РОЗДІЛ V 2 страница

² Відомості Верховної Ради. - 1994. - № 5. - Ст. 21.

- 174-

ністерств та центральних органів державної виконавчої влади. Від начальників ГУ МВС України в Криму, м. Києві та Київ­ській області, УМВС України в областях та м. Севастополі ви­магалося встановити контроль за створенням і організацією ро­боти цих служб в апаратах асоціацій, корпорацій, концернів та інших виробничих об'єднань незалежно від форм власності та видів їх діяльності.

Отже, враховуючи стан гарантування людині в Україні здійснення її права на життя, слід зробити висновок про те, що в цьому напрямі зроблено ще не все. Ця гостра проблема по­требує комплексного вивчення та забезпечення.

Конституція України, крім умов і засобів захисту, закріплює можливість самозахисту людиною свого життя і здоров'я та життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ко­жен має право захищати своє життя і здоров'я будь-якими не забороненими законом засобами від протиправних посягань. Такі можливості захисту від протиправного посягання на жит­тя і здоров'я людини та громадянина передбачені у криміналь­ному й адміністративному законодавстві у вигляді необхідної оборони та крайньої необхідності. При необхідній обороні осо­ба, що захищається від протиправного посягання з боку інших осіб, може спричинити шкоду нападникові, якщо ці дії вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинен­ня посягання.

Однак не можна перевищувати межі необхідної оборони, тобто спричиняти таку шкоду тому, хто посягає, що явно не відповідає небезпеці посягання чи обстановці захисту.

Законодавство передбачає умови правомірності необхідної оборони стосовно посягання і захисту. Посягання повинно бу­ти: а) суспільно небезпечним; б) наявним, тобто відбуватися в межах якогось часу; в) дійсним, тобто існувати об'єктивно, в реальній дійсності, а не тільки в уяві того, хто захищається. Захист: а) здійснюється шляхом завдання шкоди тому, хто по­сягає; б) допускається, коли треба захистити інтереси людини, суспільства або держави; в) не повинен перевищувати меж не­обхідності.

-175-

Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення
посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила на­
пад, і передання нападника відповідним органам влади, як
правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони
були необхідні для затримання і відповідали небезпечності по­
сягання та обстановці затримання особи, що вчинила суспільно
небезпечне діяння. ^:

Затримання нападника є правомірним за таких умов: а) особа вчинила діяння, що має ознаки злочину; б) нападник ухилявся від затримання; в) шкода може бути заподіяна лише з метою затримання нападника та передачі його органам вла­ди; г) дії із затримання, включаючи заподіяну шкоду., повинні відповідати небезпечності [посягання й обстановці затримання злочинця.

Крайня необхідність визначається як діяння, що вчинено для усунення небезпеки, що загрожує інтересам суспільства, держави, громадським інтересам, людині чи її правам або іншим людям, якщо що небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернута.

Умовами правомірності крайньої необхідності є обставини, що характеризують небезпеку, яка загрожує, і заходи з її лік­відації. Небезпека повинна: а) становити загрозу інтересам суспільства, держави, громадським інтересам, людині чи її правам; б) бути наявною, тобто створювати безпосередню загрозу спричинення-шкоди, або такою, що пов'язана з почат­ком заподіяння шкоди; в) бути дійсною, тобто реально існува­ти, а не уявною. її усунення: а) здійснюється з метою недопу­щення шкоди; б) не може бути здійснено інпіими засобами, а тільки шляхом заподіяння шкоди; є) має бути здійснено запо­діянням меншої шкоди, ніж відвернена.

Отже, при здійсненні захисту життя і здоров'я від про­типравних посягань необхідно діяти в межах закону, тобто за­хищати себе та інших осіб не забороненими законом засобами.

Конституція України покладає на державу та її органи обов'язок захищати життя людини та відшкодовувати мате­ріальну і моральну шкоду при посяганні на життя людини. Та­кий захист має здійснюватися у всіх випадках, коли життю

-176-

лвддини загрожує небезпека. Держава та її органи організують і здійснюють захист життя людини як на території України, так і за її межами. Існують різні групи ситуацій, коли життя людини необхідно захищати. їх можна поділити на такі, що здійснюються при: а) військових конфліктах; б) стихійних по­діях; в) аварійних ситуаціях; г) протиправних (у тому числі злочинних) діяннях; д) захисті працівників суду і правоохо­ронних органів, потерпілих, свідків та інших учасників кримі­нального процесу та ін.

Наприклад, 23 грудня 1993 р. Верховна Рада України прий­няла закони України: а) про забезпечення безпеки осіб, які бе­руть участь у кримінальному судочинстві; б) про державний захист працівників суду і правоохоронних органів.

Під забезпеченням безпеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні злочинів, а також у судовому розгля­ді кримінальних справ, розуміється здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

Право на таке забезпечення безпеки шляхом застосування передбачених законом заходів, за наявності відповідних піде-, тав мають: а) особи, які заявили до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брали участь чи сприяли вияв­ленню, попередженню, припиненню і розкриттю злочинів; б.) потерпілий та його представник у кримінальній справі; в) підозрюваний, обвинувачений, їх захисники і законні пред­ставники; г) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої зло­чином; д) свідок; є) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; є) члени сімей та близькі родичі перелічених осіб, якщо шля­хом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства¹.

Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. -№ 11.-Ст. 51.

-177-

Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» встановлює систему особливих захо­дів державного захисту працівників суду і правоохоронних ор­ганів від перешкоджання виконанню покладених на них зако­ном обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від по­сягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та іх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих пра­цівників.

До правоохоронних органів Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» відносить органи: прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, мит­ні, охорони державного кордону, державної податкової служ­би, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони та інші, які здійснюють правозасто-совну або правоохоронну'функції.

Відповідно до цього Закону України захисту підлягають пра­цівники: а) суду і правоохоронних органів; б) Антимонополь­ного комітету України. Особливий захист щодо цих працівни­ків застосовується за умови, якщо вони беруть безпосередню участь відповідно у: а) розгляді судових справ у всіх інстан­ціях; б) провадженні та розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; в) оперативно-розшуковій діяльності; г) охороні громадського порядку і гро­мадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і поста­нов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; є) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через держав­ний і митний кордон України; є) нагляді та контролі за вико­нанням законів.

До близьких родичів, які підлягають захисту, цей Закон від­носить батьків, дружину (чоловіка), дітей, рідних братів і сес­тер, діда, бабу, онуків, посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і пра­воохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав¹.

Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. -№11.-Ст. 50.

-178-

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завда­ної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. пе­редбачає відшкодування моральної і матеріальної шкоди в разі смерті особи, яка мала право на одержання такого відшкоду­вання її спадкоємцям'.

Отже, національне законодавство зобов'язує державу та її державні органи захищати життя різних верств населення в Україні. Однак, разом з тим, міжнародно-правовий захист життя людини в Україні має посилюватися, і це обумовлено багатьма причинами.

1. Кожен міжнародно-правовий документ є результатом ко­
лективної праці фахівців та політиків різних країн світу, уза­
гальнює мудрість різних народів та досвід теоретичних і прак­
тичних надбань світової культури і науки.

2. Для української держави і суспільства впровадження у
практичну діяльність міжнародно-правових норм означає пере­
хід від розмов про демократію до практичного її здійснення на
підставі механізмів, що вироблені десятиліттями і століттями і
випробувані на практиці багатьма цивілізованими країнами

світу.

3. Як член Ради Європи з 1995 р. Україна взяла на себе зо­
бов'язання виконувати вимоги Європейської конвенції з прав
людини, в тому числі й із захисту права людини на життя.

4. Необхідно звертатися до міжнародно-правових докумен­
тів з метою постійного оновлення національного законодавства
про забезпечення права людини на життя².

Міжнародно-правовий захист життя людини повинен здій­снюватися в Україні на рівні міжиародно-правових стандартів: а) Організації Об'єднаних Націй (ООН); б) Ради Європи та ОБОЄ; в) Співдружності Незалежних Держав (СНД); г) укра­їнському (національному).

Відомості Верховної Ради. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

Шульга М. О. Міжнародний досвід захисту прав національних мен­шин // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 21. - К., 1998. - С 6-7.

-179-

 

На рівні ООН вироблені та забезпечуються механізми захис­ту права людини на життя. Серед нормативно-правових доку­ментів, що регулюють міжнародні правовідносини у цій сфері, слід назвати Загальну Декларацію прав людини та Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права. На європейсько­му рівні це, в першу чергу, Європейська конвенція з прав лю­дини, Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співробіт­ництва в Європі. На рівні СНД це договори, що підписані Ук­раїною з незалежними державами, колишніми суб'єктами СРСР. До національного законодавства України, що закріплює механізми захисту права людини на життя, відносяться Кон­ституція і закони України. Наприклад, законом України від 22 лютого 2000 р. відмінено смертну кару в Україні за вчинен­ня злочину і замінено довічним позбавленням волі. Прийнято і діє низка інших законів, спрямованих на захист права людини на життя.

Отже, Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та за­хищаючи право людини і громадянина на життя. Існує, що­правда, ряд проблем у плані активнішого впровадження між­народно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час і економічний добробут.

Право людини на повагу до її гідності (ет. України) с продовженням і певни& проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або прини­жуючих гідність видів поводження і покарання'. Воно має аб­солютний характер у тому розумінні, що принижувати гідність людини заборонено у будь-якому випадку (навіть щодо злочин­ців чи агресорів). До того ж це право діє ще до народження дитини, яка знаходиться в утробі матері, а також після смерті людини. Охорона гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішу­ються судом, який, враховуючи 'їх характер, повинен зобов'я­зувати порушників спростувати відомості, що порушують гід-

Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К., 1992. - С 92-108.

ність людини, компенсувати їй не лише втрачену вигоду, а й моральну шкоду.

До того ж ч. З зазначеної статті забороняє піддавання будь-якої» людини медичним., науковим чи іншим дослідам без. її вільної згоди, що відповідає ст. 7 Міжнародного пакту про гро­мадянські і політичні права, а відтак може здійснюватись тіль­ки за згодою¹ дієздатної, повнолітньої людини і ні в якому разі не являти собою катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Право на свободу та особисту недоторканність передбачене ст. 29 Конституції України. Воно неодноразово закріплювалось міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3). Міжнародному пакті про громадянські і полі­тичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Це право вста­новлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом (тримання осо­би під вартою, арешт тощо).

Конституція України значною мірою демократизувала сам процес вжиття заходів, що обмежують свободу людини, її осо­бисту недоторканність, Це полягає у тому, що тільки суд своїм вмотивованим рішенням і лише на підставі чинного законодав­ства може дозволити арешт людини й тримання її під вартою.

До того ж з метою реалізації цього права держава гарантує кожній особі з моменту затримання право на захист власними силами, а для цього їй має бути повідомлено про мотиви ареш­ту чи затримання, роз"яснено права, надано можливість з мо­менту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити в суді своє затри­мання, повідомити родичів.

Сутність права на недоторканність житла ст. ЗО Конституції України полягає в тому, що ніхто не має права без'підстав, пе­редбачених у законі, увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. При цьому під житлом.слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими особа користується у повсяк­денному житті.

 

-180-

-181

Право недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасово­го мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Конституція України у ст. ЗІ закріпила право кожного на таємницю' листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Вони обумовлені ви­ключно гуманною метою — запобігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. До того ж слід враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, якщо іншим способом одержати інформацію, необхідну для розсліду­вання тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, сус­пільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Необхідно також звернути увагу на те, що в Конституції конкретизовано форми кореспонденції: телеграфна, листуван­ня, телефонні розмови та інші, наприклад електронна пошта. За порушення права на таємницю листування винна особа мо­же бути притягнута до кримінальної відповідальності згідно зі ст.. 163 КК України. Право, що розглядається, конкретизується та деталізується статтями 20, 185 і 187 КПК України.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя, що перед­бачене ст. 32 Конституції України, пов'язане з гарантуванням її "особистої та сімейної свободи, особистої та сімейної таємни­ці. Винятки щодо нього можуть бути передбачені лише Кон­ституцією України. Формулюючи це право, законодавець ви­ходить з того, що кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом великої кількості неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, що є її особистою справою. До того ж, закріплюючи його на конституційному рівні, держава надає можливості особі контролювати інформацію про себе, про чле­нів своєї сім'ї та родину, а в разі необхідності припинити роз­голос небажаної інформації, тобто певною мірою бути неза­лежною щодо інших людей, іх колективів, суспільства і держа­ви у цілому.

У частині 2 вказаної статті встановлено заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди. 1 Іри цьому під інформацією про особу слід розуміти сукупність документованих або публічно

-182-

оголошених відомостей про неї. Наприклад, про її національ­ність, освіту, стан здоров'я, захворювання тощо. А під конфі­денційною інформацією слід розуміти відомості з обмеженим доступом, що знаходяться у володінні, користуванні або розпо­рядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.

Частина 3 ст. 32 Конституції України встановлює право кожного громадянина ознайомлюватись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, що не є державною або іншою захище­ною законом таємницею. Тобто всі державні органи, органи місцевого самоврядування, установи й організації, які мають таку інформацію, зобов'язані надавати її, за винятком відо­мостей, що є державною або іншою захищеною законом таєм­ницею.

У частині 4 ст. 32 Конституції України закріплено: право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї; право вимагати вилучення будь-якої інформації; право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням не­достовірної інформації, що підкріплюється ст. 49 Закону Ук­раїни «Про інформацію». Гарантією здійснення цього, права є ст. 182 КК України.

Право на свободу пересування, вільний вибір місця прожи­вання, право вільно залишати територію України ст. 33 Кон­ституції України поширюються як на громадян України, так і на всіх інших осіб, які перебувають на території України на за­конних підставах. Конституційне закріплення цих прав є важ­ливою ознакою демократичної сутності держави, однак зазна­чимо, що право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України не ви­ключає необхідності додержання реєстраційних та деяких інших правил, що існують в Україні.

Так, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України щодо іноземних громадян здійснюються з певними обмеженнями, що передбачені Законом України «Про правовий статус інозем­ців» від 4 лютого 1994 р. Ці обмеження обумовлені необхідніс­тю забезпечення безпеки України, охорони громадського по-

-183-

рядку, здоров'я, в умовах воєнного або надзвичайного стану тощо. Цей Закон передбачає також випадки, коли іноземцям може бути заборонено виїзд з території Украши через те, що

стосовно їх ведеться дізнання, досудове слідство або розгля­дається кримінальна справа тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 33 Конституції України і Законом України «Про порядок виїзду з Украши і в'їзду в Украшу громадян Ук­раїни» від 21 січня 1994 р. громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну, а державні органи Украши зобов'язані надавати допомогу своїм громадянам у цьому питанні.

Головні ідеї ст. 34 Конституції Украши відповідають Міжна­родному пактові про громадянські і політичні права, де записа­ло, що кожна людина має право на свободу думки (ст. 18) та безперешкодно додержуватися своїх поглядів і вільно 'їх вис­ловлювати (ст. 19), а також п. 1 ст. 10 Європейської концепції про захист прав і основних свобод людини, у якому зафіксова­но, що кожна людина має право на свободу виявлення по­глядів.

Загалом право на свободу думки і слова, на вільне виражен­ня своїх поглядів і переконань означає свободу збирати, збері­гати, використовувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за • допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, без втручання держави та інших со­ціальних інституцій. Разом з тим ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або ж кінопідприємства, але забороняє у сукупності з ч. З ст. 15 Конституції здійснення в Україні цензури.

Вона є гарантом духовної і творчої свободи, не обмеженої обов'язковою ідеологією. А тому з положень цієї статті випли­ває можливість доступу до засобів масової інформації політич­них партій і рухів, громадських організацій, профспілок, окре­мих людей.

При цьому, слід зрозуміти, що свобода думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань тільки тоді є реальни­ми, коли вони спираються на право вільно збирати, викорис­товувати і поширювати інформацію у будь-який спосіб на свій

-184 -

вибір, що має забезпечуватися державою шляхом сприяння - створенню розгалуженої і розвинутої системи, державних і не­державних засобів масової інформації, інших її джерел, дер­жавного переслідування всіх соціальних суб'єктів, що пере­шкоджають вільному отриманню і поширенню інформації.:, Під інформацією, згідно з Законом Украши «Про інформа­цію» від 2 жовтня 1992 p., розуміють документовані або пуб­лічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середо­вищі Основними видами інформації є: статистична, масова, про діяльність державних органів влади і місцевого самовряду­вання, правова, про особу, довідково-енциклопедичного харак­теру, соціологічна, а основними видами діяльності з нею є: по-перше, її одержання — це набуття, придбання, накопичення інформації; по-друге, її використання — це задоволення влас­них інформаційних потреб; по-третє, її поширення — це-поши­рення,обнародування, оголошування інформації і, по-четвер­те, зберігання — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Принагідно хотілося б зазначити, що, враховуючи надзви­чайну важливість інформації в життєдіяльності суспільства, за­конодавство передбачає певний режим доступу до неї. Під ос­таннім розуміють встановлений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Згідно з цим порядком інформація поділяється на відкриту і з обмеженим доступом.

. Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: сис­тематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях; по­ширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання державними органами та юридичними особами. У будь-якому разі обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режи­мом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна — це така інформація, що знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і по­ширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними.умов.

-185 -

До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємни­цю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і дер­жаві. Саме тому в ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань може бути обмежене зако­ном в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку з метою запобігання заворушен­ням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошен­ню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Положення ст. 35 Конституції України відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних сво­бод людини.

Кожен має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право гарантується державою всім особам, які перебувають на території України, і вбирає у себе як право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкод­но відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що до змісту цієї статті закладено і га­рантію мати, приймати і змінювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує ніякої ре­лігії, на поширення атеїстичних переконань. Така редакція цієї статті спрямована на консолідацію Українського народу, на усунення міжконфесійних суперечок і поділу суспільства на ві­руючих та атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеп­лення суспільству віротерпимості, а загалом на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення.

Дія цієї статті Конституції деталізується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p., де підкреслюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, йдеться про поняття релігійних ор­ганізацій, їх майновий стан, права, трудову діяльність у релі-

-186-

гійних організаціях, співвідношення державних органів і релі­гійних організацій. Так, до релігійних організацій цей Закон відніс релігійні громади, управління і центри, монастирі, релі-• гійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні нав­чальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вище­названих релігійних організацій. Наприклад, релігійна громада — це релігійна організація віруючих одного й того самого культу, віросповідання, напрямку, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким чинним в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Релігійні організації, керівні центри яких знахо­дяться за межами України, можуть керуватися у своїй діяль­ності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушуєть­ся чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні за­клади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей, які діють на підставі своїх статутів (положень).