ви­суває Костомаров і пізніше, в кінці 50-х рр., зокрема в рецензії на «Народні оповідання» Марка Вовчка. Високо в ці­лому оцінивши їх (про це мова йтиме далі), він, однак, вважає оповідання пре­красними картинами, які «написани без притягання на искусство», оскільки автор не вичерпав своїх можливостей, щоб «рас-крнть важную сторону народной жизни в

²³⁸ Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.—С. 425.

²³⁹ Там же.— С. 390.

более общих й знаменательннх ее явле­ннях» ²⁴°.

Хоч у більшості своїх наукових праць (зокрема, статті «Мьісли о федеративном начале в древней Руси», 1861) Костома­ров і протиставляв період давньої укра­їнської літератури новому за ознакою міри їх народності, однак, на відміну від П. Куліша, що, по суті, відкидав усю ста­ру літературу, він бачив проникнення в неї народнопоетичних елементів. Так, у праці «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими на-родньїми преданиями в песнях, сказках й обьічаях» (1871) Костомаров знаходить у Початковому літопису при опису подій включно до смерті Володимира матеріал, взятий безпосередньо з народних усних переказів, оповідань і пісень. Виходячи з цього, вчений застерігає від генералізації відомостей літопису як дійсної історичної правди та бачить у ньому багатий матері­ал для пізнання народного світогляду другої половини XI — початку XII ст.

Особливо яскраво вимога історичного підходу до літературних явищ проявилася в Костомарова при оцінці творчості Г. С. Сковороди. Йдеться про його стат­тю «Слово о Сковороде по поводу рецен-зии на его сочинения в „Русском слове"» (1861), викликану рецензію початкуючого на той час російського письменника В. Крестовського в журналі «Русское сло­во» (1861, № 7) на «Сочинения в стихах й прозе Григория Саввича СковородьІ» (Спб., 1861) ²⁴¹. Не заперечуючи рецен­зентові в тому, що вірші Сковороди, як на сучасний погляд, дуже недосконалі, Кос­томаров разом з тим говорить про над­звичайну популярність українського філо­софа у свій час та про перехід його творів у народнопоетичну стихію. І звідси ро­бить висновок: «Значение писателя про-шедшего времени измеряется или по зсте-тическому достоинству, или по его влия-нию на свой век, по степени, в какой он вьіражает нравственное состояние окру-

²⁴⁰ Там же.- С. 394, 397.

²⁴¹ На «Слово о Сковороде» В. Крестовський відповів статтею «Ходатайство г. Костомарова по делам СковородьІ й Срезневского» (Русское слово.— 1861.— № 8), що викликало відповідь Костомарова «Ответ на статью Всеволода Крес-товского «Ходатайство Костомарова за Сково­роду й Срезневского»» (Основа.—1861.—№ 8).

жающей его средьі, по вместимости в нем умственннх требований й вкуса современ-ников» ²⁴². І далі вчений поширює цей по­стулат на всі пам'ятки культури людства, надаючи цим йому статусу наукового ме­тодологічного положення.

Надзвичайно важливою методологічною засадою загальнокультурної та історико-літературної (а також літературної тео­рії) концепції М. Костомарова було пи­тання про мову літератури, яке він у різ­ний час розв'язував не однакової В ціло­му прогресивно-демократичними переко­наннями в цьому питанні відзначаються його виступи як літературного критика і публіциста в 40—50-ті рр., хоча це й не означає, що погляди Костомарова не міс­тили суперечностей, з яких пізніше, в 60-— 80-ті рр., розвинулися думки, великою мі­рою протилежні висловленим у першій половині XIX ст.

Проблему мови Костомаров розглядає не тільки і не стільки в комунікативному, скільки в історичному й естетичному ас­пектах. Це яскраво проявилося уже в його першому літературно-критичному виступі «Обзор сочинений, писанньїх на малорос-сийском язнке» (опублікований в альма­насі ««Молодик» на 1844 год» у 1843 р.). Він вказує на глибоке історичне коріння, з якого бере свій початок українська мо­ва — як мова пізніше історично сформо­ваної окремої «руської» народності. Маю­чи загальнослов'янські витоки, мова укра­їнського народу є не наріччям мови вели­коруської, а явищем самобутнім, з влас­ними граматичними й лексичними ознаками.

Українська мова має свої особливості, тому немало того, що нею можна висло­вити, «нельзя того вьіразить» мовою ро­сійською.) Багата і гармонійна українська мова «способна к развитию литературной образованности». Переклад «Полтави» Пушкіна Є. Гребінкою Костомаров нази­вав сміливою ідеєю, яка робить честь тому, хто першим визнав українську мову придатною для цього.

Навіть пізніше, у 80-ті рр., коли Косто­маров схилився до прийняття концепції літератури «для домашнього вжитку», він не сумнівався в принципі у великих есте-

²⁴² Костомаров М. 1. Твори.— Т. 2,— С. 413,

тичних можливостях української мо­ви ²⁴³.

Мова для Костомарова — одна з голов­них ознак народності літератури, оскільки вона в ті часи репрезентувала не освічену верхівку суспільства, а народне світоба­чення, народні звичаї, морально-етичні й естетичні уявлення народу. Проблема на­родності, однак, не вичерпується в нього тільки мовою; умовою її є боротьба проти чужих, іноземних впливів, за національну своєрідність.

Оперуючи у своєму огляді матеріалом української літератури, наявним на 1842 рік, Костомаров критерієм її оцінки вважає правдивість змалювання картин народного побуту і звичаїв, національного характеру. Саме тому поряд із творами Котляревського, Квітки-Основ'яненка і Шевченка він так непропорціонально ба­гато приділяє місця «Чарам» К. Тополі, що відзначаються, на думку критика, правди­вістю побутово-етнографічних сцен.

Вважаючи вершиною нової української літератури творчість Квітки-Основ'яненка, Костомаров бачить її головне достоїнст­во в тому, що в ній «видно не какое-ни-будь подражание чужому, не иностран-нме чуждне идеи, одетне в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мнсли, всем известнне, внраженнне образами всем известньши, но истинное изображе-ние своего, родного, со всем отпечатком национального характера» ²⁴⁴.

Огляд Костомарова містить ряд інших^ важливих суджень, які свідчать про за­гальне піднесення теоретичного рівня української літературної критики. Насам­перед, він не тільки оцінює твори з точки зору їх відповідності мовно-етнографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Так, твори Котляревського і Квітки-Осно­в'яненка користуються, на його думку, увагою читача за «верное изображение народного бита, живость й естественность характеров» ²⁴⁵.

Костомаров вловлює внутрішній взаємо­зв'язок між обставинами і характерами, вказуючи, що необхідні для творення ха-

²⁴³ Вестник Европьі.— 1882.— Февраль.— С. 797, Русская старина.— 1881.— Февраль.— С. 331; Костомаров М. І. Твори.—Т. 2.—С. 378.

²¹⁴ Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 382— 383.

²⁴⁵ Там же.— С. .382.

рактерів персонажів «описання й сценьї того бмта, в котором действуют они», по­дані в «Марусі» дуже вдало. Разом з тим він звертає увагу на те, що самі характе­ри в «Марусі» окреслені ще слабо («Ха­рактер Василя не ясен й даже не естест-венен...»; «Характери Наума, отца Мару-си, й матери ее тоже не отличаются рез-кими чертами» ²⁴⁶). Думка, що розвинуті характери є неодмінною умовою справді художнього твору, випливає із зауважень Костомарова про «Чари».

Не лишилася не поміченою Костомаро­вим і така типова для просвітительського реалізму особливість творення характерів, як висування на перший план всупереч життєвим обставинам певних рис героя, що йдуть не від життя, а від пріоритету у творі заданої логічної ідеї. Так, Галоч­ка в повісті «Щира любов» виведена не як реальний життєвий характер, а як іде­ал; як і офіцер, вона не завжди натураль­на й у «некоторьіх местах... говорит так, как будто би слушала университетские лекции» ²⁴⁷.

Важливою є думка Костомарова про іс­торизм характерів героїнь Квітки-Основ'­яненка: так, Маруся — «зто малороссиян-ка древнего века, живущая в новом», Івга — практична людина нового часу, а Галочка немовби об'єднує мрійливість Марусі і підсилює волю Івги («Й Маруся, й Ивга суть типьі известннх малороссий-ских лиц с их главньїми побуждениями. Маруся — женщина обьїкновенная, чертьі ее — томность, нежность й слабость... Ивга делается возможною по мере того, как но­вая жизнь заменяет старую: народ стано-вится на вьісшую ступень общественности, следовательно, деятельность будет плодом всех побуждений; Галочка всегда идеал, показнвающий вьісокое нравственное со-вершенство, до какого может довести глу-бокое чувство при здравом состоянии дру­гих способностей» ²⁴⁸.

Тоді як для М. Максимовича критерієм правдивості характеру Мазепи в «Полта­ві» Пушкіна є відповідність його народ-

²⁴⁶ Там же.— С. 386.

²⁴⁷ Там же.— С. 388. Подібне судження висло­вив пізніше Костомаров і щодо ненатуральності листа Івана до Олесі в оповіданні «Козачка» Марка Вовчка, сказавши, що так хіба то мо­жуть писати письменники один до одного.

²⁴⁸ Там же.— С. 387—388.

 

ним (фольклорним) уявленням, Костома­ров наближається до розуміння суспільної суті характеру в художньому творі. Він має бути не розкриттям_г наперед заданого автором ідеалу, не рупором його ідей, а складатися об'єктивно в конкретно-істо­ричних обставинах. Про те, що естетичні засади Костомарова-критика були близькі до вимог реалістичного методу, свідчить і його негативне ставлення до сентимен­тальної розчуленості в українських повіс­тях Квітки-Основ'яненка. Цим його повіс­ті, зазначав критик, нагадують романи минулого століття. У багатьох випадках Костомаров пов'язує недоліки в окреслен­ні характерів у творах Квітки з невироб­леністю художньої форми.

У своєму огляді звертається Костомаров і до творчості Т. Шевченка, відзначаючи в авторі «Кобзаря» «необьїкновенное да-рование». У творах поета критик бачить найвищий ступінь народності, яка, однак, полягає не в наслідуванні народнопоетич­них зразків, а в тому, що він підпорядко­вує народну поезію своїм естетичним за­конам, творчо переосмислює її, дає нову форму. Разом з тим конкретного змісту Шевченкових творів Костомаров тут май­же не торкається. Це буде пізніше — в кінці 50-х — на початку 60-х рр., коли творчість великого поета стане предметом спеціального розгляду критика.

Слов'янсько-федералістські й визвольні ідеї Костомарова, що найповніше розви­нулися в часи Кирило-Мефодіївського то­вариства та відбилися в «Книгах буття українського народу»', в умовах миколаїв­ської реакції мали об'єктивно прогресив­ний характер. «М. І. Костомаров,— гово­рить про діяльність вченого в 50—60-ті рр. сучасний дослідник,— по суті, був одним з перших істориків, який у своїх наукових працях критикував експлуататорський лад суспільства, продовжуючи кращі традиції дворян-революціонерів та Кирило-Мефо­діївського товариства» ²⁴⁹.

Саме на цей період припадають най­більш глибокі й правильні оцінки Косто­маровим творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. В автобіографії він зазначає, що в період діяльності Кирило-Мефодіївсько-

²⁴⁹ Пінчук. Ю. А. Визвольна війна 1648— 1654 рр. і возз'єднання України з Росією в оцін­ці М. І. Костомарова//Український історичний

журнал.— 1971.—№ 2.—С. 28.

го товариства часто бачився з Шевченком, захоплювався його творами, з яких багато було ще недрукованих. У «Воспоминании о двух малярах» своє враження від цих творів критик передає так: «Тарас Гри-горьевич прочитал мне свои ненапечатан-нне стихотворения. Меня обдало страхом: впечатление, которое они производили, на-помнило мне Шиллерову балладу «Зана-вешенньїй санский истукан». Я увидел, что муза Шевченко роздирала занесу народ-ной жизни. Й страшно, й сладко, й боль-но, й упоительно бьіло заглянуть туда!!! Поззия всегда идет впереди, всегда реша-ется на смелое дело; по ее следам идут история, наука й практический труд... Тарасова муза прорвала какой-то подзем-ннй заклеп, уже несколько веков запер­тий многими замками, запечатанньїй мно-гими печатями, заснпанньїй землею, на-рочно вспаханною й засеянною, чтобьі скрьіть для потомства даже память о мес-те, где находится подземная пустота» ²⁵°.

Значення Шевченка Костомаров не об­межує рамками української літератури: «Его родина — Малороссия — видела в нем своего народного позта; великоросси-яне й поляки признавали в нем великеє позтическое дарование. Он не бнл позтом тесной, исключительной народности: его поззия приняла более високий полет. Зто бмл позт общерусский, позт народа не малорусского, а вообще русского наро­да...» ²⁵¹ Цю ж думку Костомаров висло­вив у своєму «Слові над труною Шев­ченка».

Відповідь на те, що забезпечило Шев­ченкові почесне місце серед найбільших поетів слов'янського світу, Костомаров дає у рецензії на «Кобзар» (1860), стат­тях «Воспоминание о двух малярах» (1861), «МалОрусская литература» (1871). У цих матеріалах порушується широке ко­ло питань, однак головною виступає про­блема народності літератури. В них кри­тик не тільки подає інформацію про жит­тя і творчість великого поета, а й нама­гається змалювати його психологічний портрет. Він вважає характер Шевченка типово народним, національним, що склав­ся під впливом конкретних історичних умов. За постаттю Шевченка стоять

404.

Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 403— Там же.— С. 405.

мільйони художників з народу за покли­канням, з яких несправедливі обставини зробили бондарів, двірників, лакеїв та ін­шу панську челядь.

Саме соціальне походження Шевченка стало, на думку Костомарова, вирішаль­ною умовою глибокої народності його творчості. Тоді як твори «панів» і «пани­чів» — попередників Шевченка в українсь­кій літературі — більшою чи меншою мі­рою були віддзеркаленням народного по­буту, Шевченко висловив те, що глибоко лежало на дні душі народу, те, що хотів, але не вмів сказати сам народ. Як народ­ний обранець він стоїть вище кожного окремого представника народу: «Такой позт. как Шевченко, єсть не только живо-писец народного бьіта, не только воспева-тель народного чувства, народних дея-ний — он народний вождь, возбудитель к новой жизни, пророк» ²⁵². Роль і значення Шевченка Костомаров порівнює з подви­гом Прометея, який приніс людям життє­дайний вогонь. Він став першовідкрива­чем правди про багатовікове страждання народу, про тогочасне підневільне його життя, борцем проти кріпосницького ярма, яке викликало в поета особливо велике обурення. Бачити народ вільним було го­ловним помислом Шевченка ²⁵³.

Важливою думкою Костомарова, вис­ловленою ще в статті «Воспоминание о двух малярах», була думка про нероз­ривність змісту творчості Шевченка як українського народного поета з літерату­рою російською ²⁵⁴. У статті «Малорусская литература» критик розширює і поглиб­лює цю думку, вона набуває значення ме­тодологічного принципу, суголосного су­часним нашим уявленням про нерозрив­ність національного й інтернаціонального у справді великих творах мистецтва²⁵⁵.

З іменем Шевченка Костомаров пов'я­зує не тільки питання про найвищу міру народності в українській літературі, а й подібно до Чернишевського сам факт ут­вердження її у світі як явища історично

²⁵² Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.—К., 1928.—С. 244.

²⁵³ Споминки про Шевченка // Т. Шевченко. «Кобзар» з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина.— Прага, 1876.— С. VI—XII.

²⁵⁴ Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 91.

²⁵⁶ Там же.—С. 244.

закономірного й оригінального. Характер­но, що в рецензії на «Кобзар» 1860 р. ця проблема набуває в нього виразного су­спільно-політичного забарвлення. Колись поява української книжки викликала зди­вування і застереження: чи слід марнува­ти час на «переряживание в мужицкую свитку й усвоение необразованной речи грубнх плугаторей й свинопасов с гряз-ньіми руками в заплатанньїх чоботах? При зтом, разумеется, забивалось, что грязь на руках зтой черни бьіла земля, которую зти руки заставляли производить хлеб, упитнвающий нравоучителей» ²⁵⁶.

У концепції народності літератури до­сить виразно проявився вплив на Косто­марова просвітительських ідей. Поворот до народної мови в літературі, яка в ста­ре письменство вривалася тільки спонтан­но і спорадично, він зв'язує з «распро-странением просвещения». Однак при «малом количестве образованньїх людей в сравнении со всем народонаселением, ли-шенньїм всяких средств к образованию», відмінність між мовою освічених класів і народу була та є неминучою. Поширення освіти дало можливість побачити живість, простоту і правильність народної мови, її форм, створених «безискусственной при­родою, свободннм течением народной жизни» ²⁵⁷. Суто просвітительською є і те­за про моральність простого народу. Саме Шевченкові судилося ввести в українську літературу незіпсований цивілізацією світ простого народу, «содержащего в себе на-чатки нравственно благородние й ожи-дающего лучших условий»²⁵⁸. Проймаю­чись поезією Шевченка, ми дістаємо на­дію на відродження народних мас. У дусі просвітительського оптимізму Костомаров стверджує: «Народ расширит свой круго-зор сведениями, добнтьіми наукою, а сама наука может заимствовать от народа бо-лее простой й живой способ вьіраже-ния»²⁵⁹. При всій утопічності цих споді­вань така думка критика була прогресив­ною.

До появи І. Франка, який дав досі не перевершений ніким за глибиною і діалек-

²⁵⁴ Костомаров М. 1. Твори.—Т. 2.—С. 421.

²⁵⁷ Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 241.

²⁵⁸ Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 428

²⁵⁹ Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 241.

^т Костомаров М. .

тичною складністю аналіз творчості Шев­ченка, сказане М. Костомаровим про ве­ликого українського поета слід поставити за проникливістю й актуальністю на пер­ше місце у тогочасній літературно-критич­ній думці. Це не означає, однак, що на судженні Костомарова про Шевченка не позначилися риси буржуазного лібераліз­му і політичної поміркованості. Зокрема, він не бачить ідейно-художньої еволюції у творчості Шевченка та вважає, що ос­танні роки талант поета почав слабнути, що Шевченко був у житті й творчості тільки поетом і ніколи не мріяв про полі­тичну самостійність українського народу.

У рецензії на «Кобзар» Костомаров у зв'язку з творчістю Шевченка порушив питання про естетичну природу комічного. Цілком слушно він вказував, що гумор І. Котляревського аж ніяк не можна зво­дити до пародіювання Вергілія; сміх Кот­ляревського відіграв роль конструктивно­го, освіжаючого елемента в українській літературі. Великий вплив народна худож­ня стихія мала на творчість М. Гоголя. Це, на думку Костомарова, видно не стільки у творах на українську тему, скі­льки в тих, що торкаються побуту вели­корусів («Мертві душі», «Ревізор», «Ши­нель», «Невський проспект»). «Зтот ко-мизм, из-под которого автор не изьемлет й себя наравне с другими, комизм, спо-собннй рассмешить задумчивую натуру й заставить задуматься й загрустить весе­лую. Смех над горем й печаль над весе-льем — зто чертьі малороссийского взгля-да на жизнь» ²⁶°. Не можна не відзначити, що подібне розуміння ідейно-естетичної функції сміху у Гогойя в останній час склалося й у радянському літературознав­стві (М. Бахтін, Л. Жаравіна, І. Карта-шова, В. Казарін та ін.).

50—60-ті рр. у творчій діяльності Кос­томарова були досить плідними. Він ви­ступає в «Основі» (хоч і досить рідко) як літературний критик, історик і публіцист, розвиває свою ідею федералістського на­чала в історії слов'янських народів («Мьісли о федеративном начале в древ-ней Руси»). Лишаючись у цілому на де­мократичних позиціях, Костомаров живо цікавиться питаннями розвитку літерату­ри, народної освіти і шкільного вихован-

ня, організацією недільних шкіл та про­світницької роботи на селі. У статті «Мнс-ли южнорусса» (1862) Костомаров, розви­ваючи ідею слов'янського федералізму, сформульовану в «Книгах буття українсь­кого народу», знову висуває питання про відновлення в межах федерації самобут­ніх рис внутрішнього життя народів, зок­рема забезпечення права національних мов на вільний розвиток²⁶¹.

Виступи Костомарова з питань історії, культури, мови і літератури мали позитив­ний вплив на вироблення національно-культурної програми журналу «Осно­ва» ^2б2. Послідовно наголошуючи на кров­них зв'язках українського народу з росій­ським, позитивно оцінюючи возз'єднання України з Росією, вказуючи на плідність культурного співробітництва двох братніх народів, Костомаров у цих виступах наполегливо відстоює ідею вільного на­ціонально-культурного розвитку україн­ського народу. Так, наприклад, в одному з листів до А. Д. Блудової він писав: «В политическом отношении всякое со сто­рони великоруссов заявление покушения на прекращение развития литературного движения южнорусского язнка вредно бу-дет отзьіваться у других славянских на-родов. А мн должньї работать для буду-щего соединения славянских племен»^2И.

Актуальним питанням національно-куль­турного розвитку присвячені й такі поле­мічні виступи М. Костомарова, як «Ответ на вьіходки газети «Сгаз» й журнала «Кеуие Сопіетрогаіпе»» (1861), «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в «Ке-уие Сопіетрогаіпе»» (1861), «Правда москвичам о Руси» (1861), «Мьісли южно­русса» (1862), «О преподавании на на-родном язьіке в Южной Руси» (1863), «О некоторьіх фонетических й граммати-ческих особенностях южнорусского (ма-лорусского) язнка, несходньїх с велико-русским й польским» (1863).

В цілому, ці виступи Костомарова мали прогресивний характер, оскільки спрямо­вувались проти реакційної політики ро-

²⁶⁰ Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 426.

²⁶¹ Див. листи М. Костомарова 1859—1870 рр. до О. Котляревського: Україна.— 1929.— № 10—11.

^ж Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50— 60-х років XIX ст.— К., 1959.

²⁶³ Україна.— 1926.—№ 5.— С. 84.

СІЙСЬКИХ 1 ПОЛЬСЬКИХ ШОВІНІСТИЧНИХ КІЛ,

що відмовляли українському народові в праві на національний розвиток²⁶⁴. Вони багато в чому були суголосні статтям М. Чернишевського «Національна безтакт­ність» і «Національна безтолковість». Ра­зом з тим у них відчувається вплив на Костомарова релігійного світогляду (по­треба вивчення в школі священної і цер­ковної історії, повчань отців церкви, ви­ховання учнів у дусі християнської мора­лі), ліберально-буржуазних переконань і політичного консерватизму (підтримка ре­форми 1861 р., виступи проти матеріаліс­тичної філософії, твердження про «від­рубний» характер українського народу по­рівняно з російським, що проявилося у статті «Две русские народности», про ре­лігійний характер української народної поезії тощо).

З літературно-критичних виступів Кос­томарова цього періоду найбільшу увагу привертає рецензія на російський пере­клад «Народних оповідань» Марка Вовч­ка, надрукована в «Современнике» в 1859 р. Відмітною позитивною рисою опо­відань з народного життя Костомаров вважає натуральність, непідробну правди­вість сцен, в яких є щось від манери ан­тичних авторів: «Все непринужденно, все естественно: зто речь народа, но рассказ-чика-народа, не описанная со слов хотя народного человека», який спеціально це робив, «а подмеченная й подслушанная в то время, когда она виражалась неволь-но, не напоказ»²⁶⁵. Критик ставить в за­слугу авторові оповідань показ тяжкого життя народу в кріпосницькій неволі («Та­ким образом, «Народні оповідання» вн-ступают с голосом правдьі й человеколю-бия за слабнх й беззащитнмх»²⁶⁶).

Разом з тим Костомаров (з цензурних міркувань не називаючи кріпаччини) ро­бить зауваження Марку Вовчку, що її твори показують тільки окремі випадки з життя селян-кріпаків, «а не представляют изображение народного бьгга в постоян-ньіх условиях означенного вопроса»²⁶⁷. «Народні оповідання», на його думку, «не

²⁶⁴ Див. детально про це: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50—60-х років XIX ст.

^2Ю Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 394.

^ж Там же.— С. 395.

²⁶⁷ Там же.—С. 396.

коснулись таких сторон зтого предмета (тобто кріпацтва.— М. Я.), которьіе бн ви-текали из его сущности, бьіл бн необхо-димьіми й постоянньши его признаками й тем показьівали неприложимость самого принципе (кріпосництва.— М. Я.) к по-требностям настоящего времени й несов-местимость его как с пользою владельцев, так й с благоденствием земледельческого класса». Однак далі критик виразно пере­водить питання з соціального аспекту ба­чення у площину суто національну, .натя­каючи на принцип демократизму, яким з давніх-давен начебто керувався україн­ський народ²⁶⁸.

Цю досить сувору критику на адресу Марка Вовчка (Костомаров до того ж вважає «Народні оповідання» картинами, що «написань! без притязания на искус-ство») він пом'якшує тезою про свободу творчості письменника і радить їй не зу­пинятися на досягнутому, оскільки худож­нім творам не годиться служити для роз­ваги від неробства, а бути «внражением задушевних мислей современного обще-ства, возбуждать в нас плодоносньїе думн, чистьіе чувства й жажду деятель-ности на добро ближним...»²⁶⁹. Роль су­часного письменника — це роль пророка (тут явне співвіднесення ролі художника з творчою діяльністю Шевченка), який розкривав би «вековне раньї, замазанньїе лицемерием й беспечностью» та вказу­вав би «на животворную купель исцеле-ния» ²⁷°.

В період реакції 70—80-х рр., зокрема появи Енського акту 1876 р., суспільне культурна позиція Костомарова відчутно міняється. Він починає схилятися до дум­ки, що українська мова придатна для від­творення в літературі тільки селянського побуту; для створення «злементарннх на-учннх книг» для самоосвіти народу. Хоч деякі дослідники і пояснюють цю позицію Костомарова тактичними міркуваннями²⁷¹, внаслідок яких вів змушений був приєд­натися до концепції літератури «для до­машнього вжитку» І. Аксакова, вона зрештою була для нього закономірною.

^2Ю Там же.

²⁶⁹ Там же.

²⁷⁰ Там же.

²⁷¹ Радянське № 12.-С. 26—32.

віддільне так

літературознавство.— 1970.—

Концепція літератури «для домашнього вжитку», прихильником якої виступив у 70-ті рр. М. Костомаров, пов'язана з ево­люцією його суспільно-політичних погля­дів, що почалася з 60-х рр. XIX ст. і гене-тично випливала з його розуміння народ­ності української літератури як вияву її простонародності, відриву нової україн­ської літератури від давньої і продов­ження літературою народної словесності на більш високому рівні. Це питання не­віддільне також від погляду М. Костома­рова на історичну долю української мови, що, зокрема, можна простежити у таких його статтях: «Мьісли южнорусса» (1862), «О преподавании на народном язьіке в Южной Руси» (1863), «Ответ „Москов-ским ведомостям"» (1863), «Украинский сепаратизм» (написана в 1864 р.), «Ответ г. малороссу-вольшцу» (1864), «Ответ ма-лоруссу-вольїнцу» (1864), «Обьяснение» («Голос», 1867), «Малорусская литерату-ра» (1871), «Малорусское слово» (1881), «По вопросу о малорусском слове» (1881), «Еще по поводу малорусского слова» (1882), «Украинофильство» (1881), «Зада-чи украинофильства. «Луна». Украинский альманах на 1881 год. Киев, 1881» (1882), «По поводу статьи г. де-Пуле об украино-фильстве» (1882).

Ще в 1862 р. у статті «Мьісли южно­русса» М. Костомаров ставить питання: «Что отраднее: видеть ли народ в неве-жестве, сохраняющим свою народность, или образованньїм, но потерявшим зту на­родность? Конечно, при таком виборе, придется пожертвовать народностью». І далі: «Но для чего же приносить беспо-лезную жертву, когда можно совместить й то й другое, когда зто будет й нрав-ственно-справедливо?» ²⁷² Отже, М. Косто­маров шукає якийсь компромісний шлях. Протягом двадцяти років це був шлях своєрідного політичного і національно-культурного компромісу, який привів М. Костомарова, по суті, до обмеження освіти народу мало чи не самим «священ­ним писанням».

Констатуючи у статті «Мьісли южнорус­са» (хоч і в завуальованій формі) фактич­ну нерівність і нерівноправність народів Росії, М. Костомаров бажане хоче при-

^т Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.—С. 137.

йняти за істинне і ставить питання: «За-чем же народу желать отторгаться от го-сударства, когда зто государство его удов-летворяет? Ведь без власти обшеству су-ществовать нельзя...» (с. 139). І далі він фактично вдається до підміни понять. Цілком справедливо наголошуючи на спільності історичного походження укра­їнського і російського народів, на їх ду­ховній і культурній спорідненості, він го­ворить не про єдність' суспільних інтере­сів двох братніх народів, а про відданість українців «своєму царю» і Російській дес­потичній державі²⁷³. Навіть думку про на­ціональне самовизначення українського народу він слідом за царськими чиновни­ками називає «жалкою й несбиточною мечтою».

Постійно боячись звинувачень в україн­ському сепаратизмі, М. Костомаров про­тягом двадцяти років при першій-ліпшій нагоді відхрещується від нього аж до то­го, що у статті «Украинский сепаратизм», що була подана до цензури 20 січня 1864 р. і заборонена нею 20 лютого то­го ж року, твердить, нібито українці вза­галі не мають певно визначеної території, а власне «Малороссией назнвается только Полтавская й Черниговская губернии» (с. 196), що українофіли не мають ніяко­го відношення до антиурядового соціаліс­тичного і терористичного таборів (с. 279). Кидаючи погляд в історичне минуле, Кос­томаров русифікацію та полонізацію укра­їнського дворянства, відмову його від рід­ної мови і культури пояснює не політич­ними міркуваннями, а тим, що вони не могли. «удержаться против сильї вьісшей культури й образованности» (с. 291). Тор­каючись бажання царського уряду «сде-лать наш общий русский язьік литерату-рьі й образованного общества єдиним язьі-ком народа на всем пространстве импе-рии», він відповідає: «Такое желание раз-деляем й мн, й не можем не разделять его, так как сами с детства говорили й думали на зтом язьїкє. Но мьі хотим, что-бн зто желание осуществилось прочно й действительно, а не призрачно» (курсив наш.— М. Я., с. 270). Костомаров засте­рігає, що перехід на російську меву має вестися без насильства і примусу, оскіль-

"³ Костомаров Н. Задачи украинофильства // Луна: Украинский альманах на 1881 год.— Киев, 1881; Вестник Евроїш.— 1882.— Т. 1, кн. 2.

ки це «не будет самьім прямнм й успеш-ньш путем к данной цели», бо ж нікому, звичайно, «нежелательно, чтоб из мало-русского наречия вмшло что-нибудь похо-жее на раскол» (с. 270), бо «подвластннй Русской империи иноплеменник, по отно-шению к государству, должен бьіть преж-де всего русским» (с. 220).

Фактичну нерівноправність українського народу і його мови як результат колоні­альної політики царського уряду Косто­маров пояснює бідністю і нерозвинутістю української мови як простонародної. Смішно було б, говорить він, коли б хтось переклав цією мовою «Космос» Гумбольд-та або «Римську історію» Моммзена (див. с. 137—138). Українською мовою можливі нині тільки елементарні знання для наро­ду, якими, крім букварів, є: «Краткая свя­щенная й церковная история, катехизис, отрьівки из поучений святнх отцов церк­ви, из житий любимих народом святих, й обьяснение богослужения... Народ южно-русский способен с любовью принимать образование, если оно ему будет даваться в православно-христианском духе» (с. 138). Усе це слід давати трудящим масам «вместо повестей, комедий, стихов». Істо­рія ж у плані початкового навчання як наука, що потребує попередніх знань, не потрібна народові.

Зауважимо, що це писалося ще в 1862 р. («Мисли южнорусса»). Костомаров дале­кий від думки, щоб зробити «из наречия (української мови.— М. Я.) особнй лите-ратурний язик» (с. 199). Отже, україн­ська мова має значення тільки для про­столюду, саме тому початкову освіту слід . проводити не російською, а українською мовою як більш зрозумілою для '•елян. Що ж до університетів, гімназій, семіна­рій, то ніхто й помишляти не може про заміну там книжної російської мови укра­їнською. Тим паче, що викладання почат­кових знань серед народу українською мовою «станет только содействовать усвое-нию общего русского язьїка в сельском населений» (с. 270).

Таким чином, об'єктивно виходить, що рідна мова становить головну перешкоду на шляху до вищої культури, якщо ж на­род хоче оволодіти цією культурою, він мусить відмовитися від своєї мови. Без зв'язку з викладеними ідеями Костомаро­ва концепція літератури «для домашнього

вжитку» .справді скидається мало чи не на тактичний хід на оборону української лі­тератури. Як же розвивалась ця концеп­ція історично?

Уже в 1862 р.²⁷⁴ Костомаров починає протиставляти літературу як річ мало­корисну народній освіті. Цю ж думку він розвиває в статті «Ответ „Московским ведомостям"»: «Сознаюсь, что я мало со-чувствую писательству повестей й песно-пений на южнорусском язнке; если зтого язьїка литература где-нибудь вполне за­конна й стоит на практической почве, то в таких только сочинениях, которне пред-назначаются для того, чтобьі легчайшим й самим естественннм путем провести в народ знание й просвещение» (с. 160). От­же, тут література позбавляється головної своєї функції — пізнання життя суспіль­ства, ідеологічного й естетичного впливу на народ. Ці негації Костомаров поширює й на українських письменників. Якщо у статті «Обзор сочинений, писаннмх на малороссийском язике» про «Енеїду» ска­зано, що вона цінна як правильна кар­тина українського побуту, як перший твір народною мовою; це — дорогоцінний твір, і ми бачимо в ньому такі достоїнства, які були приховані від тогочасних читачів, що мова «Енеїди» — правильна, блискуча, на­родна у найвищій мірі і лишиться найкра­щим пам'ятником (с. 44), то в статті «Ма-лорусская литература» Костомаров успіх «Енеїди» пояснює уже тільки тим, що І. Котляревський знайшов у малоруській натурі так багато гумористичного, що, ви­вівши його на світ, розважив публіку.

У першій статті Г. Квітці-Основ'яненку відводиться «честь создания малороссий-ской литературн» (с. 45); Квітка — «от-личннй писатель... в глазах образованной публики» (с. 44); його твори відзначають­ся жвавістю і натуральністю характерів, в нього є свій тон, свій погляд на дій­сність, письменник сприймає передане йому народом і повертає йому «от него взятое полньїм й сознательним, неправиль­ним отривистим частинам сообщает цель-ность» (с. 46),. Література, яка має такі твори, як у Квітки, «не может бить ни-чтожною» (с. 45). А ось узагальнююча оцінка зі статті «Малорусская литерату-

²⁷⁴ Костомаров Н. Й. Мисли южнорусса// Основа.—1862.—С. V.

ра»: «Сам Квитка, с его уменьем воспро-изводить народную жизнь, не шел далее простого изображения. Внраженньїе им чувства й воззрения народа ограничивают-ся тем, что действительно можно бнло та-лантливому наблюдателю подметить во внешнем проявлений народа й только» (с. 243). Вже говорилося, яку високу оцін­ку Костомаров давав Т. Шевченкові ра­ніше (зокрема, в рецензії на «Кобзар» 1860 р.), ставлячи його поряд з Пушкіним і Міцкевичем і називаючи «первоклассньгм позтом славянского мира». Тим часом у статті «Малорусская литература» підкрес­люється, що Шевченко у художніх при­йомах поступається перед ними (хоч в ідейному відношенні, у природності й простоті перевершує їх).

Внаслідок такої переоцінки Костомаров приходить до думки, що вся нова україн­ська література (кінчаючи І. Нечуєм-Ле-вицьким) простонародна, мужицька. У статті «Задачи украинофильства» він намагається розв'язати, які завдання і який шлях мають бути в української лі­тератури, коли нині українська мова живе тільки серед простого народу, що стоїть на низькому щаблі розвитку, а «интелли-гентнне классьі давно отрезались от сво-ей народности». І дає відповідь: «Наша малорусская литература єсть исключи-тельно мужицкая, так как й народа мало-русского, кроме мужиков, почти, можно сказать, не осталось. А потому зта литера­тура должна касаться только мужицкого круга» (с. 295—296).

У статті «Малорусская литература», не­правомірно підвівши усю нову українську літературу (до 1871 р.) під «изобразитель-но-зтнографическое направление», Косто­маров констатував, що воно вичерпалось, виявилося надто вузьким — «простонарод­ная жизнь, представлявшаяся прежде об-ладающею несметньш богатством для ли-"тературьі, с зтой точки зрения, являлась, напротив, очень скудною: в ней не видно бьіло движения...» (с. 245).

Костомаров заперечує позитивну роль літератури у розвитку мови, осуджуючи у статті «Задачи украинофильства» не­ологізми, що зустрічаються в «Луні» (до речі, більшість цих «кованих» слів уві­йшла сьогодні в основний словниковий склад української літературної мови). Так само, на його думку, не слід перекладати

українською мовою Байронів та Міцкеви-чів, бо їх твори не відповідають розумо­вому розвитку народу, а сама українська мова ще непридатна для таких перекла­дів (які, до речі, збагачують її також). І тут, власне, Костомаров не сказав уже нічого нового порівняно з тими часами, коли закликав творити українську про­стонародну літературу. Але і тоді він не бачив у народному житті соціальних про­цесів розвитку, які нуртували у його гли­бині і щораз поривалися назовні з-під спокійного етнографічного плину буття (таким воно йому бачилося), не відчував назрівання і соціальної революції.

Виходило, отже, що доля української літератури вирішена самою історією — їй судилося ще якийсь час животіти для за­доволення потреб плебсу, а потім, слід гадати, як і мові, зникнути, зживши саму себе. Таким чином, «если малорусскому писательству предоставится полная сво­бода, от зтого не произойдет никакой пре-градьі распространению русского язьїка между малоруссами», бо освічений клас, який займається літературою, буде писа­ти російською мовою. І далі: «Если же обок русского язьїка будет оставаться й литературно развиваться малорусская ли­тература, то, принося свою местную поль-зу, она без ущерба русской литературе будет существовать для домашнего оби-хода, как внразился когда-то о ней один из славянофильских органов, еще в шести-десятьіх годах текущего столетия» (с. 271).

Було б, однак, антиісторичне розгляда­ти усю діяльність Костомарова 60— 80-х рр. як поспіль хибну чи реакційну. У згаданих і не згаданих тут працях цього періоду Костомаров підносив свій голос проти національних утисків україн­ського народу, його мови і культури, нази­вав Емський акт «варварським зако­ном» ²⁷⁵, із загальнодемократичних позицій стверджував кревність зв'язків українсько­го народу з російським, боровся проти пе­реслідувань української культури польсь­кою шляхтою. Він справедливо вказував на роль російської мови як історично більш розвиненої в міжнаціональному спілкуван­ні народів Росії, на багатство і високий

²⁷⁶ Лист М. Костомарова до М. Драгоманова від 8 січня 1877 р. // Драгомапов М. Микола Іва­нович'Костомаров.— Львів, 1901,— С. 28.

рівень російської літератури. Безумовну рацію мав Костомаров (стаття «Малорус-ская литература») і в констатації кризи етнографічного побутописання в україн­ській літературі, хоч і не зумів побачити реальних шляхів виходу з цієї кризи.

Хоч у статті «П. А. Кулиш й его по-следняя литературная деятельность» («Киевская старина», 1883) Костомаров знову повторює тезу про простонародну українську літературу, він разом з тим підтримує намагання галицьких українців розвинути українську мову до рівня «культурної мови», здатної забезпечити потреби літератури. Розглядаючи нові вір­ші П. Куліша, Костомаров називає їх важкими і радить писати вже краще про­зу. Спиняється він, зокрема, на вірші «Гимн единой царице», присвяченому Ка­терині II. Він рішуче заперечує спробу Куліша зняти з цариці назву «голодна вовчиця» та представити її як мудру пра­вительку, яка, на думку Куліша, «вбила змію за порогами». Зруйнування Запорізь­кої Січі, говорить Костомаров, спричини­лося до того, що запорізькі степи були віддані «в добьічу вельможам, любимцам счастья й временщикам!», а простий народ був відданий у рабство. І далі запитує: «Зто ли прославляемая Кулишом культу­ра?» Виступає Костомаров і проти накле­пу на Шевченка («мужицкие, полупья-ньіе... воззрения Шевченко на царствова-ние ЕкатериньІ II»), кажучи, що думка Шевченка про Катерину II ближча до істини, ніж Кулішева.