Ідеї змісту виховання у ПТНЗ, засвоєння соціального досвіду, самовиховання учнів

 

Зміст виховання – це система знань, переконань, якостей і рис особистості, навичок, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти вихованці відповідно до поставлених цілей і завдань. Зміст виховання – це те, що виводиться із багатства суспільно-історичного досвіду, культури, національних традицій народу, його самобутності, і використовується для потреб виховного процесу.

В основі сучасної вітчизняної ідеології вибору змісту виховання лежать ідеї:

Реалізм мети виховання. Людина сьогодні опинилася у фокусі соціально-економічних перетворень і духовно-культурних процесів, тому загальною метою виховання повинно стати формування соціально активного громадянина демократичного суспільства, який у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими і культурно-національними цінностями. В умовах економічної, духовної, екологічної кризи суспільства система вартостей визначає зміст виховання. Враховуючи її структуру, можемо говорити, що зміст виховання включає шість аспектів:

моральне виховання, що випливає з потреб вселюдського життя і ґрунтується на абсолютних цінностях;

національно-патріотичне виховання, що випливає з потреб національного життя і процесів державотворення;

валеоекологічне виховання, що випливає з потреб дбайливого ставлення до власного здоров’я і до здоров’я довкілля;

родинне виховання, що випливає з потреб побудови міцної сім’ї;

виховання характеру, що випливає з потреб окремої людини;

громадянське виховання, що випливає з потреб побудови демократичного суспільства.

Таким чином, зміст сучасного українського виховання зорієнтований на розвиток в людині шести головних груп якостей: моральності, патріотизму, демократизму, родинності, характерності, природосвідомості.

Засобом досягнення цієї мети є засвоєння вихованцем базових основ культури. Базова культура особистості є центральним блоком змісту виховання, культурою життєвого самовизначення. Засвоєння базових основ культури – економічної, демократичної і правової, моральної й екологічної, культури праці, художньої і фізичної, культури сімейних відносин – є основа для формування індивідуального стилю життя, виховання ставлень особистості до суспільства, природи, праці, до себе, до свого способу життя, свого здоров’я. Це важливе завдання професійної школи. Випускники професійно-технічних навчальних закладів – це завтрашні будівники ринкової економіки.

Національний підхід до побудови змісту виховання передбачає знання рідної мови й літератури, культурно-історичного розвитку свого народу, його традицій, звичаїв, міфології, фольклору, мистецтва, а також знання народних поглядів, переконань, ідеалів, морально-естетичних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки.

Почуття національного є чи не найбільшою вартістю людської душі. По-перше, воно вічне і властиве кожній людині. По-друге, зважаючи на стійкість і органічність почуття національного в людині, К.Д.Ушинський радить виховнику взяти його за основу системи виховання, трактувати як опору, яка не зрадить. Він писав: “Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її поганими природними, особистими, сімейними та родовими нахилами”.

Реалізувати національний підхід допомагає народна педагогіка. Виховувати в народному розумінні означає вирощувати, няньчити, доглядати, колихати, годувати, леліяти, бавити, пестити, викохувати. Первинне ж значення слова “виховувати” співпадало із значенням слова “оберігати”. Виховання в українській етнопедагогіці розглядається як велика суспільна потреба. Майстерність виховувати порядну, чесну людину вважається в народі найвищою майстерністю. К.Д.Ушинський писав: “Виховання, створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих системах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях чи запозичені в іншого народу”. Він не заперечував певної орієнтації на чужі зразки, але вважав це безпечним лише тоді, коли основи громадянської освіти твердо закладені самим народом. Не можна і не треба запозичувати чужого характеру. Лише почуття власної окремішності, національного характеру робить запозичення доцільним. Великий педагог дійшов висновку, що загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії.

Педагогічні працівники професійних навчально-виховних закладів повинні переосмислити суть процесу виховання, будувати його на народознавчих засадах, бо національна основа виховання є важливою умовою соціалізації учнів. Вона актуалізує в учнях природне, рідне, зрозуміле, створює сприятливі умови для засвоєння основ національної і загальнолюдської культури.

Спільна діяльність вихованців і вихователів. Зміст роботи педагога складає пошук спільно з дітьми кращих зразків духовної культури, культури діяльності, формування на цій основі власних цінностей, норм і законів життя.

Як відомо, в умовах авторитарного виховання сформувався офіційний погляд на структуру навчально-виховного процесу як на поняття дволінійне: “навчання і виховання”. Учень дивиться на цей процес очима педагога. У новій ситуації, наділивши учня правом на самостійну діяльність, ми зобов’язані переосмислити структуру навчально-виховного процесу. Авторитарність виключає саму можливість розвитку учнів. Сутність педагогіки співробітництва полягає в демократичному та гуманному ставленні до учня і його духовного життя як до абсолютної самодостатньої вартості.

Могутнім засобом гуманістичного виховання є відносини між людьми – в училищі і поза ним. Взаємини в навчальному закладі піддаються педагогічному контролю, а тому вимоги до них особливі. Йдеться про живі стосунки педагогів з учнями, педагогів з керівництвом, стосунки учнів зі своїми ровесниками.

Варто назвати хоча б дві головні риси стилю взаємин педагога щодо гуманізації дитини.

По-перше, він повинен характеризуватися належним рівнем інтелігентності, під чим розуміємо культуру, помножену на духовність людини. “Треба, щоб учитель зіткнувся із зоряним небом”, - так колись сформулював свою думку видатний грузинський педагог Ш.А.Амонашвілі.

По-друге, в основі нового стилю взаємин на уроці, в училище загалом мусить бути любов педагога до учнів як вияв його власного гуманізму. Необхідно поважати дитину, постійно оберігати її право на вибір, власну гідність, право бути такою, якою вона хоче, а не такою, якою хоче її бачити педагог. Мабуть, у цьому глибока сутність педагогіки співробітництва (партнерства). Такі відносини формуються там, де діти і дорослі об’єднані спільними поглядами і прагненнями.

Гуманізація освіти передбачає гуманітаризацію змісту виховання. Йдеться про заходи, спрямовані на пріоритетність розвитку душі учня, становлення “людяної людини”, а відтак і фахівця, бо добрим спеціалістом є лише той лікар, інженер, слюсар, тракторист і т.д., у яких високо розвинуті духовні якості – прагнення до добра, краси, правди тощо.

Педагогіка співробітництва визначає істинно демократичний спосіб співпраці педагога і дитини. Така співпраця забезпечує активну позицію учня, самореалізацію в процесі діяльності, в якій виявляються як позитивні риси, так і негативні; здійснюється самоствердження в сфері моралі, розвиваються творчі здібності.

5. Самовизначення. Найважливішим компонентом змісту виховання є культура життєвого самовизначення. Життєве самовизначення – поняття широке. Воно характеризує людину як суб’єкта власного життя і щастя.

Самовизначення особистості – самостійний вибір людиною свого шляху, мети, цінностей, моральних норм, майбутньої професії і умов життя.

У гармонії людини з самою собою повинно здійснюватися громадянське, професійне, моральне самовизначення, тобто залежно від рішення “як жити” обрати оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень, спосіб реакції на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності і форми проведення вільного часу. Навчитися жити – значить виробити власну позицію в житті, власний світогляд, ставлення до себе, навколишнього середовища.

Самовизначеність – це риса характеру людини. Твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей свідчать про визначеність її характеру. Визначеність характеру у людини як суб’єкта діяльності позначається на принциповості та сумлінності дій незалежно від важливості доручення. На людину з визначеним характером можна покластися, доручаючи їй важливі справи. Вона виконує доручення відповідно до його мети, змісту справи та способів виконання. Про людей з невизначеним характером важко сказати, добрі вони чи погані. Це люди безпринципні, без чітких позицій у політичному, трудовому житті, у побуті.

6. Особистісна спрямованість виховання. У центрі всієї виховної роботи училища повинні бути не плани, не заходи, не форми і методи, а сам учень, підліток, юнак. Він є головною метою виховного процесу. Рух від найближчих потреб й інтересів до розвитку високої духовності повинен стати правилом виховання. При цьому використовується найширший простір – робити можна все, що не забороняється. Організована система виховання забезпечує поступовий перехід особистості до самовиховання через створення відповідних умов і надання необхідної допомоги.

7. Добровільність. Учнів не можна зобов’язувати “виховуватись”. Людині властива вроджена схильність самій визначати напрям свого життя, творити його. Без власної доброї волі вихованців не може реалізуватися ідея співробітництва, а значить і розвитку. Стосунки співробітництва виключають владу педагога над учнем. Вихованець разом з виховником йдуть до спільної мети. Ніхто тут не панує. Вічне прагнення педагога до зміцнення власного авторитету мусить зазнати ґрунтовного переосмислення: він можливий не на основі тиску й диктату, а лише на ґрунті душевного взаєморозуміння і через самостійне переконання виховання в чеснотах свого виховника. Вільна воля проявляється, якщо вихователі спираються на потребу, інтерес, установку, бажання, намагання.

Становлення особистості – постійний труд душі людини. Основний критерій оцінки виховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості в учня прагнення до самовдосконалення, самовиховання. Спрямувати активність вихованця на створення власної особистості – значить перетворити його у співучасника процесу виховання, в його суб’єкта, зробити союзником у досягненні виховної мети. Мабуть, це є найскладніше завдання. Тільки за умови його вирішення до кінця реалізуються сутнісні сили двостороннього процесу виховання. “…Духовний розвиток школяра залежить від того, - писав В.О.Сухомлинський, - наскільки глибоко відбувається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і ставлень у колективі – в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивляться не лише в світ, що оточує його, а й в самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим”.

Нинішні учні є заорганізованими, не готовими до самостійного життя і діяльності в умовах демократичного ринкового суспільства. Виховання повноцінних спеціалістів неможливе без їхнього бажання вдосконалювати свою особистість. Педагог повинен бути готовим організувати процес самовиховання, який би став спонукаючим мотивом самоосвіти й самовдосконалення.

Невід’ємною складовою самовиховання має стати формування мотивів професійного самовдосконалення майбутніх спеціалістів. До найбільш дієвих з них належить потреба в знаннях з основ науки і техніки. Формують мотиви професійного самовдосконалення насамперед за допомогою розкриття практичної значимості теоретичних знань і зв’язку їх з науково-технічним прогресом, особливостями економічних відносин на виробництві. Майбутній спеціаліст повинен усвідомити, що йому потрібні не тільки професійна досконалість, а й висока моральність, інтелектуальність, належний рівень громадянської зрілості, відповідальності за національне духовне відродження.

“Найбільш дієвим і плідним є виховання, яке звертається до власних сил особистості, що виховується, і діє на останню не за допомогою зовнішнього впливу, а… зсередини”, - писав П.П.Блонський.

Взаємодія, співробітництво з вихованцем у його вдосконаленні є найбільш органічною формою, яка об’єктивно покликана дати максимальний ефект.

Адже кожна людина несвідомо намагається ствердити своє Я, переживає потребу якнайповніше реалізувати себе у сфері людської діяльності та взаємин. Це намагання природне і для учня. Педагог покликаний допомогти у досягненні цієї не завжди висловлюваної мети вихованця – стати особистістю.

Під самовихованням розуміють систематичну і свідому діяльність людини, спрямовану на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок.

Процес самовиховання – це процес тривалий. У людини, яка ним захопилася, він може тривати все життя. Результат самовиховання перевіряється практикою життя. В умовах професійно-технічного навчального закладу його можна розділити на етапи. Педагог повинен знати зміст і методику роботи на кожному з передбачуваних етапів. Він керує процесом самовиховання, здійснюючи його у формі доброзичливого опікунства.

На першому етапі педагог спрямовує свою роботу на формування спонукальних мотивів свідомого ставлення до самовиховання. Необхідно домогтися, щоб учень глибоко усвідомив, що його майбутнє залежить не тільки від діяльності педагогів, а й від самостійної роботи над собою. Разом з тим, учень повинен зрозуміти, що самовиховання є не лише його особистою справою, а й справою суспільною в ім’я свого народу і держави.

Щоб збудити інтерес до роботи над собою, доцільно провести бесіди з учнями із використанням історичної літератури та художніх творів про геніїв української нації, які у важких життєвих умовах працювали над собою. Прикладом для наслідування можуть бути Павло Полуботок, Андрій Шептицький, Василь Стус, Василь Симоненко та інші.

Другий етап роботи педагога з організації самовиховання починається тоді, коли в процесі спостереження за діями учня ми переконалися, що в нього є бажання займатися самовдосконаленням. Маємо допомогти учневі сформувати ідеал, до якого треба прагнути, утвердити в нього бажання наслідувати обраний позитивний взірець, щоб досягти мети. Під час самовиховання учень постійно порівнює себе з обраним ідеалом, фіксує, що змінилося на краще, що необхідно вдосконалювати, якими знаннями і якостями збагачувати.

Не слід вимагати від учня швидкого подолання недоліків або формування позитивних якостей, адже він з таким завданням може не впоратись і втратити віру у власні сили. Педагог зобов’язаний сформувати в нього переконання, що постійна, наполеглива робота над собою обов’язково дасть бажані результати.

На третьому етапі самовиховання в учня проявляється бажання до активної праці над собою з метою реалізації програми самовиховання і отримання задоволення від успіху формування позитивних і подолання негативних рис особистості. Це здійснюється в різноманітних видах діяльності. Для учня професійно-технічного навчального закладу – це навчання і уміння творчо ставитися до оволодіння професією, поглиблення знань з історії професії; ознайомлення з прогресивними методами праці, передовими технологіями; самообслуговування; естетика робочого місця; виконання громадських доручень, участь у роботі гуртків раціоналізаторів, винахідників, експериментаторів і т.д.

На цьому етапі самовиховання робота вихованця над собою стає продуманою і систематичною. Роль педагога зводиться до корегування обраного учнем ідеалу, і вдосконалення методики самовиховання, процес якого перетворюється у самостійний і цілеспрямований. Педагог повинен пам’ятати, що функції учнівського консультанта можна успішно виконувати за умови, якщо між ним і учнем склалися щирі стосунки. У процесі самовиховання неодмінним є контроль за результатами реалізації зазначених заходів, плану намірів. Коли учень набуває досвіду роботи над собою, контроль за ним педагога чи доброзичливого колективу зменшується, водночас підвищується самостійність та ініціатива вихованця.

Структура процесу самовиховання представлена у схемі 4.

 

Схема 4