Схема 4.3. Непряме переміщення (трансфер) з використанням фінансового посередника

Переміщення (трансфер) капіталу також може здійснюва­тись за допомогою "фінансового посередника". Спочатку посе­редник купує грошові кошти у тих, хто має заощадження, в обмін на свої власні цінні папери, а потім використовує ці грошові ко­шти для придбання і збереження цінних паперів компанії. Напри­клад, той, хто має заощадження, може дати банку певну суму в доларах, одержуючи замість того від нього депозитний сер­тифікат, а потім банк зміг би позичити гроші якій-небудь малій компанії у вигляді позики під нерухомість. Отже, фінансові посе­редники засновують нові форми капіталу - в даному випадку депозитні сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за заставні (іпотеки). Тому вони і є більш якісними цінними паперами, що зберігаються більшістю осіб із заощадженнями. Наявність фінан­сових посередників значно збільшує ефективність ринків корот­котермінового і довготермінового позикового капіталу.

В Україні фінансові послуги надаються фінансовими уста­новами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізични-

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

ми особами суб'єктами підприємницької діяльності (далі — суб'єкти підприємницької діяльності). У Законі "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначено поняття фінансової та кредитної установи.

Фінансова установа — юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, уста­нови накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Кредитна установа — фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. Можливість та порядок на­дання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визнача­ються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових ус­танов та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компе­тенції. Фінансові послуги відповідно до положень Закону про фінансові послуги надаються суб'єктами підприємницької діяль­ності на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: назву документа; назву, адресу та реквізити суб'єкта підприємницької діяльності; прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги та її ' адресу; найменування, місцезнаходження юридичної особи; най­менування фінансової операції; розмір фінансового активу, за­значений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; строк дії договору; порядок зміни і припи­нення дії договору; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконаня або неналежне виконання умов договору:

інші умови за згодою сторін; підписи сторін.

При укладенні договору юридична або фізична особа ма­ють право вимагати у суб'єкта підприємницької діяльності на­дання балансу або довідки про фінансове становище, підтверд­жені аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план, як­що інше не передбачено законодавством України.

Умови початку діяльності.Особа набуває статусу фінансо­вої установи після внесення про неї запису до відповідного дер-

Ходаківська В. Бсляєв В.В

жавного реєстру фінансових установ.

фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, лише якщо:

а) облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами:

б)внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з ви­могами законів України та нормативно-правових актів держав­них органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;

в) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам. Організаційні правила.

1. Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулюван­ня окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних пра­вил та обмежень.

2. Закони України з питань регулювання діяльності госпо­дарських товариств та юридичних осіб інших організаційно-пра­вових форм застосовуються до фінансових установ з урахуван­ням особливостей, визначених цим Законом про фінансові послу­ги та законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.

Мінімальний розмір капіталу фінансових установ, не­обхідний для їх заснування, та загальні вимоги /то регулятивного капіталу, що необхідний для іх функціонування, визначаються законами України з питань регулювання окремих ринків фінан­сових послуг.

2. При створенні фінансової установи або у разі збільшен­ня розміру зареєстрованого статутного (пайового) капіталу, ста­тутний (пайовий) капітал повинен бути сплачений в грошовій формі та розміщений на банківських рахунках комерційних банків, які є юридичними особами за законодавством України, якщо інше не передбачено законами України з питань регулю­вання окремих ринків фінансових послуг.

3. Продаж та придбання частки у статутному (пайовому) капіталі здійснюються на умовах, встановлених законодавством України. Фінансовим установам забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправ­диві відомості про їх діяльність у сфері фінансових послуг. Клі­єнт має право доступу до інформації щодо діяльності фінансової

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

установи. Фінансові установи зобов'язані на вимогу клієнта на-дати таку інформацію:

1) відомості про фінансові показники діяльності фінансо­вої установи та її економічний стан, які підлягають обов'язково­му оприлюдненню;

2) перелік керівників фінансової установи та її відокрем­лених підрозділів;

3) перелік послуг, що надаються фінансовою установою;

4) ціну/тарифи фінансових послуг;

5) кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п'ять відсотків;

6) іншу інформацію з питань надання фінансових послуг та інформацію, право на отримання якої закріплено в законах України.

Реорганізація та ліквідація фінансових установ відбува­ються з додержанням вимог відповідних законів України та нор­мативно-правових актів державних органів з питань регулюван­ня діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг.

Фінансові установи мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо цс не суперечить антимоно-польному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Об'єднання фінансових установ набуває статусу саморегульованої ор­ганізації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг в ме­жах їх компетенції.

Фінансові установи здійснюють свою діяльність з враху­ванням вимог антимонопольного законодавства та законодавст­ва про захист від недобросовісної конкуренції.

Ходаківська В. 11., Беляєв В. В

4.3. Етапи становлення ринку банківських послуг України в контексті світового розвитку банківської справи

Перші банкіри-міняли з'явилися ще у Стародавньому Вави-лоні, які не тільки здійснювали "валютні" операції, обмінюючи гро­ші однієї держави на гроші іншої, а й приймали вклади під відсотки та надавали позики проти письмових зобов'язань та застав.

Значний розвиток банківської справи відбувся у Старо­давній Греції, де навіть великі багаті храми приймали вклади та надавали позики під проценти.

У Римській імперії фінансові інститути використовували такі вдосконалені форми грошового обігу, як акредитиви та пла­тежі переказом за банківськими книгами.

Після падіння Риму в епоху раннього Середньовіччя банків­ська діяльність практично припинилась, що було зумовлено зни­женням активності товарообміну в результаті розвитку натураль­них господарств і розквітом феодальних форм господарювання.

Розвиток суспільства, виробничих та торговельних відно­син між людьми та державами у ХІІ-ХІІІ ст. відродили професію міняли, а вже в XIV-XV ст. банкіри стали великою силою. Від та­ких банкірських домів, як Медічі в Італії, залежними були королі та імператори.

У XVI-XVII ст. виникають "жиро-банки", що в основно­му здійснювали розрахункові операції. Вони ставили перед со­бою завдання впорядкування та спрощення грошового обігу. Кредитування не було їхньою основною функцією. Кредитними посередниками залишалися приватні банкіри.

Наприкінці XVII ст. (1694) виник перший акціонерний банк, який надавав комерційні кредити у сучасному розумінні цього слова. Це був Англійський банк, який також мав право ви­пуску банкнот. На аналогічних засадах здійснення операцій, які грунтувалися на випуску банкнот, утворилася ціла низка акціонерних банків.

Надалі, вже в XIX ст., розвиток банківської діяльності пішов шляхом створення великих акціонерних фінансових струк­тур, діяльність яких ґрунтувалася не на емісії банкнот, а на вкла­дах та наданні кредитів.

На території України грошовий обіг з'явився ще за скіфів, велась активна внутрішня та зовнішня торгівля, що відповідно

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

зумовило зародження банківської справи.

За часів Київської Русі була розвинена активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, великі київські князі карбу­вали власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет тої о часу, найвідоміші з них - золотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого.

У XVII-XX ст. банківська справа в Україні була дуже тісно пов'язана з її розвитком у Росії, хоча ці процеси відбувались із певним запізненням. Першим банком, з якого починається історія банків у Російській імперії, був Державний позиковий банк, який було засновано у 1754 році. Цей банк надавав креди­ти під заставу маєтків. В Україні такі кредити почали надавати лише з 1783 року. За часів Катерини II були введені в обіг папе­рові гроші, що обмінювалися на мідні монети. Для зручності обміну було створено в 1769 році у Петербурзі та Москві Асиг­наційний банк, який у 1781 році відкрив свої відділення у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 - Херсоні.

У 1802 році у Росії створено Міністерство фінансів, яке для покриття витрат, пов'язаних із війнами кінця XVIII - почат­ку XIX ст., випустило перші облігації державної позики. Воно ж здійснювало контроль над фінансовими операціями та уп­равління фінансовою системою держави.

Фінансові операції за межами імперії російський уряд здійснював через придворних банкірів, власників сімейних банкірських домів.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1839 році створенням Державного комерційного банку. У 1860 році у зв'язку із заснуванням у Росії Державного банку, в Україні, на базі комерційних банків, були створені Київська, Харківська і Одесь­ка контори та Полтавське відділення Державного банку Російської імперії. На баланс цих установ із рахунків комерційних банків були передані векселі, позики під товари та процентні па­пери під золотий запас. Кошти установ Держбанку складалися з капіталів банку, вкладів, поточних рахунків та вартості казни.

Поряд із Державним банком існували банки комерційно­го та іпотечного кредиту. У 1871 році створено філію Петер­бурзького міжнародного комерційного банку, Харківський тор­говий та Катеринославський комерційний банки з філіями у Полтаві. У 1879 році відкрито Одеський дисконтний банк, який здійснював облік векселів. Його філії були у Миколаєві та Киши-

Ходаківська В. 11., Беляєв В. В

неві. У 1889 році було відкрито Одеський купецький банк. Знач­ну роль відігравали філії заснованих у 1885 році Державного дво­рянського земельного та Селянського поземельного банків. У 1912 році у Києві відкрию представництва Волзько-Камського та Петербурзької о обліково-позикового банків, а в 1913 році -Російського банку для зовнішньої торгівлі.

У зв'язку із забороною надання поточних кредитів казен­ними банками наприкінці XIX ст. у Росії була створена комісія з розробки статуту кредитних товариств. У 1914 році в Україні бу­ло 450 таких товариств, які проіснували до 20-х років XX ст.

На початку XX ст. в Україні працювали 3 контори Дер­жавного банку Росії та 19 його філій; Руський торговельно-про­мисловий, Петербурзький банк зовнішньої торгівлі, Московсь­кий купецький, Об'єднаний московський, Варшавський ко­мерційний банки та відділення Об'єднаного комерційного банку. Не меншу роль відігравали Київський приватний комерційний банк (клієнтами якого були найбільші цукрозаводчики України), Київський земельний банк, Харківський земельний банк. Існува­ло 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, комерційні та іпо­течні банки із розгалуженою мережею філій, ощадні каси, земські каси, 112 казначейств. В Україні діяли "Облікові дома" - це кре­дитні установи, які здійснювали короткострокові кредитні опе­рації та облік векселів. У Києві значні кредитні операції проводи­лися на Контрактовому ярмарку. За недовгого існування Ук­раїни як незалежної держави з 1917 - 1919 pp. (Українська Народ­на республіка під проводом Центральної ради, Гетьманщина, Директорія) здійснювалися певні цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та банківської систем.

У грудні 1917 року Київську контору Державного банку Росії перетворено на Український державний банк, а 6 січня 1918 року були випущені в обіг державні кредитові білети УНР на за­гальну суму 5,5 мли. крб. 1 березня 1918 року Центральна рада прийняла закон про впровадження нової власної валюти

гривні. У травні були здійснені заходи щодо випуску українських платіжних засобів та підписані угоди з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах.

На початку серпня 1918 року Радою Міністрів було ухва­лено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний земельний банк. Діяльність, що була розпочата Центральною радою зі складання Державного бюджету України

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

на 1918 рік, продовжувалася урядом гетьмана Скоропадського, Директорією, але бурхливі події того часу заважали роботі, тому проект бюджету України було затверджено тільки у другій поло­вині грудня 1918 року як "виконавчий кошторис", тобто як звіт про державні прибутки та видатки.

У січні 1919 року Рада Міністрів Директорії УНР затвер­дила розроблений В. Mapтocом, тимчасово виконуючим обов'яз­ки міністра фінансів, план фінансової політики України, який пе­редбачав, що гривня чи карбованець стануть єдиним засобом платежу у державі, інші гроші підлягали обміну, а згодом втрача­ли свою вартість; передбачалося також карбування українських монет. Та цим планам не судилося справдитися. П'ятого лютого уряд України було евакуйовано з Києва, а наприкінці 1920 року він опинився у вигнанні.

Із січня 1919 року в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі: робітничо-селянським урядом усі приватні кредитні установи було націо­налізовано. У жовтні 1921 року в Харкові були засновані: Всеук­раїнська контора Державного банку; а в липні 1922 року - Всеук­раїнський кооперативний банк; у січні 1923 року - Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії. У 1923 році засновано Київський сільгоспбанк, а в 1924 році відкрито Київську філію Всеросійського комерційного бан­ку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

12 червня 1929 року Центральним виконавчим Комітетом та Радою Народного Господарства СРСР було затверджено пер­ший статут Держбанку СРСР, де визначалося, що філіями Держ­банку є республіканські, крайові (обласні) контори, контори в ок­ремих торгово-промислових центрах, відділення, агентства, каси.

За кредитною реформою 1930 - 1932 pp. замість контор та філій галузевих бланків було засновано контори спеціалізованих банків довгострокових вкладів: Промбанк, Сільгоспбанк, Це-комбанк, Всекомбанк, який у 1936 році перетворений у Торг-банк. У цьому ж році в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпо­рядковувалися Москві. Лише в 1948 році на прохання уряду Ук­раїни було створено апарат Уповноваженого Державного банку на Україні, який виконував обов'язки центрального банку, не ма­ючи права емісії грошей без дозволу Москви.

У 1955 році було створено Українську республіканську

Ходаківська В. 11., Беляєв В. В

контору Держбанку та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торі банку (останній ліквідовано в 1957 p.).

У квітні 1959 року банківська система була реорганізова­на: Сільгоспбанк, Цекомбанк, комунальні банки, Промбудбанк були ліквідовані (відповідно ліквідовані й ці республіканські кон­тори в Україні). В Україні були створені контори Держбанку, Будбанку та відділення Зовнішекономбанку СРСР. На території України Держбанк СРСР став єдиним центром розрахунків, єди­ним емісійним та касовим центром, ці ж функції мала рес­публіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кре­дитів здійснювалася лише з дозволу Москви.

Ця система функціонувала до 1987 року, коли була здійснена чергова реорганізація діючих банків та організовано спеціалізовані: Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Агропром-банк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідни­ми конторами у республіках, з управліннями в автономних рес­публіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у ок­ремих містах та районах.

Особливості формування банківської системи у неза­лежній Україні. Розвиток ринкових відносин, процес товаро­обміну зумовлюють використання грошей як загального еквіва­ленту. Виникає потреба в реалізації всіх функцій грошей, не­обхідність десь їх зберігати, розмінювати, обмінювати гроші однієї країни на гроші іншої, пересилати, а надалі - десь позичи­ти, щоб вчасно здійснити певні розрахунки чи розширити свою справу. Даний процес об'єктивно зумовив зародження і розвиток банківської справи.

Банківська система відіграє дуже важливу роль у госпо­дарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і пла­тежів підприємств, організацій і населення.

Розпад Радянського Союзу, прийняття Верховною Радою України у липні 1991 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демо­кратичною державою відкрили нову сторінку у розвитку власної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховною Радою Ук­раїни був прийнятий перший Закон України "Про банки та бан­ківську діяльність", за яким на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення

ринок фінансових послуг: теорія і практики

державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабіль­ності національної грошової одиниці.

Декларація про державний суверенітет та Закон "Про економічну самостійність Української РСР", які законодавче закріпили за нашою державою право самостійного формування власної банківської системи, заклали фундамент створення нових комерційних банків. За 1989 - 1991 pp. було зареєстровано біля двох десятків українських банків.

У процесі формування сучасної банківської системи Ук­раїни можна виділити п'ять етапів.

Перший етап - 1991 - 1992 pp. - це процеси перереєстрації та реорганізації. Із жовтня 1991 року Національний банк почин;;с;

перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстро­вані ще Держбанком СРСР. У цей же період галузевий капітал, тобто частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних това­риств. Державні банки "Промінвестбанк", "Агропромбанк", "Укрсоцбанк" акціонуються, а точніше, приватизуються персо­налом банків та великими клієнтами.

Другий етап 1992 - 1993 pp. - виникнення банків "нової хвилі". На цьому етапі з різних бюджетних і позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка комерційних банків таких, як "Аваль", "Інко" (отримує самостій­ність від Москви), "Відродження", "Трансбанк" та інші. У комер­ційних банках спостерігалося подальше зменшення частки "міні­стерського" капіталу, що було спричинено постановою Кабінету Міністрів "Про передачу міністерських пакетів акцій на уп­равління до Міністерства фінансів України". Цією постановою передбачалося, що Міністерство фінансів України буде одержу­вачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам. Зрозуміло, що це не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

У цей же час спостерігалося масове народження дрібних "кишенькових" банків. Протягом року їх було зареєстровано більше сотні, значна частина з них мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність бан­ку. Щ банки непогано наробляли на гіперінфляції 1992 -1994 pp.,

Ходакжська В. 11., Ьсляєв В. В

використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор. На кінець І992 року в Україні у реєстрі НБУ зафіксовано 133 банки, ліквідовано 3 банки. На кінець 1993 року у книзі реєстрації вже 21 1 банків, ліквідовано протягом цього року ще 6 банків.

Третій етап 1994 - 1996рр. це етап банкрутства. Акти-візація роботи Національного банку України з побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків співпала з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Ці банки не були готові до більш жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон'юнктури фінансового ринку, до централізова-ного управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства, Багато банків у цей період було ліквідовано: в 1994 році стали банкрутами та ліквідовано 11 банків; у 1995 році - 20 банків банкрутів, серед яких були найбільші комерційні банки -"Інко", "Відродження", "Економбанк", "Лісбанк"; у 1996 році прямими банкрутами стали 45 банків, а ще 60 опинилися у стані прихованого банкрутства. Процес масового банкрутства ко­мерційних банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився па всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників.

Для цього періоду характерні й інші процеси, які істотно впливали на структуру банківської системи України. Так, на кре-дитно-фінансовому ринку України починають працювати іно­земці банки та їхні представництва (всього їх було зареєстровано 14). З'являються 5 нових українських комерційних банків.

Важливим моментом функціонування банківської систе­ми цього періоду була зміна складу акціонерів, зміна власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків.

Четвертий етат 1996 - 2000 pp..стабілізація та впрова­дження національної валюти - гривні. Для цього етапу є харак­терною боротьба Національного банку з інфляційними процеса­ми, створення сприятливих умов для проведення грошової ре­форми і введення в обіг національної грошової одиниці -гривні. Також у цей період посилився контролі» за діяльністю ко­мерційних банків із боку НБУ.

П'ятий етап 2000-2001 pp. прийняття нового Закону Ук­раїни "Про банки і банківську діяльність" та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінан­

цей період проведення комплексу управлінських, кадрових, тех­нологічних та технічних перетворень для забезпечення умов роз­витку Банку як стабільного фінансового інстигуту, здатного зай­няти лідируючі позиції на ринку фінансових послуг.

У роки незалежності України було не тільки реформова­но, але й створено нову банківську систему:

створені основи дворівневої банківської системи, валют­ного ринку та ринку цінних паперів;

- здійснено перший етап реформування грошової системи держави із введенням проміжної валюти українського карбо­ванця, що склало основу для проведення грошової реформи і вве­дення національної грошової одиниці гривні;

створено національну платіжну систему із запроваджен­ням нових прогресивних технологій перерахування коштів на ос­нові електронних платежів, що дозволило досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків. значно підвищити їхню надійність, дало можливість максималь­но обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та ско­ротити до мінімуму термін проходження платежів;

- введено у дію Банкнотно-монетний двір та фабрику банкнотного паперу, що дало можливість створити потужності з друкування банкнот та карбування монет;

- реформовано та введено нові стандарти бухгалтерського обліку та звітності у банках;

- напрацьовано нормативну базу для здійснення монетар­ної політики т'а банківського нагляду;

діяльність Національного банку України, його монетар­на політика позитивно позначилися на подоланні гіперінфляції, керованості інфляційних процесів.

Проте тривала економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки інвести­ційного процесу, серйозні недоліки у діяльності комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість та нестабіль­ність нормативно-правового регулювання, недосконалість подат­кового та фінансового законодавства визначають необхіднісгь поглиблення банківської реформи.

Було проведено фінансову реорганізацію банків, більш Дієвим став контроль за їх діяльністю і виконанням умов функці-

Ходаківська В. II., Беляєв В. В

снування з боку НБУ. Однак залишається значним системиим ризик внаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту. Не вдається повністю задовольнити потреби приватного сектору, який сьо­годні активно зростає. Очевидно, що без прискорення банківсь­ких реформ суб'єктам господарювання буде важко одержати до­ступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім того, їм бракува­тиме інших (крім кредитних) банківських послуг високої якості.

Висока вартість фінансової о посередництва, обмеженість кількості послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, стимулів заощаджувати та розміщувати позичкові фонди, низька життєздатність фінансо­вих інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у галузі створення стабільного ефективного банківського нагляду допов­нюють те коло проблем, вирішення яких передбачає Державна комплексна програма реформування та розвитку банківської си­стеми України.

Принципи, що покладені в основу програми реформуван­ня та розвитку банківської системи в Україні, такі:

1. Макроекономічна політика повинна бути спрямована на забезпечення стабільних умовдоя підприємницької діяльності.

2. Життєздатність (платоспроможність) фінансових інсти­тутів повинна бути більш прозорою і забезпеченою.

3. Сприяння розбудові фінансової інфраструктури, яка включає інформаційні системи, правову систему та систему банківського нагляду.

4. Необхідно створити умови для зменшення витрат на фінансове посередництво.

Основними сьогодні є такі напрями реформування банківської системи України:

1. Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки.

2. Удосконалення системи нагляду та контролю за діяль­ністю комерційних банків.

3. Встановлення клімату довіри до банківської системи з боку юридичних та фізичних осіб.

4. Створення умов для підтримання стабільності національної грошової одиниці гривні.

5. Посилення мобілізації заощаджень населення та підприємницьких структур за рахунок створення ефективної сис

Ринок фінансових послуг: теорія і практика

теми страхування вкладів.

6. Ефективне використання фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання на основі ринко­вої конкуренції та пріоритетності розвитку, а не за рахунок ди­рективного розподілу кредитів.

7. Розв'язання проблеми неплатежів та запобігання їх ви­никненню.

8. Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.

На початок 2001 року банківська система України налічу­вала 216 банків. Із загальної чисельності банків 180 установ функціонують у формі акціонерних товариств, причому: закри­тих акціонерних товариств - 53; у формі відкритих акціонерних товариств - 127 банків; 2 державних банки; у формі товариств з обмеженою відповідальністю - 34; банків, створених за участю іноземного капіталу - 28 (у тому числі зі 100 відсотковим інозем­ним капіталом - 9).

У період економічних реформ, які розпочались у 1989 -1992рр. в Україні в основному сформувалася нова банківська си­стема, що базується на основі роздержавлення і розвитку кредит­них інститутів різних форм власності. Система кредитно-фінан­сових інститутів складається сьогодні з двох рівнів відомств Національної о банку України (НБУ) і комерційних банків (КБ).

У 1995-1996 pp. завершився етап екстенсивного розвитку банківської системи, її діяльності, характеру взаємодії з іншими економічними структурами, відомствами і організаціями, включа­ючи державу. Таким чином, сучасна банківська система України була сформована і створена, в основному, у період з 1989-1994 pp. На сьогоднішній день вона має дворівневу структуру.

4.4. Класифікація та загальна характеристика основних типів банків

Значення комерційних банків у сучасних кредитних систе­мах настільки велике, що необхідно детально розглянути функції цих фінансових інститутів. Термін "комерційний банк" виник на ранніх етапах становлення банківської справи, коли банки обслу­говували переважно торгівлю, товарообмінні операції та пла­тежі. Банки кредитували транспортування, зберігання та інші операції, пов'язані з товарним обміном. Основними клієнтами були торговці (звідси й назва "комерційний банк"). З розвитком

Ходаківська В. 11., Беляєв В. В

промисловою виробництва виникли операції з короткостроко­вого кредитування виробничого циклу: позички на поповнення оборотної о капіталу, утворення запасів сировини та готових ви­робів, виплати заробітної плати та ін. Строки кредитування по­ступово збільшувалися для вкладання в основний капітал, цінні папери тощо. Тобто термін "комерційний" у назві банку втратив. початковий зміст.

Сьогодні комерційний банк може надати клієнту до 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг. Широка ди­версифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів та за­лишатися рентабельними навіть при дуже несприятливій кон'юнктурі ринку. Змінюються форми операцій, методи конку­ренції, системи контролю та управління. Різко розширилась сфе­ра діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуван­ню міжнародних ринків позичкового капіталу.

Світова практика виробила два принципи побудови комер­ційних банків:

- принцип сегментування. коли банківська діяльність обме­жена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

- принцип універсальності, коли будь-які обмеження на ді­яльність банків на грошовому ринку знімаються.

Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство, комерційні банки в кожній країні істотно відрізня­ються набором операцій та послуг, що надаються. Одні з них ви­конують широке коло операцій, охоплюють багато секторів гро­шового ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято назива­ти універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговую­чи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізова­ними. Спеціалізація може бути функціональною, коли банки зосе­реджуються переважно на виконанні окремих операцій, напри­клад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.

Висока кваліфікація банківських працівників, спорідне­ність процедур обслуговування, спеціальна оснащеність банків­ських приміщень та ряд інших умов сприяють розвитку додатко­вих сфер банківських послуг. Додаткові послуги мають за мету забезпечити максимальне задоволення індивідуальних потреб клієнтів і, таким чином, стимулювання вкладень у комерційний банк. Такими послугами є:

ринок фінансових послуг: теорія і чрлктика

_ консультування в галузі бухгалтерської о обліку та фінансо­вого контролю;

_ аналіз кредитоспроможності;

посередництво в операціях з цінними паперами;

трастові операції (управління майном за дорученням клієнта).

факторинг;

_ чековий споживчий кредит;

кредитні картки;

лізинг.

Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому вигляді (див. табл. 4.1.).

Таблиця 4.1.