Українська революція 1917 р. і перспективи історичних досліджень.

З початком Визв змагань 1917-1920 рр. іст наука окрім виконання традиційної функції ідентифікації укр нац спільноти все більше стає засобом політ легітимації різних державних утворень. У такій ситуації досить швидко виявилась її внутрішня функціональна суперечність, суть якої полягала у тому, що на рівні національної ідентифікації іст думка діяла “спільним фронтом”. Іншими словами, іст наука, виступаючи основою для суспільно-психологічного оснащення спільноти, що набуває нац характеру, виконувала двоєдине завдання. З одного боку, вона відмежовувала власне дослідне поле від ширшого (цивілізаційного, геополітичного, імперського).

Відбувалася актуалізація власне народної іст традиції. Оскільки природнім обрієм тодішньої нар пам’яті була яскрава героїчна козацька доба, то й актуалізували спогади про козаччину, хоча, цілком зрозуміло, далеко не адекватні справжнім іст реаліям. Найбільш показовим прикладом актуалізації нар іст пам’яті був вільнокозацький рух. Спостерігалося й зростання загального зацікавлення козацькою атрибутикою та традиціями.

Чимало важила у цьому цілеспрямована культурно-просвітницька діяльність. Зокрема, до такої активності слід зарахувати перевидання величезними тиражами іст оповідань А.Кащенка.

Як слушно зазначив сучасник тих подій, історик за фахом Д.Дорошенко: “Великий рух 1917-1918 років був по справедливости нац відродженням, тому, що тисячі, десятки, сотні тисячів, нарешті міліони людей уперше довідались, що вони всі - члени одної Укр Нації, уперше почули це імя, уперше його зрозуміли. Певна річ, що йперед тим, об’єктивно, вони ні на хвилину не переставали бути Українцями, хоч і не знали свого імени”.

Здобою Визвольних змагань також пов’язано формування у масовій свідомості стійких стереотипів, ґрунтованих на легітимаційних можливостях тієї чи іншої іст концепції. Звідси можна спостерігати вкорінення досить поверхових неточних уявлень про те, що М.Грушевський, як уособлення республіканської УНР, є послідовним народником, а В.Липинський, як ідеологічний репрезентант монархічної Української держави, є державником.

1920-ті роки, з одного боку, були часом серйозної історіографічної рефлексії, переосмислення здобутків і втрат на ниві національної справи, а з іншого боку, іст наука у тому числі в її нац формі все більше залучалася до легітимації тоталітарного режиму в УСРР, який прямував до набуття свого завершеного вигляду. Тут також криється гостра суперечність, яку навряд чи можливо було розв’язати природним шляхом.

33. Історична наука в УРСР у 20-30 х роках 20 ст.

О. Оглоблін вважав, що 20-30-ті рр. 20 ст. є унікальними, бо незважаючи на зміну держ-політ. системи, укр історія розвивалась за старими традиціями.

Іст роботи писались політ.діячами: Скрипником, Чубаром, Затонським.

Скрипник «Історія пролетарської революції на Україні. Коротенький нарис». Тут він використовував класовий підхід до аналізу іст минулого, вся попередня історія розглядалась через призму класової боротьби. Політичне життя розглядалось через призму діяльності рад, період І св.в. 1916-1918 рр. розглядався як революційнія солдатських мас.

В 20-х рр. більшовики почали видавати журнал «Літопис революції», до нього виходив додаток «Пролетаріатська революція», де друкували спогади Чубари, Затонського, Антонова-Овсієнка.

1923 р.- поч. вивчення істї громадянської війни в Укр. Какурін, Ейдеман написали «Громадянська війна на Україні». Передмову написав Чубар, запропоновано першу періодизацію: весь рух розглядався через призму боротьби білих генералів (Денікіна, Врангеля, Махно).

1928 р. Руднєв написав «Махновщина», основне завдання якої показати соц.природу руху- бандитизм; Махно- політ. авантюрист; класова основа цього руху- куркулі.

Павлович «Україна як об’єкт міжнародної конрреволюції», де події 1920 р. розглядаються під кутом нападу панської Польщі на Рад.Україну. Він є автором «Війни з польськими панами».

Шляхте видав серію «Чорна книга» 1925 р.в Катеринославі. Події 1917-1919 рр. називає боротьбою селян і трудящих проти ворогів рад.влади.

В ці роки з’являються роботи привсячені окремим політ діячам: виключно позитивно оцінювались Затонський, Скрипник, Косіор, Чубар, Мануїльський.

З’явився новий напрям- коментування з’їздів рад: Буденко «Десять Всеукраїнських з’їздів Рад». Іст. роботи вже не носили творчого характеру, а пояснювали події у рамках рішень з’їздів. Така традиція збереглась до 1980-х р.

У 20-х поч. працювати археографічна комісія під кер. Багалія. Першими укр.академіками стали Багалій,Іконников, Левицький, Харлампович, згодом Грушевський.

Багалій намагався ств.синтетичну працю з іст.України на основі марксистсько-ленінської методології. («Нарис іст. України на соц-екон.грунті.

У 20-х рр. активно працював Д.Яворницький, який до 1917 р. видав осн. праці з іст. козацтва. З 1929 р. поч. видавати «Археологічний збірник»я

1921 р. відновлено Іст.т-воім. Нестора Літописця, що стало відділом ВУАН.

З початком українізації, було відновлено іст.секцію кадемії Наук, ств.кафедру укр.іст., що почала видавати «Студії з іст.Укрїани».

А.Кримський очолив роботу в галузі сходознавства, видава журнал «Східний світ»

В 1921 р. в київ універі поч. видавати «Вісник» паралелньно із «Збірником іст.-філологічного відділу УАН» і «Записки».

При АН ств. комісія нової історії України 19-20 ст. Осн. видання «Матеріали з громадянського і літерат.життя».

У 1926 р. відкрито кафедру марксизму-ленінізму, яку очолили Гермайзе і Равеч-Черкаський, для них визначальною силою 19-20 ст. була соц-демократія.

Найвизначніша марксистська фігура- М.Яворський, його можна назвати нац-комуністом, гол. праця «Класова б-ба та іст. фронт». У 1930 р. Волін критикував його за нац-комунізм, а 31 р. Постишев звинватив його у приналежності до Укр.нац.центру.національна проблематика в комуністичному русі отримала ярлик «яворщини».

1936 р. відкрито Інститут іст.України, а з 1939 р. його відділ відкрито у Львові.

З кін. 30-х рр. іст.Укр. подавали у ключі рос.історії через принцип дружби рос. та укр. народів.