Я к і в Г о л о в а ц ь к и й ПАМ'ЯТЬ МАРКІЯНУ-РУСЛАНУ ІІІАШКЕВИЧУ

Така доля народа галицько-руського, що годі і годі «му розвинути свою красу й силу в народній словесності! Лед-ва забликла зірничка з-поза густих хмар, замеркотіла на проясненім небі, та й тут погасла. Такою зірничкою роз­світу нашого був недавно померший наш Шашкевич. Бист­рою мислею обняв він бувшеє і теперішнє, кинув гадок кілька в будуче, на час, на годинку порадовав він своїми піснями свій рід, свою братію — та й замовк навіки!..

Маркіян Шашкевич уродився 181.1 р. в селі Княжю, недалеко Золочева. Первоє виховане І перва наука єго була в домі отцівськім; отець єго (на ім'я їоанн) був священиком руським в тім же селі. Відданий, ще дитиною, до німецьких (нормальних) шкіл до обводового міста Зо­лочева, а по скінчених еих до бережанської гімназії, учився добре.'Зарано, ба ще ледве не в дитинячих літах, утратив отця свого; бідная мати, як могла, так з своїми сиротятками короталася, з остатнього¹ тягнулася, аби їх до людей до­провадити. Маркіян, старший з чотирьох братів, сам учився і ще молодшим давав привід у науці; на нім всю надію пок­ладала журная мати. Скінчивши латинські (гімназіальні) класи, прийшов молодий молодчик на університет до Льво­ва, але нічим було утриматися: мати мала ще менших си­ночків, котрим також треба було дати підпомогу, щоби на люди випровадити, та й донечкам яку долю обдумати. Прййшлося, вступив Маркіян до руської семінарії уже на курс любомудрія, в наміреню посвятитися в станові духов­ному. В таких заведеніях треба піддатися острим правилам,, на світі не знаним, котрі доконче потрібні для захованя порядку, для уложеня в карби і на будуче житє воспитами-ків,— і за малий проступок сих правил такого заведенія слідує утрата того добродійства. От і Маркіяна н^щастє спіткало, що мусив виступити із того семенища духовного. Теперечки лишився сам як палець, сам мусив старатися на себе, мати не чимало могла му допомочи; помагав трохи по мамі діда, парох руський із Підлися отець Авдиковський,. но більше о своїм кінчив науки любомудрія. Але нещастє навчило го о себе самого дбати, дало му случай оглядітися в саіті, пізнати різних людей; боровся він не з одним лихом, але сам становився певнішим, стальшим, розвивав свої си­ли. Сам зачав бажати власного образованя,,,закутав і засмакував у книжках, дух єго спрагнений. усе дальше та дальше сягав. За короткий час познайомився добре з ело-

весностями класичними — латинською і німецькою, котрих в школах може лишень прихапці покушав, вивчив основ-но польськую, пізнав, поняв, полюбив народність і народ­ную словесність. Книгохранилища університетське і Оссо-лінського достарчали немало поживи для єпГвсе більше лакнучого духа. Допав Добровського сочиненія про сло-венщину, єго «ІпзШІШопез Ііпдиае Зіауісае» * Шафарикову історію словенських язиків, діла- Ліндого, Раковецького, Вука Стефановича — і нитка по нитці дійшов до самого клубка. Тут ему створився великий світ — словенщина з своєю поважною, величною стариною, з 'Відмолодженими, відживаючими паріст'ками. Все то переймала молода, пов­на сили і надії душа; з живим запалом молодецьким слі­див, іспитовав, загортав цілу словенщину і заєдно розпро-сторонював свої відомості.

Розваживши все і роздивившись, предці не знаходив ні­де того, що дух єго віщий передчував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словеснос-тях, бо він шукав своєї народної, банував за своєю родиною. Як півсоняо снувалася перед умом якась- нова, питома своя народна словесність, але «е було відваги без приводу самому пуститися в незнакому путь! Пригодою лучилась Котляревського «Енеїда», малоросійські пісні Максимови­ча та, либонь, Павловського граматика, урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зобачив живий приклад, пере­конався о можності народної руської словесності, загадав великую гадку: утворити чисто народну словесність южно-руську, і сесій гадці вірен остав до кінця. В тім-то часі наіменовався словенським іменем Р у с л а н о,м, обіцявши собі в душі під сим іменем працювати для слави словен, для пожитку свого народу. Живко взявся він до свого ді­ла, зачав збирати пісні народні, вплутувати за звичаї і об­ряди «ародні, шукати, питати за стародавніми рукописа­ми і другими пам'ятниками старовини, розбирав народний язик, зрівнюючи з другими словенськими, сам без учите­ля учився свого язика, своєї історії і пр. Не споро іде така наука, особливо коли у нас із русчини тілько знаємо, що / з рідного дому принесемо, бо в школах нічого не прибуде; але чоловік-родолюбець, пОнявши тую великую мисль, по­любивши серцем і душею свою народність, готов на все; по­святити і час дорогий, й і здоровлє, і маєток, і все для хісна свого любого народу. Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голосило межи побратимами і соучениками,

«Основи слов'янської мови» (лат.).

і не чудно, що, маючи за собою добрії докази та й уміючи до серця промовити, знайшлися межи молодими побрати­мами одномислящії і сочувствующії з ним, мав-бо Маркіян дароване когось научити, переконати, духах в другім збу­дити, піднести, мав дар відкривати завмерлий талан. Тим часом, скінчивши людомудрія курси, записався знов на бо-гословіє, бо обрав собі стан духовний — чесний тот стан, в котрім найбільше міг би жити з народом, ему милим, і ро­бити для просвіщений його.

Ледве, не первим (хоть, може, ще недоспілим) плодом сего прочуманя була «Русалка Дністровая», котру небіж­чик видав у Будимі 1837 года. Але в -нещасливу годиноньку уродилася тая Русалка... Замість помочі та підохочуваня, найшлися посмівки та недовільність, ба й ворогуваня. Пока­залося же, що голова — то розум. Були такі, котрі би радо її вітали, але не в тім строю; одному за се, другому за тоє невподоба; одному в сім, другому в тім недогода; не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною і бісом на неї дивилися. А нікому тілько біди терпіти, тільки гризи зносити, як бідному іздателеві. Зарозумілість, одно­сторонність, невіжество від ровесників і неровесників не раз доїдали му до живого. Але Шашкев-ич, переконаний о право-сті своїй, в чистоті серця, терпеливо зносив усі наруги і уко-ри, лишень часом з-під жалісного серця вирвалася яка жур­ная думка. Не упав він був на дусі, лиш замкнув зранене своє серце несвідомим, а створив лишень невеличкому кру­гові приятелів і знакомих, котрі поняли єго гадку і гор­нулися до него, як до старшого соколонька молодшая бра­тія. І від того часу не опустив Маркіян жодної пригоди, де би ся дало щось зробити для свого язика, коли би можна піднести дух народний, де би можна хоть дорогу показати або провести колібаючихся. Незважаючи на слабовитість здоровля (бо навіть із семінарії мусив виїздити на село, весну веснувати і лічитися), робив, що здужав, во всякім заводі. Чи стихом, чи словом ко питомцям і соученикам старався поострити увагу краянів своїх, одно було у него завсіди на думці: свій рід, свій язик, своя словесність, своя народність!

Сперва був робив Шашкевич над словарем етимологіч­ним церковнословенського язика, котрий гадав, яко підва­лину всіх своїх язикословних робіт покласти; але видячи, що би то єго далеко завело, що є більше дечого потрібні-шого, та й поміркувавши, що не єго здоровлє було до так трудної неперестанної праці, лишив ту роботу другим, а сам пустився на поле діяній. Зачав збирати матеріали до «Історії наверненя словен до віри християнської». Недо-

6 176

кінчене се діло не знать в чиї руки попалося. Вйдячи вели--кий недостаток книжок учебних для народу і не мавши на кого здатися, написав сам «Читанку», книжку до читаня для народних руських училищ.

Головнійшії його творіня були поезії, бо він був істи-ний поет з високим/дарованим. Думки єго не були ніколи печатані (лиш кілька початкових у «Русалці»), но десь роз-сипані помежи приятелями та знакомимн покійника в руко­писах знаходяться. Велику би прислугу народній словес­ності тот зробив, хто би їх позбирав і видав в цілості. Ми кілька таких подаємо тут у сій книжці читателям; шкода, що не можемо ще одної привести дуже красної думки, по-чинаючоїся сими словами: «Вздовж, поперек зійди світом...» От із неї кілька рядочків, котрі тямлю:

Руська мати нас родила,.

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

Шашкевич.писав також історичеську поему «Перекин­чик бусурманський», із котрої до мене лишень сесі уривки дісталися. Думки Маркіянові, повні глибокого чувства, пли­вуть із-під самого серця гладким, звучним, чистим русь­ким язиком; рідко в них слобідная, безжурная мисль, най­частіше глибока, сердечна туга: жаль та скарга на недолю аж серце розриває. От, словом, істинне п'ятно нашої народної поезії руської. В одній думці припоминає Підли-се, де в молодості пробував, і сам розказує:

Як там грало серце моє,

Світала година.

У садочку соловїйчик

Щебетав пісеньки,

Розвивав ми пісеньками

Літа молоденькі.

Окрім думок первотворних, переложив також із чесько­го цілую «Королеводвірськую рукопись» з «Судом Люби-шиним» (см. Сазоріз сезкепо Мизеїіт, 183(8, зту. III, стор. 363) *, кілька сербських пісень і уривки із польської поеми «?атек Капіомузкі». ** Мав також переробити¹ нинішнім нарічіем піснетворін€ староруське_; «Слово о полку Ігоря» слобідною мірою українських козацьких дум. Із німецько­го на польське переложив: «баз ЬеЬеп Лези уоп 3. Р. 5і1- Ьегі У** (не печатане).

* «Часопис чеськсіго музею», 1838, № 3 (чеськ.), ** «Канівський замок» (прльськ.). *** «Життя Єзу фон й. Ґї. Зільберт» (нім.).

162 ^!

По-польськи написав розправу: «Азбука і аЬесагіІо, осГротуіесІг па г(1ап!е.1. І*озгп5кіе£0 о шрго^адгепїи аВе^: сагіїа роїзкіедо до рібтіеппісідуа гизкіе^о. №. Рггетузіи, 1836»*.

Не опустив Шашкевич і тої важної пори, коли у нас заносилося на роздвоєне словесності двоякою азбукою, і простував на правую дорогу тих, котрі на чужі сліпанки пустились.

Аби ще лучче пізнати душу небіжчика, єго тверду віру, а разом довідатися, в яких іскушеніях бував з якимись люДьми-недовірками, а як непоколібимо, певно устояв при своїм, приводимо "тутки кілька розправок єго, котрі нам на листочку дісталися під написю «Псалми Русланові». [...]

Шашкевич, скінчивши в,семінарії богословіє 1837 року, не пристав на лестнії передложіня, які му давано, аби ви­святився нежонатий і лишився при консисторії в надії за­слуг. Він заєдно тужив за селом, за житєм родинним, не був ні гордий, ні пишний, не бажав ні достоїнств, ні слави, ли­шень домашнього спокою і гаразду. В тій мислі подружився 1838 року з Юлією, дочкою священика отця Крушинського в селі Деревні. Того ж року ще поставлен в чин єрейський, був адміністратором в Гумниськах, відтак перенісся до Нестанищ, а напослід постановлен парохом в Новосілках (Зрлочівського обвода), працював у винограді господнім і там закінчив своє житє навесні 1843 року в тридцять дру­гім ГОДІ ВІКУ СВОГО;

В послідніх літах житя взявся було до перевода свя­щенного писанія на южноруський язик і розпочав від чоти­рьох євангелій. 1841 р. уже мав переложеного цілого єван­геліста Іоанна і другого, котрого не тямлю, зачав. Не знаю, чи дозволила ему слабість докінчити, чи ні... Ще в молодих літах, либонь, упав і, здається, щось собі в грудях ушиб, і через тоє затягнув собі якусь грудную біль, на котру вод­но слабував і котра потім у дихавицю перейшла і сталася причиною смерті. Книжки єго, старії рукописи словенськії, котрих назбирав немало, власні письма і рукописи, либонь, лишилися у вдовиці небіжчика, або по приятелях єго.

Маркіян був чоловік середнього зросту, щуплий, але меткий, волосе ясно-русе, очі сині, тужнії, носик невелич­кий, кіичастий, лице худощаве виражало якусь тугу і бо--лість. Сам був м'якого, доброго серця, в товаристві дотеп­ний і забавний, показував себе веселим і шаловлнвнм. Лиш

* «Азбука і абецадло, відповідь на' пропозицію й. Лозинського

про впровадження польського абецадла до українського письменства. В Перемишлі, 1836» (польськ.).

коли розговорився за русчину, народність, за рідний язик, родиму словесність і пр., тоді показалася вся сильна душа єго, котра в тім слабовитім тілі жила* очі блиснули'живостю і якимсь святим вотхновєнем, чоло трохи приморщилося і лице набрало якоїсь грізної поваги; говорив сердечно, сильно переконував, бо му з серця ішло, він цілий тим ду­хом жив і віддихав.

Тяжко, правда, самому доходити, іспитовати, учитися. Кождий самоук великії труди підносить, він сам за десятьох робить, хоть може, такої признаки нема. Як деревина, сама собі лишена, пізнійше і менше плодів видає, ніж тота, що рукою старанливою садівника підливана, від вітру та морозу захищована, пильно викохана: так і чоловік-самоук стоїть против ученикові многих учителів; не дивно ж би було, якби тот йрипізні або не так дуже торонкі плоди видав, як сесь, котрий убитою дорогою іде та ще єго десять за руки ведуть. Потомність найлучче оцінить заслуги, для того не хочемо багато розводитися.

Най же.буде і Маркіяну Шашкевичеві від нас щира по­дяка за єго труди і роботи, а коли не за множество і доскональність єго діл, то за щире родолюбиве серце, за вплив і науку єго, за те, що сам дорогу праву знайшов і другим показав, і що твердо устояв напротив супротивних хвиль — від всіх добрих русинів честь і вічная слава!