Центральні органи публічного адміністрування 4 страница

Адміністрування означає виконання певних завдань у межах інструкцій, а те, наскільки добре чи наскільки ефективно, залишається за межами його уваги, оскільки контроль над цим є обов'язком політичного суб'єкта, який розробив інструкції. У публічних бюрократіях здійснювати подібний контроль дуже важко і не лише через те, що політики часто нездатні або не бажають робити це, але також і тому, що інформація, за якою можна було б судити про ефективність діяльності, існує у формі, що не дозволяє зробити це адекватно. Вимірювання ефективності в публічному секторі в традиційній моделі завжди вважалося занадто важким, практично неможливим, тому тут і застосовувалася система просування по службі залежно від виробничого стажу.

Нові теорії організаційної поведінки відзначають, що формальна бюрократія має свої сильні боки, але вона не підходить для нерутинних видів діяльності, які вимагають творчості й інновацій для досягнення результатів у середовищі, що змінюється. Тобто формальна бюрократична модель практично ідеально відповідає адмініструванню, або виконанню інструкцій, але не менеджменту, або досягненню результатів.

Проте деякі автори вважають, що коли у приватному секторі відмова від бюрократичної моделі цілком виправдана, то публічне адміністрування повинне зберігати бюрократичні принципи, і пояснюють свою позицію існуванням абсолютної несхожості приватного і публічного секторів. Але ж, принаймні в окремих аспектах, органи публічного адміністрування схожі з приватними, і такі поняття, як ефективний менеджмент та орієнтованість на результати, цілком застосовні до них. А це припускає відхід від бюрократичної моделі і перехід до більш гнучких, "бізнес-подібних" моделей.

Для вирішення деяких завдань у публічному секторі моделі управління без наявності жорсткої ієрархії можуть бути ефективнішими, ніж із такою; точно так особистісні взаємини можуть бути більш кращими, ніж веберівська безособовість. А для виконання деяких специфічних завдань здається цілком можливим і створення різних гібридів бюрократичної та бізнес-моделей.

Отже, у сучасних умовах бюрократія вже не є ефективною, необхідний перехід до нових моделей управління. Також уже не вважається правильним інший основний принцип традиційної моделі публічного адміністрування — розподіл політичної й адміністративної сфер. Утім, у дійсності, цей принцип, висунутий Вільсоном, ніколи цілком не реалізовувався, тому що відносини між політиками й адміністраторами не є такими простими, як це припускає модель Вільсона, вони не наслідують її формальну лінійну логіку. Насправді, на практиці політика не може бути відділена від адміністрування. Дійсно, адміністрування й політика, замість бути відособленими явищами, взаємозалежні. Суб'єкти політики через збільшення свого рівня влади можуть значно впливати на соціальну сферу держави, де діють адміністратори. Водночас, як об'єктивно, так і суб'єктивно, сутність адміністративної системи може впливати на результати політичної системи. Адміністрування формує політику, хоча ця політика не завжди є письмово викладена й обнародувана, як ті правила, що розробляються законодавцями. Щобільше, дійові правила, що розвиваються адміністраторами, можуть бути більш виразними для фактичних результатів, одержуваних індивідуумами, ніж формально проголошені правила.

Традиційна модель не відбиває значну управлінську роль і роль у розробленні політики, властиву публічній службі, особливо сучасній. Дана модель нав'язує негативну форму контролю, що підштовхує до пошуку можливостей уникнути помилок, але не забезпечує позитивними стимулами для підвищення ефективності. А спроба змусити публічну службу бути "поза політикою" означає небажання визнавати її політичну значущість.

Отже, обидва теоретичні підґрунтя традиційної моделі більше не є адекватними реальності. Так само "похитнулося" і третє підґрунтя — принципи наукового менеджменту, адже не можна бути впевненим в управлінських рецептах минулого, оскільки нинішніми управлінською теорією і практикою

пропонується найрізноманітніші сучасні підходи. Отже, не є адекватною сучасності й сама традиційна модель. Крім цього, трансформації в публічному адмініструванні, які мали місце в багатьох державах, відбулися і як реакція на кілька взаємозалежних факторів, що розглядаються нижче.

Загальносвітові, глобальні зміни. Останні десять-п'ятнадцять років являють собою потік глобальних змін, що зажадали від керівників відповідного реагування і додали нові управлінські проблеми до тих, що існували раніше.

Сьогоднішня глобальна ситуація є мінливою, нестабільною. Одна з багатьох причин цього полягає в тому, що в світі кількість нестабільних національних економік перевищила кількість стабільних. Тому, з одного боку, органи публічного адміністрування змушені пристосовуватись і мати справу з сьогоденням, що постійно змінюється. Така адаптація необхідна, наприклад, для запобігання подальшому погіршенню економічної чи політичної ситуації. З іншого боку, органи публічного адміністрування повинні бути готовими до невизначеного майбутнього. Збалансувати ці два завдання важко, оскільки те, що робиться зараз для вирішення наявних проблем, може бути дисфункціональним стосовно того, що варто робити для підготовки до майбутнього. Ефективні управлінські рішення стосовно нинішніх проблем можуть усунути важливі для розв'язання майбутніх проблем опції, і навіть сприяти виникненню проблем у майбутньому. Наприклад, збільшення потужностей АЕС, як джерел недорогої енергії, під тиском економічних потреб у сьогоденні може призвести в майбутньому до витрат, пов'язаних із переробкою та захованням відпрацьованого ядерного палива, що перевищують економію.

Можна виділити кілька основних глобальних змін, що здійснюють вплив на управлінські практики:

по-перше — це колапс комуністичного блоку в Центральній і Східній Європі та перехід багатьох країн Африки і Латинської Америки від тоталітарного режиму до демократичної системи, що викликало багато економічних і політичних змін. Одні з них очевидні, інші — ні. До перших належать нові напрямки в зовнішній політиці, фундаментальні зміни політичних, економічних та адміністративних систем багатьох країн. До других — впливи на глобальну економіку і політичну стабільність результат нестабільності політичних і економічних систем деяких країн;

 

по-друге — національні й міжнародні реакції на нові загальні проблеми "глобального села", яким стає наш світ. Як приклад можна навести міжнародну реакцію на погіршення стану навколишнього середовища. Як продемонстрував саміт із питань захисту довкілля в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., сталий розвиток та екологія невід'ємні одне від одного, що необхідно враховувати завжди і в усьому. Для керівників це означає необідність брати екологічні аспекти до уваги під час оцінювання ефективності пропонованих рішень. Екологічна криза також змушує керівників розглядати можливість обмеження розвитку міжнародної економіки та прагнення до постійного підвищення продуктивності;

По-третє, це зміни, що виникли в результаті демографічного вибуху, масових захворювань, масового голодування, природних лих і воєн, які торкнулися значної частини світу. Ставлення до країн, в яких такі зміни відбуваються, з боку більш "благополучних" країн в умовах глобалізації також вимагає пошуку нових управлінських рішень. Приватизація, дерегуляція, юрисдикція, кодифікація позбавлені сенсу в країнах, уражених громадянською війною чи масовим голодуванням населення.

По-четверте, це глобальна втрата віри в здатність міжнародних організацій, таких, як ООН, урядів окремих держав, місцевих органів влади, приватних організацій виконувати обіцянки, що даються ними.

Критика публічного сектора. Владні структури, особливо бюрократичні, завжди викликали певне невдоволення в суспільстві, яке, водночас, завжди мало потребу в них. Але, починаючи з 1980-х рр., критика публічного сектора посилюється, причому не лише з боку громадськості, але і з боку деяких глав держав, наприклад, М. Тетчер та Р. Рейгана, з'являються заклики не просто до реформування публічного сектора, але до концептуального перегляду його місця і ролі в суспільстві.

«Вогонь критики" вівся за трьома напрямками. По-перше, це масштаби сектора, — висловлювалися аргументи щодо необхідності скорочення кількості органів публічного адміністрування і чисельності їхніх співробітників, оскільки вони споживають невиправдано багато ресурсів. Це призвело до скорочення бюджетного фінансування органів публічного адміністрування у багатьох країнах, навіть у таких, як Іспанія, Італія, Німеччина і Швеція, де публічний сектор був традиційно великим.

 

По-друге, це сфера дії, — стверджувалося, що органи публічного адміністрування втручаються в занадто велику кількість видів діяльності, надто багато що контролюють. У відповідь на це багато видів діяльності, якими традиційно займалися органи публічного адміністрування, було цілком чи частково передано приватному сектору. Характерним прикладом є політика кабінету Маргарет Тетчер у цій галузі, девізом якої може бути вислів: "Варто приватизувати все, що тільки можна приватизувати".

По-третє, це методи управління, засновані на бюрократичних принципах. Доводилося, що бюрократія, яка стала вкрай непопулярною формою соціальної організації, однозначно є неефективною і неадекватною ситуації, що склалася, і це призвело до широкого впровадження більш гнучких, ринково орієнтованих методів, до так званої "маркетизації" публічного сектора.

Зміни в економічній теорії. У 1970-х рр. було розповсюджено тезу, висунуту консервативними економістами, відносно того, що діяльність органів влади є економічною проблемою, оскільки вона обмежує економічне зростання і свободу. Економісти стверджували, що обмеження діяльності органів влади повинне призвести до поліпшення суспільного добробуту завдяки підвищенню економічної ефективності, а примусовий вплив органів влади на людей, "кріпосництво" зміниться "свободою" і "вибором", які забезпечить ринок.

Однак зараз в економічній теорії поступово починає домінувати "неокласична економіка" (або "економічний раціоналізм"), яка визнає необхідність і користь взаємопроникнення ринку і публічного сектора. Ця зміна в економічному мисленні значно вплинула на останній. У державні структури приходять економісти, озброєні новими теоріями, що пропонують більше чіткості, суспільної корисності і погодженості, порівняно з невизначеними, нечіткими поняттями традиційного публічного адміністрування. "Нове економічне мислення" знаходить все більше прихильників серед вищих ешелонів влади, у той час як економічні теорії проникають у новий публічний менеджмент, зокрема теорія суспільного вибору, теорія принципала / агента і теорія вартості угод, яких доцільно торкнутися.

Теорія суспільного вибору. Дана теорія надає значної підтримки тим, хто вважає, що традиційна модель публічного

адміністрування неефективна, а пов'язаний з нею публічний сектор непомірно великий, і хто наполягає на переході до нової моделі. Суспільний вибір пов'язано із застосуванням напрацювань мікроекономіки до політичної та соціальної сфер. Його ключовим принципом є можливість раціонального передбачення поведінки суб'єкта. Раціональна людина спрямовується системою стимулів, у межах якої вона діє. Незалежно від власних бажань, вона відвертається від тих видів діяльності, що несуть проблеми і неприємності і захоплюється тими, котрі приносять винагороду. Причому, допущення про таку поведінку застосовне до будь-якої сфери. Так, припускається, що замість того, щоб мотивуватися суспільними інтересами, бюрократи, як і всі інші, мотивуються власними егоїстичними інтересами. З цього погляду бюрократії не можуть діяти ефективно, оскільки окремі бюрократи намагаються максимізувати власну вигоду за рахунок організації, максимізувати власний добробут, а не задовольняти суспільні інтереси. Звичайно, така позиція є трохи крайньою, але не завжди безпідставною.

У 1970-х рр. стандартні підходи публічного адміністрування почали здаватися нединамічними й на противагу їм було запропоновано логічну/дедуктивну модель поведінки урядових агентств із чіткими напрямками для аналізу політики і простими нормативними рекомендаціями щодо реформування. Поряд із цим значно поширюються принципи суспільного вибору, оскільки вони тісно пов'язані з повсякденним чи загальноприйнятим поглядом на бюрократію. Офіційні особи і публічні службовці, в основному, зображуються як охочі максимізувати свій бюджет за рахунок суспільства. Тому багато людей почали сприймати бюрократії як експансіоністські організації, що постійно шукають можливість збільшити свій розмір, штат, фінансування чи сферу впливу.

Теоретики суспільного вибору відзначають, що "найкращий" результат можливий за максимальної участі ринкових сил і мінімальної — держави, що економіка в цілому виграє, якщо роль публічного сектора в забезпеченні товарами і послугами понизиться. Стверджується також, що ринки мають кращі механізми відповідальності, ніж бюрократії.

Ці точки зору знайшли відповідь з боку держави у вигляді появи конкуренції в публічному секторі, а з нею і можливості вибору і передання деяких видів діяльності у приватний сектор. Також при розробленні різних соціальних програм теорія

 

суспільного вибору знайшла і більш тонке використання, пов'язане з можливістю передбачення й моделювання поведінки.

Слід визнати, що після тридцяти років теорію суспільного вибору було переглянуто. Виявилося, що ринки не завжди і не скрізь працюють краще. Проте дана теорія вказує на деякі проблеми бюрократичних систем і пропонує альтернативний підхід, забезпечує теоретичну основу для передання деяких видів діяльності з публічного у приватний сектор, а використання методів раціонального вибору для розроблення політики в різних галузях може забезпечити кращий таргетинг витрат завдяки прогнозуванню результатів.

Теорія принципала / агента. Економічна теорія принципала й агента також вплинула на публічний сектор, особливо на розуміння відповідальності. Дану теорію було розроблено для приватного сектора з метою пояснення розбіжності, що часто зустрічається, між цілями менеджерів (агентів) приватних фірм та їхніми засновниками чи акціонерами (принципалами).

Питання відмінності інтересів агентів і принципалів досить широко відбилися в літературі, що торкається питань відповідальності та її впливу на діяльність організацій. Основна проблема, яка виникає при цьому, може бути охарактеризована як ситуація, коли принципал (чи група принципалів) прагне встановлення стимулів для агента (чи групи агентів), який приймає рішення, впливові стосовно принципала, що спонукають його діяти для максимального сприяння основним цілям принципала. Труднощі з упровадженням подібної системи стимулів пов'язано з двома факторами: а) цілі принципалів і агентів зазвичай певною мірою розбіжні; б) інформація, доступна принципалам і агентам, у загальному випадку розрізняється (наприклад, перші можуть не мати можливості дізнаватися про деякі рішення, прийняті другими). Крім того, принципали намагаються одержати максимальний прибуток, у той час як агенти прагнуть довгострокового зростання організацій і більш високої платні для себе. Тому організації можуть не обов'язково збільшувати дохід на користь принципалів, і в цьому допомагає поділ права власності й контролю, що знижує владу принципалів.

Теорія принципала/агента намагається знайти такі схеми стимулювання агентів, за яких би вони діяли в інтересах

гфинципалів. Для цього пропонується здійснювати постійний моніторинг діяльності агентів на предмет запобігання можливості поглинання чи банкрутства організації та створення наглядової ради, наявність якої може допомогти в зменшенні свободи менеджменту. Також, щоб мати гарантії того, що поведінка агентів підкоряється інтересам принципалів, з агентами варто укладати контракти, які чітко визначають їхні обов'язки і права. І хоча у приватному секторі теорія принципала/агента не вирішує цілком проблему відповідальності, вона, принаймні, пропонує деякі засоби для забезпечення відносин відповідальності між різними суб'єктами, такі, наприклад, як створення чітких договірних зобов'язань.

Складнішою є ситуація із застосуванням даної теорії до публічного сектора, оскільки важко визначити, хто тут є принципалами, чи з'ясувати, чого вони в дійсності прагнуть. У публічному секторі мотив прибутку не є визначальним, а таке поняття, як банкрутство, взагалі незастосовне.

І все ж теорія принципала / агента вплинула на публічний сектор — вона надала імпульс переконанню про необхідність якомога більшого розвитку контрактних відносин у ньому. Отже, органи публічного адміністрування стануть у деяких аспектах схожими з приватними, що піде їм на користь, вони почнуть працювати краще. Такий підхід багато в чому сприяв появі нової форми органів публічного адміністрування — урядових агентств, значно орієнтованих на ринок.

Однак це викликало також і нові проблеми. Упровадження концепції агентства висвітлило деякі базові проблеми, пов'язані з веденням справ у публічному секторі, і порушило низку найважливіших питань. Наскільки може принципал (громадськість) визначити, що виконується на його користь, а що — за його рахунок? Чи справді конкуренція в публічному секторі дисциплінує постачальників послуг і гарантує споживачам чесну ціну? Чи досить вимірним є кінцевий продукт, щоб можна було визначити дотримання умов контракту?

Теорія вартості угоди. Як і дві вищезгадані, ця теорія також вплинула на управління в публічному секторі. Теорія піддає сумніву поняття про те, що угоди як такі не мають вартості, й визначає обставини, за яких організація може зволіти ринкового тестування чи укладання контракту замість власноручного забезпечення. Це, на думку авторів, застосовне й до публічного сектора, де можна уникнути дорожнечі деяких

угод, перейшовши до укладання контрактів зі сторонніми організаціями і до забезпечення певної конкуренції.

Теорії "нового економічного мислення", зокрема відзначені нами, у сполученні з ідеологічною пристрастю багатьох економістів до ринкових рішень забезпечили інтелектуальне підґрунтя для урізування повноважень публічного сектора, а також для реструктуризації його менеджменту. Крім того, деякі принципи старого публічного адміністрування — довічну зайнятість, просування за старшинством, умови зайнятості, традиційну відповідальність, навіть теорію бюрократії — було похитнуто як неадекватні ситуації та нездатні забезпечити високу ефективність.

Зміни у приватному секторі. Змінам в публічному секторі значно сприяли й зміни у приватному секторі, які відбулися трохи раніше, і усвідомлення того, що управління публічним сектором і його ефективністю впливає на підприємницьку діяльність і національну конкурентоспроможність. Тож, виникло переконання, що здійснювана в багатьох країнах реструктуризація економіки закономірно зачіпає публічний сектор, чому є кілька причин, а саме: конкуренція, глобалізація і проблема компетенції.

Конкуренція. Зростання конкуренції, як національної, так і інтернаціональної, зміни в менеджменті й управлінні персоналом вплинули не лише на приватні фірми, але і на органи публічного адміністрування. Останні двадцять років корпорації здійснювали революційні зміни: децентралізацію влади, вирівнювання ієрархій, фокусування на якості, наближення до своїх клієнтш, — усе для того, щоб залишитися конкурентоспроможними на новому глобальному ринку. Причому в цей процес було втягнуто не лише приватні структури, але і органи публічного адміністрування, що привело до встановлення "нового співробітництва" між прибутковими і неприбутковими організаціями, між публічним сектором і приватним. Тобто фактично всі інституції були змушені адаптуватися до "величезного моря змін", стати більш гнучкими, більш шноваційними і заповзятливими.

Деякі зі змін усередині приватних фірм описані М. Портером. Він виділяє чотири взаємозалежні сили, що, на його думку, здатні позитивно впливати на поліпшення взаємодії між різними частинами організації і на їхню ефективність:

— зміна філософії диверсифікованості у бік "зв'язаної диверсифікованості", через що зменшився обсяг корпоративних

портфелів і більше уваги стало приділятися "відповідності", так що інтереси незв'язаного або маргінального бізнесу було відкинуто;

— зміщення акценту зі зростання на ефективність через
більш складне зовнішнє середовище, зумовлене збільшенням
глобальної конкуренції;

— розвиток нових технологій та вдосконалення
інформаційних систем, що дозволяють поліпшити і прискорити
взаємодію між бізнес-одиницями;

— збільшення багатоточкової конкуренції в міру того, як
усе більше і більше фірм шукають і домагаються взаємодії між
бізнес-одиницями.

Хоча зазначене стосується приватного сектора, воно деякою мірою є застосовним і до публічного. Приватизація в її різних формах і укладання контрактів із приватними організаціями можуть розглядатися як відмова від деяких традиційних для органів публічного адміністрування видів діяльності. За відсутності зростання публічного сектора спостерігається стурбованість проблемами ефективності і якості надання послуг. Нові інформаційні технології використовуються все ширше. Навіть четвертий із зазначених пунктів знаходить паралелі в публічному секторі, і це, насамперед, стосується спільних підприємств, в яких беруть участь органи публічного адміністрування і приватні організації.

Глобалізація. Тенденція до глобалізації також впливає на публічне адміністрування, в якому, як і в інших сферах, поширення ідей і технологій зараз відбувається настільки швидко, що національні бар'єри стають дуже умовними і штучними. Водночас, у світі глобальної економічної конкуренції діяльність урядових структур може бути важливим фактором створення національних конкурентних переваг. М. Портер зазначає: "Деякі вважають, що найкраще для уряду — це бути пасивним учасником у процесі міжнародної конкуренції. Через те, що детермінанти національних переваг настільки глибоко вкорінені в національних та історичних особливостях і інших унікальних факторах, вважається, що уряди безсилі. Тому найпридатніша для них роль — відсторонитися і дозволити діяти ринковим силам. Моя теорія, що підтверджується дослідженнями, не підтримує цієї точки зору. Державна політика впливає на національні переваги як позитивно, так і негативно".

Далі він стверджує, що є безліч напрямків державної політики, які впливають певним чином на національні конкурентні переваги. До них належать освітня і антимонопольна політика, оподаткування, охорона здоров'я та навколишнього середовища і багато іншого. Щобільше, Портер відзначає, що діяльність практично кожного урядового закладу так чи інакше торкається національних конкурентних переваг.

Існує зв'язок між якістю послуг, що надаються органами публічного адміністрування, й ефективністю національної економіки. На конкурентоспроможність економіки впливають стан здоров'я, освіта і професійна підготовка робочої сили, ефективність податкових адміністрацій і створення умов для розвитку малого підприємництва, а все це в більшості країн забезпечується публічним сектором. Крім того, існує пряма залежність розвитку держави як системи від розвитку її соціального елемента, який переважно забезпечується діяльністю органів публічного адміністрування.

Компетенція. Визнання важливої ролі урядових структур у забезпеченні національної конкурентоспроможності та процесі глобалізації порушує питання про їхню компетенцію. Для публічних адміністрацій нові економічні зміни, зумовлені процесами, що відбуваються у приватному секторі, такими, як швидкі зміни розміру грошових запасів, коливання цін на готові продукти, здешевлення праці, раптова інфляція чи депресія витрат, — створюють значні складності щодо довгострокового планування, ефективного розподілу ресурсів і ефективного управління соціальними програмами. Ці нові економічні зміни також викликають зростання недовіри до здатності урядових організацій адекватно і швидко вирішувати проблеми, що ставить під сумнів їхню компетентність.

Дійсно, традиційна модель публічного адміністрування через свою велику "інерційність" може не забезпечувати компетенції, необхідної для періоду глибоких змін, тому потрібний перехід до більш гнучких моделей.

Зміни в технологіях. Уже стало банальним стверджувати, що технологічні зміни торкнулися всіх сторін сучасного життя. Вони спричиняють кінець старого виду економічного зростання, основаного на розвитку великих і більш швидких інструментальних засобів та інвестуванні переважно в апаратне, а не програмне забезпечення, скоріш у машини, ніж в організації, скоріш у матеріальні продукти, ніж у комунікації.

Розвиток "економіки послуг", що базується на нових технологіях, передбачає перегляд фундаментальних понять, наприклад таких, як економічна вигода і виробнича діяльність. Для нового типу економіки характерно те, що сервісні функції, такі як дослідження, дистриб'юторство, контроль якості, логістика, фінансовий інжиніринг, контроль стану довкілля тощо, знаходяться зараз у центрі всіх стратегічних рішень, від яких залежить оптимальне використання людських, матеріальних і фінансових ресурсів і перспективи сталого економічного розвитку.

У міру розвитку "інформаційних надмагістралей" можна припустити, що суміжна сфера послуг, яка включає в себе комп'ютерне і програмне обслуговування, супровід, навчання і безпеку, поступово залучить близько половини тих, хто працює.

Можна передбачити, що настане кінець традиційних моделей і типів організацій, які базуються на інтенсивному поділі праці, і їх буде замінено більш екстенсивними робочими моделями. Це буде пов'язано із поширенням нових видів вимірювальних, тестувальних і аналітичних технологій, які будуть використовувати експертні системи і штучний інтелект. Крім того, нові технології відкриють нові можливості для контролю, моніторингу й оцінки ефективності. Тобто робота в майбутньому буде більш кваліфікованою, більш складною й орієнтованою на оброблення інформації.

Природно, що технологічні зміни торкнулись і публічного адміністрування. Традиційна адміністративна модель зростала і розвивалася з технологією ручки, а пізніше — друкарської машинки, результатом їхнього застосування був паперовий документ, з якого (і то не завжди) робилися копії, після чого документ проходив різними рівнями ієрархії, несучи інформацію й одержуючи різні резолюції. І в певному сенсі бюрократичні організації пристосовувалися саме під таку технологію.

Однак бюрократії не можуть функціонувати добре в інформаційно багатому, інтенсивному з погляду знань і такому, що швидко змінюється, суспільстві. Інформаційні технології, зокрема використання комп'ютерів, змінили не тільки менеджмент, але і самі ієрархічні системи. Менеджерам уже немає необхідності дожидати, коли документ пройде різними рівнями ієрархії, — вони можуть одержати копії одразу. Значно зросли можливості передання, збирання й сортування інформації, її поділу й поширення, що робить ієрархії менш жорсткими, веде до посилення децентралізації.

Одне з центральних місць у веберівській бюрократії посідає поняття "офісу", місця, де працюють співробітники, приходить публіка для взаємодії зі співробітниками і зберігається документація. Усе це змінюється з приходом інформаційних технологій. Документація переводиться в електронний вигляд, тому може зберігатися в різних місцях, публічне спілкування може відбуватися за допомогою електронних засобів зв'язку, деякі співробітники можуть працювати на своїх комп'ютерах удома, підключившися до мережі, замість того, щоб йти до офісу. Як відзначає Б. Пітере, із широким розповсюдженням інформаційних технологій зменшується необхідність для людей знаходитися разом, щоб вирішувати загальні завдання організації, отже, поява альтернатив традиційним організаціям стає реальністю. Як можна бачити, існує декілька раціональних основ для заміни традиційного публічного адміністрування новими, більш гнучкими моделями.

Для розв'язання проблем традиційної моделі публічного адміністрування в 1980-х і 1990-х рр. у публічному секторі починають застосовувати нові управлінські підходи, створюються і впроваджуються нові моделі управління, які мали кілька варіантів назви: "публічний менеджеризм", "новий публічний менеджмент", "ринкове публічне адміністрування", "постбюрократична парадигма", "підприємницький уряд". Усі ці та інші подібні моделі мають узагальнювальну назву "менеджеризм", або "новий публічний менеджмент", що показує їхню спільність у більшості принципових позицій, їхню однакову "ідеологію".

По-перше, поза залежністю від назви, усі ці моделі приділяють значно більше уваги досягненню результатів і персональній відповідальності керівників, порівняно з традиційною моделлю. По-друге, у них є присутньою сильна інтенція відмови від класичної бюрократії, створення більш гнучких організацій. По-третє, у цих моделях приділяється велика увага чіткому, зрозумілому визначенню організаційних і персональних цілей, що дозволяє встановлювати вимірювальні індикатори якості й ефективності діяльності, оцінювати результативність різних програм, реалізованих організаціями. По-четверте, вище керівництво органів публічного адміністрування в даних моделях не розглядається як політично нейтральне стосовно дійових політиків. По-п'яте, усі моделі значною мірою орієнтовано на використання деяких