ХУ. Літературний процес. Мистецькі опозиції

Літературознавство не лише аналізує окремі твори, а досліджує їх у взаємозв’язках, у єдності з тими різноманітними чинниками, котрі на них вплинули, тобто вивчає літературний процес.

Літературний процес — це сукупність усіх виявів літературного життя: написання художніх творів; виникнення, існування та занепад мистецьких стилів, напрямів, шкіл, літературних угруповань, взаємозаміна мистецьких методів; видання книг, літературних часописів, розвиток критики, літературознавства; особливості сприймання творів читачами тощо.

Існування літературного процесу уможливлюється постійним рухом естетичної думки, мистецького сприймання світу. а чому і як саме відбувається цей рух? людина одночасно належить до двох світів (матеріально-біологічного і духовного), тому в ній поєднуються протилежні начала: ідеальне ¾ матеріальне, духовне ¾ фізичне, емоціо ¾ раціо, альтруїзм ¾ егоїзм, миролюбність ¾ агресивність тощо. При цьому, певно, найстійкіші серед усіх властивостей людської психіки дві:

1. Схильність до крайнощів, тенденційність — прагнення звести будь-яку тенденцію до абсолюту;

2. Заперечення крайнощів — відкидання одноплощинності, однобічності світосприймання, прагнення свободи (багатоваріантності).

Найчастіше ми абсолютизуємо той чи інший чинник зі щойно перелічених пар, доводимо його до абсурду (так виявляється схильність до крайнощів) і потім замінюємо на протилежний чинник (завдяки нелюбові до крайнощів).

Наймудріший вихід із такої ситуації — гармонійне поєднання обох первин. На цій засаді створено сам наш світ: людина — гармонійне поєднання душі й тіла (тому маємо дбати і про перше, і про друге, виходячи при цьому з аксіоми, що причиною (змістом) є перше, наслідком (формою) — друге); слово — поєднання смислу і сукупності звуків та графічних знаків тощо. Проте людина зазвичай віддає перевагу абсолютизуванню.

Природна двоїстість людини спричинює існування мистецьких опозицій [68]. Суть протистояння всередині кожної з опозицій полягає у боротьбі за пріоритет того чи того з їхніх складників. Вони найчастіше змінюються за принципом «або — або», хоча вихід у їхньому поєднанні, зрівноваженні за принципом «і — і». Так і буває у справді талановитих, досконалих творах. Хоча – не забуваймо – цим дивовижну здатність мистецтва до самооновлення (розвитку) якраз і забезпечує його засаднича внутрішня опозиційність.