ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 40—60-х рр. XIX ст.
В 40-х рр. XIX ст. починається новий етап розвитку української літератури, позначений дальшою активізацією процесу, його ідейно-художньої диференціації. Нагромадження літературного матеріалу й естетично-інтерпретаторських традицій висувало потребу й створювало можливості для більш систематичного й глибокого осмислення здобутків, визначення перспектив і шляхів розвитку літератури. Робляться спроби налагодити більш-менш систематичні видання творів, а також періодики з критико-бібліографічними відділами. На цей час припадає вихід альманахів «Ластівка», «Сніп», «Киевлянин», «Юж-ньш русский зборник» на Східній Україні та перших газет і журналів у Галичині — «Зоря галицька», «Дневник русский», «Вістник», «Новини», «Пчола». Найпомітніший серед цих видань — альманах «Молодик» (1843—1844), який повинен був, за задумом видавця І. Бецького, поєднати літературну Росію з «замечательней-шими украинскими писателями» шляхом публікації різноманітних творів «умствен-ной й художественной деятельности бла-гословенной даровитой Украйни»57 та їх критичних оцінок. Саме в цьому альманасі й була опублікована перша широка й по-новому глибока розвідка з історії та сучасного стану української літератури — стаття М. Костомарова «Обзор сочинений, писанннх на малороссийском язьіке». Хоч на статті молодого письменника і вченого позначилися його ідеалістично-романтичні захоплення, але не історично обумовлені вади статті визначають її основний пафос, що полягає у науковому обгрунтуванні прав і можливостей дальшого розвитку самобутньої української літератури. Костомаров починає огляд від літературних пам'яток часів Київської Русі, які він вважає спільним надбанням братніх народів, простежує літературні явища, що народилися в процесі загального всеслов'янського культурного відродження, ставлячи таким чином українську літературу в широкий загальноросійський і загальнослов'янський контекст і використовуючи цю обставину для аргументації думки про історичну обумовленість і закономірність ЇГ появи та розвитку, а також — про характер національної своєрідності процесу. Говорячи про ідею народності, яка обумовила характер розвитку української літератури початку XIX ст., Костомаров за панівною тодішньою традицією зводить цю ідею лише до використання рідної мови і точного відображення народного побуту й психології, яку він до того ж вважав незмінною, що виявляється у відповідних сталих національних типах і характерах. На обмеженість такого розуміння народності згодом слушно вказував Бєлінський, зауважуючи, що «народність полягає не в наріччі чи мові, якою говорить простий народ, а в дусі й характері усього народу»я. Слід віддати належне першій в українській літературній критиці й науці спробі Костомарова простежитиЦ^літературний процес на Україні як зміну естетичних концепцій та літературних напрямів — це започаткувало застосування історичного принципу, конкретно-історичного підходу до характеристики й оцінки літературних явищ та всього процесу. Звичайно, метафізичне розуміння походження і змісту концепцій та напрямів завадило глибокому проникненню у суть явищ, але загалом не можна відмовити Костомарову у слушності та історичній точності ряду спостережень за процесом й окремими його ланками. " Маяк.— 1842.— Т. 5, № 10.— С„ 27. я Белинский В. Г. Полное собрание сочинений.— Т. 12.— С. 420. Так, Костомарову вдалося при характеристиці творчості Квітки-Основ'яненка слушно виділити деякі особливості його творів, які він прагне шукати у сфері не лише своєрідних формальних мовностилістичних ознак, айв ідейній./ Досліджуючи зв'язок творів з їх життєвою основою, критик аналізує особливості характерів літературних героїв та їх життєвих прототипів, історичні умови їх формування. Під цим кутом зору відзначаються деякі прорахунки письменника у зображенні характерів, внутрішнього життя героїв і психологічної мотивації їх поведінки. Похвали і зауваження, висловлені на адресу творів Квітки-Основ'яненка, можливо, в найбільшій мірі розкривали ідейно-естетичний ідеал Костомарова та його уявлення про шляхи розвитку української літератури. З позицій досить високих естетичних критеріїв Костомаров оцінює творчість Шевченка, де критик бачить не просто найвищу форму мистецької обробки скарбів народної творчості, а оригінальну творчість у дусі народному, причому на цей раз у поняття народності включається й глибина відтворення внутрішнього життя людини (хоч поки що недостатньо со-ціально й історично диференційованої). Саме з Шевченком він проникливо пов'язує особливі сподівання на дальший ідейно-естетичний прогрес української літератури. Костомаров, намагався охопити в своєму огляді увесь відомий тоді доробок українських письменників, говорячи про ряд творів і літераторів, по суті, перше критичне слово, автакож коригуючи деякі усталені неправильні оцінки. Роблять честь критикові тонкі спостереження над поетикою окремих письменників та особливостями поетичних жанрів, метричної системи віршів тощо. Все це створювало певні критерії й традиції літературної критики, формування якої багато чим завдячує Костомарову. Позитивні сторони статті вченого могли бути розвинені у подальших літературно-критичних матеріалах, які програмував видавець «Молодика», накреслюючи широкі плани популяризації та критичної інтерпретації творів українських (і не тільки українських!) письменників. На АМВРОСІИ МЕТЛИНСЬКИЙ жаль, і цим намірам з об'єктивних причин не судилося здійснитися, бо того ж 1844 р. вихід альманаху припинився. Певні заслуги в розвитку теоретичної думки та літературної критики на Україні належать активному учаснику харківської групи романтиків А. Л. Метлинському. Однією з форм реалізації закликів поета до дальшого літературного розвитку рідної мови було видання збірок творів українських письменників з критичними їх оглядами. У виданому ним «Южному русскому зборнику» (1848) до творів Г. Квітки-Основ'яненка, М. Петренка, М. Макаровського, С. Александрова і самого видавця додавався короткий життєпис з бібліографічними відомостями. Загальна передмова до альманаху цікава спробами з'ясувати народну основу лі-. тературної мови, роль фольклору у формуванні писемної літератури та визначити тематичні сфери і формальні особливості літератури. За романтичною традицією, роль фольклору надто перебільшувалась і оголошувалась ледве не вічною й універсальною запорукою само- 8—289 бутності. Найбільш цінним у передмові була спроба поставити українську літературу в контекст всеслов'янської й європейської культури. «Стало понятно всем,— писав Метлинський,— что ничтожнн тол-ки о самобьітности й народности без из-учения частностей й подробностей, й что целое сильно й богато своими частями, а части живут й цветут только при своем целом, й что, уважая европейское просве-щение й питая любовь к человечеству во-обще, не должно, однако, забьівать ни себя самих, ни своего народа, ни семьи, ни родиньї, которьши условливается круг й образ наших действий» 59. Автор висловлює переконання, що основою літератури повинно бути історичне й сучасне життя народне, зображене рідною мовою. До вивчення цієї обнови він закликає патріотичних ентузіастів, подаючи у цьому й особистий приклад своїми збірками фольклорних і оригінальних . творів (зокрема, «Байки й прибаютки .Левка Бо-ровиковського» з літературно-критичною передмовою). Продовжуючи традицію словесників і естетиків Харківського університету, започатковану І. Срезневським, П. Гулаком-Артемовським і особливо І. Кронебергом, вихованець і викладач цього ж університету Метлинський виступив як автор естетичних трактатів та дисертації «Взгляд на историческое развитие теории прозн й поззии». За тодішньою панівною академічно-офіційною інерцією він розглядає в ідеалістичному дусі проблему природи й призначення мистецтва. Після Бєлінського, в часи Шевченка, це виглядало вже явним анахронізмом, а в літературній практиці подібних естетичних постулатів не сповідували ні сам Метлинський, ні навіть .консервативно настро-єщ письменники. •^Найвагомішим здобутком естетичної думки й літературної критики дошевчен-ківського періоду був підхід до розуміння справжньої суті народності літератури й проблеми історизму, поступовості літературного розвитку. Як писав згодом О. Пи-пін, «ніколи раніше історію не розуміли в такій цілісності й причинному зв'язку старого з новим і минулого з сьогоднішнім... Вже в цьому недостатньому вигляді історичних і суспільних досліджень, безумов-' но, відбивався процес національної самосвідомості, якій належало розвиватися далі» в0.' Своєрідні вияви критичної думки містилися й у приватних листах письменників. Так, Я. Головацький та І. Вагилевич періодично інформували своїх кореспондентів з Росії та України про літературні починання галичан. Я. Головацький, наприклад, повідомляв про підготовку статей про І. Котляревського, А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка та рецензії на альманах «Ластівка». Деякі з матеріалів були опубліковані у львівських виданнях кінця 40-х рр. XIX ст. Найважливішим наслідком цих студій була винесена з фактичного матеріалу думка про спільність культурного життя слов'янських народів і обох частин полі-тично роз'єднаної України. Ознайомлення з конкретними фактами літературного життя Східної України давало можливість їх зіставлень з явищами літературного відродження Галичини, розширення кола досліджуваних явищ, глибшого проникнення у зміст, осягнення соціального смислу окремих творів і цілого процесу. Зрілі роздуми про можливості української мови, характер літературного розвитку українського народу містилися у відомій промові Я. Головацького на «З'їзді учених руських» (1848)—«Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях». Один із керівників з'їзду М. Устиянович, даючи стислі, але сповнені глибокого змісту характеристики українських письменників від Котляревського до Шашкевича і Шевченка, підкреслював, нф найкращі якості літератури, як це було і в багатьох братніх слов'янських народів, формуються саме на народній основі. Проте, оскільки мова «темного і необразованого» народу не має власних лексичних ресурсів для передачі абстрактних понять, «ідеальних образовань любомудрія», єдиним джерелом у цьому відношенні повинна бути церковнослов'янська мова. В принципі, подібні твердження не були ні новими, ні неправильними, якби значення народної основи не применшува- 59 Южньїй русский зборник.— Харьков, 1848 — С. 6—7. 60 Пьтин А. Н. История русской зтнографии.— Спб., 1890.—Т. 1.—С. 27.
Діяльність М. І. Костомарова припадає на часи глибоких соціально-економічних і політичних зрушень в історії Росії й України — від поширення у ЗО—40-ві рр. ідей Просвітництва й утопічного соціалізму до назрівання революційної ситуації, скасування в 60-ті рр. кріпосного права, періоду буржуазних реформ 60—70-х рр., пов'язаних з розвитком капіталізму, і до посилення реакції у похмурі 80-ті рр. Водночас це була доба реакції на неокласицизм XVII—XVIII ст., що породила романтичне світобачення в ідеології і ху- дожній свідомості, міфологічну школу в історії мистецтва з її теорією символів, виникнення порівняльно-міфологічного підходу, зародження історичної та культурно-історичної шкіл в академічному літературознавстві. В таких умовах і склалися демократичні погляди Костомарова, особливо характерні для раннього періоду його діяльності. Велику роль у цьому відіграла сама атмосфера Харківського університету, який у часи навчання в ньому Костомарова був одним із важливих осередків пропаганди просвітительських поглядів і формування нової літературно-естетичної думки, поширення ідей слов'янського єднання. Спілкування з професором загальної історії М. Луніним, П. Гулаком-Артемовсь-ким, І. Срезневським, Г. Квіткою-Основ'я-ненком, А. Метлинським, ознайомлення з фольклорними збірниками М. Максимовича, І. Сахарова, І. Срезневського, П. Лу-кашевича, з працею О. Бодянського «О народной поззии славянских племен», з творами українських письменників того часу викликали у молодого М. Костомарова намір якомога глибше пізнати український народ, його звичаї, усну поетичну творчість, його побут та історію, бажання писати українською мовою. Вивчаючи світову історію, М. Костомаров приходить до думки: «...отчего зто во всех историях толкуют о вьідающихся го-сударственньїх деятелях, иногда о законах й учреждениях, но как будто пренебрега-ют жизнью народной массн? Беднмй мужик, земледелец-труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его бьіте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, способе его радостей й печалей? Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвим летописям и запискам, айв живом народе»227. У доповіді «Об отношении русской истории к географии и зтнографии» (1863) Костомаров говорив, що в історичній науці обов'язково має бути представлений і народ, оскільки він «вовсе не єсть меха-ническая сила государства, а истинно живая стихия, а государство, наоборот, єсть только форма, сама по себе мертвий орга- низм, оживляемнй только народними по-буждениями»228. Керуючись цими настановами, М. Костомаров починає вивчати живий фольклорний процес (записує зразки народної поезії в селах Харківщини, а пізніше Волині, студіює фольклорні збірники). Через народну поезію він хоче дійти до пізнання глибин народного духу, народного характеру, оскільки фольклор — основне джерело прояву народного життя. Таким чином, інтерес до народних мас як суб'єкта історії відразу набуває у Костомарова етнографічного характеру. Історія, на його думку, е етнографією минулого, а етнографія є історією сучасного. На відміну від своїх попередників у галузі вивчення народного життя (І. Срезневського, О. Бодянського та ін.) Костомаров з перших кроків наукової діяльності естетичному поглядові на народну поезію й літературу надає суспільно-політичного характеру і шукає у фольклорі й літературі ,,аних для пізнання народу як основного суспільного класу. Він висловлює нове розуміння ролі природи і міфа як прояву -"аємничого внутрішнього зв'язку між життям природи і людини. Та увага до історико-культурних питань, що була уже в Максимовича, Срезневського, Бодянського і «Руської трійці», стає у Костомарова принципом історичного дослідження культури. Це яскраво проявилося у його другій магістерській дисертації «Об историческом значений русской народной поззии» (1843). 3 ім'ям М. Костомарова в українській літературно-естетичній і літературно-критичній думці зв'язаний початок нового етапу — перехід від емоційно-романтичного емпіризму 30-х рр. в оцінці художніх явищ до перших систематичних оглядів здобутків української літератури на підставі літературної теорії, початок історико-етнографічної школи в літературній критиці. Разом з тим література, за визначенням Костомарова, цікавила його «с исторической точки ее значени я». Це наклало відбиток і на весь комплекс літе- ратурно-естетичних поглядів його як літературного критика і вченого. За уподобаннями та обсягом наукової спадщини Костомаров виступає насамперед як історик, який дедалі більше у своїй практичній діяльності відходить від живого фольклорного і літературного процесів. Звернення до мовних і літературних питань у 60—80-ті рр. набуває в нього переважно науково-публіцистичного характеру. З позицій Гердера 23°, який справив великий вплив на формування фольклористичної (а звідси — значною мірою й літературознавчої) думки на Україні в ЗО— 40-ві рр., М. Костомаров стверджує, що справжнім вираженням народного духу, «внутрішнього життя» народу є не література освіченої верхівки, а народна поезія. Народна поезія як «істинна» на противагу літературі класів привілейованих «имеет преимущество перед всеми сочи-нениями; песня внражает чувства не вн-ученнне, движения души не притворнне, понятия не занятьіе. Народ в ней являет-ся таким, каков єсть: песня — истина» 231. Виходячи з колективного характеру народної творчості («Есть другеє столь же важное достоинство народной поззии: ее всеобщность» 232), з того, що будь-яка народна поезія починається з міфа і первіс-но злита з релігією («Славянская мифо-логия», 1847), з шеллінгіанського положення про органічний внутрішній зв'язок явищ природи і життя людини, М. Костомаров у своїх працях «Об историческом значений русской народной поззии» і «Славянской мифологии» намагався з позицій об'єктивного ідеалізму довести, що як життя природи, так і «нравственно-ду-ховная природа» людини є формами прояву життєдіяльності єдиного духу як пер- вьіе ее материальї» (1874), «История казачества в памятниках южно-русского народного творче-ства» (1880—1883). 230 Серед дослідників народної культури Костомаров виділяв насамперед Гердера: «Перед всеми народами немцьі могут похвалиться своим бессмертньїм Гердером, которьій нанес реши-тельньїй удар прежним мнениям й водрузил на незьіблемом оснований знамя иародности» («Об историческом значений русской народной поззии», с. 5). *" Об историческом значений русской народной поззии / Сочинения Николая Костомарова.— Харьков. 1843.—С. 10. *ш Там же. шооснови буття. Відповідно до цього він формулює своє розуміння естетичного відношення мистецтва до дійсності: «...соз-нание духовного в телесном й составляет основу всего прекрасного в искусстве» 233. М. Костомаров вважає, що даром відчуття історичного життя народу, його «духу» наділений тільки поет. Бог через свого обранця — поета-«пророка»,— що володіє даром поетичного натхнення, відкриває людям найвищу правду. Поет — посередник між людьми і богом. Це була яскраво виражена суто романтична концепція, вплив якої, до речі, відбився на творчості багатьох українських письменників (зокрема, Л. Боровиковського, Т. Шевченка — «Перебендя»). Зосереджуючи основну увагу на герде-рівських ідеях про історію людства як процес розвитку його духу, не залежного від соціального середовища, М. Костомаров головним завданням історії, етнографії і літератури вважає пізнання національного «духу» українського народу (іноді протиставляючи його, як у статті «Две русские народности», духові іншого народу). М. Костомаров, як і багато інших представників історичної школи, приходить до висновку, що чим глибше проникнення в історію, в найбільш віддалені часи, тим «чистішим» постає народний «дух». Так, суть відношення людини до природи в українській народній поезії можна зрозуміти, тільки сягнувши в часи панування міфологічних поглядів. У теорії символів Костомарова наявна абсолютизація загальнолюдської природи чуттєвого художнього пізнання та представлення її як самобутньо українського типу мислення. Це, у свою чергу, стало підставою для визначення ним з ідеалістичних позицій незмінних рис українського національного характеру (вічний «дух» демократизму, примат ідеального над матеріальним, релігійність та ін.). Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобаченню об'єктивно служила утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного та започатковувала на Україні власне історичну поетику як окрему галузь знання, розвинену пізніше О. Потебнею. 233 Там же.—С. 26. Важливе місце в літературній теорії Костомарова займає концепція співвідношення фольклору і літератури в нові часи. У статті «Воспоминание о двух малярах» (1861) тогочасний фольклорний процес М. Костомаров розглядає як згасання піснетворчості, що, на його думку, є закономірним історичним процесом234. На цій підставі Костомаров ставить питання про потребу творчого самооживлення в народі і бачить його розв'язання в продовженні фольклорного процесу професійною літературою 235. Це, однак, не означає, що сучасна література мусить наслідувати народну поезію. Порівнюючи Шевченка з Кольцовим, якого дехто вважав суто народним поетом, вищим за Шевченка. Костомаров говорив: «По их понятию, народний позт єсть тот, кто может удачно изображать народ й заговорить в его тоне. Таков й бьіл Кольцов, в некоторьіх своих произве-дениях он превосходно вьіполнил зту задачу... Не таков бнл Шевченко, й не та-кова бьіла его задача. Шевченко не под-ражал народним песням. Шевченко не имел целью ни описнвать своего народа, ни подделнваться к народному тону... Шевченко сказал то, что каждий народ-ньій человек сказал бьі, если б его народ-ное существо смогло возвиситься до спо-собности виразить то, что хранилось на дне его души»23в. Подібний дар, на його думку, не був даний жодному російському поетові, крім Пушкіна 237. Роблячи у своїй рецензії на «Кобзар» Шевченка (1860) екскурс у період становлення нової української літератури, Костомаров критикує письменників за підробки під народну поезію та за ідеалізацію мужика. Кажучи, що поезія Шевченка прийшла на зміну народним пісням, він разом з тим зазначає, що вироблене народною думою «не исчезнет, но должно облечься в инии образи й повести к дру- К., 1967.— 234 Костомаров М. І. Твори : В 2 т. Т. 2.— С. 406—407. 236 Там же.— С. 407. азв Там же.— С. 405—406. 237 Характерно, що, порівнюючи Пушкіна з Кольцовим, Бєлінський вважав, що поетичний світ останнього був для Пушкіна «надто тісним і малим і тому міг входити тільки як елемент у величезний і безмежний світ пушкінської поезії» (Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ннй.— Т. 9.— С. 532). гим явленням в умственной й деятельной жизни народа»ззя. І саме Шевченкові це вдалося зробити найкраще. Така думка М. Костомарова випливала з важливого наукового положення, яке не втратило своєї ваги та істинності й сьогодні: літературний твір відрізняється від фольклорного закінченістю змісту і форми і є витвором окремої особи, а фольклорний створюється і шліфується цілою масою народу, зазнаючи безнастанних змін. Звідси будь-які підробки під народну поезію — явище протиприродне і непродуктивне. Найвище підносячи твори, в яких, найповніше відбивається ідейно-національний зміст часу, Костомаров разом з тим застерігає від сприйняття творів народної поезії як достовірних документів, за якими тільки і можна судити про стан культурно-історичного розвитку народу. Цим він, як і всі романтики, засвідчує розуміння ролі художньої фантазії, особистісного моменту: художній твір не є дзеркальне відображення життєвого факту, оскільки дійсність відбивається в ньому крізь призму суб'єктивних переживань автора, який до того ж зосереджує свою увагу на найсуттєвіших явищах та ідеях (принцип художнього узагальнення) і малює життя за допомогою властивих тільки йому художніх прийомів, поетичної техніки, стилю. М. Костомаров відмовляє творам, в яких порушуються ці принципи, в літературній цінності. Чи не найяскравіше видно це з його оцінки «Чарів» К. Тополі. Ставлячи в заслугу авторові правдивість картин, вихоплених з народного життя, вірність у відображенні звичаїв українського народу, народність мови, Костомаров разом з тим фактично вважає п'єсу не літературним твором, а простим описом того, що бачив автор239, Цей критерій висуває Костомаров і пізніше, в кінці 50-х рр., зокрема в рецензії на «Народні оповідання» Марка Вовчка. Високо в цілому оцінивши їх (про це мова йтиме далі), він, однак, вважає оповідання прекрасними картинами, які «написани без притягання на искусство», оскільки автор не вичерпав своїх можливостей, щоб «рас-крнть важную сторону народной жизни в 238 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.—С. 425. 239 Там же.— С. 390. более общих й знаменательннх ее явленнях» 24°. Хоч у більшості своїх наукових праць (зокрема, статті «Мьісли о федеративном начале в древней Руси», 1861) Костомаров і протиставляв період давньої української літератури новому за ознакою міри їх народності, однак, на відміну від П. Куліша, що, по суті, відкидав усю стару літературу, він бачив проникнення в неї народнопоетичних елементів. Так, у праці «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими на-родньїми преданиями в песнях, сказках й обьічаях» (1871) Костомаров знаходить у Початковому літопису при опису подій включно до смерті Володимира матеріал, взятий безпосередньо з народних усних переказів, оповідань і пісень. Виходячи з цього, вчений застерігає від генералізації відомостей літопису як дійсної історичної правди та бачить у ньому багатий матеріал для пізнання народного світогляду другої половини XI — початку XII ст. Особливо яскраво вимога історичного підходу до літературних явищ проявилася в Костомарова при оцінці творчості Г. С. Сковороди. Йдеться про його статтю «Слово о Сковороде по поводу рецен-зии на его сочинения в „Русском слове"» (1861), викликану рецензію початкуючого на той час російського письменника В. Крестовського в журналі «Русское слово» (1861, № 7) на «Сочинения в стихах й прозе Григория Саввича СковородьІ» (Спб., 1861) 241. Не заперечуючи рецензентові в тому, що вірші Сковороди, як на сучасний погляд, дуже недосконалі, Костомаров разом з тим говорить про надзвичайну популярність українського філософа у свій час та про перехід його творів у народнопоетичну стихію. І звідси робить висновок: «Значение писателя про-шедшего времени измеряется или по зсте-тическому достоинству, или по его влия-нию на свой век, по степени, в какой он вьіражает нравственное состояние окру- 240 Там же.- С. 394, 397. 241 На «Слово о Сковороде» В. Крестовський відповів статтею «Ходатайство г. Костомарова по делам СковородьІ й Срезневского» (Русское слово.— 1861.— № 8), що викликало відповідь Костомарова «Ответ на статью Всеволода Крес-товского «Ходатайство Костомарова за Сковороду й Срезневского»» (Основа.—1861.—№ 8). жающей его средьі, по вместимости в нем умственннх требований й вкуса современ-ников» 242. І далі вчений поширює цей постулат на всі пам'ятки культури людства, надаючи цим йому статусу наукового методологічного положення. Надзвичайно важливою методологічною засадою загальнокультурної та історико-літературної (а також літературної теорії) концепції М. Костомарова було питання про мову літератури, яке він у різний час розв'язував не однакової В цілому прогресивно-демократичними переконаннями в цьому питанні відзначаються його виступи як літературного критика і публіциста в 40—50-ті рр., хоча це й не означає, що погляди Костомарова не містили суперечностей, з яких пізніше, в 60-— 80-ті рр., розвинулися думки, великою мірою протилежні висловленим у першій половині XIX ст. Проблему мови Костомаров розглядає не тільки і не стільки в комунікативному, скільки в історичному й естетичному аспектах. Це яскраво проявилося уже в його першому літературно-критичному виступі «Обзор сочинений, писанньїх на малорос-сийском язнке» (опублікований в альманасі ««Молодик» на 1844 год» у 1843 р.). Він вказує на глибоке історичне коріння, з якого бере свій початок українська мова — як мова пізніше історично сформованої окремої «руської» народності. Маючи загальнослов'янські витоки, мова українського народу є не наріччям мови великоруської, а явищем самобутнім, з власними граматичними й лексичними ознаками. Українська мова має свої особливості, тому немало того, що нею можна висловити, «нельзя того вьіразить» мовою російською.) Багата і гармонійна українська мова «способна к развитию литературной образованности». Переклад «Полтави» Пушкіна Є. Гребінкою Костомаров називав сміливою ідеєю, яка робить честь тому, хто першим визнав українську мову придатною для цього. Навіть пізніше, у 80-ті рр., коли Костомаров схилився до прийняття концепції літератури «для домашнього вжитку», він не сумнівався в принципі у великих есте- 242 Костомаров М. 1. Твори.— Т. 2,— С. 413, тичних можливостях української мови 243. Мова для Костомарова — одна з головних ознак народності літератури, оскільки вона в ті часи репрезентувала не освічену верхівку суспільства, а народне світобачення, народні звичаї, морально-етичні й естетичні уявлення народу. Проблема народності, однак, не вичерпується в нього тільки мовою; умовою її є боротьба проти чужих, іноземних впливів, за національну своєрідність. Оперуючи у своєму огляді матеріалом української літератури, наявним на 1842 рік, Костомаров критерієм її оцінки вважає правдивість змалювання картин народного побуту і звичаїв, національного характеру. Саме тому поряд із творами Котляревського, Квітки-Основ'яненка і Шевченка він так непропорціонально багато приділяє місця «Чарам» К. Тополі, що відзначаються, на думку критика, правдивістю побутово-етнографічних сцен. Вважаючи вершиною нової української літератури творчість Квітки-Основ'яненка, Костомаров бачить її головне достоїнство в тому, що в ній «видно не какое-ни-будь подражание чужому, не иностран-нме чуждне идеи, одетне в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мнсли, всем известнне, внраженнне образами всем известньши, но истинное изображе-ние своего, родного, со всем отпечатком национального характера» 244. Огляд Костомарова містить ряд інших^ важливих суджень, які свідчать про загальне піднесення теоретичного рівня української літературної критики. Насамперед, він не тільки оцінює твори з точки зору їх відповідності мовно-етнографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Так, твори Котляревського і Квітки-Основ'яненка користуються, на його думку, увагою читача за «верное изображение народного бита, живость й естественность характеров» 245. Костомаров вловлює внутрішній взаємозв'язок між обставинами і характерами, вказуючи, що необхідні для творення ха- 243 Вестник Европьі.— 1882.— Февраль.— С. 797, Русская старина.— 1881.— Февраль.— С. 331; Костомаров М. І. Твори.—Т. 2.—С. 378. 214 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 382— 383. 245 Там же.— С. .382. рактерів персонажів «описання й сценьї того бмта, в котором действуют они», подані в «Марусі» дуже вдало. Разом з тим він звертає увагу на те, що самі характери в «Марусі» окреслені ще слабо («Характер Василя не ясен й даже не естест-венен...»; «Характери Наума, отца Мару-си, й матери ее тоже не отличаются рез-кими чертами» 246). Думка, що розвинуті характери є неодмінною умовою справді художнього твору, випливає із зауважень Костомарова про «Чари». Не лишилася не поміченою Костомаровим і така типова для просвітительського реалізму особливість творення характерів, як висування на перший план всупереч життєвим обставинам певних рис героя, що йдуть не від життя, а від пріоритету у творі заданої логічної ідеї. Так, Галочка в повісті «Щира любов» виведена не як реальний життєвий характер, а як ідеал; як і офіцер, вона не завжди натуральна й у «некоторьіх местах... говорит так, как будто би слушала университетские лекции» 247. Важливою є думка Костомарова про історизм характерів героїнь Квітки-Основ'яненка: так, Маруся — «зто малороссиян-ка древнего века, живущая в новом», Івга — практична людина нового часу, а Галочка немовби об'єднує мрійливість Марусі і підсилює волю Івги («Й Маруся, й Ивга суть типьі известннх малороссий-ских лиц с их главньїми побуждениями. Маруся — женщина обьїкновенная, чертьі ее — томность, нежность й слабость... Ивга делается возможною по мере того, как новая жизнь заменяет старую: народ стано-вится на вьісшую ступень общественности, следовательно, деятельность будет плодом всех побуждений; Галочка всегда идеал, показнвающий вьісокое нравственное со-вершенство, до какого может довести глу-бокое чувство при здравом состоянии других способностей» 248. Тоді як для М. Максимовича критерієм правдивості характеру Мазепи в «Полтаві» Пушкіна є відповідність його народ- 246 Там же.— С. 386. 247 Там же.— С. 388. Подібне судження висловив пізніше Костомаров і щодо ненатуральності листа Івана до Олесі в оповіданні «Козачка» Марка Вовчка, сказавши, що так хіба то можуть писати письменники один до одного. 248 Там же.— С. 387—388.
ним (фольклорним) уявленням, Костомаров наближається до розуміння суспільної суті характеру в художньому творі. Він має бути не розкриттямг наперед заданого автором ідеалу, не рупором його ідей, а складатися об'єктивно в конкретно-історичних обставинах. Про те, що естетичні засади Костомарова-критика були близькі до вимог реалістичного методу, свідчить і його негативне ставлення до сентиментальної розчуленості в українських повістях Квітки-Основ'яненка. Цим його повісті, зазначав критик, нагадують романи минулого століття. У багатьох випадках Костомаров пов'язує недоліки в окресленні характерів у творах Квітки з невиробленістю художньої форми. У своєму огляді звертається Костомаров і до творчості Т. Шевченка, відзначаючи в авторі «Кобзаря» «необьїкновенное да-рование». У творах поета критик бачить найвищий ступінь народності, яка, однак, полягає не в наслідуванні народнопоетичних зразків, а в тому, що він підпорядковує народну поезію своїм естетичним законам, творчо переосмислює її, дає нову форму. Разом з тим конкретного змісту Шевченкових творів Костомаров тут майже не торкається. Це буде пізніше — в кінці 50-х — на початку 60-х рр., коли творчість великого поета стане предметом спеціального розгляду критика. Слов'янсько-федералістські й визвольні ідеї Костомарова, що найповніше розвинулися в часи Кирило-Мефодіївського товариства та відбилися в «Книгах буття українського народу»', в умовах миколаївської реакції мали об'єктивно прогресивний характер. «М. І. Костомаров,— говорить про діяльність вченого в 50—60-ті рр. сучасний дослідник,— по суті, був одним з перших істориків, який у своїх наукових працях критикував експлуататорський лад суспільства, продовжуючи кращі традиції дворян-революціонерів та Кирило-Мефодіївського товариства» 249. Саме на цей період припадають найбільш глибокі й правильні оцінки Костомаровим творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. В автобіографії він зазначає, що в період діяльності Кирило-Мефодіївсько- 249 Пінчук. Ю. А. Визвольна війна 1648— 1654 рр. і возз'єднання України з Росією в оцінці М. І. Костомарова//Український історичний журнал.— 1971.—№ 2.—С. 28. го товариства часто бачився з Шевченком, захоплювався його творами, з яких багато було ще недрукованих. У «Воспоминании о двух малярах» своє враження від цих творів критик передає так: «Тарас Гри-горьевич прочитал мне свои ненапечатан-нне стихотворения. Меня обдало страхом: впечатление, которое они производили, на-помнило мне Шиллерову балладу «Зана-вешенньїй санский истукан». Я увидел, что муза Шевченко роздирала занесу народ-ной жизни. Й страшно, й сладко, й боль-но, й упоительно бьіло заглянуть туда!!! Поззия всегда идет впереди, всегда реша-ется на смелое дело; по ее следам идут история, наука й практический труд... Тарасова муза прорвала какой-то подзем-ннй заклеп, уже несколько веков запертий многими замками, запечатанньїй мно-гими печатями, заснпанньїй землею, на-рочно вспаханною й засеянною, чтобьі скрьіть для потомства даже память о мес-те, где находится подземная пустота» 25°. Значення Шевченка Костомаров не обмежує рамками української літератури: «Его родина — Малороссия — видела в нем своего народного позта; великоросси-яне й поляки признавали в нем великеє позтическое дарование. Он не бнл позтом тесной, исключительной народности: его поззия приняла более високий полет. Зто бмл позт общерусский, позт народа не малорусского, а вообще русского народа...» 251 Цю ж думку Костомаров висловив у своєму «Слові над труною Шевченка». Відповідь на те, що забезпечило Шевченкові почесне місце серед найбільших поетів слов'янського світу, Костомаров дає у рецензії на «Кобзар» (1860), статтях «Воспоминание о двух малярах» (1861), «МалОрусская литература» (1871). У цих матеріалах порушується широке коло питань, однак головною виступає проблема народності літератури. В них критик не тільки подає інформацію про життя і творчість великого поета, а й намагається змалювати його психологічний портрет. Він вважає характер Шевченка типово народним, національним, що склався під впливом конкретних історичних умов. За постаттю Шевченка стоять 404. Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 403— Там же.— С. 405. мільйони художників з народу за покликанням, з яких несправедливі обставини зробили бондарів, двірників, лакеїв та іншу панську челядь. Саме соціальне походження Шевченка стало, на думку Костомарова, вирішальною умовою глибокої народності його творчості. Тоді як твори «панів» і «паничів» — попередників Шевченка в українській літературі — більшою чи меншою мірою були віддзеркаленням народного побуту, Шевченко висловив те, що глибоко лежало на дні душі народу, те, що хотів, але не вмів сказати сам народ. Як народний обранець він стоїть вище кожного окремого представника народу: «Такой позт. как Шевченко, єсть не только живо-писец народного бьіта, не только воспева-тель народного чувства, народних дея-ний — он народний вождь, возбудитель к новой жизни, пророк» 252. Роль і значення Шевченка Костомаров порівнює з подвигом Прометея, який приніс людям життєдайний вогонь. Він став першовідкривачем правди про багатовікове страждання народу, про тогочасне підневільне його життя, борцем проти кріпосницького ярма, яке викликало в поета особливо велике обурення. Бачити народ вільним було головним помислом Шевченка 253. Важливою думкою Костомарова, висловленою ще в статті «Воспоминание о двух малярах», була думка про нерозривність змісту творчості Шевченка як українського народного поета з літературою російською 254. У статті «Малорусская литература» критик розширює і поглиблює цю думку, вона набуває значення методологічного принципу, суголосного сучасним нашим уявленням про нерозривність національного й інтернаціонального у справді великих творах мистецтва255. З іменем Шевченка Костомаров пов'язує не тільки питання про найвищу міру народності в українській літературі, а й подібно до Чернишевського сам факт утвердження її у світі як явища історично 252 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.—К., 1928.—С. 244. 253 Споминки про Шевченка // Т. Шевченко. «Кобзар» з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина.— Прага, 1876.— С. VI—XII. 254 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 91. 256 Там же.—С. 244. закономірного й оригінального. Характерно, що в рецензії на «Кобзар» 1860 р. ця проблема набуває в нього виразного суспільно-політичного забарвлення. Колись поява української книжки викликала здивування і застереження: чи слід марнувати час на «переряживание в мужицкую свитку й усвоение необразованной речи грубнх плугаторей й свинопасов с гряз-ньіми руками в заплатанньїх чоботах? При зтом, разумеется, забивалось, что грязь на руках зтой черни бьіла земля, которую зти руки заставляли производить хлеб, упитнвающий нравоучителей» 256. У концепції народності літератури досить виразно проявився вплив на Костомарова просвітительських ідей. Поворот до народної мови в літературі, яка в старе письменство вривалася тільки спонтанно і спорадично, він зв'язує з «распро-странением просвещения». Однак при «малом количестве образованньїх людей в сравнении со всем народонаселением, ли-шенньїм всяких средств к образованию», відмінність між мовою освічених класів і народу була та є неминучою. Поширення освіти дало можливість побачити живість, простоту і правильність народної мови, її форм, створених «безискусственной природою, свободннм течением народной жизни» 257. Суто просвітительською є і теза про моральність простого народу. Саме Шевченкові судилося ввести в українську літературу незіпсований цивілізацією світ простого народу, «содержащего в себе на-чатки нравственно благородние й ожи-дающего лучших условий»258. Проймаючись поезією Шевченка, ми дістаємо надію на відродження народних мас. У дусі просвітительського оптимізму Костомаров стверджує: «Народ расширит свой круго-зор сведениями, добнтьіми наукою, а сама наука может заимствовать от народа бо-лее простой й живой способ вьіраже-ния»259. При всій утопічності цих сподівань така думка критика була прогресивною. До появи І. Франка, який дав досі не перевершений ніким за глибиною і діалек- 254 Костомаров М. 1. Твори.—Т. 2.—С. 421. 257 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 241. 258 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 428 259 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 241. т Костомаров М. . тичною складністю аналіз творчості Шевченка, сказане М. Костомаровим про великого українського поета слід поставити за проникливістю й актуальністю на перше місце у тогочасній літературно-критичній думці. Це не означає, однак, що на судженні Костомарова про Шевченка не позначилися риси буржуазного лібералізму і політичної поміркованості. Зокрема, він не бачить ідейно-художньої еволюції у творчості Шевченка та вважає, що останні роки талант поета почав слабнути, що Шевченко був у житті й творчості тільки поетом і ніколи не мріяв про політичну самостійність українського народу. У рецензії на «Кобзар» Костомаров у зв'язку з творчістю Шевченка порушив питання про естетичну природу комічного. Цілком слушно він вказував, що гумор І. Котляревського аж ніяк не можна зводити до пародіювання Вергілія; сміх Котляревського відіграв роль конструктивного, освіжаючого елемента в українській літературі. Великий вплив народна художня стихія мала на творчість М. Гоголя. Це, на думку Костомарова, видно не стільки у творах на українську тему, скільки в тих, що торкаються побуту великорусів («Мертві душі», «Ревізор», «Шинель», «Невський проспект»). «Зтот ко-мизм, из-под которого автор не изьемлет й себя наравне с другими, комизм, спо-собннй рассмешить задумчивую натуру й заставить задуматься й загрустить веселую. Смех над горем й печаль над весе-льем — зто чертьі малороссийского взгля-да на жизнь» 26°. Не можна не відзначити, що подібне розуміння ідейно-естетичної функції сміху у Гогойя в останній час склалося й у радянському літературознавстві (М. Бахтін, Л. Жаравіна, І. Карта-шова, В. Казарін та ін.). 50—60-ті рр. у творчій діяльності Костомарова були досить плідними. Він виступає в «Основі» (хоч і досить рідко) як літературний критик, історик і публіцист, розвиває свою ідею федералістського начала в історії слов'янських народів («Мьісли о федеративном начале в древ-ней Руси»). Лишаючись у цілому на демократичних позиціях, Костомаров живо цікавиться питаннями розвитку літератури, народної освіти і шкільного вихован- ня, організацією недільних шкіл та просвітницької роботи на селі. У статті «Мнс-ли южнорусса» (1862) Костомаров, розвиваючи ідею слов'янського федералізму, сформульовану в «Книгах буття українського народу», знову висуває питання про відновлення в межах федерації самобутніх рис внутрішнього життя народів, зокрема забезпечення права національних мов на вільний розвиток261. Виступи Костомарова з питань історії, культури, мови і літератури мали позитивний вплив на вироблення національно-культурної програми журналу «Основа» 2б2. Послідовно наголошуючи на кровних зв'язках українського народу з російським, позитивно оцінюючи возз'єднання України з Росією, вказуючи на плідність культурного співробітництва двох братніх народів, Костомаров у цих виступах наполегливо відстоює ідею вільного національно-культурного розвитку українського народу. Так, наприклад, в одному з листів до А. Д. Блудової він писав: «В политическом отношении всякое со сторони великоруссов заявление покушения на прекращение развития литературного движения южнорусского язнка вредно бу-дет отзьіваться у других славянских на-родов. А мн должньї работать для буду-щего соединения славянских племен»2И. Актуальним питанням національно-культурного розвитку присвячені й такі полемічні виступи М. Костомарова, як «Ответ на вьіходки газети «Сгаз» й журнала «Кеуие Сопіетрогаіпе»» (1861), «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в «Ке-уие Сопіетрогаіпе»» (1861), «Правда москвичам о Руси» (1861), «Мьісли южнорусса» (1862), «О преподавании на на-родном язьіке в Южной Руси» (1863), «О некоторьіх фонетических й граммати-ческих особенностях южнорусского (ма-лорусского) язнка, несходньїх с велико-русским й польским» (1863). В цілому, ці виступи Костомарова мали прогресивний характер, оскільки спрямовувались проти реакційної політики ро- 260 Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 426. 261 Див. листи М. Костомарова 1859—1870 рр. до О. Котляревського: Україна.— 1929.— № 10—11. ж Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50— 60-х років XIX ст.— К., 1959. 263 Україна.— 1926.—№ 5.— С. 84. СІЙСЬКИХ 1 ПОЛЬСЬКИХ ШОВІНІСТИЧНИХ КІЛ, що відмовляли українському народові в праві на національний розвиток264. Вони багато в чому були суголосні статтям М. Чернишевського «Національна безтактність» і «Національна безтолковість». Разом з тим у них відчувається вплив на Костомарова релігійного світогляду (потреба вивчення в школі священної і церковної історії, повчань отців церкви, виховання учнів у дусі християнської моралі), ліберально-буржуазних переконань і політичного консерватизму (підтримка реформи 1861 р., виступи проти матеріалістичної філософії, твердження про «відрубний» характер українського народу порівняно з російським, що проявилося у статті «Две русские народности», про релігійний характер української народної поезії тощо). З літературно-критичних виступів Костомарова цього періоду найбільшу увагу привертає рецензія на російський переклад «Народних оповідань» Марка Вовчка, надрукована в «Современнике» в 1859 р. Відмітною позитивною рисою оповідань з народного життя Костомаров вважає натуральність, непідробну правдивість сцен, в яких є щось від манери античних авторів: «Все непринужденно, все естественно: зто речь народа, но рассказ-чика-народа, не описанная со слов хотя народного человека», який спеціально це робив, «а подмеченная й подслушанная в то время, когда она виражалась неволь-но, не напоказ»265. Критик ставить в заслугу авторові оповідань показ тяжкого життя народу в кріпосницькій неволі («Таким образом, «Народні оповідання» вн-ступают с голосом правдьі й человеколю-бия за слабнх й беззащитнмх»266). Разом з тим Костомаров (з цензурних міркувань не називаючи кріпаччини) робить зауваження Марку Вовчку, що її твори показують тільки окремі випадки з життя селян-кріпаків, «а не представляют изображение народного бьгга в постоян-ньіх условиях означенного вопроса»267. «Народні оповідання», на його думку, «не 264 Див. детально про це: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50—60-х років XIX ст. 2Ю Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 394. ж Там же.— С. 395. 267 Там же.—С. 396. коснулись таких сторон зтого предмета (тобто кріпацтва.— М. Я.), которьіе бн ви-текали из его сущности, бьіл бн необхо-димьіми й постоянньши его признаками й тем показьівали неприложимость самого принципе (кріпосництва.— М. Я.) к по-требностям настоящего времени й несов-местимость его как с пользою владельцев, так й с благоденствием земледельческого класса». Однак далі критик виразно переводить питання з соціального аспекту бачення у площину суто національну, .натякаючи на принцип демократизму, яким з давніх-давен начебто керувався український народ268. Цю досить сувору критику на адресу Марка Вовчка (Костомаров до того ж вважає «Народні оповідання» картинами, що «написань! без притязания на искус-ство») він пом'якшує тезою про свободу творчості письменника і радить їй не зупинятися на досягнутому, оскільки художнім творам не годиться служити для розваги від неробства, а бути «внражением задушевних мислей современного обще-ства, возбуждать в нас плодоносньїе думн, чистьіе чувства й жажду деятель-ности на добро ближним...»269. Роль сучасного письменника — це роль пророка (тут явне співвіднесення ролі художника з творчою діяльністю Шевченка), який розкривав би «вековне раньї, замазанньїе лицемерием й беспечностью» та вказував би «на животворную купель исцеле-ния» 27°. В період реакції 70—80-х рр., зокрема появи Енського акту 1876 р., суспільне культурна позиція Костомарова відчутно міняється. Він починає схилятися до думки, що українська мова придатна для відтворення в літературі тільки селянського побуту; для створення «злементарннх на-учннх книг» для самоосвіти народу. Хоч деякі дослідники і пояснюють цю позицію Костомарова тактичними міркуваннями271, внаслідок яких вів змушений був приєднатися до концепції літератури «для домашнього вжитку» І. Аксакова, вона зрештою була для нього закономірною. 2Ю Там же. 269 Там же. 270 Там же. 271 Радянське № 12.-С. 26—32. віддільне так літературознавство.— 1970.— Концепція літератури «для домашнього вжитку», прихильником якої виступив у 70-ті рр. М. Костомаров, пов'язана з еволюцією його суспільно-політичних поглядів, що почалася з 60-х рр. XIX ст. і гене-тично випливала з його розуміння народності української літератури як вияву її простонародності, відриву нової української літератури від давньої і продовження літературою народної словесності на більш високому рівні. Це питання невіддільне також від погляду М. Костомарова на історичну долю української мови, що, зокрема, можна простежити у таких його статтях: «Мьісли южнорусса» (1862), «О преподавании на народном язьіке в Южной Руси» (1863), «Ответ „Москов-ским ведомостям"» (1863), «Украинский сепаратизм» (написана в 1864 р.), «Ответ г. малороссу-вольшцу» (1864), «Ответ ма-лоруссу-вольїнцу» (1864), «Обьяснение» («Голос», 1867), «Малорусская литерату-ра» (1871), «Малорусское слово» (1881), «По вопросу о малорусском слове» (1881), «Еще по поводу малорусского слова» (1882), «Украинофильство» (1881), «Зада-чи украинофильства. «Луна». Украинский альманах на 1881 год. Киев, 1881» (1882), «По поводу статьи г. де-Пуле об украино-фильстве» (1882). Ще в 1862 р. у статті «Мьісли южнорусса» М. Костомаров ставить питання: «Что отраднее: видеть ли народ в неве-жестве, сохраняющим свою народность, или образованньїм, но потерявшим зту народность? Конечно, при таком виборе, придется пожертвовать народностью». І далі: «Но для чего же приносить беспо-лезную жертву, когда можно совместить й то й другое, когда зто будет й нрав-ственно-справедливо?» 272 Отже, М. Костомаров шукає якийсь компромісний шлях. Протягом двадцяти років це був шлях своєрідного політичного і національно-культурного компромісу, який привів М. Костомарова, по суті, до обмеження освіти народу мало чи не самим «священним писанням». Констатуючи у статті «Мьісли южнорусса» (хоч і в завуальованій формі) фактичну нерівність і нерівноправність народів Росії, М. Костомаров бажане хоче при- т Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.—С. 137. йняти за істинне і ставить питання: «За-чем же народу желать отторгаться от го-сударства, когда зто государство его удов-летворяет? Ведь без власти обшеству су-ществовать нельзя...» (с. 139). І далі він фактично вдається до підміни понять. Цілком справедливо наголошуючи на спільності історичного походження українського і російського народів, на їх духовній і культурній спорідненості, він говорить не про єдність' суспільних інтересів двох братніх народів, а про відданість українців «своєму царю» і Російській деспотичній державі273. Навіть думку про національне самовизначення українського народу він слідом за царськими чиновниками називає «жалкою й несбиточною мечтою». Постійно боячись звинувачень в українському сепаратизмі, М. Костомаров протягом двадцяти років при першій-ліпшій нагоді відхрещується від нього аж до того, що у статті «Украинский сепаратизм», що була подана до цензури 20 січня 1864 р. і заборонена нею 20 лютого того ж року, твердить, нібито українці взагалі не мають певно визначеної території, а власне «Малороссией назнвается только Полтавская й Черниговская губернии» (с. 196), що українофіли не мають ніякого відношення до антиурядового соціалістичного і терористичного таборів (с. 279). Кидаючи погляд в історичне минуле, Костомаров русифікацію та полонізацію українського дворянства, відмову його від рідної мови і культури пояснює не політичними міркуваннями, а тим, що вони не могли. «удержаться против сильї вьісшей культури й образованности» (с. 291). Торкаючись бажання царського уряду «сде-лать наш общий русский язьік литерату-рьі й образованного общества єдиним язьі-ком народа на всем пространстве импе-рии», він відповідає: «Такое желание раз-деляем й мн, й не можем не разделять его, так как сами с детства говорили й думали на зтом язьїкє. Но мьі хотим, что-бн зто желание осуществилось прочно й действительно, а не призрачно» (курсив наш.— М. Я., с. 270). Костомаров застерігає, що перехід на російську меву має вестися без насильства і примусу, оскіль- "3 Костомаров Н. Задачи украинофильства // Луна: Украинский альманах на 1881 год.— Киев, 1881; Вестник Евроїш.— 1882.— Т. 1, кн. 2. ки це «не будет самьім прямнм й успеш-ньш путем к данной цели», бо ж нікому, звичайно, «нежелательно, чтоб из мало-русского наречия вмшло что-нибудь похо-жее на раскол» (с. 270), бо «подвластннй Русской империи иноплеменник, по отно-шению к государству, должен бьіть преж-де всего русским» (с. 220). Фактичну нерівноправність українського народу і його мови як результат колоніальної політики царського уряду Костомаров пояснює бідністю і нерозвинутістю української мови як простонародної. Смішно було б, говорить він, коли б хтось переклав цією мовою «Космос» Гумбольд-та або «Римську історію» Моммзена (див. с. 137—138). Українською мовою можливі нині тільки елементарні знання для народу, якими, крім букварів, є: «Краткая священная й церковная история, катехизис, отрьівки из поучений святнх отцов церкви, из житий любимих народом святих, й обьяснение богослужения... Народ южно-русский способен с любовью принимать образование, если оно ему будет даваться в православно-христианском духе» (с. 138). Усе це слід давати трудящим масам «вместо повестей, комедий, стихов». Історія ж у плані початкового навчання як наука, що потребує попередніх знань, не потрібна народові. Зауважимо, що це писалося ще в 1862 р. («Мисли южнорусса»). Костомаров далекий від думки, щоб зробити «из наречия (української мови.— М. Я.) особнй лите-ратурний язик» (с. 199). Отже, українська мова має значення тільки для простолюду, саме тому початкову освіту слід . проводити не російською, а українською мовою як більш зрозумілою для '•елян. Що ж до університетів, гімназій, семінарій, то ніхто й помишляти не може про заміну там книжної російської мови українською. Тим паче, що викладання початкових знань серед народу українською мовою «станет только содействовать усвое-нию общего русского язьїка в сельском населений» (с. 270). Таким чином, об'єктивно виходить, що рідна мова становить головну перешкоду на шляху до вищої культури, якщо ж народ хоче оволодіти цією культурою, він мусить відмовитися від своєї мови. Без зв'язку з викладеними ідеями Костомарова концепція літератури «для домашнього вжитку» .справді скидається мало чи не на тактичний хід на оборону української літератури. Як же розвивалась ця концепція історично? Уже в 1862 р.274 Костомаров починає протиставляти літературу як річ малокорисну народній освіті. Цю ж думку він розвиває в статті «Ответ „Московским ведомостям"»: «Сознаюсь, что я мало со-чувствую писательству повестей й песно-пений на южнорусском язнке; если зтого язьїка литература где-нибудь вполне законна й стоит на практической почве, то в таких только сочинениях, которне пред-назначаются для того, чтобьі легчайшим й самим естественннм путем провести в народ знание й просвещение» (с. 160). Отже, тут література позбавляється головної своєї функції — пізнання життя суспільства, ідеологічного й естетичного впливу на народ. Ці негації Костомаров поширює й на українських письменників. Якщо у статті «Обзор сочинений, писаннмх на малороссийском язике» про «Енеїду» сказано, що вона цінна як правильна картина українського побуту, як перший твір народною мовою; це — дорогоцінний твір, і ми бачимо в ньому такі достоїнства, які були приховані від тогочасних читачів, що мова «Енеїди» — правильна, блискуча, народна у найвищій мірі і лишиться найкращим пам'ятником (с. 44), то в статті «Ма-лорусская литература» Костомаров успіх «Енеїди» пояснює уже тільки тим, що І. Котляревський знайшов у малоруській натурі так багато гумористичного, що, вивівши його на світ, розважив публіку. У першій статті Г. Квітці-Основ'яненку відводиться «честь создания малороссий-ской литературн» (с. 45); Квітка — «от-личннй писатель... в глазах образованной публики» (с. 44); його твори відзначаються жвавістю і натуральністю характерів, в нього є свій тон, свій погляд на дійсність, письменник сприймає передане йому народом і повертає йому «от него взятое полньїм й сознательним, неправильним отривистим частинам сообщает цель-ность» (с. 46),. Література, яка має такі твори, як у Квітки, «не может бить ни-чтожною» (с. 45). А ось узагальнююча оцінка зі статті «Малорусская литерату- 274 Костомаров Н. Й. Мисли южнорусса// Основа.—1862.—С. V. ра»: «Сам Квитка, с его уменьем воспро-изводить народную жизнь, не шел далее простого изображения. Внраженньїе им чувства й воззрения народа ограничивают-ся тем, что действительно можно бнло та-лантливому наблюдателю подметить во внешнем проявлений народа й только» (с. 243). Вже говорилося, яку високу оцінку Костомаров давав Т. Шевченкові раніше (зокрема, в рецензії на «Кобзар» 1860 р.), ставлячи його поряд з Пушкіним і Міцкевичем і називаючи «первоклассньгм позтом славянского мира». Тим часом у статті «Малорусская литература» підкреслюється, що Шевченко у художніх прийомах поступається перед ними (хоч в ідейному відношенні, у природності й простоті перевершує їх). Внаслідок такої переоцінки Костомаров приходить до думки, що вся нова українська література (кінчаючи І. Нечуєм-Ле-вицьким) простонародна, мужицька. У статті «Задачи украинофильства» він намагається розв'язати, які завдання і який шлях мають бути в української літератури, коли нині українська мова живе тільки серед простого народу, що стоїть на низькому щаблі розвитку, а «интелли-гентнне классьі давно отрезались от сво-ей народности». І дає відповідь: «Наша малорусская литература єсть исключи-тельно мужицкая, так как й народа мало-русского, кроме мужиков, почти, можно сказать, не осталось. А потому зта литература должна касаться только мужицкого круга» (с. 295—296). У статті «Малорусская литература», неправомірно підвівши усю нову українську літературу (до 1871 р.) під «изобразитель-но-зтнографическое направление», Костомаров констатував, що воно вичерпалось, виявилося надто вузьким — «простонародная жизнь, представлявшаяся прежде об-ладающею несметньш богатством для ли-"тературьі, с зтой точки зрения, являлась, напротив, очень скудною: в ней не видно бьіло движения...» (с. 245). Костомаров заперечує позитивну роль літератури у розвитку мови, осуджуючи у статті «Задачи украинофильства» неологізми, що зустрічаються в «Луні» (до речі, більшість цих «кованих» слів увійшла сьогодні в основний словниковий склад української літературної мови). Так само, на його думку, не слід перекладати українською мовою Байронів та Міцкеви-чів, бо їх твори не відповідають розумовому розвитку народу, а сама українська мова ще непридатна для таких перекладів (які, до речі, збагачують її також). І тут, власне, Костомаров не сказав уже нічого нового порівняно з тими часами, коли закликав творити українську простонародну літературу. Але і тоді він не бачив у народному житті соціальних процесів розвитку, які нуртували у його глибині і щораз поривалися назовні з-під спокійного етнографічного плину буття (таким воно йому бачилося), не відчував назрівання і соціальної революції. Виходило, отже, що доля української літератури вирішена самою історією — їй судилося ще якийсь час животіти для задоволення потреб плебсу, а потім, слід гадати, як і мові, зникнути, зживши саму себе. Таким чином, «если малорусскому писательству предоставится полная свобода, от зтого не произойдет никакой пре-градьі распространению русского язьїка между малоруссами», бо освічений клас, який займається літературою, буде писати російською мовою. І далі: «Если же обок русского язьїка будет оставаться й литературно развиваться малорусская литература, то, принося свою местную поль-зу, она без ущерба русской литературе будет существовать для домашнего оби-хода, как внразился когда-то о ней один из славянофильских органов, еще в шести-десятьіх годах текущего столетия» (с. 271). Було б, однак, антиісторичне розглядати усю діяльність Костомарова 60— 80-х рр. як поспіль хибну чи реакційну. У згаданих і не згаданих тут працях цього періоду Костомаров підносив свій голос проти національних утисків українського народу, його мови і культури, називав Емський акт «варварським законом» 275, із загальнодемократичних позицій стверджував кревність зв'язків українського народу з російським, боровся проти переслідувань української культури польською шляхтою. Він справедливо вказував на роль російської мови як історично більш розвиненої в міжнаціональному спілкуванні народів Росії, на багатство і високий 276 Лист М. Костомарова до М. Драгоманова від 8 січня 1877 р. // Драгомапов М. Микола Іванович'Костомаров.— Львів, 1901,— С. 28. рівень російської літератури. Безумовну рацію мав Костомаров (стаття «Малорус-ская литература») і в констатації кризи етнографічного побутописання в українській літературі, хоч і не зумів побачити реальних шляхів виходу з цієї кризи. Хоч у статті «П. А. Кулиш й его по-следняя литературная деятельность» («Киевская старина», 1883) Костомаров знову повторює тезу про простонародну українську літературу, він разом з тим підтримує намагання галицьких українців розвинути українську мову до рівня «культурної мови», здатної забезпечити потреби літератури. Розглядаючи нові вірші П. Куліша, Костомаров називає їх важкими і радить писати вже краще прозу. Спиняється він, зокрема, на вірші «Гимн единой царице», присвяченому Катерині II. Він рішуче заперечує спробу Куліша зняти з цариці назву «голодна вовчиця» та представити її як мудру правительку, яка, на думку Куліша, «вбила змію за порогами». Зруйнування Запорізької Січі, говорить Костомаров, спричинилося до того, що запорізькі степи були віддані «в добьічу вельможам, любимцам счастья й временщикам!», а простий народ був відданий у рабство. І далі запитує: «Зто ли прославляемая Кулишом культура?» Виступає Костомаров і проти наклепу на Шевченка («мужицкие, полупья-ньіе... воззрения Шевченко на царствова-ние ЕкатериньІ II»), кажучи, що думка Шевченка про Катерину II ближча до істини, ніж Кулішева.
|