Сутність, основні цілі та завдання управління освітою

Для ознайомлення із загальними положеннями теорії управління необхідно насамперед з’ясувати значення таких дефініцій, як управління та керівництво.

Останнє десятиріччя соціально-економічного життя в Україні характери­зується глобальними змінами. Найвизначніші з них – перехід до державної самостійності, становлення ринкової економіки, прийняття Конституції (1996 р.), демократизація суспільства. Перебудовчі процеси об’єктивно супровод­жуються кризовими явищами, що спонукає працівників усіх галузей людської діяльності шукати оптимальні шляхи виходу із затяжної кризи.

Кризовий стан українського суспільства є не стільки кризою економіки, скільки наслідком неефективної діяльності управлінських структур. Знижується виконавча дисципліна, зростає корупція, руйнуються моральні підвалини людських взаємин; держава втратила важелі управління соціальними, економіч­ними, політико-правовими та духовними процесами в суспільстві. Проте від нинішнього хаосу наше суспільство, хоч і повільно, але просувається до справжньої правової демократії, тому важливо, щоб управлінська система відповідала тим завданням, які ставлять демократичне суспільство та держава перед управлінськими кадрами [5, 41].

Управління – політичне явище в процесі реалізації державної влади, один із головних чинників, що визначає рівень ефективності суспільного вироб­ництва. Через те нині серед найважливіших соціальних завдань – забезпечення розвитку державного управління, посилення його впливу завдяки постійному вдосконаленню його форм і методів. Бо щасливою може бути лише та нація, яка обрала й усвідомила свій шлях, глибоко шанує минуле, використовує історичні здобутки і рухається вперед, як би це не було важко.

Управління у широкому розумінні – це забезпечення певного режиму діяльності у певній системі для досягнення поставленої мети.

В існуючій теорії управління під ним розуміють процес прийняття і реалізації управлінських рішень. Управління можливе лише за наявності двох взаємодіючих систем – керованої і керуючої, сукупність яких становить самокеровану систему. Тільки таким, самокерованим системам властива здатність доцільно взаємодіяти з навколишнім середовищем.

Дотепер немає єдиного трактування поняття „управління”. Найбільш раціональним підходом у визначенні такої категорії, як управління, на наш погляд, варто вважати системний підхід, позаяк управляти можна тільки системою. Тому надалі будемо користуватися наступним визначенням: управління – це вплив керуючої системи на керовану для її найбільш ефективного функціонування, спрямованого на досягнення певної мети.

Основу управління складають інформаційні процеси, тому що керуючий вплив виробляється в результаті сприйняття і перетворення інформації про стан зовнішнього середовища і стан керованої системи. При цьому під інформацією ми розуміємо відомості про стан певного об’єкта.

Наявність управління в системі дозволяє віднести її до доцільно діючих систем, в яких здійснюється одержання, перетворення, збереження і передача інформації.

Наступним поняттям, що іноді ототожнюють з управлінням, є „керівництво”. У наших подальших міркуваннях ми будемо дотримуватися тієї точки зору, що керівництво – поняття ширше, ніж управління. Адже управління є адміністративною функцією керівництва і передбачає реалізацію загальних функцій управління у будь-якому спеціальному вигляді, управлін­ській діяльності. Можна також стверджувати, що управління має об’єктивний характер, а керівництво, що здійснюється, як правило, однією людиною (рідше групою людей), носить суб’єктивний характер.

Керівництво – це вплив на самокеровану систему на основі суб’єктивно­го цілепокладання, що припускає розробку спеціальних функцій і конкрети­зацію завдань щодо функціонування системи в інтересах досягнення заданої суб’єктом мети (системи цілей).

Без освіти суспільство деградує, а держава перетворюється на сировин­ний придаток і ринок збуту неякісних товарів передових країн світу. На жаль, це й спостерігається нині. Одне з найважливіших завдань розвитку освіти в Україні на сучасному етапі – формування конструктивного підходу до її організації та реформування. Особлива увага – системі управління, бо жодна велика система (а саме такою є сучасна освіта) не може ефективно функціо­нувати без неї.

Управління, особливо освітою та культурою, визначає майбутнє та рівень сучасного життя. Це процес впливу на діяльність окремої особи, групи, організації з метою досягнення позитивних результатів. Із соціальної точки зору – це процес взаємодії керівника з іншими людьми, внаслідок якої забез­печується активна і скоординована участь задля досягнення поставленої мети.

Управління освітою – самостійна частина загальної структури педаго­гічної діяльності, що відіграє важливу роль у розвитку суспільства. Об’єктом управлінського впливу є окремі люди. У зв’язку з цим дедалі вищі вимоги постають сьогодні перед апаратом державного управління, від якості й ефективності роботи якого значною мірою залежать доля і майбуття України.

Проблема державного управління освітою – одна з центральних у фунда­ментальних і прикладних соціальних науках. Якщо загальним питанням управ­ління присвячена значна кількість наукової та публіцистичної літератури, то питання державного управління в освітянській сфері ще не набуло навіть завершеної концептуальної розробки. Причина тому – складність і багатогран­ність проблеми, а головне – складність у визначенні критеріїв оцінки ефектив­ності управлінської діяльності в галузі освіти.

На пошуки підходів до розв’язання різних проблем (політичних, еконо­мічних, соціальних, духовних, педагогічних, у тому числі й управлінських) негативно впливають давні стереотипи, настанови, звички й традиції. Тепе­рішнє становище з демократією в освіті таке ж, як і 15 років тому, і, на жаль, не проглядається тенденцій щодо його поліпшення. Органів, що перевіряють і контролюють, стає дедалі більше. Управлінсько-бюрократична зверхність в освіті набуває гіперболізованих форм. Громіздка система управління, автори­тарність, централізація, втручання зверху ускладнюють управління освітою.

Гальмують розвиток освіти й застарілі форми управління освітою. Адже вони – ніби хребет літньої людини, що втратив пластичність, не зазнавали змін упродовж багатьох років, мають застиглі форми. Відмова від них – одне з найважливіших стратегічних завдань вітчизняної освіти щодо державного управління. На жаль, воно нині дуже відірване від практики, заноменклатури­зоване, скорумповане і боїться будь-якої ініціативи знизу. До того ж апарат управлінців має стійку тенденцію до збільшення чисельності. Питання культури державної служби, компетентності, високого професіоналізму служ­бовців, етико-правові аспекти їхньої діяльності, моральна чистота й відпові­дальність за виконання своїх службових обов’язків не стали надто важливими.

Широко розрекламоване реформування діяльності освіти зводиться до банальної зміни вивісок. Управлінські структури всіх рівнів не впоралися з роллю мудрого наставника, полишивши напризволяще своїх підопічних. Зміни форми і змісту освіти в Україні майже не зачіпають систему управління, вона залишається такою ж, як і раніше.

Характерна ознака сучасної системи освіти та її управління – монополізм щодо управління, організаційного та методичного забезпечення, фінансування, кадрової політики, заробітної плати тощо.

Розвиток національної освіти та її управлінської діяльності в Україні потребує розв’язання цілого комплексу взаємозв’язаних між собою проблем політичного, економічного, юридично-правового та організаційного характеру. Насамперед необхідно розробити концепцію управління освітою, тобто осмис­лити й запропонувати цілісну систему ідей стосовно головних аспектів її орга­нізації та функціонування (принципів, мети, змісту, організаційних форм, її завдань тощо).

Чи не найважливіше нині спрямувати зусилля керівників, органів держав­ного управління, навчальних закладів на виконання завдань, поставлених державою перед освітою.

Система управління освітою має бути демократичною, гуманістичною, здатною до саморозвитку, синтезуючи вітчизняний і зарубіжний досвід.

Проблема управління залишається й набуває дедалі більшої актуальності в умовах переходу до ринкових відносин та демократизацією суспільного життя. Прискорити духовне оновлення системи освіти в Україні здатна така управлінська система галузі, що позбулася застарілої спадщини, спирається на нові ідеї, враховує об’єктивні закони, закономірності, тенденції та історію свого розвитку.

Державна національна програма „Освіта” (Україна XXI століття) перед­бачає, зокрема, стратегію створення єдиної інформаційно-комп’ютерної систе­ми; перехід від державного до державно-громадського управління; визначення повноважень у системі управління освітою центральних і місцевих органів, органів громадського самоврядування [20, 54].

Після „Помаранчевої революції” в Україні постала гостра потреба роз­робки Концепції демократичного управління освітою, яка підкріплена правом кожної людини брати участь в управлінні державними справами (Конституція України, стаття 38), створенням системного механізму саморегуляції освіти на загальнонаціональному, регіональному, місцевому рівнях, у навчально-виховних закладах і наукових установах освіти [20, 52], правом освітян вільно брати участь у житті суспільства (Міжнародна хартія прав людини, стаття 27).

В ЮНЕСКО розроблено кілька концепцій децентралізації системи освіти, в яких передбачено передати чимало функцій управління місцевій владі та громадським організаціям.

Управління освітою, як і всяка діяльність, має цілеспрямований характер. Це визначає необхідність вичленити основні цілі менеджменту в професійних навчальних закладах і визначити правила їх науково обґрунтованого форму­лювання.

Основні визначаються наступні цілі:

– ефективне і планомірне використання сил, засобів і часу всіх праців­ників навчального закладу й учнів;

– визначення відповідності діяльності менеджерів освітнього процесу навчальних закладів конкретним цілям і реальним планам соціально-еконо­мічного і духовного розвитку суспільства;

– повнота, порівнянність, несуперечність, взаємозв’язок, конкретність і реальність певних цілей та їхня співпідпорядкованість головній меті – вихованню, навчанню і розвитку людини як вільної, відповідальної і творчої особистості, формуванню в неї готовності до праці, активної життєвої позиції, наукового світогляду.

Досягнення вищезазначених цілей педагогічного менеджменту вимагає від керівника освітнього закладу чіткого уявлення про ті завдання, які необ­хідно розв’язувати. Основні завдання педагогічного менеджменту як діяльнісної системи визначаються наступним:

1) відображають періодичність і послідовність як окремих дій виконавця, так і всієї діяльності в цілому;

2) передбачають методику і правила виконання окремих видів роботи на конкретний відрізок часу;

3) визначають вимоги до якості результату діяльності й ефективності способів досягнення намічених цілей з урахуванням оптимальності витрачених зусиль, засобів і часу;

4) установлюють вимоги до складу і кваліфікації виконавців, визначених для конкретної діяльності (відповідно до їх функціональних обов’язків);

5) визначають кількість необхідної інформації та її основні джерела з позицій умови оптимальності (необхідності і достатності);

6) визначають і передбачають основні правила контролю й обліку процесу та результатів діяльності виконавців.