Тактика військово-морських сил

Тактика військово-морських сил — складова частина військово-морського мистецтва, що включає теорію і практику підготовки і ведення бою та інших видів бойових дій на морі з'єднаннями, частинами, підрозділами різних сил флоту. Тактика ВМС зародилася в давнину з появою гребного флоту, характерними межами тактика якого були:

прагнення вести бій в тиху погоду і недалеко від берега,

застосування зімкнутих строїв та

фронтального зіткнення кораблів, таранного удару, а пізніше (5—4 вв. до н. е.) і абордажу.

До 16 століття тактика військово-морських сил, незважаючи на появу вітрильних судів і озброєння їх артилерією, мало відрізнялася від тактики гребного флоту. У 17 столітті був завершений перехід від гребного флоту до вітрильного, такого, що володів більшою швидкістю ходу і дальністю плавання.

Глибокі зміни в морській тактиці викликав розвиток корабельної артилерії і використанням її в морських битвах під час англо-голландських воєн 2-ої половини 17 століття як головної зброї. В цей час була встановлена класифікація кораблів, які стали об'єднуватися в ескадри. Основу ударної потужності флотів складали лінійні кораблі. Прагнення максимальне використовувати в морських битвах вогонь артилерії привело до розвитку лінійної тактики, яка в 17—18 століттях панувала у всіх флотах. Головним її вмістом було ведення артилерійського бою ескадрами кораблів, які маневрували в лінії баталії (колоні кільватера) на контркурсах або на паралельних курсах. До середини 18 століття у зв'язку із збільшенням дальності стрільби, забійної і руйнівної сили ядра виникло протиріччя між можливостями корабельної артилерії і тактичною формою її використання — шаблонною лінійною тактикою.

На початку 19 століття вперше в практиці морського бою здійснюється поступовий перехід від шаблонів лінійної тактики та формування основи нових способів бойового використання парусного флоту — маневреної тактики. Її головною особливостю стало зближення сторін на дистанцію ефективного артилерійського вогня, створенні переваги в силах або вогневій потужності проти частини сил противника, що досягалося охопленням голови колони його лінійних кораблів або розчленовуванням їхнього бойового порядку, оточенням і розгромом частини сил ворожого флоту, включаючи флагманський корабель.

З переходом від вітрільного до парового флоту в 2-ій половині 19 століття головні сили флотів стали складати крупні артилерійські кораблі-броненосці і броненосні крейсера. Основою тактики військово-морських сил став морський бій ескадр, що включали надводні кораблі різних класів. Як правило, бій в морі складався з трьох етапів:

розвідки противника (крейсерами) і розгортання в бойовий порядок своїх броненосних сил;

артилерійського бою головних сил;

розвитку успіху міноносцями або забезпечення ними відходу (в разі невдачі).

Для обхвату голови ворожої ескадри зазвичай виділявся загін швидкохідних броненосних крейсерів. Сформувалася також тактика міноносців, мінових загородників.

Розвиток тактики ВМС у 1-у світову війну пов'язаний з глибокими змінами характеру морського бою, викликаними застосуванням в ньому різних нових засобів боротьби, різким збільшенням чисельності кораблів і появою основної форми бойової діяльності ВМФ — операції. Поряд з боями крупних угрупувань надводних сил флоту великого поширення набули одиночні дії підводних човнів, протичовнових сил, сформувалися основи тактика різнорідних сил флотів.