РОЗДІЛ Ш

Правова держава - засіб реалізації

та охорони прав, свобод та обов'язків

людини і громадянина

§ 1. Правова держава: генеза та сучасні варіанти розуміння

У статті 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, право­вою державою. Правова держава, спочатку як певна ідея, тео­рія і концепція, а потім і відповідна практична модель влашту­вання держави і навіть суспільства, має історичну генезу і су­часні варіанти її розуміння. Щодо ознак та принципів, які їй притаманні, то їх пошук здебільшого опосередковувався з'ясу­ванням взаємозв'язку і погодженості взаємодії права і влади.

Так, Платон своїм політичним ідеалом називав закон, який є відображенням загальної Думки, всеохоплюючим переконан­ням, у тому числі й держави, що допомагає забезпечувати її єд­ність і згоду людей, які у ній проживають. Лише за умови існу­вання такої держави забезпечується справедливість.

Учень Платона Арістотель обґрунтовував думку, що той, «...хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум»¹. При цьому незапе­речним є те, що Арістотель мав на увазі правовий закон, тобто

¹ Аристотель. Политика. - М., 1911. - С. 145.

-102-

власне йдеться про становлення принципу верховенства права і верховенства закону в правовій державі. Розвиваючи свою думку про взаємозв'язок права і держави, що є надзвичайно істотним для правової держави, Арістотель стверджував: «По­няття справедливості пов'язане з уявленням про державу, бо право, що є критерієм справедливості, є регулятивною нормою політичного спілкування»¹.

Критерієм для визначення правильних і неправильних форм правління Арістотель визнавав здатність форми правління за­довольняти суспільні інтереси. Розглядаючи принципи побудо­ви і функціонування механізму держави, Арістотель стверджу­вав, що у будь-якій, а особливо, слід розуміти, у правовій дер­жаві, є три види органів: перший — законодорадаий орган, другий — магістратури, третій — судові органи². Ці три види органів, на його думку, складають основу держави. Ціцерон виерше тлумачить державу як політико-правову спільність, і робить це з точки зору теорії природного права. Аналогічно до того, як право має своїм джерелом розумну природу людини і навколишнього світу, а тому створюється вищим (божим) ро­зумом, передує писаним законам і державі, так і остання є правовою не через те, що додержується своїх же законів, а то­му, що держава за джерелом свого походження, за своєю сут­ністю — це природне право народу жити у мирі, впорядковано і під захистом. «Таким чином, держава є надбання народу, а народ — не будь-яке поєднання людей, що зібрані разом будь-яким чином, а їіоєднання багатьох людей, пов'язаних між со­бою згодою в питаннях права і загальністю інтересів»³. Право повинно бути всеохоплюючим і рівним масштабом поведінки, це випливає з думки Ціцерона про те, що «...під дію законів повинні підпадати усі»⁴.

Ці принципи співвідношення права і влади пізніше розвива­ли римські юристи, зокрема Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і

Аристотель. Политика. - М., 1911, - С. 9. Аристотель. Зазнач, праця. - С 188.

Цицерон. Диалоги. О государстве // О законах: Пер, с латын, - М.: Наука, 1966. - С. 20.

Цицерон Зазнач, праця. - С. 139.

-103-

Модеетін. Саме завдяки юридичній думці римських юристів формулюється принципово важливе положення про розподіл права на публічне і приватне. З цього часу почали вважати, що приватне право, в свою чергу, включає в себе три частини: природне право (his naturale), право народів (his gentium) і цивільне право (his civile). Природне право, право народів і цивільне право діалектично єдині й мають одні джерела похо­дження. Вони втілюють вимогу справедливості та в цілому.ви­ражають ту головну ідею, що право загалом справедливе. Звід­си римські юристи виводять головну сутність права, яка, на їх­ню думку, полягає в приписові, адресованому людям: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному відплачувати тим, що йому належить; а також головний принцип права (не тіль­ки природного, а й права взагалі) — про рівність, який перед­бачає і виражає рівну справедливість і справедливу рівність.

Теорії та ідеї античних юристів з проблем формування пра­вової держави поступово стали центральними у концепціях представників юридичної думки Середньовіччя і Нового часу. Про. це свідчить творчість Фоми Аквінського, Джона Уікліфа, Мареілія Падуанського,Генрі Бректона та ін. Так, останній писав: «...силу закону має те, що по справедливості встановле­ної схвалено вищою владою короля або ж князя, за порадою і за згодою магнатів, з загального схвалення держави»¹.

Услід за Арістотелем Г. Гроцій вважав, що справедливість є необхідною ознакою права. При цьому справедливість він тлу­мачив як вимогу розуму, веління самої природи розумної істо­ти. «Тому що право, — підкреслює він, — тут означає не що інше, як те, що справедливо, при цьому перевага в заперечу-вальному, а не в затверджувальному значенні, бо право є те, що:не•суперечить справедливості. Суперечить справедливості те,- що огидне природі істот, які мають розум»². Ф. Бекон проблему справедливості трактував у юридичному розумінні, в

История политических и правовых учений: Учебник / Под ред. В..С. Нерсесянца. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрид. лит., 1988. - С. 134.

Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного пра­ва: Пер. с латын. - М.. Госюриздат,1956. - С. 68-72.

площині певних якостей позитивного права, відрізняв право і закон, розробляв послідовну теорію щодо останнього¹. Дж. Лок доповнював етичний принцип права на щастя принципом рів­ності людей у суспільстві та державі, обґрунтовував принципо­ве положення про право народу на повстання. Саме Дж. Л оку належить теорія свободи особистості, розробляючи яку, він до­водив, що свобода людей, яка перебуває під владою держави, полягає в тому, щоб додержуватись власних бажань у всіх ви­падках, коли цього не забороняє закон, а також не залежати від невизначеної, невідомої волі іншої людини. Актуальним і прогресивним і до цього часу є висунення і теоретичне осмис­лення Локом принципу розподілу влад. При цьому законодавча влада наділяється особливим правом видавати обов'язкові для інших закони, а тому, за Локом, є верховною, а інші види вла­ди підпорядковані їй²..

Нові уявлення про розподіл влад були систематично розроб­
лені у працях французького, вченого-юриста Ш. Монтеск'є.
Основним предметом його юридичних досліджень була полі­
тична свобода, а необхідними умовами її забезпечення визна^:
вались справедливі закони і належна організація державності.
У розумінні Ш. Монтеск'є позитивний (людський) закон пе­
редбачає об'єктивний характер справедливості.'та. справедли­
вих відносин. Найбільш істотно впливають на закони природа
і принципи управління суспільними справами. Ось чому, за
Шї -Монтеск'є,політична свобода загалом можлива лише за
поміркованого правління, де виключена можливість зловжива­
ти владою, для чого необхідно запровадити в державі розподіл
влад на законодавчу, виконавчу і судову, забезпечуючи 'їх
взаємне стримування і контроль³., • •

Політична свобода, за Ш. Монтеск'є, полягає не в тому, щоб.робити те, що хочеться, а тільки те, що дозволено зако­ном. Інакше це не буде свобода, бо те саме щодо громадянина

¹ Бекон Ф. Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. - Т. 1. - С 476-539.

ЛоккДж. О государственном правлении // Избранные философские произведения. - М„ 1960. - Т. 2. - С. 95-116.

Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. - М., 1955.-С. 289

 

-104-

- 105-

могли б робити й інші. Досліджуючи співвідношення закону і свободи, Монтеск'є розрізняв два види законів про політичну свободу: 1) закони, що встановлюють політичну свободу щодо

державного устрою; 2) закони, що встановлюють політичну свободу щодо громадян. Тобто політична свобода, як політико-правове явище, розглядається в інституціональному та особис­тому аспектах. У подальшому Ш. Монтеск'с особливо детально займався розробкою теорії законів.

Ж -Ж. Руссо висував свій оригінальний проект «виправлен­ня» історії, яку можна вдосконалити за допомогою визнання і практичного використання теорії суспільного договору, згідно з яким кожний громадянин, що передає в загальне надбання і ставить під єдине вище керівництво загальної волі свою осо­бистість і всі свої сили, перетворюється на неподільну частину цього цілого, тобто суспільства і держави, а тому наділяється всією повнотою влади, прав, свобод і обов'язків, відповідаль­ності та розглядається як рівний усім іншим соціальним суб'єк­там¹. Це приводить Руссо до дослідження проблеми громадян­ського суспільства і його співвідношення з державою, що від­бивається у пануванні в державі загальної волі, а відтак — до розробки концепції народного суверенітету, який, щоправда, за Ж.-Ж. Руссо, може реалізуватися тільки через політичний організм (державу). Формою вираження народного суверені­тету є видання законів, Ж.-Ж. Руссо спеціально підкреслює, що найважливішим предметом його дослідження є політичні закони, принципи політичного права, що випливають із сус­пільного договору, тобто знову ж таки саме аспекти співвідно­шення влади, насамперед державної і права. Мета будь-якої системи законів, проголошує Ж.-Ж. Руссо, — свобода і рів­ність.

Особливий інтерес, з точки зору дослідження теорії правової держави, становить вивчення праць німецького класика І. Канта. Держава, на його думку, повинна забезпечувати тріумф права. При цьому право оцінюється з точки зору мора­лі, оскільки у нього вводиться категоричний імператив, який

¹ Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политичес­кого права // Трактаты. - М.; Наука, 1969, - С. 160-162.

-106-

стосовно права вимагає: «...Поводься зовні так, щоб вільне виявлення твого свавілля було сумісне з волею кожного, від­повідно до всезагального закону»¹. А відповідно до цього: «Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) сумісне з свавіллям іншого, з точки зору всезагального закону сво­боди»².

За І. Кантом, право, як держава у Ж.-Ж. Руссо, виникає в результаті розумної домовленості між людьми, воно є ніби вза­ємним договором про найбільш оптимальну і справедливу (мо­ральну) організацію життя, що на рівні організації суспільства і влади передбачає існування демократичної республіки, тобто того, що називають «правовою державою». Звідси можна дійти висновку, що саме І. Канту належить велика заслуга продов­ження розвитку ідей правової держави. Адже останню він ви­значав, як «...об'єднання багатьох людей, що підпорядковані правовим законам», що дає йому можливість стверджувати, що благо держави полягає у вшцому ступені погодженості дер­жавного устрою з правовими принципами³.

Реалізація вимог категоричного імперативу в сфері держав­ності уявляється І. Канту як правове існування і функціону­вання держави з розподілом влад (законодавчої, виконавчої і судової). За принципом розподілу влад він диференціює і про­тиставляє дві форми правління: республіку, під якою розуміє правову державу, і деспотію, що є еквівалентом монархій, аристократій тощо. І. Кант особливо обстоює верховенство за­конодавчої влади як виразника народної волі та підкреслює її пріоритет щодо інших влад.

Загалом кантівська концепція правової держави не являє собою емпіричну реальність, а є ідеально-теоретичною конст­рукцією (моделлю), якою слід керуватися як вимогою опти­мальної доцільності певних зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Інший видатний німецький вчений Г. Гегель вживав катего­рію «право» в трьох значеннях: 1) право як загальна ідея сво-

¹ Кант И. Соч.: В 8-й т. - М., 1969. - Т. 4, ч. 2. - С 140.

Кант И. Зазнач, праця - С 139. ³ Кант И. Зазнач, праця - С 233.

-107-

боди; 2) право як певний ступінь і форма свободи; 3) право як закон (позитивне право). Але всі ці розуміння права є скла­довими елементами об'єктивного духу, в який, окрім права, „ входять мораль і моральність. Об'єктивний дух діалектично існує поряд із суб'єктивним духом (антропологія, феноменоло­гія, психологія) і абсолютним духом (мистецтво, релігія, філо­софія). Роль об'єктивного духу щодо права полягає в тому, що це той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли сво­бода вперше набуває форми реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових інституцій. У цьому розумінні всю філософію права Гегеля можна було б назвати «філосо­фією правової свободи». Адже саме через цю філософію Г. Ге­гель виходить на правові проблеми єдності поняття права і йо­го здійснення, форм держави, права приватної власності, форм неправди, до яких відносить простодушну неправду, оду­рювання, примус і злочин, розподілу і єдності влад, внутріш­нього і зовнішнього суверенітету держави, війни і миру, розріз­нення права і закону та багато ін.¹. Безперечно, найбільшим досягненням Г. Гегеля щодо теорії правової держави є стверд­ження і дослідження ідеї існування і функціонування грома­дянського суспільства².

До основоположників теорії правової держави слід віднести також Р, Моля, який свої основні теоретичні положення ви­клав у праці «Наука поліції у відповідності з принципами пра­вової держави». Виділяючи певні види держав, він доводить, що деякі з них засновані на ідеї права. Форма правління таких держав може бути різною, але вона завжди повинна гаранту­вати досягнення таких цілей: «...по-перше, охорону юридично­го порядку,... як умову усього подальшого; по-друге, сприяння розумним людським цілям,... оскільки власних засобів окре­мих особистостей для досягнення цих цілей недостатньо»'*.

Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер, с нем. / Ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 75-359.

² Гегель Г. В. Ф. Зазнач, праця. - С. 228.

³ Моль Р. Энциклопедия государственных наук. - М., 1868. - С. 255-
257.

-108-

Проблемами поняття, ознак., принципів правової держави-займалися не тільки зарубіжні, а й вітчизняні вчені. Першим серед них слід назвати професора Київського університету К. О. Неволіна, який у своїй праці «Энциклопедия законоведе­ния» вперше в Україні підійшов до вивчення філософсько-ме­тодологічних проблем правової держави через дослідження теорії права. Перебуваючи під впливом вчення Гегеля, лекції якого К. О. Неволін слухав у Берлінському університеті, він тлумачив проблему свободи у її зв'язку з правом через катего­рії сутності та явища, закономірності та випадковості, об'єк­тивного та суб'єктивного, історичного і логічного щодо темати­ки енциклопедії законодавства. Це зумовлює необхідність вис­вітлення проблеми співвідношення права ї моралі, права і по­літики, права і закону, влади і права¹.

Перший ректор Київського університету- М. О. Максимович теоретично опрацьовував оригінальну ідею про виховання-лю­дини — громадянина, захисника справедливості, особливу ува­гу звертаючи при цьому на. політико-правовий взаємозв'язок держави та особи, 'їх взаємні права й обов'язки, взаємну відпо­відальність. Він доводив, що людина від природи здатна само­вдосконалюватися, тому суспільний прогрес за допомогою ви­ховання необхідно розглядати не тільки як загальний закон розвитку суспільства, а і як обов'язковий наслідок потреби особистості.

У праці «Держава і особистість», яка є доопрацьованою стат­тею «Держави правової і соціалістичної», Б. О. Кістяковський характеризував правову державу, як «вищу форму державного буття», що відпрацьована людством, але стверджував, що в ідеалі можуть існувати й інші, навіть досконаліші форми дер­жавності, до яких відносив соціально-справедливу або соціа­лістичну державу. На його думку, соціалістична держава та­кож має бути правовою². Характеризуючи правову державу, Б. О. Кістяковський зазначав, що найважливішою ознакою та­кої держави є те, що в ній закладені певні межі її влади, тобто

Неволин К. Энциклопедия законоведения. - К., 1838. - Т. 1. - С. 3-168; Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методо­логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916. - С. 556.

-109-

остання обмежена і підзаконна. Крім того, в правовій державі як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організо­вуються за допомогою самого народу, влада в ній є безособо­вою у тому розумінні, що керують не персонапії, а загальні, правила чи правові норми.

Юридичними засобами існування і функціонування правової держави Б. О. Кістяковський визнавав недоторканність особи, «народне представництво, яке забезпечується народом» та солі­дарність влади і солідарність націй. Гарантіями цих солідарнос-тей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Аналізуючи взаємозв'язок держави і права, Б. О. Кістяковський зазначав: «Держава та право — це дві сторони одного й того самого складного явища, а детальніше — право є той початок, з якого складається дер­жава»¹.

Загалом слід зазначити, що теоретичні розробки видатних вчених минулого з повною впевненістю можна назвати ге­ніальними в площині державно-правових проблем, що розгля­даються. Адже і на сьогодні абсолютна більшість з цих прин­ципових положень, що стосуються ідей правової державності, не втратила своєї актуальності як у теорії, так і на практиці. їх лише доповнили, осучаснили, іноді по-іншому інтерпретували.

Отже, правова держава — це така суверенна, політико-тери-торіальна організація влади, яка існує і функціонує в грома­дянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і за якої на основі останнього реально за­безпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів лю­дини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому, де держава і людина несуть взаємну від­повідальність згідно з правовим законодавством.

Слід одразу зазначити, що правова держава є одним із най­визначніших загальнолюдських політико юридичних ідеалів, який у юридичній науці набув вигляду теоретичної конструк­ції. Тому теорія, під якою загалом розуміють сукупність за­гальних положень, що створюють науку або її розділ, в тому

¹ Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методо­логии социальных наук и общей теории права. - М., 1916. - С. 505.

- 110 -

числі і правової держави, не є догмою і має різні форми вира­ження, повноту змісту. Різні автори, що займаються цією проблемою, розглядають її у неоднакових аспектах, вклю­чають у теорію правової держави різну кількість і якість ознак, елементів, принципів, критеріїв оцінки і диференціації тощо. Але незаперечним є те, що тільки держава здатна надати юри­дичної загальнообов'язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її прав і свобод. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це основною своєю функцією, то вона може вважати­ся правовою, або ж такою, що прагне стати нею.

Для формування правової держави необхідний високий рі­вень розвитку суспільних відносин, проте не слід цей процес прив'язувати до конкретної епохи, соціально-економічної фор­мації, суспільного устрою, типу або ж форми держави. Право­ва держава — це загальнолюдське поняття, і цінність її в тому, що це питання про панування справедливого права в суспіль­стві, верховенство закону тощо. До того ж суспільна практика поки що не знає повної реалізації цієї проблеми, а тому стави­ти так питання дещо передчасно.

§ 2„ Принципи правової держави.

Принцип верховенства права

у правовій державі

Теорію правової держави, як і будь-яку іншу ідею чи кон­цепцію, можна розглядати через її принципи. Принципи пра­вової держави — це найголовніші, найзагальніші закономірнос­ті цієї теорії. При цьому завдання полягає в тому, щоб виявити і розглянути дійсні принципи правової держави, не ототож­нюючи їх з ознаками, рисами, завданнями, механізмами пра­вової держави. До них слід відносити принципи верховенства права, розподілу влад, реальності прав, свобод, обов'язків і за­конних інтересів людини і громадянина.

Принцип верховенства права зафіксований у ст. 8 Консти­туції України. Він у правовій державі визначає умови життє­діяльності всього соціального організму, тобто порядок ство­рення, існування і функціонування державних органів і гро-

-111-

мадсышх організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих громадян, а тому є базовим, найбільш значущим. Саме завдяки цьому принцип верховен­ства права модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у правоутворенні, правореаліза-ції, правоохоронні.

Цей принцип також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності дер­жави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси випливає і твердження про те, що не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насампе­ред, обмежити ним державну владу. Адже, як відомо, в право­вій державі владі притаманні певні межі, яких вона не може переступити. Обмеженість влади у правовій державі, ство­рюється визнанням за особою непорушних та недоторканних, прав, розподілом влад, чітким визначенням компетенції її структурних одиниць тощо. Вперше у правовій державі ви­знається, що особа має певну сферу самовизначення і самови­явлення, в яку держава не має права втручатися.

Відповідно до цього принципу повинна помінятися сама фі­лософія розуміння права і прав людини. Адже Загальна декла­рація прав людини, міжнародні пакти з цього питання затвер­джують абсолютну цінність людської особистості, її пріоритет над державою, природний, невід'ємний характер прав і свобод людини. Виходячи з цього, вітчизняній юридичній науці та практиці слід по-новому підійти до визначення зовнішнього ви­раження права, тобто до розуміння закону і загалом законо­давства. Необхідно визнати, що закон — це не продукт довіль­ної діяльності держави, він Повинен, по-перше, відповідати де­мократичним правовим принципам справедливості, гуманізму, демократії тощо; по-друге, затверджувати і забезпечувати пра­ва, свободи і законні інтереси громадян; по-третє, відображати суспільні відносини, що об'єктивно склалися, не допускати їх надмірного випередження чи відставання від них. Законода­вець, у тому числі національний, має зрозуміти, що у своїй діяльності він обмежений цими закономірностями; і лише піс­ля цього можна говорити про один з істотних кроків на шляху до розбудови правової держави,

-112 -

Формування правової держави у нашій кращі, враховуючи її минуле і сучасне, буде складним і тривалим, процесом, який вже нині вимагає здійснення кардинального реформування по­літичної, економічної, правової та інших соціальних систем суспільства, проголошення задоволення прав, свобод і обов'яз­ків особи головною функцією держави, відродження мораль­ності, побудови громадянського суспільства.

Виходячи з. цього, можна стверджувати, що верховенство, права у сфері економічної системи має виражатися в регулю­ванні якнайбільшої кількості виробничих відносин, зокрема щодо володіння, використання і розпорядження власністю. Право повинно охопити не тільки всю сферу виробництва, а й розподілу, обміну і споживання. До того ж слід зазначити, що сучасний стан розвитку економіки вимагає існування плюра­лістичних економічних відносин, різних форм і видів господар­ської діяльності, якісного поєднання ринкової економіки, дер­жавного планування і прогнозування, знищення державного монополізму, антимонопольно! політики, ефективної зовніш­ньоекономічної та інвестиційної діяльності тощо. Об'єктивна необхідність виникнення і розвитку нових економічних явищ матеріально зумовлює верховенство права, на підставі і відпо­відно до якого ці явища виникають і функціонують. Крім того, виникнення нових виробничих відносин за своєю сутністю по­требує верховенства права, міцного, стабільного правопорядку і законності, успішної боротьби зі злочинністю.

Більш того, діалектика соціального життя свідчить, що еко­номічну реформу можна здійснити тільки за умови розширен­ня і поглиблення політичної демократії, вдосконалення подаль­шого забезпечення прав людини, підвищення ролі права у сус­пільстві. З іншого боку, глибоке реформування економічної системи здатне забезпечити поліпшення матеріального рівня життя людини, а, отже, також впливає на розгортання полі­тичної демократії, забезпечення прав, свобод і законних інте­ресів громадян, визнання всіма соціальними суб'єктами вер­ховенства права, як найбільш універсального і значущого со­ціального регулятора, а в цілому — формування правової дер­жавності.

-113-

Принцип верховенства права у політичній системі будь-якої держави є надзвичайно важливим, оскільки політична сфера життя суспільства завжди характеризується протистоянням різних політичних сил. Ця політична боротьба ніби затьмарює собою єдину мету розвитку суспільства, його безпеку, безпеку окремих громадян, їх права тощо. Держава ж у політичній системі є особливою політичною одиницею. Вона покликана врегульовувати політичну боротьбу різних елементів політичної системи, забезпечувати правопорядок і законність, гарантува­ти права, свободи і законні інтереси громадян. Тому держава наділяється особливою (суверенною) владою. Іноді це призво­дить до узурпації інтересів громадянського суспільства публіч­ною владою, і держава стає над суспільством і правом. У таких державах верховенство щодо права дістає політика, що при­зводить навіть до свавілля і насильства. Таких прикладів все­світня історія знає чимало, відомі й негативні наслідки такої державності. Тому людство в особі своїх кращих представників завжди боролось і повинно протистояти етатичній ролі держа­ви спочатку в політичній, а потім у всіх інших соціальних сис­темах.

Аналізуючи функціональний взаємозв'язок держави і права, доходимо висновку, що він може бути двох видів: або ж вер­ховенство держави над правом, або ж пріоритет права над дер­жавою. В реальному суспільному житті цей взаємозв'язок постійно розвивається й видозмінюється, він може бути також у стані відносної рівноваги. Така діалектика у відносинах дер­жави і права пояснює багатоманітність форм політичної систе­ми і державної влади: від демократичної та плюралістичної по­літичної системи до системи особистої влади й однопартійності; від демократичного державно-правового режиму (ліберально­го, радикального, консервативного) до тоталітарного (фа­шистського, расистського).

Принцип верховенства права в політичній системі підпоряд­ковує державу громадянському суспільству, яке за умови його реальності саме вирішує питання про форму, зміст і соціальне призначення держави. Цей принцип лежить в основі визнання народного суверенітету і його первинності щодо суверенітету націй і держави. Саме тому Конституція України, поряд із ви-

-114-

знанням і проголошенням дії у ст. 8 принципу верховенства права у ст. 5 встановила, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є її народ і тільки він може здійсню­вати цю владу безпосередньо, через органи державної влади та місцевого самоврядування. Отже, принцип верховенства права і політична демократія нерозривні.

Цей принцип має значення і в інших галузях суспільного жілтя. Він безпосередньо стосується духовної системи суспіль­ства. Адже культура особистості та правова держава — це по-няітя, що доповнюють одне одного. Дійсні цілі правової дер­жави не можуть обмежуватися тільки сферою економіки і по­літики. Вона мас піклуватися про задоволення нематеріальних (духовних) інтересів людини: про формування, у тому числі, правової свідомості та культури і на цій основі підвищення за­гальної юридичної грамотності, подолання правового нігілізму, конформістського відношення до права.

Правова держава має задовольняти солідарні інтереси лю­дей. За допомогою правової держави здійснюється те, що пот­рібне, дороге та цінне людям. Отже, мета держави — створен­ня найбільш повних та всебічних форм людської солідарності. Завдання правової держави — загальне благо. Зміцнюючи со­лідарність між людьми, держава звеличує та підносить люди­ну, надає їй можливість реалізувати найкращі якості своєї при­роди і втілити ідеальні цілі. У цьому розумінні необхідно визна­ти, що верховенство права набуває фундаментального значен­ня в національних відносинах, бо право загалом є загальним, рівним, формально-визначеним регулятором людської поведін­ки безвідносно до національності людини.

Принцип верховенства права є актуальним і в соціальному, особистісно-людському аспекті. Адже людина є критерієм люд­ського прогресу, мірою історичних досягнень суспільства та держави. Роль права при цьому вбачається у забезпеченні са­мовизначення особи, її розвиткові та соціалізації, зв'язку з іншими людьми, з суспільством у цілому. Право тут виступає як об'єктивно можливий масштаб соціальної свободи, що сти­мулює творчу активність, самоусвідомлення людини, гарантує суспільне визнання того, що кожний індивід народжується вільним і рівним іншому, а верховенство права розглядається

-115-

як соціальний феномен, що зумовлює невід'ємні права людини і громадянина на свободу, рівність, справедливість, щастя, по­шану і недоторканність.

§ З» Принцип рачкіоділу влад у правовій державі

Надзвичайно важливою керівною ідеєю правової держави є принцип розподілу влад, проголошений у ст. 6 Конституції Ук­раїни. Принцип розподілу влад — це модель побудови держав­ного апарату, за якою влада в державі має бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами, іхрй цьому кожна з влад щодо інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь однією особою чи окремим органом.

Вперше принцип розподілу влад дістав конституційне зак­ріплення у Конституції США в 1787 p., де від імені всього аме­риканського народу було розділено повноваження органів дер­жави конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. При з'ясуванні окремих аспектів цього принципу слід пам'ята­ти, що в наш час вони мають низку доповнень, а саме: ' 1) у конституціях деяких держав додатково виділяють ви­борчу та інші види влади. Так, у Конституції Алжиру 1976 р. зафіксована політична влада керуючої партії, законодавча -~ парламенту, виконавча — президента й уряду, судова, конт­рольна, установча, тобто така, що спрямована на розробку і внесення змін у конституцію;

2) іноді цей принцип розглядається з ширших позицій, і тоді говорять про розподіл влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, еконо­мічну, ідеологічну, масових рухів тощо; в межах дослідження цього принципу державну владу можна ділити на загальнодер­жавну та владу її федеративних або ж автономних одиниць; владу центральну та муніципальну.

Необхідно також одразу зазначити, що теорія правової дер­жави і практичне її втілення в державному будівництві Украї­ни змінюють принцип розподілу влад. Адже у демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним

-116-

джерелом і носієм, суверенітет влади народу — це підґрунтя су­веренітету державної влади. Отже, говорити про розподіл вла­ди народу чи розподіл державної влади не зовсім вірно, оскіль­ки остання є державною формою вираження влади народу. Доцільніше говорити про розподіл не державної влади, а сфер праці та повноважень між різними суб'єктами, що своєю ді­яльністю реалізують завдання і функції держави.

Отже, у демократичній правовій державі влада здійснюється за.допомогою спеціально утворених органів, що функціонують за окремими напрямами діяльності. Виділяють законодавчу, виконавчу і судову владу. Таке положення існує для того, щоб запобігти зловживанням владою і виникненню абсолютної вла­ди, не пов'язаної з правом. Такий розподіл влад є не тільки за­собом попередження виникнення авторитарної влади, а й.від­правним джерелом структури державного апарату і найбільш раціональною основою організації системи державних органів, що дає можливість взаємного контролю за її складовими оди­ницями через відповідну систему стримувань і противаг. Отже, принцип розподілу влад слід розглядати у двох аспектах; по-перше, як найбільш раціональний спосіб розподілу сфер праці у структурованій системі єдиних державних органів; по-друге, як умову попередження узурпації всієї повноти влади якоюсь однією з влад, державним органом, громадською організацією, окремою особові.

Однак безперечним є те, що, забезпечуючи рівновагу влад, у процесі їх функціонування і взаємодії не можна забезпечити 'їх цілковиту рівновеликість, якась влада повинна бути голо­вною. Таке положення, до речі, попередить непотрібну і на­віть, як свідчить практика державного життя України, шкідли­ву боротьбу за першість серед влад. Ми переконані, що такою владою може і повинна виступати влада законодавча в особі представницького органу, або ж, що ще краще, самого народу. Тобто законодавча влада посідає провідне місце у системі роз­поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію законів спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне пред­ставництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі, так і інші важливі державні

-117-

функції. Це добре розумів ще Дж. Лок, який виходив із вза­ємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідлеглість і вва­жав, що «...законодавча влада за необхідністю повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства

виходять з неї і підлеглі їй»¹. Аналогічну позицію займав ін­ший англійський філософ Дж. От. Міль, проголошуючи, що' «...істотною умовою представницького управління є фактичне голосування представників»².

Відносна першість законодавчої щодо інших влад не повин­на мати абсолютного характеру. Адже, з одного боку, вона міс­титься в системі єдиної державної влади, поряд із виконавчою і судовою, а з іншого — сама зв'язана принципом розподілу влад, конституцією, правами людини. Законодавча влада, як і інші, діє в обмеженій сфері, тобто не приймає рішень з питань, що належать до компетенції виконавчої і судової гілок влади, вирішуються шляхом референдуму або обмежують права лю­дини. Має рацію Б. Г. Сіган, який пише, що «...треба обмежи­ти владу законодавчих органів, щоб вони не мали змоги втру­чатися у законні приватні справи людей»³.

Відповідно до Конституції України Верховна Рада України здійснює не тільки законодавчі, а й установчі та контрольні функції. Провідною з них є, звичайно, законодавча. Установча функція реалізується через участь Верховної Ради у формуван­ні інших вищих державних органів, передусім надання згоди щодо призначення Президентом України Прем'єр-міністра Ук­раїни, третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів безстроково. Крім того, здійснюється парламентський контроль за виконанням Державного бюджету України, за діяльністю Кабінету Міністрів України, загалом структур вико­навчої влади шляхом заслуховування й обговорення щорічних

ЛоккДж. О государственном правлении // Избранные философские

произведения. - М., 1960. - Т. 2. - С. 101. о

МильДж. Ст. Представительное правление. - СПб.: Изд-во Ф Пав-ленкова, 1897. - С. 34-35.

Сіган Бернард Г. Створення Конституції для народу чи республіки, які забули свободу: Пер. з англ. - К.: Ін-т демокр. ім. П. Орлика, 1993. -С 18.

-118-

та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України, через відповіді на депутатські за­пити та ін.

Все це є достатньою підставою для висновку про те, що од­нозначна характеристика Верховної Ради України у системі розподілу влад тільки як влади законодавчої є неповною. Пра­вильніше було б вести мову про владу прямого загальнонарод­ного представництва, визначальною функцією якої є видання законів, іцо підносяться над усіма владами, визначають харак­тер їх діяльності та компетенцію.

Сучасну законодавчу діяльність Верховної Ради України як представницького органу, так само, як інші напрями її діяль­ності, не можна оцінювати однозначно. Добре, що на консти­туційному рівні розширилось коло суспільних відносин, що ре­гулюються на рівні закону. Тим більше, що ці закони заклади основу для проведення докорінних реформ в економіці, політи­ці, соціальному житті країни. До того ж українське законодав­ство значною мірою приведене у відповідність з вимогами між­народного права, у тому числі з питань прав людини.

Водночас ми змушені констатувати невисоку якість і неста­більність багатьох законів, недостатню наукову обгрунтова­ність їх змісту, відсутність належної системи врахування і ви­користання суспільної думки, хиби у застосуванні законодавчої техніки. Через політичне протистояння у Верховній Раді пос­піхом було прийнято нову Конституцію України, яку ті, хто її приймав, вже намагаються змінити.

Велике значення для вдосконалення законодавчої діяльності верховного представницького органу має поліпшення проце­дурної регламентації законодавчого процесу. Ця процедурна регламентація повинна бути спрямована, по-перше, на уник­нення можливості спричинення будь-якої шкоди інститутам і принципам діяльності громадянського суспільства (інститути демократії, принципи плюралізму, урахування прав меншості тощо) і, по-друге, сприяти належному використанню у право-творчій діяльності досягнень науки, практичного досвіду, сус­пільної думки, задовольняти вимоги соціального прогресу.

І ще одне зауваження. Сучасна, багато в чому не досконала робота Верховної Ради України переважно зумовлюється не-

-119-

вдалою її структурою. Адже йдеться про таку інституцію, як парламент. Наша ж Верховна Рада, продукт старої радянської системи, певна річ, не відповідає загальновизнаним світовою теорією і демократичною практикою принципам розподілу влад і «поділеної демократії». Вона традиційно об'єднувала всю систему Рад зверху донизу й виконувала не тільки законодавчі, а й управлінські та інші функції, що можна спостерігати і нині.

Водночас практичне застосування принципу розподілу влад визнається доцільним більшістю політичних сил, які діють в Україні. Цей принцип панує й у світовій практиці, а тому слід визнати, що оптимальна структурно-організаційна модель пар­ламенту в Україні є двопалатною. Згадаємо, що конституцій­ний.проект М. Драгоманова передбачав двопалатну структуру законодавчого органу, аналогічними були перші парламенти у Стародавньому Римі та в Європі у XI—XII ст Двопалатну структуру своїх парламентів узаконили й окремі країни колиш­нього соціалістичного табору — Польща, Румунія, Словенія,. Хорватія, Чехія та ін.

Існування другої палати в складі парламенту пов'язують з представництвом територій, на рівні представницького законо­давчого органу держави¹. Отже, на нашу, думку, на користь двопалатного парламенту свідчать: 1) можливість урахування місцевих інтересів і потреб на загальнодержавному рівні;

2) перспектива налагодження через цю структуру оперативно­
го зв'язку між загальнодержавними і місцевими органами;

3) надання останнім можливості самим значною мірою роз­
в'язувати актуальні для себе питання; 4) сприяння єдності
державного керівництва і місцевого самоврядування; 5) поси­
лення ідей компромісу в парламентській діяльності, за наяв­
ності якої прийняте рішення є не виявом диктату, перемогою
одних парламентських кіл над іншими, не наслідком пануван­
ня численної більшості, а результатом плідних домовленостей
на рівні законотворчості; 6) забезпечення зваженості та підви­
щення якості законодавчої роботи, врахування більшої кіль-

¹ Колодій А., Копейчиков В. Шляхом «органічного компромісу» // Урядовий кур'єр. - 1996. - № 15-16. - С 4.

-120 -

кості чинників, що впливатимуть на практичну реалізацію за­конів; 7) створення внутрішньопарламентського механізму «стримувань і противаг», підвищення контролю за законодав­чим процесом; 8) спрощення загальної структури парламенту тощо.

Щодо порядку створення другої палати парламенту, то сві­това практика знає різні шляхи розв'язання цього питання — від обрання парламентаріїв населенням відповідної адміністра­тивно-територіальної одиниці до призначення "їх відповідними органами. Так, заміщення місць у бундесраті ФРН здійснюють уряди земель. Іноді, як це має місце в Ірландії, обрання сена­торів поєднується з 'їхнім призначенням.

На відміну від законодавчої, виконавча влада покликана від­працьовувати шляхи і засоби реалізації законів, займатися по­точним управлінням, у процесі якого здійснювати розпорядчу діяльність. Ці завдання вирішуються шляхом проведення орга­нізаційної роботи, стимулювання, переконання і примусу. При цьому авторитет влади всенародного представництва не пови­нен заважати здійсненню виконавчою владою своїх функцій. Тобто відсутність будь-якого тиску або втручання однієї гілки влади в сферу діяльності іншої повинні сполучатися з систе­мою їх взаємоконтролю, стримувань і противаг. Таким чином' створюється баланс різних політичних сил, що стоять за окре- • мими гілками влади, з'являються можливості для узгодження інтересів між цими політичними силами, вироблення компро­місних варіантів рішень. У ряді країн цей аспект розподілу' влад має особливо велике значення, а саме: коли парламент­ська більшість належить одній, а органи виконавчої влади сформовані з представників інших партій. Така ситуація, з ог­ляду на розвиток багатопартійності, стає актуальною і для за­безпечення розподілу влад в Україні.

У цьому розумінні слід було б чіткіше визначити правовий статус Президента України, виходячи з того, що в Україні змі­шана форма правління, яка передбачає, що законодавча і ви­конавча влади не мають переваг одна перед одною. Адже Ос­новний Закон (ч. 1 ст. 102) визначає Президента як главу дер­жави, який наділяється правом виступати від її імені. Водно­час положення про те. що він очолює виконавчу владу, в

-121 -

I If і

Конституції відсутнє, що було б зрозумілим, якби Україна конструювалась як парламентська держава, в якій Президенту надаються суто представницькі функції. Проте аналіз консти­туційної компетенції Президента свідчить, що у нас формуєть­ся парламентсько-президентська республіка з істотними повно­важеннями Президента, у тому числі в галузі виконавчої вла­ди. За таких умов винесення Президента за межі вказаних у «Загальних засадах» Конституції гілок влади фактично зовсім не визначає його конституційного статусу, що є порушенням принципу розподілу влад.

Не менш складним, з точки зору забезпечення принципу розподілу влад, є конституційний статус Кабінету Міністрів України, вищого органу в системі органів виконавчої влади. І пояснюється це тим, що, ліквідувавши верховенство однієї влади над іншою, Конституція все ж встановила, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та під­контрольний і підзвітний Верховній Раді України. Відповідаль­ність Кабінету Міністрів перед Президентом України полягає в тому, що саме Президент України призначає, за згодою Вер­ховної Ради України, Прем'єр-міністра України, припиняє йо­го повноваження та приймає рішення про його відставку, при­значає, за поданням Прем'єр-міністра України, членів Кабіне­ту Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади тощо. Загалом слід визнати, що багато пов­новажень Президента України безпосередньо стосуються діяль­ності Кабінету Міністрів і органів виконавчої влади.

Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді України реалізується через затвердження Дер­жавного бюджету України та внесення змін до нього, організа­цію контролю за виконанням Державного бюджету України та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада України розглядає та приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Отже, Кабінет Міністрів України перебуває у подвійному підпорядкуванні Президенту та Парламенту України. Проте цей інститут, як свідчить вітчизняна і міжнародна практика,

-122-

не завжди ефективний. Такі органи здебільшого орієнтуються у своїй діяльності на більш міцного «господаря», а інший орган, як правило, виконує мінімальні функції з управління цим під­відомчим органом¹.

Характеристика впливу на Кабінет Міністрів буде не пов­ною, якщо не врахувати практично постійну критику його дій з боку не тільки законодавчої, президентської і судової влади, а й інших опонентів. Саме це змушує вищі органи виконавчої влади лавірувати або займати очікувальну позицію. Все викла­дене, що стосується виконавчої влади і Кабінету Міністрів, зовсім не свідчить про їх слабкість. Навпаки, як переконує віт­чизняний і зарубіжний досвід, вплив і значення виконавчої влади постійно зростають, хоч не завжди це адекватно позна­чається на законодавстві.

Центральні органи виконавчої влади (міністерства, коміте­ти, органи центральної виконавчої влади зі спеціальним стату­сом) здійснюють відповідно галузеве, міжгалузеве та інше уп­равління окремими напрямами соціально-економічного і полі­тичного життя країни. І одне з глобальніших завдань майбут­ньої адміністративної реформи у ракурсі втілення принципу розподілу влад полягає у тому, щоб чітко відокремити компе­тенцію Кабінету Міністрів України і центральних органів вико­навчої влади на користь останніх.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні ад­міністрації, голів яких призначає на посаду і звільняє з посади Президент. На місцях є також органи місцевого самоврядуван­ня — ради, які вирішують питання місцевої власності, місцево­го господарства. У такий спосіб врівноважуються інтереси те­риторій та інтереси загальнодержавні.

На нашу думку, на сучасному, кризовому етапі розвитку Ук­раїни для поліпшення оперативного керівництва важливо пе­редусім посилювати виконавчу владу, але це не слід ні в якому разі робити за рахунок загальнонародного представництва. До того ж для недопущення у майбутньому відступів від фунда­ментального принципу розподілу влад Україні треба подолати

¹ Основи конституційного права України / За ред. акад. АПрН Украї­ни, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - С 97-112.

-123-

тенденції пріоритету політичних підходів над юридичними, правову неосвіченість, нігілізм, низький рівень правосвідомос­ті, політичної та правової культури.

З неприпустимості посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої випливає відмова від політики, пов'язаної з деле­гуванням виконавчим структурам будь-яких законодавчих пов­новажень. Така відмова здатна забезпечити передбачену прин­ципом розподілу влад рівновагу між ними, а також мотивуєть­ся тим, що народ під час виборів наділив законодавчою владою тільки парламент. Ще у XIX ст. Дж. Лок дійшов висновку, що «законодавчий орган не може мати права передавати свої пов­новаження на творення законів до інших рук»'.

Однак парламентська практика свідчить про досить широке застосування парламентськими країнами практики делегуван­ня. Чимало авторів обґрунтовують його необхідність. Вони, як правило, посилаються на ускладнення державного керівницт­ва, на необхідність мати можливість терміново вирішувати ок­ремі питання тощо². Проте є майже незаперечним те, що вна­слідок делегування законодавчих повноважень принцип, за яким тільки парламент здійснює законодавчу владу, не відпо­відає дійсності, а тому виникає все більше рис імперського пре­зидентства. З нашої точки зору, є необхідність конституційної заборони делегування повноважень від однієї влади до іншої. Водночас заборона делегування не виключає можливості, а у ряді випадків і необхідності, перерозподілу конституційним шляхом повноважень між законодавчими і виконавчими орга­нами або надання останнім окремих доручень у правотворчій сфері, як це зроблено у п. 4 «Перехідних положень» Конститу­ції України.

Надзвичайно важливе місце у системі розподілу влад посідає судова влада, Так, уже в ст. 6 Конституції України викорис­тано категорію «судова влада», що є частиною доктрини розпо­ділу влад у правовій державі. Це призводить до того, що за ор-

¹ ЛоккДж. Два трактата о государстве: Трактат второй. - М, 1985. -
Гл. XI. - Разд. 142.

² Девідсен М. Виступ на Міжнародному симпозіумі «Конституція не­
залежної України». 3-5 липня 1992. - К.: Укр. правнича фундація, 1992.

-124-

ганами суду визнається самостійність і незалежність, а при­власнення функцій цих органів іншими державними органами чи посадовими особами забороняється. До того ж і будь-яке де­легування функцій судів не допускається. Конституція України суворо заборонила створення і функціонування надзвичайних та особливих судів. Суди є різними за своєю компетенцією та юрисдикцією, однак усі вони мають одне призначення — за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національ-.ної безпеки, дотримання законності та справедливості у сус­пільстві. При цьому забезпечення реалізації передбачених Кон­ституцією України прав і свобод людини та громадянина є го­ловним змістом діяльності органів судової влади. Адже згідно з.Конституцією юрисдикція судів поширюється на всі правовід­носини, що виникають у державі, тобто судовому захисту під­лягають усі права, свободи та обов'язки громадян.

Усе це підтверджує думку про надзвичайно важливий харак­тер і значення судової влади. Адже ніякий інший законодавчий чи виконавчий орган не має права привласнювати собі функції і повноваження, що. входять до компетенції судів. Держава на­діляє тільки суди правом використовувати примусові повнова­ження державної влади, а саме у встановленому законом по­рядку визнавати особу винною у.вчиненні злочину, призначати кримінальне покарання. Головне полягає в тому, щоб забезпе­чити реальну самостійність і незалежність судової влади як системи органів, що чинять правосуддя між різними суб'єкта­ми суспільства. А для цього слід згадати Гегеля і сконструюва­ти судову владу не як систему державних органів, а як складо­вий елемент захисту прав, свобод, обов'язків і законних інте­ресів представників громадянського суспільства. Саме грома­дянське суспільство повинно формувати, будувати та організовувати діяльність судової влади, тільки у такому разі судова влада буде дійсно незалежною, самостійною та об'єк­тивною. У цьому розумінні було б доцільно запровадити інсти­тут безпосередніх виборів суддів після того, як, призначені Президентом, вони відпрацюють певний час.

До того ж доцільно на конституційному рівні передбачити ' створення та основи функціонування самостійної контрольно-наглядової влади, конституційне врегулювання діяльності якої

-125-

слід зосередити в самостійному розділі чинної Конституції або в окремому законодавчому акті. Функціональним призначен­ням цих органів слід вважати захист і охорону конституційного

ладу, а до системи відносити Конституційний Суд України, Уповноваженого з прав людини, прокуратуру, різні державні інспекції.

Отже, слід визнати, що принцип розподілу влад — це не

тільки юридичний принцип, а й еоціальио-нолітичний і струк­турно-організаційний, бо якщо його тлумачити у широкому ро­зумінні, то він врегульовує розподіл влад між правовою держа­вою і громадянським суспільством, державою у цілому та її

складовими одиницями, політичною і державними системами. Він є одним з головних принципів правової держави.

§ 4. Принцип реальності крав, свобод,

обов'язків і законних інтересів

людини та громадянина

Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина передбачено статтями 21— 23, 56—64 Конституції України. Він разом з принципами вер­ховенства права і розподілу влад складає основу правової дер­жави. Сутність його полягає в тому, що права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини та громадянина повинні бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забез­печені та гарантовані всіма соціальними суб'єктами і насампе­ред державою. Для нього остання повинна створювати зовніш­ні й внутрішні механізми. •Зовнішній механізм забезпечення реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів люди­ни та громадянина характеризується постійним розширенням і оновленням міжнародних відносин у сфері гарантування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини. Світова спіль­нота визнала права людини загальнолюдською цінністю.

З цього погляду можна стверджувати, що правова держа­ва — це така організація влади, що обмежена правами і свобо­дами людини та громадянина. Ці права і свободи є системоут­ворюючою категорією щодо правової держави, адже остання виникає та існує, в особі всіх державних організацій, для їх за-

- 126-

безпечення. Права і свободи людини та громадянина визнача­ють взаємовідносини не лише індивіда і держави, а й держави та інших соціальних суб'єктів. Йдеться про те, що держава по­винна підтримувати і забезпечувати тільки такі колективні со­ціальні інтереси, які не суперечать правам і свободам конкрет­ного індивіда. Водночас правова держава покликана забезпечу­вати у суспільстві розумний компроміс, попереджувати со­ціальні катаклізми і потрясіння. А тому в більшості країн світу кількість і якість прав людини неухильно зростає. При цьому вони спочатку закріплюються у міжнародних договорах і уго­дах, а потім і у національному законодавстві конкретної дер­жави. Однак рівень політичного, економічного і культурного розвитку в різних державах різний. Деякі держави через об'єк­тивні та суб'єктивні причини не можуть забезпечити не тільки міжнародну кількість і якість прав людини, а й свої власні пра­ва, що продекларовані у національному законодавстві. Так створюється певний розрив між тим, що проголошено, і прак­тикою його реалізації. У різних країнах мірило і сама сутність цього розриву різні, не є однаковими його причини і витоки, методи і способи його подолання.

Саме це й обумовлює необхідність створення спочатку тео­ретично, а потім і практично універсального механізму гаран­тування реальності прав людини і громадянина. Він повинен охоплювати всі сторони життя суспільства і забезпечувати існування і дієвість прав, свобод, обов'язків і законних інтере­сів людини та громадянина. Цей механізм не є незмінним, він перебуває в постійній динаміці, удосконалюється, пристосо­вуючись до умов життя суспільства, що змінюються.

Отже, після декларування прав, свобод, обов'язків і закон­них інтересів у міжнародних нормативно-правових актах, най­важливішими з яких є Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні пра­ва, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Фа­культативний протокол до Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права, Європейська конвенція з прав людини, Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього тощо, вони повинні відображатися в національному за­конодавстві держави, насамперед в її конституції і законах.

-127-