Передумови формуванняідеї прав людини 2 страница

За китайською міфологією, наприклад, походження і харак­тер божої влади на землі здійснюється через персону верховно­го правителя Піднебесної, що уособлюється з владою імперато­ра Китаю. Саме він є єдиним зв'язком земних жителів з вищи­ми небесними силами. Всі державні органи і посадові особи бу­ли лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широ­ко поширилися релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке>> та інші, в яких ішлося про природньобожі порядки, про правду і справедливість. Наприклад, у стародав­ніх єгиптян ідеалом справедливості, правосуддя, свободи та не­доторканості людини була богиня Маат. У стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе (скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених дав-ньошумерська і вавілонська міфологія називає бога Шамаша. Вважалося тяжким злочином порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Отже, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від природних і соціальних умов житгя. Однак у лі­тературних пам'ятках цього періоду вже висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини, рекомендації що­до виконання чинних законів, пропонуються рішення конкрет­них спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в сус­пільстві можна виявити в державно-правовій ідеології Старо­давньої Індії та Китаю.

-22-

У Стародавній Індії довгий час важливе місце в суспільстві займали брахмани (жерці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому тисячолітті до н. є. і були викладені у так зва­них Ведах, що означало ведення чи знання. Все давньоіндій­ське суспільство згідно з цим вченням поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим етаном панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії (воїни). До двох підлеглих станів належали вайші (се­ляни, ремісники, торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи давньоіндійського суспільства).

Поступово в VI—IV ст. до н. є. відбувався відхід від ідеології брахманізму в бік світської раціоналізації поглядів і уявлень про суспільство та людину. З'являються різні документи і трактати про невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, критикують саму думку про Бога як першоджере­ло законів, найвищу особистість та морального правителя світу.

Зокрема, з критикою брахманізму у своїх проповідях висту­пив принц Сідгартга Гаугпама, прозваний Буддою (556— 476 pp. до н. є.). Він був сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість, він став пустельником (Шакья-Муні) і сім років провів у мандрах. Критикував саму систему варн та принципи кастової нерівності людей у суспільстві. Від-кидаючи думки про Бога як правителя світу та першоджерело законів, Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих людей. Всі проповіді Будди пройняті ідеями гуманізму, доброго відношення до людей, непротистав-ления себе злу і насильству. Дхарми буддизм розглядає як при­родну закономірність, як природний закон, що править світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чо­тири дхарми: життя, красота, щастя, сила¹. Виникнувши як атеїстичне вчення, в подальшому буддизм був визнаний дер­жавною релігією багатьох країн Південно-Східної Азії.

і

Одним із засновників давньокитайської філософії був Кунц-зи або Куй Фуцзи (551—479 pp. до н. є.), який став відомим

Мусский И. А. 100 великих мыслителей. - М., 2000. - С 12-17.

-23-

через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Його ідеї викладені у чотирьох книгах: «Дасюс» — керівництво для чи­новників; «Чжун-юн» — «Золота середина»; «Лунь-вдй» — «Бесі­ди і висловлювання»; «Мен-цзи» — це книга конфуціанця Мен Цзи, який жив через століття після Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудовано на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на кате­горіях добра. Слід прагнути до добра, тоді й народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна до вітру, а мораль злої людини подібна до трави. Трава завжди нахиляється туди, ку­ди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» є моральна заповідь Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не ставитимуться вороже». Він виступав: а) проти поляризації між багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир, проти бунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти керівництва суспільством за за­конами та застосування покарань; д) за здійснення керівницт­ва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та прин­ципів.

Не менш цікаві ідеї про людину, її місце у всесвіті, можли­вості та обов'язки висвітлюються у філософських творах дав­ньогрецьких та давньоримських учених. Справедливість, за­конність та моральність в античний період пов'язуються з утвердженням влади богів-олімпійців на чолі з Зевсом. У своїх. загальновідомих поемах «Іліада» та «Одіссея» Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності та пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях людей, у їх відносинах між собою та з державою і суспільством закликають у своїх працях «сім грецьких мудре­ців»: Фалес із Мілета, Пітак із Мітілени, Періандр із Коринфу, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін. Всі вони підкреслювали важливе значення законів для свободи і прав людини і, одержавши владу, багато зробили для практичного здійснення своїх ідеалів. Наприклад, давній муд­рець Пітак з Мітілени (651—569 pp. до н. є.) вважав, що для пізнання суті людини необхідно наділити її владою. Знаме-

-24-

нитий афінський державний діяч і законодавець Солон (638— 559 pp. до н. є.), один з реформаторів, був посередником між знаттю і афінським демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він вважав, що-завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ дістав владу та права в то­му обсязі, в якому їх потребував. Закон і владу закону він тлу­мачив як поєднання права і сили. Про свої закони Солон гово­рив: «Я владу дарував народові тією мірою, якою він потребу­вав її»¹.

У 486 р. до н. є. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути вислуханим одним з перших сформулював афінський полководець Фемісгпокл (525—460 pp. до н. є.). Саме він насмілився сказати Еврібіаду, командувачу об'єдна­них сил Греції: «Бий, але вислухай»².

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави висвітлювали в філософських і політичних працях античні філософи, зокрема Платон. Його справжнє ім'я Арістокл, він син Арістона і Періктіони. Періктіона походила з сім'ї, що дала Афінам Солона. Арістокл одержав своє прізви­сько Платон (platus — «повний», «широкоплечий») від свого вчителя Сократа за ширину грудей і лоба.

У своїх двох проектах ідеальної держави Платон обгрунту­вав нерівність людей. Перший проект держави він змальовує в діалозі «Держава», а другий — у діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди — браття, він поділяв їх на тих, хто може прави­ти, 'їхніх помічників, ремісників і селян та рабів. На його дум­ку,- від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби ж за Платоном не є суб'єктами політики. Платон допускав можливість переходу із одного в інший тільки для перших двох станів. Він застерігав, що держава загине, якщо її охороняти­муть представники третього стану. Його ідеальна держава — це справедливе правління кращих. Кращими він називав філосо­фів і науковців. Представники третього стану не здатні здій-

Иртория политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М., 1998. - С. 38-39.

Таранов П. С. Энциклопедия современного ума. - М., 1998. - С. 65.

-25-

снювати управління. Для другого стану Платон пропонує орга­нізувати побут та повсякденне проживання на засадах солідар­ності, рівності та колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати сім'ю, власних жінок і дітей. Регла­ментувати побут та життя людей третього стану повинна дер­жавна влада¹.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Арістотель (384—322 pp. до н. є.). Його батько був лейб-ме­диком македонського царя Амінти II. Арістотель грав у дитин­стві з майбутнім царем Македонії Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, серед яких політико-правові питання висвітлювали «Політика», «Афінська політія», «Етика» та ін. Арістотель уперше ввів у науковий лексикон поняття «категорія». Справедливість він поділяв на таку, що зрівнює, і таку, що розподіляє. Критерієм справедливості, що зрівнює, він бачив арифметичну рівність, що застосовувалася в приват­ній сфері цивільно-правових угод. Принципом справедливості, що розподіляє, вважав геометричну рівність, що означало по­діл соціальних благ пропорційно внеску члена політичного спілкування. Політична справедливість можлива лише між рів­ними людьми, Людина за Арістотелем — істота політична від природи, однак не всі люди досягли рівня політичного розвит­ку. Раби з його погляду — це люди з нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на увазі політичне право (природне та умовне). Об'єднання в межах політичного природного та умовного права свідчить про те, що Арістотель людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі люди мають однакові й рівні права. Всю повноту прав мають громадяни, тобто ті люди, що можуть бра­ти участь у законодавчій і судовій владі. Раби, ремісники, «на­товп матросів», торговці в Арістотеля позбавлені громадян­ських прав. Природне і людське Арістотель пояснював прак-

История политических и правовых учений: Учебник для вузов. -Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М., 1998. - С. 50-59.

-26-

тичним прикладом: якщо б ми закопали в землю дерев'яне ло­же і змогли зробити так, щоб воно проросло, то виросло б не ложе, а дерево. Приватну власність він вважав природним

правом людини¹.

Погляди Арістотеля в багатьох питаннях поділяв і підтриму­вав римський філософ Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н. є.). Освіту він здобув у Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії є цікаві розроб­ки. Ціцерон сформулював принцип про те, що під дію закону повинні підпадати всі. Він обґрунтовував дуже важливе поло­ження про те, що свобода громадянина — це його права, скла­дова частина загального правопорядку, всієї державності. Але свобода у Ціцерона теж не є загальною для всіх людей. Розгля­даючи рабовласницький тип держави, Ціцерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як формальна рів­ність усіх людей перед законом².

Отже, в найдавніші часи і в античний період розвитку сус­пільства людина розглядалася як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і суспільного середовища.

Природно-правові доктрини періоду Середньовіччя пред­ставлені двома течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б) буржуазно-раціональна концепція природного права. Природно-правова філософія буржуазного суспільства не по­рвала остаточно з теологічним минулим, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала пояснення не­від'ємних природних прав у прихильності людини до суспіль­ного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для державно-правової думки цього періоду як рабовласницького, так і феодального типу держав. Залеж­ність пригнічених мас від феодалів, боротьбу між різними гру-

Таранов Л. С. Философия сорока пяти поколений. - М., 1998. -С 152-169.

Цалін С. Д. Принцип свободи волі в історії соціальної філософії та філософії права. - X., 1998. - С 79.

-27-

пами всередині пануючого класу можна охарактеризувати трьома основними етапами розвитку феодалізму:

а) ранньофеодальний період;

б) період розвитку феодалізму, що характерно для центра­
лізованої станово-представницької монархії;

в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних сус­
пільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин існуючі класові протиріччя, як правило, не.перерос­тали у відкриті революційні виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, що швидко придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас нале­жало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етапі розвит­ку феодального типу держави був домініканський монах, вче-ний-богослов Фома Аквінський (.Аквінат). Він вважав, що ме­та держави і права полягає в загальному добробуті, під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу. Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підко­рятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, не­рівність прав людини в епоху станово-представницької монар­хії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правля­чими колами в межах релігійної ідеології як єресь. Спочатку їх не було диференційовано за соціально-класовими ознаками. Та вже в XIV—XY ст. єресь було поділено на дві самостійні течії;. а) бюргерську (міську);

.6) плебейсько-селянську.

Перша група єретиків в умовах станово-представницької мо­нархії захищала інтереси багатих купців і банкірів, підприєм­ців, власників майстерень, керівників цехових корпорацій, ба­гатих ремісників та інших міських жителів, що об'єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток торгівлі, внутрішньо­го ринку вимагали наведення порядку, централізації управлін­ня, вільного пересування феодальними вотчинами. Бюргерство починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з ви­разників цих ідей був Марсілій Падуанський. У своїх працях він обстоював сміливу на той час тезу про те, що джерелом

-28-

всякої влади є народ. Під народом він звичайно розумів не все населення, а лише його кращу чаетину (військових, священи­ків, чиновників, купців, банкірів та іншій багатих людей). Це означало, що основна маса народу була пригноблена і ні про яку свободу і рівність в правах, а тим більше недоторканність, не могло бути й мови.

Представники іншої течії (плебейсько-селянської) вимагали зрівняти дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих, відмінити податки, панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можли­вості.

Отже, уже в умовах середньовіччя в епоху станово-пред-ставницької монархії різні верстви населення по-різному стави­ли питання свободи і рівності прав людини. Багаті групи насе­лення, що 'їх можна охарактеризувати як перших представни­ків буржуазії, яка тільки народжувалася, ставили питання про зрівняння їх з феодалами і заможною знаттю, надання їм та­ких самих прав і свобод, як і представникам станово-представ­ницької монархії. Бідні групи населення теж ставили багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Та, попри все це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтере­сами буржуазії.

Проблеми прав людини, її свободи і недоторканності, вза­ємовідносин з державою займають важливе місце на етапі за­непаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Го­ловним' надбанням цього періоду було те, що церква втратила свій диктаторський вплив. Духовна влада церкви поступово переходила до рук світської влади. В цей період активно заро­джуються капіталістичні відносини. Початкове накопичення капіталу супроводжується жорстокою експлуатацією селянства і бідної частини'населення міст. З'являється велика кількість людей, що позбавлені засобів виробництва. На арену класової боротьби виходять нові суспільні сили: буржуазія і пролета­ріат, Починається епоха політичних і соціальних революцій, що розхитують феодальне суспільство. Буржуазія і пролета­ріат, що їх феодали відносили до людей третього стану, часто брали участь у селянських антифеодальних рухах. Розвиток буржуазних економічних відносин вимагав централізації дер-

-29-

жави, а тому буржуазія в той час підтримувала процеси ство­рення абсолютної монархи. Гуманістичне спрямування суспіль­ного мислення цього періоду відомо під назвою ідеології Відро­дження. Нова епоха характеризувалася тим, що буржуазія прагнула створити світську централізовану державу, яка б не залежала від церкви. В цей же час з'являються перші теорії природного права, що в умовах занепаду феодального ладу ма­ли прогресивний характер в аспекті свободи і недоторканності людини. Значне погіршення життя народу, селянські повстан­ня і рухи бідноти в містах стимулювали появу теорій утопічного соціалізму.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження був Нік-коло Макіавеллі (1469—1527), У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовічних уявлень про за­лежність людини від Бога та обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на поло­вину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешко­ди, тобто від свого таланту. Макіавеллі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є
об'єднання і перетворення феодальної роздробленості на цен­
тралізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах —
республіка.

Для вирішення завдань першої форми державності, на дум­ку Макіавеллі, монарх не повинен зважати на свої обіцянки. Він має хитрістю заплутати тих, хто вірить в його порядність. Завжди слід бути відважним, як лев, і хитрим, як лисиця. Мо­нарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує засоби».

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усуну­то абсолютний вплив церкви, що відповідало інтересам бур­жуазії та утверджувало нові капіталістичні виробничі відноси­ни, Макіавеллі вважав за необхідне перейти до наступного сту­пеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держа­ви свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту: закріплюється в нормативно-правових актах формаль­на рівність, недоторканність економічної, політичної, соціаль­но-

ної, культурної та особистої свободи. Як ідеолог буржуазії, Ма­кіавеллі закликав додержуватися недоторканності приватної власності. Він вважав, що людина скоріш може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.

Отже, сутність і соціальне значення вчення Макіавеллі з пи­тань утвердження свободи і недоторканності людини, закріп­лення і здійснення її прав дозволяє зробити певні висновки:

а) метою вчення Макіавеллі було утворення централізованої
держави, усунення абсолютного впливу церкви на всі сфери
життя людей, розвиток капіталістичного способу виробництва,
що на той час було об'єктивно прогресивними теоріями і під­
тримувалося з боку буржуазії;

б) він один з перших почав розглядати державу не як сталу
структуру, а як явище, що постійно розвивається і залежить
від співвідношення різних сил з протилежними інтересами;

в) насилля він розглядав як необхідне ато, яке слід застосо­
вувати на певному етапі розвитку державності для наступного
досягнення загального блага і попередження більшого зла;

г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечував
абсолютну істину існуючих теорій і вчень ечужителів церкви і
закликав людей звертатися до реальної дійсності, шукати пояс­
нення соціальних явищ у повсякденному житті;

д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він вод­
ночас давав зрозуміти, що вона завжди на боці того, у кого
більше творчої активності, вміння подолати перешкоди. Доля
завжди на боці того государя, в якого більша і сильніша армія.
Повільність і нерішучість при вирішенні питання можуть зана­
пастити будь-яку справу;

є) в його вченні є заклик до творчої діяльності, до визнання свободи особистості, змальовуються шляхи побудови нової дер­жавності, вчувається заклик до буржуазної революції.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умо­вах нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, іцо їх об'єднує, — це початок буржуазних рево­люцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних дог­матів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебу­дові взаємовідносин церкви і держави, в подальшому утвер-

-31-

дженні свободи і недоторканності людини відіграв антифео­дальний рух під назвою Реформація, який був поширений у Німеччині, Учасники Реформації поділялися на два основні та­бори. Представники першого обстоювали помірні реформи, а другого — революційну перебудову світу на засадах соціальної справедливості. їх вимоги були сформульовані під час Селян­ської війни в Німеччині в двох основних документах: «12-ти статтях* та «Статейнім листі».

У період ранніх буржуазних революцій починає формувати­ся концепція природних прав людини. Так, поширюється дум­ка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фунда­ментальними правами, що можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. З того часу й надалі права люди­ни розглядають як елементарні передумови гідного людського існування.

Отже,.в цей час дуже важливе значення для розвитку сво­
боди і недоторканності людини мали вчення Гроція, Спінози,
Гоббса, Дока про природні права людини і громадянина. Вони
стали ідейно-теоретичним фундаментом нового на той час ка­
піталістичного ладу. І хоч буржуазні революції в Італії, Гол­
ландії, Англії, Франції і Німеччині готували різні соціальні гру­
пи, ідеологія природного права відображала інтереси всіх цих
груп...

Так, Гуго Гроцій — типовий представник голландської бур­жуазії, раціоналіст. Його ідеї природного права розвивалися в працях Гоббса, Дока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Рус­со і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав пере­творення феодально-клерикального природного права в бур­жуазно-раціональне природне право. Природне право характе­ризується як припис здорового глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розум­ній природі визнає або морально невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи.

Природне право настільки невід'ємне, що його не може змі­нити і сам Бог. Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право, за Гроцієм, повинно відповідати

-32- ^:

будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а лю­дина — частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести підприєм­ницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укла­дати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівність бідних і бага­тих перед законом. Він обґрунтовує зверхність релігійної влади •над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з лю~ -диною і народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права. Ці висновки слугували появі теорії буржуазного природного права. До її го­ловних положень відносять такі твердження, що 'їх, разом з тим, опрацьовував і Гроцій:

1. Якщо хтось бажає з метою власної вигоди використати
послуги іншого, повинен у відповідь потурбуватися про те, щоб
потреби цього іншого були задоволені.

2. Основа природного права — власність. Теорію власності
особливо інтенсивно розробляли Док і Пуфендорф, вона знач­
но вплинула на розвиток цивільного права в Центральній Єв­
ропі.

3. Легітимність влади асоціюється не з конституційною мо­
нархією, а з демократичною республікою.

^; 4. Концепція юридичної рівності найбільше відповідає по­требам ринкових відносин і переростає у буржуазну закон­ність.

5; 3 просвітницької концепції можна вивести принципи ми­ру і мирного існування між народами на підставі міжнародного

права.

6. Звільнення права від моралі та релігії було причиною
звільнення буржуазії від феодально-абсолютистської державної

влади.

7. Слід заборонити застосування тортур при допитах і запро­
вадити дотримання основних вимог правосуддя.

Гроцій обстоював висновок про те, що між клерикально-природною і буржуазно-раціональною концепціями природно­го права існує наступництво, однак він стверджував, що вод-

2 3-50.33.

ночас буржуазно-раціональна концепція природного права має свої особливості, що зводяться до таких положень:

1. Раціональне право і формальне право не співпадають, бо
перше виводиться з об'єктивних законів природи, а друге — з
суб'єктивного погляду законодавця.

2. Не існує однозначних для всіх типів держави і права
принципів природного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвіт­чизник Гроція Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Спіноза під природним правом розумів необхід­ність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її ок­рема частина. Природне право він ототожнює зі здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбе­реження. Спіноза обґрунтовував тезу про те, що кожна люди­на захищає чужий інтерес лише настільки, наскільки вона ду­має, що робить це заради свого блага. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки піз­наній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індиві­дуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об'єд­нуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди. Спінози, який виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивними. Ідея обмеження влад­них структур людськими законами і природним правом люди­ни залишається актуальною і сьогодні в умовах формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних державах, які були суб'єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Спінози були відповідним внеском у подальший розвиток поглядів на цінність людської особистості, на її правове поло­ження в суспільстві, права, свободи і обов'язки людини та її