Глибицну суть суспільно-економічного

життя Росії, соціальну й політичну осно­ву революційного визвольного руху.

Другою половиною XVIII ст. завершу­вався давній період в історії української літератури, а на рубежі двох століть та в перші десятиліття XIX ст. народжувала: ся нова українська література, представ­лена іменами І. Котляревського, Г. Квіт-ки-Основ'яненка, П. Гуяака-Артемовсько-го, Л. Боровиковського, Є. Гребінки.

,Період становлення нової української літератури характеризується співіснуван­ням, а подекуди й штучним поєднанням найрізноманітніших стильових напрямів, течій, художніх манер, що йшли то від старих традицій і естетичних систем, то від художньої практики, позначеної нова^ торськими естетичними пошуками. Найви­щим досягненням нової української літе­ратури була творчість Т. Шевченка, що знаменувала утвердження в ній реалістич­ного методу.

Розвиток української літератури відбу­вався в умовах постійного спілкування з братньою російською літературою. Зміст і характер літературного процесу всіх слов'янських народів, у тому числі україн­ського, в цей час певною мірою визначи­лися ідеями всеслов'янського культурного відродження й культурної взаємності. Чимало українських письменників

активно виступали в російських журналах

і газетах, які часто були не тільки основ­ним місцем публікації творів українських письменників, а й місцем, де ці твори ді­ставали критичну оцінку. Виступи з таки­ми матеріалами українських і російських авторів сприяли виробленню спільного підходу до аналізу й оцінки художніх творів.

У перші десятиліття XIX ст. на Україні виникають періодичні видання, які здій­снювали й місію своєрідних центрів, орга­нізаторів літературного жиТтя, відіграли певну роль у розвитку літературно-есте­тичної думки і критики.

Літературно-художні журнали, що з'я­вилися навколо Харківського, університе­ту,— «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816—1819), «Ук-раинский журнал» (1824—1828)—дуже мало'містили матеріалів українською мо­вою, але їхній різнобічний і глибокий зв'язок з явищами української культури безсумнівний.

Навіть тоді, коли загальнотеоретичні чи літературно-критичні виступи будувалися на матеріалі античної або західноєвропей­ських, російської чи польської літератур, вони мали значення і для молодої літера­тури української, створюючи відповідну атмосферу для її функціонування і вису­ваючи певні естетичні вимоги, критерії ви-¹ міру художньої цінності творів. Крім того, вже в ранніх українських виданнях фор-

мувалася одна з прекрасних традицій української літературної критики — роз­глядати явища не тільки власної націо­нальної культури, а й літератур інших на­родів.

Становлення естетики як науки й ака­демічної дисципліни пов'язане з діяльніс­тю Харківського, Київського університетів, Одеського та Ніжинського ліцеїв, викла­дачі яких виступали авторами навчальних книг, спеціальних естетичних трактатів і статей на сторінках місцевих видань.

Естетичні трактати, навчальні поетики й риторики початку XIX ст. у відповіднос­ті з потребами нового часу продовжували і розвивали традиції художньої практики й теоретичної думки давньої літератури. Адже зародки різних частин науки про

літературу, нормалізації поетичних засо­бів і спроби оцінки літературних творів у світлі встановлених теоретичних пара-МСТрІВ І КаНОНІВ зустрічаються вже у най­давніших пам'ятках літератури Київської

Русі.

Так, нормативний і коментаторсько-тлу­мачний елемент можна бачити в Ізборни­ках Святослава (1073,--1076). А в «Повіс­ті минулих літ» не тільки містилася по­хвала книзі як джерелу знань, 'духовної сили людини, а й визначалися характер і призначення, морально-змістові ознаки «істинних» книг, критерії їх систематиза­ції, відбору, розмежування від книг «бо-гоотметньїх» '.

Слід при цьому зауважити, що пану­вання норм і канонів стандартів та сти­лістичних кліщр, суворого літературного етикету, традиційного кола ідей і форм не виключало можливості вияву оригі­нального творчого начала. Навіть уживан­ня одних і тих же прийомів у різних кон­текстах могло мати й дещо інші, нетра­диційні звучання, зміст і значення².

Принципи систематизації й рубрикації книг, критерії їх оцінок і розмежування — це вже елементи критики, їх найдавніши­ми зразками були бібліографічні списки «істинних» і «ложних» книг.

Своєрідна оцінка різних методів літера­турної праці містилася в розмірковуваи-