V. Зміст теми заняття. Щелепно-лицева ортопедія є одним з розділів ортопедичної стоматології і вивчає клініку, діагностику

Щелепно-лицева ортопедія є одним з розділів ортопедичної стоматології і вивчає клініку, діагностику, лікування пошкоджень та дефектів щелепно-лицевої ділянки, які виникли внаслідок травм, поранень, оперативних втручань з приводу запальних процесів, новоутворень, променевих пошкоджень, а також вроджених дефектів щелепно-лицевої ділянки (незрощень м’якого та твердого піднебіння, верхньої губи, незрощень в ділянці нижньої щелепи). Ортопедичне лікування може бути самостійним або застосовуватись в поєднанні з хірургічними методами.

Щелепно-лицева ортопедія складається з двох частин: щелепно-лицевої травматології та щелепно-лицевого протезування. Перша є переважно хірургічною дисципліною, так як оперативні методи закріплення уламків щелеп: остеосинтез, позаротові способи фіксації уламків нижньої щелепи, подвісна черепно-лицева фіксація при переломах верхньої щелепи, фіксація за допомогою пристроїв із сплавів з «пам’яттю» форми – витіснили багато ортопедичних апаратів.

 

Задачі щелепно-лицевої ортопедії

 

1. Протезування хворих з дефектами та деформаціями щелепно-лицевої ділянки (виготовлення зубощелепних, лицевих та щелепно-лицевих протезів).
2. Створення ортопедичних конструкцій для правильного співставлення відламків щелеп при переломах, для виправлення положення уламків, які змістилися та уламків, що неправильно зрослись, а також для усунення інших наслідків травм щелепно-лицевої ділянки (рубці, контрактури).
3. Виготовлення спеціальних ортопедичних конструкцій при підготовці хворих до складних операцій щелепно-лицевої ділянки і для забезпечення найбільш сприятливих умов в період їх проведення.
4. Виготовлення спеціальних протезів при проведенні кістково-пластичнх операцій і пластики м’яких тканин щелепно-лицевої ділянки у хворих з вродженими та набутими дефектами та деформаціями даної маніпуляції.

 

Д.А. Ентін розподіляє невогнепальні переломи нижньої щелепи по їх локалізації на серединні, ментальні (бокові), ангулярні (кутові) та цервікальні (шийкові), перелом вінцевого паростку.

Б.Д. Кабаков рекомендує наступну класифікацію пошкоджень щелеп:

 

За видом пошкодження тканин	За характером пошкодження	За видом знаряддя поранення
І.Вогнепальні поранення. 1. Поранення м’яких тканин. 2. Поранення з пошкоджен-ням кісток: А. Нижньої щелепи; Б. Верхньої щелепи; В. Обох щелеп; Г. Виличної кістки. ІІ. Невогнепальні поранення та пошкодження. ІІІ. Опіки. IV. Відмороження	1. Наскрізні. 2. Сліпі. 3. По дотичній. А. Ізольовані: а) без пошкодження органів обличчя (язик, слинні залози) б) з пошкодженням органів обличчя. Б. Сочетанні (одночасне по-ранення інших ділянок тіла) В. Одиничні Г. Множинні Д. Проникаючі в порожнину рота та носа. Е. Непроникаючі.	1. Кульові 2. Осколькові 3. Променеві

 

Переломи щелеп – це пошкодження кісткової тканини щелеп, що характеризуються порушенням їх цілісності та анатомічної форми, яке супроводжується розвитком комплексу патофізіологічних та патоморфологічних змін місцевого та загального характеру.

Переломи розрізняються за етіологією:

- травматичні – внаслідок дії зовнішньої сили (вогнепальні, невогнепальні);

- патологічні – внаслідок патологічного процесу в кістковій тканині (остеомієліт, новоутворення, туберкульоз, сифіліс, актиномікоз). Це як правило спонтанні переломи.

І.Г.Лукомський визначає три групи преломів верхньої щелепи, в залежності від локалізації:

1) перелом альвеолярного паростку;

2) перелом суборбітальний на рівні носа і гайморових пазух;

3) перелом орбітальний або суббазальний на рівні кісток носа, орбіти та основної кістки черепа.

Якщо говорити про травматичні переломи, то вони виникають в тих випадках, коли сила механічної дії перевищує міцність структури кісткової тканини.

Для кращого розуміння виникнення переломів щелепно-лицевої ділянки, механізму розвитку зміщення уламків та перебігу клінічної картини переломів необхідно вирізняти дві топографічні ділянки – середню зону обличчя та нижню щелепу.

Кістки середньої зони обличчя мають переважно вертикальний тип будови трабекул губчастої речовини, а також наявність контрафорсів. Лобно-носовий контрафорс в ділянці верхнього та нижнього країв орбіти з’єднується з скуловим. Піднебінний контрафорс в ділянці носової вирізки також з’єднується з лобно-носовим контрафорсом. Скуловий, крилоподібний та піднебінний контрафорси об’єднуються альвеолярним відростком. Така будова кісток середньої зони обличчя забезпечує їх стійкість до навантажень при жуванні і здатна протидіяти механічним чинникам.

Крім ділянок підвищеної стійкості в середній зоні обличчя є й місця слабкого опору. До них відносяться всі стінки верхньощелепних пазух, слізна кістка, паперова пластинка градчастої кістки і пластинки крилоподібного відростка основної кістки.

Контрафорси верхньої щелепи виявляють значний опір, якщо напрямок удару діє паралельно контрафорсам. Переломи верхньої щелепи виникають при дії сили перпендикулярно контрафорсам.

Оскільки контрафорси і місця слабого опору розташовані в різних площинах по відношенню один до одного, то діюча сили удару до одного з них буде направлена перпендикулярно, до другого – паралельно, а до третього - під кутом. Тому виникають множинні і різноманітні переломи кісток середньої зони обличчя, які нерідко поєднуються з травмою головного мозку та кісток мозкового черепа.

При переломах верхньої щелепи кісткові уламки в основному піддаються зміщенню під дією сили і напрямку травмую чого фактора. Крім того, на зміщення впливає вага уламків, що обумовлено характером перелому. А саме, його відривом від лицевого скелета та основи черепа, а також тиском крововиливу у місці перелому (гематома). Не треба також виключати м’язевий фактор, а саме дію тяги медіальних крилоподібних м’язів на задні ділянки кісткових фрагментів верхньої щелепи.

Невогнепальні переломи верхньої щелепи відносяться до найбільш тяжких пошкоджень. Це обумовлено тим, що верхня щелепа поєднана з багатьма кістками лицевого черепа та мозкового черепа. Тому травма верхньої щелепи супроводжується травмою кровоносних судин та нервів, головного мозку, органу зору та слуху. Переломи верхньої щелепи виникають у типових «слабких місцях» за Ле Фором.

Ле Фор І – лінія перелому проходить в горизонтальному напрямку над альвеолярним паростком. При цьому виді перелому відбувається відрив альвеолярного паростка разом з частиною тіла щелепи і твердим піднебінням.

Ле Фор ІІ – лінія перелому проходить через перенісся та медіальний край обох зіниць, нижньозіничну щілину та виличні відростки, потім через крилоподібні відростки основної кістки і носову перетинку, т.ч. відбувається відлом всієї верхньої щелепи.

Ле Фор ІІІ – лінія перелому проходить через перенісся, медіальні стінки зіниць, нижньозіничну щілину, латеральні стінки зіниць, скулові дуги та крилоподібні відростки основної кістки, т.ч. відбувається відлом верхньої щелепи разом зі скуловими кістками.