Передумови формуванняідеї прав людини 3 страница

-34-

недоторканність, що обґрунтовувалися в епоху Просвітництва, в період буржуазних революцій.

Видатним англійським мислителем періоду англійських бур­жуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, невідчуження її природних прав, був То-мас Гоббс (1588—1679). Він вважав, що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими здібностями, ма­ли право на все, що їх оточувало. Однак людський страх, егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумови­ли фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюд-ського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса, характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі нега­тивні якості соціального життя. Він, як і Спіноза, вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає процеси подолання природного стану, виживання одного інди­віда за рахунок іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхід­ність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як вважав Томас Гоббс, не обов'язкові до виконання і приму­сити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізняє право і закон (обов'язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадян­ський) забезпечується відповідною примусової силою і обов'яз­ковий до виконання. Таку силу Гоббс вбачає в державі, яку ут­ворюють люди шляхом взаємної домовленості між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити од­ного разу вибрану форму правління, що була затверджена сус­пільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу сувере­на, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під

²* - 35 -

свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом.

Т. Гоббс все ж залишає право конкретного індивіда піти всу­переч волі суверена. В разі коли суверен, порушуючи природ­ний закон, зобов'язує індивіда вбивати чи калічити себе або за­бороняє захищатися від нападу ворогів, індивід має право на повстання.

Отже, Томас Гоббс розрізняє природне і позитивне право, у разі, якщо фізична недоторканість індивіда порушується інши­ми індивідами, він вважає, що людина має право на протидію. З цього можна зробити висновок, що Гоббс'фізичну'недотор­каність особистості ставить вище за волю суверена. Життя і здоров'я людини — важливіша цінність, ніж держава, що є по­літичною організацією, утвореною людьми для того, щоб по­кінчити війну віх проти всіх і захищати права людини.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, пісня втечі короля Якова II Стюарта, був Джон Лок (1632—і704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчуження прав і свобод особистості, права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої та судової влад. Сво­боду і недоторканність людей у цілому і кожної людини зокре­ма він визначав як можливість за власним бажанням робити все. що не заборонено нормативно-правовими актами, а також не залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної людини і для всіх лю­дей загальнообов'язковому законі.

Отже, вчення Джона Л ока було гуманістичним за змістом і мало певну спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими, що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу. Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини. Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року.

Гуманістичні ідеї про свободу і недоторканність індивіда, про права людини і громадянина, боротьба за утвердження цих ідей, за забезпечення честі та гідності особи дістали свій по­дальший розвиток в епоху Просвітництва. Французькі й ні-

-36-

мецькі просвітителі прагнули досягти свободи індивіда шляхом поширення знань і проведення реформ у суспільстві.

Одним із загальновизнаних лідерів французького- Просві­тництва був Вольтер (1694—1778). Рідко коли доля наділяє людину стількома талантами. Він був істориком, філософом, поетом, драматургом, романістом, сатириком і публіцистом. Його справжнє ім'я — Франсуа Марі Аруе. Прізвище Вольтер — це, власне, його творчий псевдонім. У своїх філософських пра­цях Вольтер виступав проти католицизму і релігійного фана­тизму. Гостро критикуючи феодальні порядки, Вольтер зазна­чав, що на зміну деспотичній формі правління повинно прийти панування розуму і свободи. В такому суспільстві. кожній лю­дині забезпечуватиметься реалізація її невід'ємних природних драв, таких як особиста недоторканність, недоторканність приватної власності, свобода друку, слова, совісті та інші. Сво­боду людини, на його думку, може обмежувати тільки закон.

Перешкодою для забезпечення свободи індивіда Вольтер вважав наявність феодальних порядків. Він закликав створити сприятливі умови для творчої ініціативної діяльності всіх лю­дей, приватного підприємництва. З цією метою він розробив безоплатну програму ліквідації кріпосної залежності. селян від держави і церкви. Селяни, що належали панам, могли звіль­нитися за викуп, за наявності на те згоди володаря.

Вольтер заклав перші ескізи програми реформ. Він вважав, що знання зможуть підняти культурний рівень пануючої вер­хівки, що усвідомить необхідність реформ зверху, піде на ком­проміс з буржуазією, що народжується, дасть можливість роз­виватися підприємницькій діяльності.

Отже, Вольтер започаткував політико-правові теорії ре­форм, підготував грунт для подальшого розвитку вчення про свободу і недоторканність людини в умовах переходу від абсо­лютної монархії до ранньобуржуазного способу виробництва.

До видатних теоретиків періоду французького Просвітницт­ва належить Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1775). Його вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова доктрина Монтеск'є зводиться до пошуків опти­мальної форми держави та місця в ній людини. Монтеск'є роз­глядав три основні форми правління в державі: демократію,

-37-

монархію та деспотію. На його думку, деспотія є неправиль­ною формою правління і притаманна великій імперії. Для не­великих і середніх держав характерні республіка (демократич­на чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Монтеск'є вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що доз­волено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує розподілу влад. Використовуючи вчення Лока, Монтеск'є обгрунтував необхідність у демократичній державі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, що повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада, за вченням Монтеск'є, повинна належати парламенту, вико­навча — королю, судова — незалежному суду присяжних. Кож­на з цих влад повинна мати механізм стримувань і противаг з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Тільки на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної влад, людина може мати повну сво­боду, бути вільною у виборі певного варіанту поведінки в ме­жах існуючих в державі законів. Якщо в суспільстві не забез­печено реалізацію прав і свобод людини і громадянина, не про­ведено розподілу влад на вищезгаданих засадах, таке суспіль­ство не можна вважати демократичним.

Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу людини, її правове положення в суспільстві та принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці Конституції США (1787 p.), Декларації прав людини і,громадянина (1789 p.), Конституції Франції (1791 p.), французького кодексу Наполеона та деяких інших прогресивних документів того часу.

Монтеск'є вважають одним з піонерів концепції правової держави, його прогресивні ідеї втілилися на практиці в період буржуазних революцій в Європі. Він звинувачував аристокра­тію в узурпації влади, вимагав надати буржуазії та іншим вер­ствам населення, яких відносили до третього стану і які боро­лися за своє становище в суспільстві з феодалами, рівні права і свободи. Ідеї Монтеск'є використовуються і в наш час в умо-

-38-

вах будівництва правової держави і громадянського суспіль­ства в Україні та інших державах колишнього СРСР.

Проблемам недоторканності, честі та гідності людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітителів. У Ні­меччині просвітительські ідеї були відображені у творах С. Пу-фендорфа, X. Томазія, К. Вольффа та ін.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) обгрунтував ідею про те, що свобода і незалежність особистості були притаманні тільки періоду природного стану людини. В подальшому протиріччя та егоїзм людей унеможливлюють забезпечення їхніх природ­них прав у повному обсязі. Заради загальної користі й безпеки всіх потрібно утворити державу як організацію, в якій люди об'єднуються для спільного політичного спілкування. На думку вченого, держава виникає в результаті двох договорів: а) між людьми про об'єднання і вибір форми держави; б) між людьми та обраним ними лідером про взаємні обов'язки, які полягають у тому, що підлеглі зобов'язуються підпорядковувати свою по­ведінку владі, а правитель — забезпечувати права підлеглих, включаючи і їх свободу та недоторканність. Тільки необмеже­на влада монарха, вважає С. Пуфендорф, здатна забезпечити порядок у країні та безпеку підлеглих. Характеризуючи кріпос­не право, він вважав, що воно є результатом спільного догово­ру, а тому вигідне для селянства.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С Пуфендорф був прибічником абсолютної монархії й відстоював ідею про те, що лише влада монарха, частково обмежена станово-пред­ставницьким органом, здатна забезпечити свободу, недотор­канність, права й обов'язки підлеглих, суспільний порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи мо­нарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках, якщо монарх своїми діями веде країну до загибелі.

Послідовником С. Пуфендорфа в Німеччині був Христіан Томазій (1655—1728). Він першим у Німеччині почав читати лекції з природного права німецькою мовою. Будучи послідов­ником ідей Б. Спінози, Томазій вважав, що природне право в основі своїй характеризується мораллю. Людей він поділяв на мудрих і дурнів. Управляти першими можна за допомогою норм моралі, а для інших необхідний примус за допомогою

-39-

монархію та деспотію. На його думку, деспотія є неправиль­ною формою правління і притаманна великій імперії. Для не­великих і середніх держав характерні республіка (демократич­на чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Монтеск'є вважав, що свобода — це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є — це право людини робити все, що доз­волено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує розподілу влад. Використовуючи вчення Лока, Монтеск'є обгрунтував необхідність у демократичній державі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, що повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада, за вченням Монтеск'є, повинна належати парламенту, вико­навча — королю, судова — незалежному суду присяжних. Кож­на з цих влад повинна мати механізм стримувань і противаг з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Тільки на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної влад, людина може мати повну сво­боду, бути вільною у виборі певного варіанту поведінки в ме­жах існуючих в державі законів. Якщо в суспільстві не забез­печено реалізацію прав і свобод людини і громадянина, не про­ведено розподілу влад на вищезгаданих засадах, таке суспіль­ство не можна вважати демократичним.

Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу людини, її правове положення в суспільстві та принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці Конституції США (1787 p.), Декларації прав людини і.громадянина (1789 p.), Конституції Франції (1791 р.), французького кодексу Наполеона та деяких інших прогресивних документів того часу.

Монтеск'є вважають одним з піонерів концепції правової держави, його прогресивні ідеї втілилися на практиці в період буржуазних революцій в Європі. Він звинувачував аристокра­тію в узурпації влади, вимагав надати буржуазії та іншим вер­ствам населення, яких відносили до третього стану і які боро­лися за своє становище в суспільстві з феодалами, рівні права і свободи. Ідеї Монтеск'є використовуються і в наш час в умо-

-38-

вах будівництва правової держави і громадянського суспіль­ства в Україні та інших державах колишнього СРСР.

Проблемам недоторканності, честі та гідності людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітителів. У Ні­меччині просвітительські ідеї були відображені у творах С. Пу-фендорфа, X. Томазія, К. Вольффа та ін.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) обгрунтував ідею про те, що свобода і незалежність особистості були притаманні тільки періоду природного стану людини. В подальшому протиріччя та егоїзм людей унеможливлюють забезпечення їхніх природ­них прав у повному обсязі. Заради загальної користі й безпеки всіх потрібно утворити державу як організацію, в якій люди об'єднуються для спільного політичного спілкування. На думку вченого, держава виникає в результаті двох договорів: а) між людьми про об'єднання і вибір форми держави; б) між людьми та обраним ними лідером про взаємні обов'язки, які полягають у тому, що підлеглі зобов'язуються підпорядковувати свою по­ведінку владі, а правитель — забезпечувати права підлеглих, включаючи і їх свободу та недоторканність. Тільки необмеже­на влада монарха, вважає С. Пуфендорф, здатна забезпечити порядок у країні та безпеку підлеглих. Характеризуючи кріпос­не право, він вважав, що воно є результатом спільного догово­ру, а тому вигідне для селянства.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С. Пуфендорф був прибічником абсолютної монархії й відстоював ідею про те, що лише влада монарха, частково обмежена станово-пред­ставницьким органом, здатна забезпечити свободу, недотор­канність, права й обов'язки підлеглих, суспільний порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи мо­нарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках, якщо монарх своїми діями веде країну до загибелі.

Послідовником С. Пуфендорфа в Німеччині був Христіан Томазій (1655—1728). Він першим у Німеччині почав читати лекції з природного права німецькою мовою. Будучи послідов­ником ідей Б. Спінози, Томазій вважав, що природне право в основі своїй характеризується мораллю. Людей він поділяв на мудрих і дурнів. Управляти першими можна за допомогою норм моралі, а для інших необхідний примус за допомогою

-39-

держави і права. За вченням X. Томазія право відрізняється від моралі тим, що утворюється і захищається державою. На його думку, народ може протестувати проти несправедливої влади монарха, але такий протест повинен бути пасивним. Для усунення несправедливості та розбрату необхідно мати спільне майно. Та наявність спільної власності стане можливою лише у майбутньому, коли люди створять відповідні передумови для такої організації суспільного життя.

Отже, прогресивні ідеї X. Томазія були спрямовані у май­бутнє, давали можливість людині задуматися про стан 'свого існування і про шляхи покращення своєї долі, варіанти одер­жання і подальшої реалізації своїх прав і свобод.

Німецьким просвітителем, який закликав до дотримання у поведінці людей, природного закону, був Крістіан Вольфф. (1679—1754). Саме він одним з перших спробував використа­ти ідеї природного права в інтересах абсолютної монархії та поліцейської держави в Німеччині. Природне право він виво­дить з морального обов'язку. За його вченням, природжені права людини існують тому, що існують природжені обов'яз­ки. Він аргументує той факт, що від природи всі люди рівні, що для загальної безпеки, недоторканності та добробуту вони утворили державу і добровільно передали свою владу, а, отже, і свою свободу, монарху. Кожен окремий індивід обмежив свою свободу, передавши себе в рабство іншому. Звідси, на йо­го думку, з'явились пани і кріпаки. Право К. Вольфф визна­чає як свободу діяти для виконання обов'язку. Межі такої сво­боди визначає державна влада в особі монарха. Монарх пови­нен турбуватися і турбується про загальне благо. Монарх наді­ляється необмеженою законодавчою, виконавчою і судовою владою, видає закони держави, що повинні в повному обсязі регламентувати поведінку людей у всіх сферах їхнього життя (господарській, політичній, науковій, духовній, інтимній, сі­мейній тощо). Покора монарху повинна бути безумовною і не­заперечною.

Отже, теоретичні погляди К. Вольффа слід визначити як просвітницький абсолютизм. Якщо в Англії і Франції природ­но-правова доктрина була ідейною зброєю боротьби третього стану з абсолютною монархією і свавіллям, то в Німеччині —

-40-

засобом збереження й обгрунтування існуючого державного режиму і позитивного права.

На відміну від французької, англійської і навіть німецької італійська буржуазія того часу займалася в основному лихвар­ством і торгівлею. Це означало, що її інтереси були далекими від інтересів народу. Економічно італійська буржуазія була пов'язана з феодалами. Буржуазні ідеологи, вчені-просвітителі далі побажань політичної централізації, осуду свавілля і безза­коння не йшли. Одним із таких просвітителів, що розглядав у своєму вченні доктрину природного права був Чезаре Беккарія (1738—1794). Свої теоретичні погляди на державно-правові явища, свободу і недоторканність людини він виклав у праці «Про злочини і покарання». Як і Гоббс, Беккарія розглядав природний стан людей і перехід їх до політичної форми життя заради загальної користі. Люди, об'єднуючись, втрачають час­тину свободи заради того, щоб забезпечити собі ту частину сво­боди, яка у них лишається. Беккарія розрізняє божу, природну і людську справедливість. Перші дві справедливості засновані на божих і природних законах. Людська справедливість засно­вана на суспільному договорі, що установлює межі державної влади.

Беккарія відстоює ідею законності. Видавати закони, на йо­го думку, має право суверен, тобто монарх. Освічений монарх, за теорією Беккарія, видаватиме справедливі закони, виявля­тиме турботу про своїх підлеглих, організовуватиме виконання законів таким чином, щоб не допустити нерівності та жебрацт­ва, сам суворо додержуватиметься своїх законів і забезпечува­тиме права людини.

Свобода людини, на думку Беккарія, це її право робити все, що не суперечить і не заборонено законом. Владні структури і сам суверен повинні додержуватися законів, бути зв'язані ци­ми законами і за необхідності змінювати їх тільки на законних підставах і в порядку, передбаченому законом.

У руках монарха, на думку Беккарія, може знаходитися тільки законодавча і виконавча влади. Судова влада повинна належати суду. Суд повинен спиратися на закони, доводити провину суб'єкта, що вчинив правопорушення. При визначенні

-41-

міри і виду юридичного впливу на винного суд не має права виходити за межі, що передбачені чинним законом.

Причини злочинів Беккаріа бачив у соціальних умовах і то­му вважав, що метою покарання повинно бути попередження правопорушень і виправлення та перевиховання правопоруш­ника.

Беккарія виступав проти широкого застосування смертної кари. На його думку, вона виправдана тільки в надзвичайних випадках для збереження існуючої форми правління чи при боротьбі нації за свободу. У всіх інших випадках ефективні­шим покаранням є довічне позбавлення волі. З позиції природ­ного права смертна кара не допустима. Жодна людина добро­вільно не бажає позбавити себе життя. А це означає, що люди не могли передати суверену право вирішувати за них жити їм чи померти. Смертну кару не можна виправдати ні з мораль­ної, ні з юридичної точки зору. З моральної позиції таке рішен­ня сприяє аморальності й жорстокості, поширюється в народі як негативне явище, а з юридичної — смертна кара не виправ­дана тому, що в разі судової помилки виправити її неможливо. Беккарія вважав, що склад злочину і межі покарання повинні бути передбачені законом і відповідати тяжкості вчиненого сус­пільно небезпечного діяння.

Отже, ідеї італійського просвітителя Беккарія були покладе­ні в основу кримінального законодавства і кримінально-право-вої науки буржуазного права. Ці ідеї на той час були прогре­сивними, оскільки закріплювали прогресивні принципи рівнос­ті всіх перед кримінальним законом. Він стверджував гуманізм у праві, що сприяло розвитку інституту свободи і недоторкан­ності людини та її інших прав.

Значний внесок у розвиток теоретичної думки про свободу і недоторканність людини та індивіда зробили погляди видатно­го французького філософа Жан-Жака Руссо (1712—1778). Цей новий напрям філософської думки дістав назву буржуаз­ний радикалізм. В одній зі своїх праць «Міркування про науки і мистецтво» Руссо піддав сумніву положення про те, що наука і поширення знань сприяють удосконаленню природи суспіль­ства. Така думка суперечила всім традиційним просвітитель­ським висновкам. Згідно з теорією Руссо, спочатку в природ-

-42-

ному стані всі люди жили як звірі й були вільні. З розвитком виробничих відносин з'являється майнова нерівність, а це обу­мовило й обмеження свободи людини. Держава, на його дум­ку, з'являється як результат договору між бідними і багатими, тобто багаті запропонували утворити публічігу політичну вла­ду, а бідні погодилися. Саме виникнення держави було причи­ною знищення природної суспільної свободи і рівності. Нерів­ність у приватній власності, політична і соціальна нерівність призвели до абсолютної нерівності при деспотизмі.

Розвиваючи теоретичну думку про договірний шлях утво­рення держави, Руссо з суспільним договором пов'язує майбут­ні свободи. За його теорією, громадяни, уклавши суспільний договір, набувають громадянських прав і обов'язків. Це озна­чає, що індивідуальні права набувають юридичного характеру і забезпечуються об'єднаною силою всіх громадян. Всі учасни­ки договору залишаються вільними і рівноправними, об'єдную­чись у народ. Інтереси народу не можуть суперечити інтересам окремих індивідів.

У своїх працях Руссо обґрунтовує народний суверенітет, вважаючи, що він невідчужуваний і неподільний. Тільки на­род, як суверен, може здійснювати і фактично здійснює зако­нодавчу владу. Сутність свободи громадян полягає в тому, щоб перебувати під захистом законів, які вони самі приймають у конкретній державі. Руссо не виступав проти приватної влас­ності. Як ідеолог дрібної буржуазії, він пропонував лише урів-няти майнову нерівність.

Отже, в умовах Просвітництва було продовжено обгрунту­вання гуманістичних ідей прав людини і громадянина. Свобода й особиста недоторканість людини і громадянина різні течії просвітителів обґрунтовували по-різному. Найбільш консерва­тивними були ідеї німецьких просвітителів, які бачили завдан­ня просвіти лише в підготовці проведення реформ зверху. Най­більш прогресивними були ідеї та теоретичні концепції фран­цузьких просвітителів, які пропагували реформи знизу, вклю­чаючи й еволюційний шлях їх здійснення.

В умовах пізнього феодалізму події в Англії, Італії та Фран­ції характеризувалися великою активністю третього стану, в першу чергу селянства, бідних ремісників, жителів міст і про-

-43-

летаріату, що почав формуватися. Захисту рівності, прав і інтересів бідноти третього стану були присвячені класичні пра­ці утопічного соціалізму Т. Мора та Т. Кампанелли та фран­цузьких комуністів-утопістів Ж. Мельє, Мореллі, Г. Маблі, Г. Бабефа.

Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» виступив проти приватної власності, монархічної форми правління. Він запропонував утворити ідеальну державу, в якій не буде при­ватної власності й усі жителі якої будуть рівні. Головними зав­даннями їх діяльності повинні бути виробництво товарів і про­дуктів та рівний їх розподіл, боротьба зі злочинністю та забез­печення мирного існування. Владні структури в утопії форму­валися шляхом виборів, усі питання вирішувалися спільно. Всі утопійці повинні були мати достаток та рівні права.

Послідовником Мора був італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» він підтримував Т. Мора щодо заперечення приватної власності, виступив за рівноправність чоловіка і жінки, загальнообов'язковість праці. Т. Кампанелла вважав, що у соляріїв повинні бути однакові житло, одяг, їжа, втіхи. Інтереси держави мали домінувати над інтересами приватних осіб.

На відміну від англійських та італійських соціалістів-утопіс­тів, французькі прихильники комуністичних ідей виступали з позиції природного права, тобто ставили природні права люди­ни на перше місце щодо держави. Так, сільського священнос­лужителя, сина сільського ткача Шана Мельє (1664 — 1729) вважали ідеологом селянського революційного комунізму. В своїй праці «Заповіт» Ж. Мельє розкрив гнобительську роль релігії, пов'язуючи її найтіснішим чином з політикою; показав бідність французьких селян, закликаючи до революції; об­стоював право рівності всіх від природи, природні права і сво­боди людини та її недоторканність.

Коріння зла і несправедливості він бачив у абсолютній мо­нархії, де процвітають тиранія, дармоїдство, відкупщики та вельможі; існуванні армії, дворян, священиків, чиновників та інших служителів феодального ладу, що є дармоїдами; наяв­ності приватної власності та майнової нерівності та виступав за їх ліквідацію.

-44-

Іншим комуністом-утопістом періоду Просвітництва у Фран­ції був Мореллі (XVIII ст., достовірних біографічних відомос­тей про нього не залишилося), який виклав детальний план організації і функціонування комуністичної влади у праці «Ко­декс природи». Основними складовими цього плану були про­позиції щодо: а) ліквідації бідноти і гноблення, що їх він пов'язував з необхідністю ліквідації приватної власності; б) удосконалення, законодавства шляхом встановлення в зако­нах загальнонародної форми власності, гарантованої роботи з виконанням по черзі обов'язків посадових осіб, обов'язку кож­ного громадянина сприяти всіма своїми силами досягненню за­гальної користі, регулювання побуту, виховання, участі в гро­мадських справах; в) покладання на державу обов'язків регу­лювати економічні процеси виробництва; г) організації' дер­жавної влади у. вигляді комуністичного самоврядування; д) мирного шляху досягнення такого суспільного ладу. Все це, на думку Мореллі, повинно сприяти особистій свободі людини.