Етап A називається відновлення і підтримка прохідності дихальних шляхів

Причини, що утруднюють надходження повітря в легені:

1) порушення анатомічних співвідношень між частинами верхніх дихальних шляхів – западання язика, травматичне пошкодження гортані і трахеї, голосових зв'язок і глотки, ларинго-, бронхо- і бронхіолоспазм.|

2) зменшення або повне перекриття просвіту верхніх дихальних шляхів зсередини – чужорідні тіла і рідини, виділення трахеобронхіального дерева (гній, слиз, кров і т.ін.).

3) зменшення або повне перекриття просвіту верхніх дихальних шляхівззовні – странгуляційна петля, пухлина або гематома в ділянці глотки, шиї, середостіння.

Найпоширенішою причиною порушення прохідності дихальних шляхів під час клінічної смерті є западання язика. Це з′ являється внаслідок розслаблення м'язів, що утримують корінь язика над задньою стінкою глотки. Тому при проведенні реанімаційних заходів, навіть після усунення всіх інших причин порушення прохідності дихальних шляхів, необхідним є також усунення цієї перешкоди. Оптимальною методикою відновлення прохідності дихальних шляхів є потрійний прийом Сафара.

Потрійний прийом Сафара (мал. 1.1)

1. Помірне захилення (відкидання) голови назад. Це дозволяє дещо збільшити вхід в гортань, закритий коренем язика внаслідок відсутності тонусу його м'язів. При помірному захиленні голови корінь язика відводиться| від задньої стінки глотки. Ця частина прийому Сафара не виконується у разі підозри на перелом шийного відділу хребта. 2. Відкриття рота і видалення чужорідних тіл з порожнини рота і глотки. Чужорідні тіла можуть бути як твердими (сторонні предмети,

Мал. 1.1. Потрійний прийом Сафара.

зубні протези тощо), так і рідкими (шлунковий вміст, мокротиння, слина, кров, ліквор, слиз і т.ін.). Чужорідні тіла видаляються вказівним пальцем, який бажано обмотати будь-якою матерією (бинт, марля, шматок тканини, носова хустка), оскільки вона вбиратиме рідкі чужорідні тіла.

3. Виведення нижньої щелепи вперед. Це дозволяє ще більше відвести корінь язика, збільшивши вхід в гортань.

До досить простих методів відновлення й підтримки прохідності дихальних шляхів відносять застосування повітроводів. Розрізняють декілька різновидів повітроводів: S-подібні (повітровід Сафара) і Т-подібні (повітровід Гведела), орофарингеальні та назофарингеальні (мал. 1.2).

Мал.. 1.2. Повітроводи. А – орофарингеальний, Б – назофарингеальний
	Методика установки орофарингеальних повітроводів будь-якого різновиду складається з таких етапів (мал. 1.3): за допомогою методики схрещених пальців відкривають рота, кінець повітроводу вводиться вигином від язика, потім обертальним рухом його повертають вигином до язика і одночасно просувають вглиб. При іншому варіанті корінь язика акуратно віджимають шпателем, а повітровід вводять вигином до язика без обертання.
Мал.. 1.3. Методика постановки повітроводу.

Етап В­ називається штучна вентиляція легенів. Її мета - екстрена оксигенація. На I стадії її можна досягти лише за допомогою експіраторної ШВЛ. Так вона називається тому, що легені пацієнта вентилюються повітрям, яке видихує реаніматор. Якщо в атмосфері кисню міститься майже 21%, то в повітрі, що ним видихується, 14-16%, але на початку СЛМР цієї кількості може цілком вистачити для оксигенації крові пацієнта, тим паче, що гемоглобін має здібність добре насичуватись киснем навіть при незначних його концентраціях.

Щоб здійснити експіраторну ШВЛ, необхідно легені реаніматора з'єднати з легенями пацієнта. Цього можна домогтися двома способами, назви яких говорять самі за себе: «з рота в рот» (мал. 1.4) або «з рота в ніс» мал. 1.5). При цьому ніс або рот пацієнта (відповідно) потрібно закривати.

Мал. 1.4. ШВЛ „з рота в рот”.

При проведенні ШВЛ методом «з рота в рот» реаніматор робить вдих, після чого, щільно охопивши губи потерпілого своїми губами, проводять видих. Після закінчення видиху реаніматор відсторонюється від потерпілого, даючи можливість повітрю пасивно вийти з легень пацієнта. При виборі частоти дихання при ШВЛ виходять з нормальних показників, які для дорослих складають 14-16 дихальних рухів за хвилину, у дітей – чим менший вік, тим частіше, а у новонароджених – 29-30 дихань за хвилину. Другим важливим моментом при проведенні ШВЛ є дихальний об'єм. При наданні реанімаційної допомоги закономірним є бажання вдихнути якомога більше повітря. Проте необхідно пам'ятати, що надмірний хвилинний об'єм дихання може спричинити у реаніматора гіпокапнію, внаслідок якої розвивається спазм мозкових судин, ішемія головного мозку і втрата свідомості. В результаті – реаніматор опиняється не в змозі продовжувати реанімаційні заходи, а шанси на порятунок хворого катастрофічно знижуються. Тому при проведенні ШВЛ безапаратними методами у дорослих реаніматор використовує 1-1, 5 дихального об'єму.

Мал.1.5. ШВЛ „з рота в ніс”.

При штучній вентиляції легенів у дітей молодшого шкільного віку використовують половину звичайного дихального об'єму дорослого. Для цього першу половину дихального об'єму видихають в атмосферу, а у хворого вдувають другу половину. Для ШВЛ новонароджених і грудних дітей використовують об'єм повітря, який дорослий може затримати за щоками.

Контроль правильності проведення ШВЛ проводиться за екскурсією грудної клітки і наявністю еластичного опору вдиху. При оцінці екскурсії грудної клітки звертають увагу як на підйом груднини на вдиху, так і на опускання її на видиху. Відсутність опускання на видиху може спостерігатися при попаданні повітря в шлунок, яке супроводжується, як правило, характерним звуком, що нагадує приглушене булькання. В цьому випадку шлунок, що роздувається, піднімає край реберної дуги, що може створити помилкове враження екскурсії грудної клітки.

Небезпека цього ускладнення полягає не тільки в тому, що повітря не надходить в легені, але й в тому, що підвищений тиск в шлунку сприяє регургітації шлункового вмісту в ротову порожнину, звідки він може потрапити в легені. Наслідком цього в постреанімаційному періоді є кислотно-аспіраційний пневмоніт.

Попередити попадання повітря в шлунок і регургітацію можна за допомогою прийому Селіка. Для цього, натискаючи на щитовидний хрящ, притискують його до хребта. Це призводить до здавлювання стравоходу, чим запобігає затіканню шлункового вмісту в ротоглотку.

Етап C називається підтримка кровообігу, тобто на цьому етапі проводиться штучний кровообіг. Його можна забезпечити за допомогою закритого (непрямого) або відкритого (прямого) масажу серця.

Докладніше зупинимося на техніці і механізмах закритого масажу серця. Перш за все, необхідно відшукати точку, до якої ми прикладатимемо свої зусилля. Ця точка знаходиться на межі між середньою і нижньою третиною груднини (мал. 1.6). Вище розташована точка зменшить ефективність масажу, а нижче розташована, крім того, збільшить ризик ушкодження печінки мечовидним відростком.

Мал. 1.6. Точка дотику долоні до груднини.

На названу точку накладають основу однієї долоні, на неї — основу іншої. Пальці реаніматора не повинні торкатися ребер пацієнта, руки реаніматора не повинні бути зігнуті в ліктьових суглобах. Таке вихідне положення. Відсутність контакту пальців реаніматора з ребрами пацієнта знижує ризик їх перелому, а прямі руки реаніматора збільшують ефективність масажу (тиск вагою корпуса реаніматора) і знижує енерговитрати реаніматора (зігнуті в ліктях руки призводять до напруги м'язів-розгиначів). Глибина компресій на груднину повинна складати 4-5 см, частота компресій — 80 за 1 хвилину. Ефективність масажу оцінюється за наявністю пульсової хвилі на сонній або стегновій артерії. Перелом ребер та/або груднини не є протипоказанням для продовження масажу.

Закритий масаж серця запускає роботу двох механізмів. Перший механізм — механізм серцевого насосу. Він має місце і при відкритому масажі. Кожна компресія грудної клітки виштовхує певний об'єм крові з порожнин серця, чим і забезпечується штучний кровообіг. Другий механізм — механізм грудного насосу. При відкритому масажі цей механізм відсутній. При кожній компресії грудної клітки відбувається стиснення між грудниною і хребтом не тільки серця, але й всіх органів, що знаходяться в грудній порожнині, і, перш за все, легенів, які містять чималий об'єм крові. Цей об'єм крові теж починає рух і помітно збільшує ударний об'єм. Завдяки цьому механізму ефективність закритого масажу серця значно збільшується.

І зовнішнє дихання і кровообіг суть ланки системи транспорту кисню і повинні працювати одночасно, інакше тканини кисню не одержать. Так відбувається в живому організмі, тому етапи B і C повинні виконуватися теж одночасно.

Спосіб поєднання етапів B і C залежить від кількості одночасно працюючих реаніматорів: 1 або 2. Якщо їх більше, то інші змінюють перших у разі їх стомлення. Якщо реаніматор один, то, виконавши етап A, він робить 2 глибоких штучних вдиха, а потім здійснює 15 компресій грудної клітки, після чого цикл повторюється. Таким чином, схема має такий вигляд:

1 реаніматор Þ 2 вдиха/15 компресій (1р: 2/15)

Якщо ж реаніматорів двоє, то на кожен штучний вдих припадає 5 компресій, тобто схема така:

2 реаніматора Þ 1 вдих/5 компресій (2р: 1/5)

Крім того, за наявності двох реаніматорів вони один одного контролюють: той, хто проводить ШВЛ, стежить за пульсом на магістральній артерії, а той, хто проводить масаж серця, — за екскурсією грудної клітки. Ефективно виконувана СЛМР супроводжується низкою ознак: звужуються зіниці, якщо вони були розширені, «поліпшується» колір шкіри, можуть з'являтися одиничні дихальні рухи і т.ін. СЛМР вважатиметься успішною у разі відновлення самостійного кровообігу. У разі відновлення самостійного кровообігу без відновлення самостійного дихання – продовжуємо проводити ШВЛ без масажу серця.