РОЗДІЛ V 4 страница

Так, згідно з Законом України «Про оплату праці» визна­чається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Разом з тим непрацездатним громадянам (інвалідам, пенсіонерам), сім'ям з дітьми, одиноким матерям тощо надається державна допомога та пільги, що дає можли­вість збільшити їх життєвий рівень. Вдосконалення соціально­го захисту тих верств населення, які цього потребують,'— одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної, правової держави.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, встановлене ст. 49 Конституції України, є про­довженням і деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права. При цьому сутність права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ зако­нодавства України про охорону здоров'я, а саме — воно перед­бачає певний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло; медичний догляд, соціальне обслуговування; безпечне для жит-

-199-

тя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні й здо­рові умови праці, навчання, побуту і відпочинку тощо. Тобто це надзвичайно об'ємне і комплексне поняття, для повноцінно­го здійснення якого необхідне державне фінансування відпо­відних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, що розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України.

Більше того, держава зобов'язується охопити громадян усі­ма видами медичного обслуговування: профілактичним, ліку­вально-діагностичним:, реабілітаційним, протезно-ортопедич-' ним, зубопротезним, доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами. При цьому в державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а їх існуючу мережу не може бути скорочено. Держава сприяє роз­виткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Комплексний підхід до охорони здоров'я зумовлює також обов'язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя.

Право на безпечне для глиття і здоров'я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди передба­чене от. 50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної об­становки і виникненню небезпеки для життєдіяльності насе­лення. Відповідно до Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» існують екологічні стандарти і нормативи визначення безпечного для життя і здоров'я довкіл­ля. Здійснення заходів щодо охорони довкілля забезпечується: їх фінансуванням; економічним стимулюванням такої діяль­ності; проведенням екологічних експертиз; державним контро­лем; відповідальністю тощо.

Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршен­ням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побу­ту; право на вільне її поширення та категоричну заборону її за­секречення.

-200-

Досить часто порушення права на безпечне довкілля призво­дить до заподіяння шкоди здоров'ю, майну, навколишньому природному середовищу. Закріплення можливості відшкоду­вання такої шкоди є одним із важливих механізмів забезпечен­ня права на безпечне навколишнє природне середовище і ра­зом з тим воно виступає як самостійне право громадян, перед­бачене ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Безперечно, зазначений Закон займає центральне місце в системі екологічного законодавства України. Проте, як відомо, норми Закону спрямовані на регулювання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи. Однак Конституція України значно розширила це коло, визначивши об'єктом правовідно­син навколишнє середовище в цілому. Тому предметом право­вого регулювання стають відносини органів влади, підпри­ємств, установ, організацій та громадян у сфері природокорис­тування та охорони навколишнього природного середовища. Цей Закон (ст. 11) гарантує забезпечення екологічних прав громадян, зокрема передбачає компенсацію у встановленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслі­док порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. В законі (ст. 9) зазначено, що кожен громадянин України має право на подання до суду позовів що­до державних органів, підприємств, установ і організацій і гро­мадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Стаття 69 цього Закону конкретизує дане поло­ження особливостями застосування цивільної відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища: така шкода підлягає компенсації, як пра­вило, в повному обсязі без застосування норм зниження розмі­ру стягнення та залежно від плати за такі забруднення та по­гіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано та­кої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природ­них ресурсів до стану, придатного для використання за цільо­вим призначенням. Особи, які володіють джерелами підвище-

-201-

ної екологічної безпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

Доцільною є необхідність відшкодування і моральної шкоди, наявність якої у даному разі незаперечна, хоч вона на даний момент і не передбачена зазначеним Законом, проте визна­чається в загальних рисах Цивільним кодексом України. Зок­рема ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» зазначає, що кожен громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, та на відшкоду­вання заподіяної шкоди.

Отже, право на відшкодування збитків від порушень права кожної людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля по суті є конституційною гарантією судового захисту.

Серед екологічних прав людини і громадянина в Україні важливе місце займає право вільного доступу до інформації про стан довкілля, оскільки така інформація необхідна для реалізації більшості інших екологічних прав. Вважається, що екологічною повинно бути визнано інформацію не лише про стан довкілля і джерела впливу на нього, а й про заходи, про­грами, спрямовані на охорону довкілля, результати їх здійс­нення, відомості про заходи юридичної відповідальності за по­рушення екологічного законодавства.

Класифікуючи екологічну інформацію, слід враховувати існування основних шляхів доступу до неї:

— самостійний збір інформації громадянами на підставі
власних спостережень, аналізів;

— опублікування або оголошення інформації відповідними
державними органами (особливо у випадках надзвичайних
екологічних ситуацій);

— надання інформації на вимогу особи чи громадських еко­
логічних організацій.

Питання про повноту, оперативність, об'єктивність і своє­часність інформації мають принципове значення. Право на от­римання такої інформації закріплено у ст. 9 Закону «Про охо­рону навколишнього природного середовища», законах «Про

-202-

забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення», «Основи законодавства України про охорону здоров'я», що передбачають право людини і громадянина на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я насе­лення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступені, які, звичайно, можуть бути пов'язані з негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про інформацію» визначає можливість ви­користання таких видів інформації: статистичної, масової, правової, науково-енциклопедичної, особистої, а також інфор­мації державних органів та органів місцевого самоврядування.

У Законі екологічну інформацію не виділено в окремий вид, а включено до інформації довідково-енциклопедичного харак­теру (ст. 24). Правовий режим інформації з питань екології, зазначений в ст. ЗО цього Закону, встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Отже, ст. 34 Конституції України гарантує кожному право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Право на поширення інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту є важливою умо­вою, що повинна давати можливість громадянам України ак­тивно втручатись у діяльність держави, інших юридичних і фі­зичних осіб з метою забезпечення відповідності її еколого-пра-вовим вимогам. Воно закріплено у статтях 34 та 50 Конститу­ції України. Порушення цього права спричиняє серйозні негативні наслідки, зокрема, такі, як нехтування проблеми ви­вчення наслідків екологічних катастроф, на довкілля, що не дає можливості вивчати причини цих трагедій та здійснювати заходи щодо їх запобігання. Нарешті, наслідком порушення цього права можна вважати і значні людські жертви під час екологічних катастроф та на територіях, що зазнали екологіч­ного лиха.

Це право прямо залежить від екологічного інформаційного забезпечення, під яким розуміють урегульовану екологічним законодавством діяльність спеціально уповноважених органів щодо подання, збору, узагальнення та обнародування відомос­тей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан

-203-

захворюваності населення. До правових форм екологічного інформаційного забезпечення належать:

• поточна інформація про стан навколишнього природного се­
редовища;

• узагальнена комплексна інформація про екологічну, в т. ч.
радіаційну, обстановку;

• узагальнена комплексна інформація про стан захворюванос­
ті населення внаслідок негативного впливу забруднення дов­
кілля;

• прогнози поширення забруднення;

• інформація про наслідки і результати ліквідації надзвичай­
них екологічних ситуацій;

• • інформація про притягнення винних осіб до відповідальності

та ін.

Охорона екологічних прав людини, що давно переросла з біологічної в соціальну проблему, не може бути вирішена без екологічної пропаганди, Екологічна пропаганда — це вплив на світогляд, орієнтацію, поведінку та настрої населення з метою послаблення дій, спрямованих на завдання шкоди навколиш­ньому природному середовищу, як довкіллю, де проживає лю­дина, а також формування природоохоронних переконань, знань, навичок, соціальної активності людей для дій, спрямо­ваних на забезпечення існування сприятливого навколишнього середовища. Екологічна пропаганда часто економічно вигідні­ший та ефективніший спосіб захисту природи, ніж інші. Іноді ця пропаганда стає єдиним способом охорони природи.

Завдання екологічної пропаганди: 1) вирішення локальних питань забезпечення екологічних прав (наприклад, завдяки роз'яснювальній роботі серед туристів у США кількість пожеж у лісах зменшилася на 50 відсотків); 2) з метою широкої еко­логічної освіти та виховання; 3) для активізації природоохо­ронних дій; 4) зміни антиприродних стереотипів, поглядів та уявлень.

Отже, широкомасштабна пропагандистська робота, яка і с практичним проявом права на поширення екологічної інфор­мації, що здійснюється через засоби масової інформації, поряд з удосконаленням правового регулювання питань, пов'язаних з реалізацією людиною і громадянами своїх екологічних прав,

-204-

повинна сприяти зростанню еколого-правової свідомості насе­лення, активізації діяльності у сфері охорони довкілля, вирі­шенню складних екологічних проблем нашої держави.

Одним з екологічних прав є недопустимість з боку будь-кого засекречення екологічної інформації. Закон України «Про інформацію» регулює питання такої інформації та інформуван­ня. Важливим є те, що Закон визначає екологічну інформацію як один з основних видів інформаційної діяльності. Відповідно до ст. І Закону, інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у сус­пільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Будь-яка інформаційна діяльність здійснюється відповідно до закріплених Законом принципів, до яких відносяться:

• гарантованість^права на інформацію;

• відкритість, допустимість та свобода обміну інформацією;
'• об'єктивність та достовірність;

• повнота і точність;

^в законність одержання, використання, поширення та збері­гання інформації.

Окремі питання екологічного інформування регулюються постановою Ради Міністрів Української РСР «Про порядок і періодичність обнародування відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан захворюваності населен­ня» від 28 квітня 1990 р. Повна й об'єктивна інформація за­лежить від даних державного моніторингу навколишнього природ­ного середовища, порядок здійснення якого регулюється затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України положенням.

Отже, процедурою обнародування екологічної інформації можна вважати визначений законодавством порядок подання, розгляду, узагальнення та доведення до відома органів держа­ви і громадськості відомостей про використання природних ре­сурсів, негативного впливу різних видів діяльності на навко­лишнє природне середовище і здоров'я людей та стан захворю­ваності населення.

Повнота і достовірність інформації в кожному конкретному випадку мають визначатись лише спеціалістами. Згідно з Зако­ном «Про інформацію» за режимом доступу вона поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом (наприклад,

-205-

таємну). Стаття 6 Закону України «Про державну таємницю» закріплює положення про те, що не може бути віднесена до державної таємниці інформація про стихійні лиха, катастрофи та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян, про стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей. До таких відомостей Постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» відносить інформацію про забруднення навколиш­нього природного середовища. Будь-які посилання при відмові в наданні екологічної інформації на її таємний чи інший подіб­ний характер є неправомірними.

Отже, можна стверджувати, що в наш час в Україні, відпо­відно до міжнародних норм в галузі прав людини, існує розга­лужена система законодавства, яке захищає екологічні права людини і громадянина. І коли ми констатуємо, що екологічні права людини і громадянина в Україні порушуються, проблема полягає не лише у недосконалості відповідних законів.

Конституція України (ст. 51) передбачає свободу шлюбу та ' рівність прав і обов'язків'у шлюбі та сім'ї. При цьому свобода шлюбу грунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо ук­ладення шлюбу, а рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають одинакові за кількістю і змістом права та обов'язки, і, по-друге, батьки по­винні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездат­них батьків. Конкретні ж права та обов'язки, пов'язані з сі­мейними відносинами, визначають норми Сімейного кодексу України,

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави. Саме на це спрямований Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітліми». Стаття 52 Консти­туції України закріплює право рівності дітей у своїх правах. Вона грунтується на ст. 10 Міжнародного пакту про економіч­ні, соціальні і культурні права та Конвенції про права дитини, відповідно до яких діти визнаються рівноправними незалежно від походження (щодо, наприклад, права на навчання, охоро­ну здоров'я, житло), а також від того, народжені вони у шлю-

-206-

бі чи поза ним. Підкреслено, що будь-яке насильство над дити­ною та її експлуатація переслідуються за законом.

Так, наприклад, ст. 152 КК України передбачає криміналь­ну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або мало­літньої, ст. 155 — за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а ст. 156 — за розбещення неповнолітніх. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохо­чує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Культурні права і свободи людини та громадянина — це можливості доступу людини до духовних цінностей свого наро­ду та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст. 53); гарантуванням свободи літератур­ної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інте­лектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).

Право на освіту є продовженням ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Воно є одним з ос­новних тому, що спрямоване на забезпечення можливості всім бути корисними і повноцінними учасниками суспільного роз­витку. Це право забезпечується: розгалуженою мережею за­кладів освіти, заснованих на державній та інших формах влас­ності, їх відкритим характером, принципом рівності при здо­бутті освіти, різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.

Разом з тим Конституція України передбачає обов'язковість загальної середньої освіти, з метою забезпечення її певного рів­ня. До того ж держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Цьому праву громадян кореспондує конституцій­ний обов'язок держави забезпечувати можливість здобути без­оплатно вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

-207-

jo умов одержання освіти представниками національних меншин, які мешкають в Україні, то Конституція надає їм можливість навчатися рідною мовою, а також вивчати рідну мову в державних і комунальних навчальних закладах або че­рез національні культурні товариства, відповідно до Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. Кон­кретніше питання освіти регулюються Законом України «Про освіту».

Право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що перед­бачене ст. 54 Конституції України, є необхідною умовою роз­витку культури суспільства в її широкому розумінні. Воно охоплює різноманітні галузі культури, починаючи з мистецтва і літератури та закінчуючи творчою діяльністю у сфері науки і техніки.

При цьому поряд з наданням свободи літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості відбулося їх гарантування і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожен громадянин отримав право на результати своєї твор­чої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими за­коном, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Щодо інтелектуальної власності, яка довгий час не мала у нас чітко визначеного статусу, то слід зазначити, що нині її використання досить детально регулює чинне законодавство. Об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, ко­рисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та інші результати інтелектуальної праці.

Відповідно до Закону України «Про основи державної полі­тики у сфері науки і науково-технічної діяльності», а також конституційних положень ст. 54 Конституції України держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, встановленню науко­вих зв'язків України зі світовим співтовариством.

-208-

Держава піклується про розвиток національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами; сприяє роз­витку творчих організацій, спілок і об'єднань, надає державну підтримку ученим, винахідникам, раціоналізаторам; забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що станов­лять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Ук­раїну культурних цінностей народу, що знаходяться за її ме­жами.

Загалом положення цієї статті деталізуються Законами Ук­раїни «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на про­мислові зразки», «Про науково-технічну інформацію», «Про наукову і науково-технічну експертизу» та ін.

§ 3. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна люди­на має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забез­печує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. При цьому даний принцип впрова­джується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди переви­щують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламен­туючи обов'язки людини і іромадянина, виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспіль­ства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'яз­ків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єк­тами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандар­там, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встанов­лює, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи».

Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов'яз-

-209-

ків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як грома­дян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.

Отже, конституційні обов'язки — це вимоги, що висувають­ся до кожної людини і громадянина, діяти певним, чітко ви­значеним конституційною нормою, чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспіль­ства, держкви, інших людей і громадян. Ці обов'язки закріп­лені у статтях 65—68 Конституції України.

Стаття 65 Конституції України встановлює конституційний обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її неза­лежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

Щодо цього слід зазначити, що захист Вітчизни від збройної агресії є обов'язком усіх громадян України, а також державних органів, підприємств, установ, організацій, їх посадових осіб. Щодо останніх діє Закон України «Про оборону України». Під обороною України розуміють комплекс політичних, економіч­них, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу. Метою оборони Ук­раїни є створення всіх необхідних умов для запобігання воєн­ному нападу та для збройної відсічі можливій агресії проти Ук­раїни у будь-який час і за будь-яких обставин. Організація обо­рони України включає різноманітні заходи, але за будь-яких обставин вона передбачає- формування воєнної політики дер­жави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки; охорону державних кордонів; підготовку населення і території країни до оборони тощо. Однак захист незалежності та територіальної цілісності передбачає, що кожний громадянин України зо­бов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад, підтриму­вати громадський порядок, моральний та фізичний стан сус­пільства тощо. Тобто Конституція має на увазі весь аспект за­безпечення національної безпеки, під якою розуміють стале існування і розвиток важливих суспільних і державних

-210-

інституцій, як, наприклад, державний устрій, державна влада тощо.

Окрім того, Україна, як і будь-яка суверенна і демократична держава, має свої символи: герб, прапор і гімн. Вони закріпле­ні Конституцією України і вимагають захисту, що є обов'язком громадян України.

Слід також підкреслити, що відповідно до обов'язку захисту Вітчизни встановлюється й обов'язок щодо загального військо­вого обов'язку і військової служби. Порядок здійснення загаль­ного військового обов'язку і військової служби визначається Законами України «Про загальний військовий обов'язок і вій­ськову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу». Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою забез­печення комплектування Збройних Сил України, Служби без­пеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборо­ни України, Управління охорони вищих посадових осіб Украї­ни та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до за­хисту- України. Він включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу тощо. Військова служба - особливий вид державної служби, що пов'язана з виконанням громадянином України за­гального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших вій­ськах, створених відповідно до законодавства України. Існують такі види військової служби: строкова; за контрактом на поса­дах солдатів і матросів, сержантів і старшин; жінок за контр­актом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин,, прапорщиків і мічманів та офіцерського складу; за контрактом прапорщиків і мічманів тощо. Альтернативна служба є дер­жавною службою поза Збройними Силами чи іншими військо­вими формуваннями, що запроваджується замість проходжен­ня військової служби. На неї мають право за наявності істин­них релігійних переконань громадяни України, які належать до релігійних організацій, що діють згідно із законодавством, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах.