РОЗДІЛ V 1 страница

Закріплення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Конституції України¹

§ 1. Поняття, критерії диференціації, види та принципи нрав і свобод

людини та громадянина

Конституція України приділяє особливу увагу питанню закріплення прав і свобод людини та громадянина. Це законо­мірно, адже права і свободи людини й громадянина в наш час стали загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання та практичне здійснення прав і свобод людини і гро­мадянина стало основним критерієм міри демократичності тієї чи іншої держави².

При цьому Конституція України розрізняє права та свободи людини і громадянина. А тому доречно зазначити, що свобода людини, власне, є первинним поняттям у системі прав людини й громадянина. Через це розрізняють природні права людини, тобто ті, що пов'язані з самим її існуванням та розвитком, і набуті права, що характеризують в основному соціально-полі-тичний статус людини й громадянина (право на підприємницт-

У розділі використано матеріали В. Г. Князева, пошукача кафедри конституційного права НАВСУ.

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Ук­раїни 28 червня 1886 р. - К., 1997. - Ст. 3.

6* - 163 -

во, виборче право тощо)¹. Отже, можна стверджувати, що, відповідно до Конституції України, свободу людини як юридич­ну категорію характеризують такі основні риси:

— люди вільні від свого народження, ніхто не має права по­
рушувати їхні природні права, до того ж саме держава у де­
мократичному суспільстві є головним гарантом свободи лю­
дини;

— людина вільна робити все, за винятком того, що прямо за­
боронено чинним законодавством²;

— люди мають рівні можливості, що закріплені правом.. Ра­
зом з тим свобода людини як об'єктивна реальність далеко ви­
ходить за межі, врегульовані правом, і має свої витоки в сис­
темі інших соціальних норм, що панують у демократичному
суспільстві.. У широкому розумінні свобода характеризує за­
гальний стан людини, її соціальний статус. У вужчому, право­
вому тлумаченні свобода є можливістю людини вчиняти.ті чи
інші конкретні дії в межах, встановлених правом. Можливості
такого роду, що надаються нормами чинного права,.мають
назву суб'єктивних прав людини.

Конституція України розрізняє також поняття «права люди­ни» і «права громадянина»³. У першому випадку йдеться про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) у цьому розу­мінні виступає переважно як фізична особа. До цього виду прав належать: право на життя (ст..27); право на повагу до гідності людини (ст. 28); право на свободу та особисту недо­торканність (ст. 29); право на недоторканність житла (от. ЗО); право на невтручання в особисте та сімейне життя. (ст. 32) тощо.

Щодо орав громадянина, то вони пов'язані зі сферою відно­син людини з суспільством, державою, їх інституціями'¹. Осно­ву цього виду прав становить н&чежність людини до держави,

Основи конституційного права України: Підручник. - 2-е вид., до-пов. / За ред. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 65.

Монтескье Ш. О духе законов // Изб. соч. - М., 1995. - С. 289. Сравнительное конституционное право. - М., 1996. - С. 242. ⁴ Гроций Г. О праве войны и мира. - М: Госюриздат, 1956. - С. 5.

- 164-

громадянином якої вона є. Прикладом прав громадянина, встановлених у Конституції України, є право громадян, нашої держави на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні держав­ними справами (ст. 38), право на участь у проведенні мітин­гів, походів, демонстрацій (ст, 39), право на соціальний за­хист (ст. 46) тощо.

• ••'• Права людини порівняно з правами громадянина мають до­
мінантне значення. Адже права людини поширюються на всіх
людей, які проживають у тій або іншій державі, а права'грома­
дянина — лише на тих осіб, які є громадянами «евної країни,

• Разом з тим, розмірковуючи про права людини і громадяни­
на¹,слід враховувати, що їх поділ на права людини і права гро­
мадянина не має абсолютного значення, оскільки на підставі
досягнення згоди між державами деякі громадянські права мо­
жуть' поширюватися на громадян іншої держави — суб'єктів
укладених між державами договорів.

¹ Отже, відповідно до Конституції України основне право гро­мадян — це їх можливість здійснювати певні дії для задоволен­ня своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, що встановлені державою і закріплені в Конституції та інших нормативно-правових актах.

Закріплення прав, свобод і обов'язків громадян на консти­туційному рівні є найголовнішим у нормативному' регулюванні правового статусу особи будь-якої держави. Адже у випадку, коли правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина не відведено належної уваги в Основному законі, вони можуть перетворитися на декларації і не мати практичного викорис­тання. Водночас сучасна юридична теорія і практика визнає людину найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи повинні визначати зміст і спрямованість діяльності законодав­чих, виконавчих, судових та інших державних органів.

Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. Тобто на рівні 'їх теоретичного моделю­вання і сприйняття вони поділяються на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні права й свободи. Щоправда, в літературі та в законодавчій практиці є й інші класифікації, наприклад, говорять про соціально-політичні, соціально-еконо-

-165-

мічні та інші права. Це дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, єдиний правовий організм, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Основне завдання цієї взаємодії полягає в тому, щоб забезпечити ком­плексність конституційної регламентації статусу людини та громадянина, тобто пов'язати, по-перше, права і свободи лю­дини та громадянина, по-друге, права і свободи людини та права і свободи громадянина, по-третє, права і свободи люди­ни і громадянина та їхні обов'язки, і, по-четверте, права, сво­боди і обов'язки людини та громадянина з гарантіями іх реалі­зації. До того ж необхідно норми конституційного матеріально­го права повною мірою пов'язати з нормами процесуальними, тобто тими, що врегульовують процес практичного здійснення конкретних прав і свобод людини й громадянина. Прикладом конституційної норми процесуального характеру можна вва­жати, наприклад, положення ст. 62 Конституції України, де йдеться про те, що ніхто не зобов'язаний доводити свою неви­нуватість у вчиненні ачочину, оскільки одним з демократичних принципів процесуального права є керівне положення про те, що тягар доказування лежить на тому, хто звинувачує у вчи­ненні злочину.

Спід наголосити також на тому, що система конституційних прав і свобод людини й громадянина становить основу всіх інших прав і свобод, що закріплюються нормами галузевого за­конодавства.

§ 2 о Конституційна класифікація прав і свобод людини та громадянина

Конституція України закріплює основні права і свободи лю­дини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. Існують різні класифікації прав людини і грома­дянина, їх поділяють на основні та похідні. Основні права по­діляють на: а) фізичні; б) політичні; в) економічні; г) соціаль­ні; д) екологічні; є) культурні; є) особисті та ін. Наприклад, П. М. Рабінович поділяє основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб на: а) фі­зичні; б) особистісні; в) культурні; г) економічні; д) політичні. Наприклад, в Конституції Української РСР від 20 квітня

-166-

1978 р. права і свободи громадян поділялись на: а) соціально-економічні:, б) політичні; в) особисті.

В одній з класифікацій виділяють класичні та соціальні пра­ва. Перші включають в себе громадянські та політичні права й спрямовані передусім на обмеження влади держави над люди­ною. Другі включають економічні, соціальні та культурні права.

Класичні права пов'язані з зобов'язаннями влади утримува­тися від певних дій, а економічні, соціальні та культурні права зобов'язують державу надавати певні гарантії для їх реалізації. Правники часто розглядають класичні права як обов'язок до­сягти певного результату, а соціальні права — як обов'язок на­дати для цього засоби.

(_У розділі другому Конституції України від 28 червня 1996 р. закріплюються такі групи основних прав: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права.

Фізичні права — це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб.⁴;

Політичні права — це можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносити про­позиції щодо поліпшення роботи державних органів, 'їх служ­бових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в робо­ті, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

Економічні права — це такі можливості людини і громадя­нина, що характеризують їх- участь у виробництві матеріаль­них і духовних благ.

Соціальні права — це можливість людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.

Екологічні права — це можливість людини і громадянина мати безпечне екологічне середовище.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина віль­но розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах.

Культурні права — це можливості доступу людини до ду­ховних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

Особисті права — це можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод | законних інтересів.

Уже йшлося про те, що Конституція України закріпила пра­ва людини і громадянина системно, однак найважливішими се-

-167-

ред них є, безперечно, фізичні права та свободи. їх особливе значення пояснюється тим, що вони безпосередньо пов'язані з самою сутністю людини. Вони надзвичайно важливі, оскільки.їх кількість і якість є основою, на якій грунтуються всі інші права людини. Водночас слід враховувати, що фізичні права поширюються абсолютною більшістю сучасних конституцій не тільки на громадян певної держави, а й на іноземців, осіб без громадянства, біженців тощо. До того ж серед них виділяється група невід'ємних прав і свобод. Невід'ємними вони нази­ваються тому, що держава та інші соціальні суб'єкти за будь-яких обставин не можуть 'їх порушувати, а це забезпечить кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспіль­ного життя. При цьому держава не тільки не повинна втруча­тися у використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'я­зана забезпечити їх реалізацію і захист. Більш того, Конститу­ція визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади або посадових осіб.

Система фізичних прав людини і громадянина, за Конститу­цією України, складається з: невід'ємного права на життя (ст. 27), права на повагу до гідності людини (ст. 28), права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), права на не­доторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), права на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишити територію України (ст. 33), права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), права на свободу світо­гляду і віросповідання (ст. 35).

Право кожної людини на життя (ст. 27) є невід'ємним і за­гальновизнаним міжнародним співтовариством. Крім Консти­туції України, воно проголошене в ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що це право охороняється законом і ніхто не може бути свавільно позбав­лений життя¹.;

¹ Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К, 1992. - С 39-40.

168-

• • Враховуючи те, що людина є найвищою соціальною цінніс­тю, всебічна охорона її життя — це один з основних обов'язків держави*. Держава повинна вести активну соціальну політику, забезпечувати достатній рівень харчування, вживати ефектив­них заходів щодо боротьби із злочинністю, максимально сприя­ти розвитку медичної допомоги людині, яка її потребує, забез­печувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку тощо.

Із цього права випливає також повноваження захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправ­них посягань.

Життя людини як найвища соціальна цінність включає в се­бе два аспекти: біологічне існування людини і соціальний роз­виток її як розумної істоти. Отже, життя людини — це її біо-соціальний стан існування у часі та просторі.

Розглядаючи життя людини як її природне право, слід зосе­редити увагу на його змістовних елементах. Вони включають в себе можливість людини: а) існувати у часі та просторі, тобто

..діяти чи бездіяти на власний розсуд; б) вимагати від зобов'я­заних суб'єктів забезпечити 'їй таке існування; в) постійно ко­ристуватися таким абсолютним природним соціальним благом

• існування у часі та просторі; г) звертатися до компетентних і зобов'язаних суб'єктів з вимогою відтворити порушену можли­вість чи відшкодувати збитки.

Існування людини у часі та просторі має біологічну і соціаль-

::ну природу. Біологічна природа існування характеризується початком життя та його кінцем. З якого часу починається біо­логічне існування людини? Щодо цього існують різні позиції. Одні вважають, що цей час починається з біологічного зачаття. •Наприклад, медики стверджують, що біологічне життя почи­нається зі злиття двох клітин². Наприклад, законодавець ви­знає спадкоємцями дітей, що були зачаті при житті спадкодав-

Див.: Олійник А. Ю. Зміст конституційного права людини на життя // Науковий вісник НАВСУ. - 2001. - № 3. - С 6-13.

Елкина С. Право на жизнь (аборт, эвтаназия, смертная казнь) //: Правовий статус особи: стан, проблеми, перспективи: Збірник наукових статей / За ред. М. Головка, Н. Морзе, П. Біленчука. - К., 1998. - С. 58.

-169-

ця і народилися після його смерті¹. Звідси аспект народження має пріоритетне значення. На нашу думку, людина стає суб'єк­том права на життя з початку її фізіологічного народження.

Закінченням часу існування людини у просторі є її біологіч­на смерть. Моментом біологічної смерті вважають незворотиі процеси розпаду клітин мозку. Від біологічної смерті слід від­різняти клінічну, тобто такий стан людини, коли, незважаючи на зупинку биття серця і дихання, деякий час життя в організ­мі не припиняється і воно може бути поновлено шляхом засто­сування реанімації. Відповідно до чинного законодавства ме­дичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу в повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються у разі, якщо стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, понят­тя та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здо­ров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог. Ме­дичним працівникам забороняється здійснення еутаназії, тобто навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань².

Отже, перестає бути суб'єктом права на життя людина, стан якої визнається як незворотна смерть.

До змісту суб'єктивного права на життя входить можливість людини вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити їй здійснення свого невід'ємного права. До таких суб'єктів нале­жать всі інші люди, їх об'єднання і спільноти, держава і сус­пільство в цілому. Всі зобов'язані суб'єкти, по-перше, повинні утримуватися від дій свавільного позбавлення життя людини, та, по-друге, захищати життя і здоров'я людей від протиправ­них посягань.

Кожна людина користується своїм правом на життя в ме­жах правомірної поведінки. Протиправні дії людини ставлять щодо неї інших людей у стан необхідної оборони чи крайньої

Україна. Закони. Кодекси України: У 3-х кн. - 4-е вид. / Відп ред В. Ф. Бойко. - К„ 2000. - Т. 3. - С 243.

Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон Украї­ни від 19 листопада 1992 р. // ВВР. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

необхідності, що може призвести до правомірного позбавлення людини життя.

У разі часткового чи повного порушення іншими суб'єктами природного права на життя, кожна людина має можливість вимагати поновлення порушеного права чи відшкодування збитків. Наприклад, у разі замаху на вбивство людини потер­пілий має право вимагати притягнення винного до відповідаль­ності та відшкодування матеріальної і мораиьної шкоди. У ви­падках, коли людина позбавлена життя, таке право мають її законні представники.

Юридично природне право на життя людини закріплюється міжнародним та внутрішньонаціональними нормативно-право­вими актами. В Україні це право конституційно було л перше закріплене у Конституції України 1996 р. (ст. 27), де наголо­шується на тому, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто свавільно не може бути позбавлений життя. Існують різні думки щодо змісту цього конституційного права. В. В. Кравченко розрізняє право на: а) життя; б) захист свого життя і здоров'я від протиправних посягань; в) захист життя і здоров'я інших людей від таких посягань¹. Н. А. Маловицька у зміст права на життя включає: а) проведення державою ми­ролюбної політики, що виключає війни та конфлікти; б) забо­рону вбивств; в) боротьбу з терористичними акціями; г) попе­редження дитячої смертності; д) охорону від нещасних випад­ків на виробництві; є) профілактику дорожньо-транспортних пригод; є) профілактику пожежної безпеки; ж) заборону смертної кари та інше².

На нашу думку, до змісту конституційного права на життя слід включати такі можливості, як: а) свобода людини від війн та інших конфліктів, стихії, нещасних випадків на виробницт­ві й у побуті, аварій на транспорті, екологічних катастроф, епідемій і епізоотій; б) посягання на життя державних діячів, представників іноземних держав, інші злочини проти держави,

Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. - К.,

1998. - Ч. 1. - С 77.

Конституційне право України / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. - К

1999. - С. 269.

 

-170-

-171-

що призвели до загибелі людей, заборона навмисних і необе­режних'вбивств, злочинів, що призводять до.загибелі людей та смертної кари; в) попередження передчасної смертності, вклю­чаючи дитячу; г) протипожежні профілактичні дії; д) захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань; є) користування захистом життя людини збоку дер­жави; є) відновлення і відшкодування збитків при посяганні на життя та ін.

Гарантіями від свавільного позбавлення людини життя є за­гальні та спеціальні умови та засоби забезпечення людині мож­ливостей постійно користуватися таким соціальним благом як життя. Існують різні класифікації цих гарантій. Розглянемо конституційні та галузеві гарантії щодо недопущення позбав­лення людини її життя,

:. Свавільне позбавлення життя людини може мати місце у процесі війн та інших конфліктів. Стан війни в Україні може оголосити лише Верховна Рада України за поданням Прези­дента України, що є важливою конституційною гарантією не­допущення несправедливих війн. Президент України може ви­користовувати Збройні сили України чи інші військові форму­вання у разі збройної агресії проти України, однак і в цьому разі його рішення повинна схвалити Верховна Рада України¹. • Впливати на забезпечення життя людини можуть стихійні лиха, екологічні катастрофи, нещасні випадки на виробництві й у побуті, епідемії та епізоотії. Стихійне лихо може відбувати­ся у вигляді: а) затоплення населених пунктів; б) землетрусів; в) ожеледиці; г) снігопадів та ін, Екологічні аварії та катаст­рофи можуть бути також різними, а саме: а) забруднення от­руйними чи радіоактивними речовинами повітря, землі, води та іншого середовища; б) аварії на електростанціях (наприк­лад на Чорнобильській АЕС), на шахтах, на підприємствах та установах, в інших виробництвах; в) аварії на повітряному, залізничному, морському, річковому та автомобільному транс­порті. Для подолання наслідків аварій та катастроф, проведен­ня рятувальних робіт та інших дій, спрямованих на недопу-

Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим 36, нормат, актів. - К., 1999. - С 21.

- 172 -

щення людських жертв, Президент України своїм указом може ввести надзвичайний етан в Україні чи окремих її місцевостях, а також оголосити окремі місцевості зонами надзвичайного екологічного лиха з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Конституційною гарантією національної безпеки і оборони України, недопущення свавільного позбавлення життя людей є діяльність Ради національної безпеки і оборони, яка координує і контролює діяльність виконавчих органів у сфері національ­ної безпеки і оборони. Основними. її завданнями визнаються: а) встановлення життєво важливих національних інтересів і пріоритетів; б) виявлення внутрішніх і зовнішніх загроз націо­нальній безпеці або ж обороні; в) розробка стратегії та ство­рення програм, забезпечення національної безпеки або ж обо­рони; г) координація діяльності органів виконавчої влади (або інших органів) в процесі планування і здійснення заходів з ви­конання прийнятих рішень тощо¹.

Однією з галузевих гарантій недопущення свавільного по­збавлення життя людини є кримінальне законодавство Украї­ни, що забороняє посягання на життя державного діяча, пред­ставника іноземної держави, вчинення всіх видів вбивств та інших злочинів, коли гинуть люди. Особи, що винні у вчиненні таких злочинних діянь, притягаються до кримінальної відпові­дальності, що полягає у покладанні на індивіда певного виду.і міри кримінального покарання. Водночас метою кримінально­го права є виправлення і перевиховання особи, що вчинила злочин, а не помста за вчинене. Підтвердженням цього є від­міна в Україні смертної кари як виду покарання за вчинення злочину. Законом України від 22 лютого 2000 р. смертну кару як вид покарання за вчинення злочину було відмінено і допов­нено Кримінальний Кодекс України таким видом покарання, як довічне позбавлення волі. Воно застосовується судами за вчинення особливо тяжкого злочину у випадках, спеціально передбачених Кримінальним Кодексом України, за умови, як­що суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на

¹ Колодій А. М„ Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве само­врядування: Навч. посіб. - К, 2000. - С. 122.

-173-

певний строк. До осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років та у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або завагітніли на момент винесення вироку довічне позбавлення волі не застосовується¹.

Важливе значення для попередження передчасної смертнос­ті, у тому числі дитячої, мають заходи української держави із забезпечення здорових і безпечних умов життя людей: а) під­тримання необхідного для здоров'я життєвого рівня населення; б) охорона навколишнього природного середовища; в) забез­печення санітарно-епідемічного благополуччя територій і насе­лених пунктів; г) створення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку; д) збереження гено­фонду народу України; є) запобігання інфекційним захворю­ванням, небезпечним для населення; є) обов'язкові медичні ог­ляди; ж) сприяння здоровому способу життя населення та ін.

Значна частина людей в Україні (близько 4 тисяч чоловік за рік) травмується та гине на пожежах. Отже, важливість про­типожежної профілактики як гарантії недопущення свавільно­го позбавлення людини життя особливо доводити непотрібно. 17 грудня 1993 р. було прийнято Закон України «Про пожеж­ну безпеку», де закріплено, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколиш­нього природного середовища. Закон визначає загальні право­ві, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної без­пеки на території України, регулює відносини державних орга­нів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності². Для реалізації положень цього Закону згідно з постановою Кабінету Міністрів України розробляються і затверджуються державні програми забезпе­чення пожежної безпеки. Основне навантаження в цій діяль­ності покладається на органи внутрішніх справ та інші мініс­терства. Міністерство внутрішніх справ надає практичну допо­могу в створенні протипожежних служб в апаратах інших мі-

¹ Україна. Закони. Кодекси України: У 3-х кн. - 4-е вид. / Відп. ред.
В. Ф. Бойко. - К., 2000. - Т. 2. - С 18-19.