Передумови формуванняідеї прав людини 1 страница

та громадянина'

Не викликає сумнівів той факт, що людина має певні права та обов'язки в суспільстві. Очевидно й те, що не може існувати суспільства, в якому б його члени були позбавлені будь-яких соціально визнаних можливостей діяти, володіти, решгізовува-ти свої інтереси, користуватися певними соціальними благами тощо. Права — це визнані суспільством і забезпечені всією сис­темою суспільного життя форми та способи людської самореа-лізації: те, що існує як усталені, незаперечні й загальновизнані можливості для людини вчиняти так чи інакше. Як слушно зазначав Й. Фіхте, про права можна говорити лише настільки, наскільки люди усвідомлюють себе у взаємних відносинах один з одним². У кожному з прав міститься визначення того, щодо чого будь-яка людина — учасник суспільства — може робити вибір, покладаючись цілковито на власний розсуд і керуючись

У параграфі використано матеріали М. Л. Зайчковського — заступ­ника начальника факультету заочного навчання НАВСУ.

Фихте И. Г. К вечному миру // Трактаты о вечном мире. -"ML: Изд-во соц.-эк. лит-ры, 1963. - С. 196.

-9-

винятково своею волею, яка у межах цього вибору не підзвітна ні перед ким, а відтак — вільна. Наприклад, право власності передбачає, що людина може будь-яким чином розпорядитися річчю, що їй належить. Вона може її продати, обміняти, пода­рувати, зламати, сховати від усіх, покинути тощо. Право ви­борця означає, що він лииіе на свій розсуд вирішує, кому від­дати свій голос — тобто хто репрезентуватиме його волю у за­гальнополітичному житті, хто у парламенті чи в інших пред­ставницьких органах влади промовлятиме і діятиме від його імені.

Отже, для людини її права видаються зрозумілими й очевид­ними. Однак як у культурно-історичному, так і в суто юридич­ному плані тут маємо не очевидність, а проблему, що її люд­ство розв'язує протягом всієї своєї історії. Річ у тім, що права, які та чи інша особа має у суспільстві, у більшості історично^ знаних політико-правових систем належать їй не безумовно, а лише завдяки належності до тієї чи іншої соціальної групи. Права людини чітко відповідають її соціальному статусу, тобто тому місцю у соціальній системі, яке вона займає. У цьому разі її права — це не права власне особистості, а права спільноти, до якої вона належить. Як тільки особа перестає належати до соціальної спільноти, що займає певне місце у структурі сус­пільства, вона разом з тим втрачає комплекс прав і соціальних можливостей, властивих спільноті.

Соціальна динаміка у перших цивілізованих суспільствах (архаїчна доба) створювалася взаємовідносинами соціальних спільнот, а не соціальним самоствердженням особистостей.

Глибока залежність особи від соціальної групи, до складу якої вона входила, зумовлювалася специфічним характером соціальних спільнот, що складали суспільство за часів архаїки. Ці спільноти були не соціальними класами, не майновими роз­шаруваннями суспільства, а являли собою усталені суспільні стани. Особливістю суспільного стану є висока ступінь його за­критості. Зазвичай станова приналежність визначається вже самим фактом народження: хто народжується у сім'ї селян, стає селянином, хто народився у сім'ї державного чиновника, стане чиновником. Перехід з одного стану до іншого дуже важ­кий, загалом малоймовірний і потребує, зазвичай, виняткових

- 10-

обставин. Ця констатація, вірна щодо станів у ранніх держа­вах, стає майже незаперечною щодо кланового суспільства, як-от індійське. Кланова організація суспільства доводить само-замкненість і закритість стану до граничної межі. І хто наро­дився кшатрієм чи шудрою, так і помре кшатрієм чи шудрою, якими б не були його особисті якості, сили, здібності. Обсяг і зміст прав, якими він володітиме, визначатиметься винятково соціальним статусом стану, до якого він належить.

Отже, носієм прав у більшості історично знаних суспільств є не особистість, а соціальна спільнота, представлена власне ста­ном, корпорацією, кланом тощо. За такої умови права нале­жать не людській особі, а соціальній ролі, що відображає по­ложення конкретної людини у суспільстві. Кожен отримує су­купність прав лише завдяки своєму місцю у соціумі, тобто у системі соціальних відносин. Наочним прикладом цього є відо­мі «германські правди» — первинні законодавства германських племен, які утворили свої держави («варварські королівства») на уламках Західної Римської імперії. Наприклад, «Правда франків» встановлювала: «Хто позбавить життя людину-фран-ка, повинен уплатити 600 солідів. Хто позбавить життя вільну людину, повинен уплатити 200 солідів. Хто позбавить життя лита, повинен уплатити 100 солідів. Хто позбавить життя ра­ба, повинен уплатити 50 солідів»⁵. За один й той самий злочин встановлювалася різна міра покарання залежно від соціально­го статусу жертви, що унаочнює глибоку різницю їх правових можливостей.

Зрозуміло, що дворянин за умов феодального суспільства мав значно більший обсяг і набір прав, ніж селянин або реміс­ник. Майстер середньовічного цеху мав права та привілеї, на які годі було сподіватися не лише селянину, а й підмайстру. Права єпископа передбачали можливості, яких позбавлені бу­ли священики нижчого рангу і на які навіть не думав зазіхати мирянин — хоч би це був сам король. У цих прикладах бачимо цілу низку соціальних ролей — дворянина, цехового майстра, селянина, єпископа тощо. З кожною пов'язані певні права, що стають надбанням тієї особи, котра обіймає ту чи іншу посаду,

Опыт тысячелетия. - М., 1956. - С. 119.

-11-

займає те чи інше місце у суспільстві. Всі разом соціальні ролі утворюють суспільний лад, систему місць у соціальній ієрархії, за кожним з яких закріплений відповідний набір прав. Тому можна казати, що суб'єктом прав у ієрархізованому соціумі є не власне особа — конкретний людський індивід як такий, — а та чи інша соціальна роль, або, інакше кажучи., соціальний персонаж.

Соціальна диференційованість і нерівноцінність прав закріп­люється не лише у системі позитивного права, а передусім вко­рінена у відносинах людини і держави, держави і суспільства. Саме держава, як носій і уособлення всієї повноти легітимної влади, стає гарантом і розпорядником системи нерівноцінних прав, що належать різним соціальним спільнотам. Державний лад — режим функціонування, виявлення, застосування влади — складає, образно кажучи, систему координат, в якій повсякчас відтворюються різноманітні соціальні персонажі, що.є носіями комплексів відмінних один від одного прав. Тому було б по­милкою. зводити обсяг і зміст прав, котрими володіє той чи інший член суспільства, до визначених законодавством.

По-перше, самі законодавства як нормотворчі регулятивні системи у різці епохи були різними. Поруч із державно вста­новленою законодавчою нормою завжди діяло звичаєве право, сила традиції. Кодекс загальнодержавних законів, постать суд­ді, відмінного від володаря і незалежного від нього, — це до­сить пізнє історичне явище. Якщо звернутися до життя серед­ньовічної Європи, ми не побачимо якогось універсального за­конодавства, що є рівним і незмінним чином застосовується на території певної країни. Власне, і поняття країни за тих часів було досить умовним, більш культурним, аніж політичним. Підкреслюючи цю особливість середньовічного світу, відомий медієвіст А. Я. Гуревич писав: «[Середньовічна] держава не централізована і не уніфікована, в ній немає впорядкованої ад­міністрації. Єдність держави тією мірою, в якій вона все ж існувала, втілювалася в особі правителя»¹.

Всезагальним принципом законодавства за Середньовіччя був принцип феодального імунітету, яким визначалася належ-

¹ Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М„ 1984. - С. 193.

-12-

ність феодалу всієї повноти влади у його володіннях. Середньо­вічне право — це складний симбіоз звичаєвого права, договір­них відносин між володарем і підданими, волі феодала, стано­вих -привілеїв, канонічного права і розподілу повноважень від­повідно до системи васалітету. За цих умов законодавство не­можливо уявити як кодекс взаємопов'язаних і письмово викладених норм, до яких міг би апелювати кожний суб'єкт Права. •

По-друге, будь-яке законодавство є системою норм, що пе­редбачають дію правоохоронної і праворегулятивної волі. Тоб­то кожна законодавча норма залишає певний інтервал, певний люфт для дії волі гаранта права. Саме ця воля трактує кон­кретні вчинки та дії як правочинні або злочинні, саме вона притягує до відповідальності, їй належить кінцеве визначення покарання чи право помилування. Зазвичай такою волею є во­ля правителя, володаря чи його представника — тобто воля но­сія влади. Вона тим більш значуща, що у середньовічному суспільстві воля володаря є одночасно джерелом права. Йому належить не лише право судити, а й право встановлювати нор­ми, відповідно до яких людські дії кваліфікуються як право-чинні або злочинні. Відтак суд такого володаря водночас є і своєрідним законотворенням — здійснюючи суд, він встанов­лює певні правові критерії кваліфікації дій і підтверджує певні правові норми або змінює їх.

Слід зазначити, що права володаря так само мало персо­нальні, як і права селянина або ремісника. Його права та при­вілеї є правами і привілеями його соціального положення і, врешті решт, тієї соціальної спільноти, еліти, до якої він нале­жить. Воля володаря як джерело правовстановлень — не ви­няткові повноваження особистості, сваволя конкретної індиві­дуальності, а реалізація особливого права, яким Бог надшив володарів. І в цьому випадку, коли діє начебто особиста воля правителя, ми маємо виконання певної загальної соціальної ролі, цілком імперсональної, а не свавілля особистості.

Особливістю прав, що має той чи інший соціальний персо­наж в ієрархічному суспільстві, є те, що ці права мають не су­то юридичний, а синтетичний зміст. Тобто вони визначені не лише писаним законодавством, а й тим місцем, яке обіймає

-13-

той чи інший соціальний персонаж у світі й системі суспільного цілого. Це — права місця у світі, визначеного, кінець кінцем, волею Бога як творця світу. Вони не надані законодавцем і мо­жуть мало змінюватися залежно від волі законодавця. Бо в них заявляє та унаочнює себе воля Творця, котрий надав тій чи іншій істоті такий сенс існування і таку долю. Права селя­нина, права священика невід'ємні від сенсу їхнього буття.

Ми доходимо висновку, що специфіка правової системи зу­мовлена загальносоціальною специфікою суспільства, якому властива ця система, а, в свою чергу, соціальний лад вписано у більш широку систему світоустрою, тобто він відображає гли­бинні соціокультурні засади буття людей. Те, як розуміються і визначаються права людей у суспільстві, істотно залежить від загальнокультурної визначеності самого феномену людини, що властива тому чи тому суспільству. Не можна вести мову про соціальну нормативність, у тому числі юридичну, оминаючи культурний сенс людини — тобто тієї істоти, регулятивами волі й поведінки котрої і є, власне, будь-які соціальні та правові норми. Від загальнокультурною бачення людини залежить зміст і система права.

Звичайно, застосоване у цьому контексті поняття «бачення» має досить фігуральне значення. Йдеться не про абстрактне «уявлення» про людину, про її «розуміння» чи ідеальний образ. Те, що ми назвали «загальнокультурним баченням», належить не до кола «ідей», а до онтологічних передумов людського існу­вання. Це та, образно кажучи, концепція людини, що вкоріне­на у підвалинах певної культури, є її невід'ємним чинником і регулятивом, однією з головних засад відповідного культурного світу. Якщо культура розгортає світ людського існування, то цей онтологічний горизонт неодмінно містить й передбачення людини, для котрої є можливим і природнім існування у тако­му культурно визначеному світі. Цей образ, або версія людини, що передбачається певною культурою, назвемо людиною куль­тури, використовуючи поняття, що давно набуло теоретичної чинності.

Культурна версія людини, а отже і світу, є основою для ви­будовування, функціонування і перетворень всієї системи сус­пільних відносин і соціальної нормативності. Причому склад-

-14-

ність виокремлення «людини культури» полягає в тому, що в дійсності вона не існує як щось відокремлене від реального житія людей і суспільства, від відносин власності та влади, від функціонування господарства, держави, суспільних інститутів, від течії політичних подій і духовних процесів. Так само як культура не є щось особливе і виділене щодо соціальних явищ та феноменів життєвого світу людей, так і людина культури невід'ємна від реального самоздійснення безлічі людських існу­вань у певному суспільстві. Людина культури — не окреме ви­значення чи уявлення, а та версія людської долі й самовизна­чення людей, що вкорінена у певному, культурно визначеному світі людського буття. Останній же опредметнений в усьому: в суспільних інститутах і формах власності, у родинних відноси­нах і політичній системі, у соціальній нормативності та світо­глядних уявленнях.

Який висновок випливає з вищесказаного? Очевидно, той, що неможливо зрозуміти систему позитивного права з неї са­мої, тобто розглядаючи суто юридичні феномени. Очевидно та­кож, що для теоретичної реконструкції засад універсальної правової парадигми, що є основою правових настанов і юри­дичної практики не окремого суспільства, а цілої цивілізації, недостатньо аналізу особливостей соціального порядку, яким ініціюється правова система і який вона покликана закріпити. У випадку прав людини ми маємо справу не просто з комплек­сом певних юридичних норм, а з фундаментальною основою сучасної, всесвітньо прийнятої юридичної практики. Фактично йдеться про вибір сучасним людством певної правової парадиг­ми. Аналіз підвалин цього вибору, змістовних основ даної па­радигми не може обмежитись ані суто юридичними феномена­ми, ані навіть окремо взятими соціальними формами. Він по­требує звернення до глибинних засад людського буття. Ці заса­ди були вище концептуалізовані у вигляді «людини культури», тобто тієї версії людини та її буття, що передбачається певною культурою і втілюється у ній.

Отже, осмислення генезису і сутності прав людини як фун­даментального політико-правового феномену неможливе поза теоретичною реконструкцією тієї «людини культури», що скла­дає їх онтологічну основу і передумову. І якщо права людини

-15-

діагностуються як основа модерної політичної організації та юридичної практики, то, відповідно, «людина модерної культу­ри» повинна розглядатися як умова 'їх можливості.

Сутнісною особливістю середньовічної людини була її визна­ченість у ієрархічному порядку світоустрою загалом і суспіль­ства зокрема. За цих умов носієм прав є не окрема людина у своїй індивідуальності, а соціальна спільнота, персоніфікована у.певному.соціальному персонажі. Окрема людська особа отри­мує ті чи інші права єдино через свою належність і причетність.до відповідної спільноти. Відтак у ієрархічному суспільному по­рядку неможливо говорити про «права людини». Щоб ця нова основа права виникла, необхідне виникнення нової людини — суверенної особистості, яка у своїй індивідуальності стає визна­ним фактом соціального буття.

У свою чергу, щоб носієм прав стала безпосередньо людська особистість, необхідне радикальне перетвореиня ієрархічної системи, в якій закріплена соціальна нерівність людей. Всі члени суспільства повинні бути зрівняні у своїх правах. Ця рів­ність не є лише декларованим гаслом, як-от «свобода, рівність,.братерство». її втіленням стає соціальна постать громадянина, Громадянин — це принципово новий соціальний персонаж, який замінює всіх інших персонажів ієрархізованого суспіль­ства. Це можливо лише за умов особливої соціальної системи, що дістала назву громадянського суспільства. Звичайно-, і за умов соціально-правової рівності люди продовжують виконува­ти різні суспільні функції,соціальна диференціація зберігаєть­ся. Але вона набуває принципово нового сенсу. Яке б поло­ження не займала людина у суспільстві, вона тотожна іншій' як громадянин. Як громадянин президент держави має не більше і не менше прав за будь-кого іншого. Громадянин у сукупності своїх прав — це соціально-правовий знаменник, спільним для всіх соціальних персонажів, яке б видатне чи непримітне місце вони не займали у суспільстві.

У іромадянському суспільстві докорінно змінюються джере­ла прав, що їх має та чи інша особа. За умов соціальної ієрар­хії джерелом прав є соціальна система як певний, усталений лад життя — тобто соціальна тотальність (цілісність). Права немов би надаються соціумом, існуючим соціальним порядком.

-16-

 

V

Конкретна людина лише отримує їх від цього порядку, тобто від суспільства та держави. Натомість у громадянському сус­пільстві людський індивід мислиться як такий, що від початку, •незалежно ані від чого, має певні права. їх основою є не со­ціальний лад, а власна людська сутність кожного індивіда — факт того, що він є людиною. Таке положення соціально зак­ріплюється у вигляді громадянського суспільства та гарантуєть­ся ним. Громадянське суспільство є не просто одним з історич­но знаних соціальних устроїв, а єдиним суспільним ладом, що грунтується на первинності прав людини і будується відповідно до них. У межах громадянського суспільства права людини є базовим, найважливішим соціальним регулятивом, відповідне до якого створюються і функціонують всі форми суспільного життя, у тому числі юридична практика.

Історично громадянське суспільство існувало у двох голо­вних формах. Воно виникло за античних часів у Стародавній Греції у вигляді полісу, який часто називають містом-держа-вою. Втім, сенс його значно більший. Сама неповторна своєрід­ність греко-римської цивілізації, на думку сучасних дослідників античності, пояснюється в першу чергу характером полісу. По­ліс, таким чином, виступає як структуроутворюючий елемент цієї цивілізації¹.

Давньогрецький поліс — це місто з прилеглою, географічно виділеною місцевістю, що існував як самостійна держава у тіс­ному спілкуванні та взаємовідносинах з сусідніми полісами. Але головною ознакою полісу було те, що його складала гро­мадська община. Поліс являє собою передусім певний колек­тив, певним чином організовану спільноту людей². Всі члени общини є рівними у своїх правах громадянами. За класичним висловом Арістотеля, поліс є співтовариство вільних людей''. Різниця в їхніх заняттях, родовитості, обсязі влади, майна чи багатства ніяк не впливала на набір та обсяг прав, що були од­наковими для всіх і гарантовані статусом громадянина. Еконо-

Античная Греция. - М., 1983. - Т. 1. - С. 9.

Там само. - С. 11.

' С. 375-644.

Аристотель. Политика.// Сочинения в 4 \ т - М 198 > - Т -*~-

				І'.А	SKA
				.ЛЬ	НА
			'..'"[«от	ЕК	\
ш	О.	і	мирьовг

мічною основою положення громадянина була частка полісної землі, котру він отримував у власність. Володіти землею могли лише члени громадянської общини. Сам факт такого володіння був своєрідним визнанням людини як громадянина, і навпа­ки — втрата земельної ділянки впливала на громадянський ста­тус або взагалі позбавляла його.

В умовах полісу громадянське суспільство мало становий ха­рактер. Права громадянина поширювалися лише на членів громадянської общини, що існувала як замкнений стан. На­приклад, за законом Перікла (V ст. до н. є.) афінським грома­дянином міг вважатися лише той, хто мав і батька, і мати з числа афінських громадян. Тому навіть син самого Перікла, народжений мілетянкою Аспазією, не вважався повноправним афінянином, хоч сам Перікл впродовж 40 років правив Афіна­ми і здобув їм славу найвидатнішого міста Греції. За межами громадянської общини залишалися вихідці з інших міст, хоч би вони народилися у полісі, прожили у ньому все життя, мали неабияке багатство та авторитет. Не вважалися громадянами жінки і, звичайно, раби. До складу громадянської общини по­трапляли зазвичай за правом народження і лише у виняткових випадках кооптація відбувалася за рішенням народних зборів. Саме це дає підставу визначити античне громадянське суспіль­ство як станове і замкнене за своїм характером. Пізніше, вже за часів розвитку Римської держави, надання громадянських прав відбувалося у масових масштабах за рішенням вищих державних органів. Однак аж до закінчення античного періоду розвитку людства громадянське суспільство зберігає свій стано­вий характер.

Другою історичною формою громадянського суспільства ста­ло новоєвропейське громадянське суспільство, що виникло в Європі на початку Нового часу (доба Відродження та Рефор­мації, XV—XVI ст.) і найактивніше розвивалось упродовж на­ступних 200 років (середина XVII—середина XIX ст.). Голо­вною відмінністю від античного суспільства став відкритий ха­рактер новоєвропейського громадянського суспільства. Людина визнається у своїх правах як така, за своєю природою, а не то­му, що належить до громадянської общини. Кожна людина, незалежно від віку, статі, соціального походження чи раси,

-18-

майнових або інших ознак є суб'єктом невід'ємних прав, що їй належать і яких її ніхто не може позбавити. Виникнення цього нового погляду на людину знаменувало початок нової — ново­європейської — цивілізації і завдячує могутнім духовним рухам у Європі XV—XVIII ст., як-от гуманізм, протестантизм, про­світництво. Саме у горнилі цих рухів оформлюється суверен­ність людського індивіда — той наріжний світоглядний прин­цип, політико-правовою легітимацією якого стане феномен прав людини.

Що ж є головними ознаками суверенної, тобто самоврядної, особистості? По-перше, те, що людина визначається не через спільноту, до якої належить, а як окрема істота, індивід. Ко­жен має людську визначеність як свою індивідуальну, йому особисто властиву ознаку. Поняття людського, образно кажу­чи, починається з кожного людського індивіда. Це втілюється у принципі індивідуальності.

По-друге, кожен самореалізується як людина на основі своєї власної волі. Як людина він не є чимось наперед даним і напе­ред визначеним. Тим, ким він змістовно стане, залежить лише від його волі. Єдиною формою визначеності людини, що відпо­відає людській сутності, є самовизначення. Виразом цієї влас­тивості людини стає принцип свободи (свободної волі).

По-третє, жодна людина не має переваги у своїй людяності (у своєму праві) перед іншою. У своїй здатності утверджува­тись як людина кожен індивід дорівнює кожному і жоден не має переваг. Природно, що люди досягають різного, але у своїй можливості самовизначитися, у своєму праві реалізації власної волі та гарантії особистих свобод всі є рівними. Це по­ложення фіксується у принципі рівності.

Четверта риса суверенної особистості полягає в тому, що прав, які кожен має як людина, не можна відібрати у нього за будь-яких умов. Ані найнижчий соціальний статус, ані злочин і найсуворіше покарання, ані фізична неповноцінність або інтелектуальна обмеженість, ані будь-які інші особисті вади, так само як і приписи найвищих державних чи суспільних ор­ганів, не можуть позбавити особу її фундаментальних прав. Комплекс прав людини є своєрідною онтологічною (а разом з тим і соціально-правовою) презумпцією щодо існування кож-

-19-

ного, яка залишається непорушною і незмінною за будь-яких обставин. Ця якість прав людини відображається у принципі їх невід'ємності від особи.

Було б неприпустимою помилкою зводити генезис ідеї прав людини до переходу від колективного суб'єкту прав, яким за середньовічної доби є та чи інша соціальна спільнота, до поло­ження людського індивіда як суб'єкта правовідносин. Значен­ня феномену прав людини не в цій досить локальній метамор­фозі. Концепт прав людини визначає специфіку всієї правової системи та юридичної практики. Він певним чином зумовлює структуру законодавства, систему і повноваження державних інститутів, статус і роль закону в регуляції суспільного і право­вого життя, співвідношення суспільства і політичної влади, держави. Так само не варто ототожнювати зміст ідеї прав лю­дини з тезою про наявність у людського індивіда певного кола невід'ємних прав. Обгрунтування концепції прав людини і під­порядкування йому соціальної практики потребує широкого кола інших, діалектично поєднаних з нею політико-правових і світоглядних ідей, лише у цілісній системі яких права людини набувають автентичного сенсу, належного визнання і можуть стати дієвим правовим регулятивом всієї сукупності суспільних відносин.

Отже, серед головних політико-правових ідей, що супрово­джують ідею прав людини і є невід'ємними від неї елементами правосвідомості, назвемо передусім ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою. В свою чер­гу, загальносвітоглядною основою всього цього комплексу по­літико-правових настанов є уявлення про людину як суверенну (самоврядну) особистість, що самовизначається у процесі власного життя і як така є особливим буттям, незалежним від жодних наперед даних онтологічних чинників чи визначень.

§ 2 о Філософська та правова думка

про ідею прав, свобод та обов'язків людини

і громадянина в різні історичні епохи¹

Соціальну цінність людини можна пізнати в процесі дослі­дження взаємовідносин її з суспільством та державою. З най­давнішого часу і до сьогодні ця проблема постійно привертає увагу дослідників. Актуальність її підкреслюється місцем і рол­лю особистості в політичному житті суспільства, характеристи­кою її прав, свобод і обов'язків. Цікавий і повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод та обов'язків дає нам історія. Важливими для дослі­дження є не тільки права людини, а й їх гарантії, розвиток де­мократії, законності, справедливості. Для сучасних політико-правових знань історія становлення і розвитку прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються сферою ідей і погля­дів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямків, течій та. ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна досліджувати з стародавніх часів. Структурно різні історичні етапи розуміння, закріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини мож­на виокремлювати:

а) в міфологічних уявленнях про людину та її права; ' б) в античний період розвитку суспільства;

в) в умовах середньовіччя;

г) в Новий час;

д) в XX столітті.

Міфологічні уявлення про людину, її місце і роль у сус­пільстві та державі ми можемо розглянути на прикладах наро­дів Стародавнього Сходу, стародавніх єгиптян, індусів чи ваві­лонян, де бог є безпосереднім джерелом влади і сам здійснює правління на землі, виступає як панівна і законодавча особа в державах і суспільствах, що ним утворені.

У параграфі використано матеріали О. Б. Горової - кандидата юридич­них нате, старшого викладача кафедри теорії держави і права НАВСУ.

-20-

-21-

За віруваннями стародавніх ^євреїв, їх бог Мойсей є єдиним верховним правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних взаємовідносинах з єврейським наро­дом. Згідно з міфологією єврейського народу влада в єврей­ському суспільстві може здійснюватися людьми від імені бога або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних си­туацій. Цар Ізраїлю та Іудеї Соломон Мудрий (син царя Дави­да) вчив, що Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність вклав їм у серця, все створив прекрас­ним у свій строк та не дав їм можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом.