Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Структура простого судження, його види.




Будь-яке судження має чітку структуру, за якою логіка розрізняє прості і складні судження.

Просте судження складається з поняття про предмет (суб’єкт - S) і поняття про ознаку предмета (предикат - P). Наприклад: “Київ – столиця України”. У цьому судженні суб’єктом є поняття “Київ”, а предикатом – “столиця України”. Іншими словами, суб’єкт включає у собі отримане раніше знання, а предикат – елемент, який утворює нове знання. Між суб’єктом і предикатом існує тісний взаємозв’язок – наявність предикату може стверджуватися (як у наведеному прикладі) і заперечуватися. Наприклад, “Росія не є суто Європейською країною”. Таким чином між S і Р є так звана логічна “зв’язка” двох видів - : S є Р і S не є Р.

Крім цього у судженні є така складова, як квантор – вона уточнює об’єм S і стоїть перед ним. Скажімо у судженні “Всі люди смертні” мається на увазі весь об’єм поняття “люди” (кванторне слово – “всі”), а у судженні “С.Ф.Поважний – ректор МДУ” мається на увазі одиничний представник поняття “люди” (можна вжити кванторне слово “цей”). Таким чином повна структура простого судження може бути представлена як: Квантор S “є” (“не є”) Р

кванторне (кількісне) слово - вказує, про яку кількість предметів йдеться. Слова «все», «кожен», «жоден» висловлюють загальність приписуваного властивості щодо даного класу предметів. Слова «деякі», «принаймні один», «існує» висловлюють існування в даному класі предметів із зазначеним властивістю.

Логічна зв'язка - слово, яке стверджує або заперечує наявність деякого властивості у суб'єкта. Зв'язки діляться на позитивні («Тобто,« є »,« суть ») і негативні (« не є »,« не є »,« не суть »).

Суб'єкт(логічний підмет) - термін, що позначає ті предмети, про які в висловлюванні щось стверджується або заперечується.Предикат(логічний присудок) - термін, що позначає властивість, наявність якого затверджується або заперечується у цих предметів.

Поділ простих судженнь за кількістю і якістю

З позицій класичної формальної логіки просте судження за ознакою повноти (кількістю) об’єму поділяються на :

ü загальні (кванторне слово – “Всі”) – судження, яке має у якості суб’єкта загальне поняття, а предикат якого належить до всього об’єму суб’єкта – “Усі фінансисти є фахівцями з цінних паперів”, “Всі правознавці не є адвокатами”;

ü часткові (кванторне слово – “Деякі”) – судження, яке має у якості суб’єкта загальне поняття, а предикат якого належить лише до вказаної частини об’єму суб’єкта – “Деякі студенти є відмінниками”, “Лише деякі люди можуть вважатися особистостями”;

ü одиничні (кванторне слово – “це”) – судження, яке має в якості суб’єкта одиничне поняття, а його предикат належить до всього об’єму суб’єкта – “Янукович Виктор Федорович– президент України”, “Студент Сидоренко В.М. – відмінник”.

У свою чергу за якістю зв’язки судження поділяються на :

ü стверджувальні (зв’язка “є”) - у ньому говориться, що певна ознака визнається як присутня у предмета;

ü заперечувальні (зв’язка “не є”) – певна ознака заперечується.

Таким чином, об’єднана класифікація суджень за кількістю і якістю виглядає так:

· загальностверджувальні судження – “Всі S є Р”;

· загальнозаперечувальні судження – “Всі S не є Р”;

· частковостверджувальні - “Деякі S є Р”;

· частковозаперечувальні судження – “Деякі S не є Р”;

· одиничні стверджувальні судження – “Це S є Р”;

· одиничні заперечувальні судження – “Це S не є Р”.

Перші чотири види суджень логіка позначає такими символами:

1. загальностверджувальні судження – “А” (від “affirmо” – лат. “стверджую”);

2. загальнозаперечувальне судження – “Е” (від першої голосної лат. “nego” – заперечую);

3. частковостверджувальні судження – “І” (від другої голосної “affirmо” – лат. “стверджую”);

4. частковозаперечувальні судження – “О” (від другої голосної лат. “nego” – заперечую).

3.Розподіл термінів у простому судженні.

Термін S або Р вважається розподіленим, якщо об’єм одного терміну повністю входить в об’єм іншого або повністю виключається з нього. Тобто термін розподілений, якщо задля вирішення питання про істинність судження необхідно врахувати усі предмети, які є елементами об’єму терміну. Термін вважається нерозподіленим, якщо його об’єм складає лише частку об’єму іншого терміну. Тобто в судженні говориться не про всі предмети, а про частку об’єму загального поняття.

Для прикладу розглянемо такі судження:

1. Загальностверджувальні (А):

1.1. “Всі люди смертні” – суб’єкт є розподіленим, бо повністю входить до об’єму предикату (адже поняття “безсмертні люди” - пусте) , а предикат не розподілений, бо ширше за об’ємом, ніж суб’єкт (смертними є не лише люди);

1.2. “Квадрати – рівносторонні прямокутники” – і суб’єкт і предикат розподілені (бо S і Р – тотожні поняття);

2. Загальнозаперечувальні (Е) – “Жодна з жінок до ХХ сторіччя не була видатним філософом”. Тут S і Р розподілені, бо їх об’єми взаємовиключені.

3. Частковостверджувальні судження (І) – “Деякі викладачі є спортсменами” – S і Р не розподілені, бо є поняттями, які перетинаються;

4. Частковозаперечувальні судження (О) – “Деякі люди не мають вищої освіти”. У цьому випадку суб’єкт не розподілений, а предикат розподілений. Наприклад суб’єкт “люди” не розподілений тому, що лише про деяких з них кажуть. Предикат судження “ті, що мають вищу освіту” розподілений тому, що жоден з елементів його об’єму не перетинається з об’ємом поняття S (ці “деякі люди”).Варіанти розподілу термінів у простих судженнях наведені у табл. 1 (див. табл.1 до лекції №4).

4.Встановлення відношень між судженнями за правилами логічного квадрата.

Між судженнями А, Е, І, О існують такі відношення": 1) відношення противності (контрарності), 2) відношення підпротивності, 3) відношення суперечності (контрадикторності) та 4) відношення підпорядкування.

Відношення між судженнями А, Е, І, Оприйнято відображати в логіці у вигляді "логічного квадрата"

Логічний квадрат.

A контрарність E
підпорядкування контрадикторність підпорядкування
I підконтрарність O

1. Відношення противностімають місце між судженнями А і Е (загальноствердним і загальнозаперечним). Суть цього відношення полягає в тому, що противні судження не можуть бути обидва одночасно істинними, але обидва можуть бути одночасно хибними. Тому якщо одне з противних су­джень істинне, то друге безперечно хибне, але з хибності одного противного судження не можна робити висновок про істинність другого. Наприклад, якщо істинне "Будь-яка держава є класовою" (А), то хибне протилежне йому судження "Жодна держава не є класовою" (Е). Якщо ж судження "Всі метали тонуть у воді (А) хибне, то це не означає, що істинне протилежне суджений "Жоден з металів не тоне у воді" (Е). Противне суджений може бути як істинним, так і хибним.

2. Відношення заперечення (контрадикторності)існують між судженнями А і О (загальноствердним і частковозаперечним) і між судженнями Е та О (загальнозаперечним і частковозаперечним). У відношенні заперечення перебувають також судження одинично-заперечні ("Це S не є Р") і одинично-ствердні ("Це S є Р").Особливість відношення заперечення полягає в тому, що серед двох заперечних суджень одне обов'язково істинне, а друге — хибне. Обидва заперечні судження не можуть бути істинними і не можуть бути хибними одночасно. Наприклад, якщо судження "Будь-яка наука, що розвивається має своїх прихильників" (А) істинне, то заперечне йому судження "Деякі науки що розвиваються не мають своїх прихильників" безперечно хибне. А якщо істинне судження "Деякі студенти не відмінники" (О), то судження А — "Усі студенти відмінники" обов'язково хибне.

3. Відношення підпорядкуванняіснує між судженням А та I (загальноствердним та частковоствердним). Судження А є підпорядковуючим стосовно судження I, а судження I — підпорядкованим. Так само судження Е — підпорядковуюче, а судження О — підпорядковане.

Сутність відношення підпорядкування:

а) З істинності підпорядковуючого судження випливає істинність підпорядкованого йому судження, але з істинності підпорядкованого судження не випливає істинність підпорядковуючого судження, воно може бути як істинним, так і хибним. Наприклад, якщо судження "Усі студенти відповіли вірно" (А) істинне, то це означає, що і підпорядковане йому судження "Деякі студенти відповіли вірно" (I) істинне. Але якщо істинним є судження "Деякі студенти відповіли вірно" (I), То це ще не означає, що істинне підпорядковуюче судження " Усі студенти відповіли вірно" (А).

б) З хибності підпорядковуючого судження не випливає з необхідністю хибність підпорядкованого: воно може бути як хибним, так і істинним. Але з хибності підпорядкованого судження необхідно випливає хибність відповідного підпорядковуючого судження. Наприклад, якщо судження "Будь-який договір відплатний" (А) є хибне, то це не означає, що і судження "Деякі договори відплатні" (I) безперечно хибне. У даному випадку воно істинне. Але якщо підпорядковане судження "Деякі договори відплатні" хибне, то і підпорядковуюче судження "Жоден договір не є відплатним" (Е) обов'язково хибне.

4. Відношення підпротивностііснує між судженнями I та О. Це відношення характеризується такими особливостями:

а) Підпротивні судження не можуть бути одночасно хибними: якщо одне з них хибне, то друге обов'язково істинне.

б) Обидва підпротивні судження можуть бути істинними одночасно. Наприклад, хибність судження "Деякі метали не проводять електрику" (О) означає істинність судження "Деякі метали проводять електрику". У той же час і судження I, і судження О можуть бути одночасно істинними. Наприклад: "Деякі метали потопають у воді" (І) та "Деякі метали не потопають у воді" (О).

Загальна характеристика взаємовідношень між простими категоричними судженнями виглядає так:

Якщо А істинне, то

Е хибне, О хибне, І істинне

Якщо Е істинне, то

А хибне, І хибне, О істинне

Якщо І істинне, то

А невизначене, О невизначене, Е хибне

Якщо О істинне, то

Е невизначене, І невизначене, А хибне

Якщо А хибне, то

Е невизначене, І невизначене, О істинне

Якщо Е хибне, то

А невизначене, І істинне, О невизначене

Якщо І хибне, то

А хибне, Е істинне, О істинне

Якщо О хибне, то

А істинне, Е хибне, І істинне

 

v Висновки.Судження є більш складною, ніж поняття, формою мислення – воно складається щонайменше з двох понять – суб’єкта і предиката, формуючи висловлювання щодо існування предмета як такого, наявності чи відсутності в нього певних якостей, взаємин між іншими предметами. Якщо у судженні один суб’єкт і предикат, то воно називається простим. Такі судження поділяються за кількістю об’єму суб’єкта (квантором), якістю зв’язки між суб’єктом та предикатом, а також за модальністю. Між судженнями, які і між поняттями є відношення, знання яких важливе для встановлення істинності того чи іншого судження.

 

v Питання для самоконтролю за темою 4:

1. Що таке судження і як воно позначається у мові? Наведіть самостійні приклади.

2. Чим відрізняється судження як форма мислення від поняття?

3. Назвіть найбільш сутнісну характеристику судження як логічної форми.

4. Поясність, що таке просте судження, з яких частин воно складається. Наведіть самостійні приклади.

5. Запишіть формулу простого категоричного судження. Назвіть складові цієї формули.

6. Які види простих суджень Ви знаєте? Дайте коротку характеристику кожного з них.

7. Які судження позначаються літерами А, Е, І, О?

8. Намалюйте схему «логічний квадрат». Яке значення вона має для встановлення істинності суджень.

9. Які судження підлягають аналізу за схемою «логічний квадрат»?

10. Які правила істинності за схемою «логічний квадрат» Ви знаєте?

 

 

Тема 5. Складні судження.

План.

1.Класифікація суджень за основою модальності.

2. Складне судження, його види та істинність.

 

Література.

1. Аристотель. Аналитики. - М., 1952. - С. 9-11, 249-254.

2. Далидов И.В. Логика: Учебник. – М.: Дащков и К, 2004. – 347с.

3. Ивин А.А. Логика: (Учебник для вузов). – М.: Гардарики, 2004. – 347с.

4. Петровська І.Р. Логіка. – Львів: Нац. ун-т „Львів. політехніка”, 2004. – 147с.

5. Гладунский В.Н. Логіка: Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2002. – 358с.

6. Бандурка О.М. Курс логіки: Підручник. – К.: Літера, 2002. – 159с.

 

v Мета:розглянути основні види складних суджень, логічні правила, що стосуються складних суджень, модальність суджень і яке значення має ця характеристика

для правильності мислення; вчити визначати істинність складних суджень за таблицями істинності; розуміти важливість набуття навичок використання схем і формул у логічному аналізі висловлювань, зв’язок наших уявлень про істинність чи хибність актів мислення із надбаннями в галузі логіки суджень.

v Ключові поняття та терміни:модільність, істинна модальність, судження можливості, судження дійсності, судження необхідності, диз’юнктивне судження, кон’юнктивне судження, імплікативне судження, еквівалентне судження, негативне (заперечувальне) судження, логічний сполучник.

 

Лекція.

1.Класифікація суджень за основою модальності.

Модальність (від латинського modus – міра, спосіб) – характеристика судження за «силою» твердження, що висловлюється у ньому. Іншими словами – це поділ суджень за характером вираженого у них знання. При цьому можна виділити два основні види модальності: істинна та пізнавальна.

Істинна модальність – це знання про можливе, дійсне та необхідне.

1. Судження можливості– це судження, що відображує реально існуючу, але ще не реалізовану можливість. Наприклад: «Можливі опади».

2. Судження дійсності – це судження, яке відображує щось уже існуюче у дійсності. Наприклад: «Іванов – студент».

Розрізнення суджень можливості та суджень дійсності має дуже велике практичне значення. У першому випадку ми висловлюємо знання про те, що який-небудь предмет можливий, а у другому – що він уже має місце у дійсності.

3. Судження необхідності – це судження, яке відображує неминучість існування якогось предмета або зв’язку між предметами й явищами. Найпростіший приклад: «2х2=4». Інакше й думати не можна. Тільки так, на відміну від попереднього приклада, де Іванова можна уявити в якій-небудь іншій якості.

Усі закони логіки, також, як і будь-які закони природи – це судження необхідності. Тому будь-яка думка, яка правильно логічно доведена, є судженням необхідності й перевіряти експериментально її вже не треба. Докладно про це піде мова у темі «Умовиводи».

Пізнавальна модальність означає характер і ступінь достовірності знання. За цією модальністю судження поділяються на проблематичні (вірогідні) й достовірні.

1. Проблематичним (вірогідним)називається судження, у якому певна ознака стверджується або заперечується відносно предмета думки лише приблизно, наприклад: «Можливо, цю лекцію будуть слухати».

Проблематичні судження не можна плутати з судженнями можливості. Перші виражають нашу невпевненість у наявності в предмета якоїсь ознаки, пов’язану з недостатнім знанням ситуації. Наприклад, якщо я не метеоролог, але кажу: «Можливо, буде дощ» – то я просто не знаю і намагаюся вгадати. Це проблематичне судження. За істинною модальністю такі судження інтерпретувати неможливо. Якщо ж метеоролог каже: «Можливий дощ», то його прогноз оснований на глибокому вивченні атмосферних явищ, тобто це судження можливості, яке основане на цілком достовірному знанні.

2. Достовірні судження – це судження, відносно яких із повною визначеністю відомо, що ознака, про яку говориться у судженні, дійсно належить або не належить предмету думки. Прикладом може бути вже відомий нам приклад: «Іванов – студент». Якщо він дійсно студент, то це судження достовірне.

2. Складне судження, його види та істинність.

Існують судження, які складаються з двох або більше простих суджень, тобто складні судження. Наприклад: “Я вийшов вранці з дому, замкнув двері і поїхав на роботу”, “Студенти МДУ є активними громадськими діячами і відмінно штудіюють логіку”. Між цими простими судженнями є зв’язок, який виражається логічним союзом. За видом логічного союзу складні судження поділяють на :

· кон’юнктивні – союз “і” – “Надворі промозгла погода і йде дощ”. Кон’юнктивне судження відбиває істину у тому випадку, коли всі його складові є істинними (див.табл.1 до лекції №5)

· диз’юнктивне – прості судження поєднуються логічним союзом “або” – “Позивач має право збільшити або зменшити розмір компенсації”. Відзначимо, що диз’юнктивне судження може виступати у формі несуворої диз’юнкції – коли всі складові судження можуть доповнювати одне одного – “Студент буде навчатися добре, якщо буде відвідувати лекції, або займатися з підручником вдома”, “Деякі продукти застосовуються в їжу у солоному, копченому, консервованому або свіжому вигляді”. У суворій диз’юнкції істинним може бути лише одна складова судження – “На чергових виборах переможуть або республіканці, або демократи”, “У цьому році я поїду у відпустку або на загальному транспорті, або на особистому”. Несувора диз’юнкція є істинною у випадку, коли хоча б одна з її частин є істинною і неістинною – коли всі її частини не є істинними (див.табл.2 до лекції №5).

· імплікативне судження – судження, що побудоване за принципом зв’язки деяких простих суджень за допомогою союзу “якщо…, то…”, “коли…, то…”. Наприклад, “Якщо надворі йде дощ, то асфальт буде мокрим”. “Якщо студент успішно складе заліки та екзамени на сесії, то він буде повноцінно відпочивати на канікулах”. (див.табл.3 до лекції №5).

· еквівалентне судження – прості судження у ньому також зв’язуються за допомогою союзу “якщо…, то…”, але у цьому випадку існує беззаперечна детермінація між посилкою та наслідком (“Якщо і тільки якщо…, то…”, “А еквівалентно В”). Наприклад, “Якщо і тільки якщо студент вивчить логіку, то він з цього предмету складе залік”. (див.табл.4 до лекції №5)

· негативне (заперечувальне) судження - зміст простого судження заперечується приставками “не-“, “невірним є ...”, “невірно, що...” Утворимо, скажімо, заперечне складне судження з такого простого “Сьогодні я запізнився” ® “Невірно, що сьогодні я запізнився” або “Сьогодні я не запізнився”. Заперечення судження а позначається у символьній формі як ā. Істинність таких суджень простежується доволі нескладно. (див.табл.5 до лекції №5)

 

v Висновки. Судження є другою формою логічного мислення. Існують різні види суджень: прості, складні, атрибутивні, релятивні, екзистенціальні, модальні та ін. Класична класифікація суджень за логічним квадратом включає чотири різновиди атри­бутивних суджень (загальноствердні, загальнозаперечні, частковоствердні, частковозаперечні). Терміни в судженнях можуть бути як розподіленими, так і нерозподіленими. Істинність склад­них суджень (кон’юнктивних, диз’юнктивних, умовних, еквівалентних) визначається за допомогою таблиці істинності.

v Питання для самоконтролю за темою 4:

1. Чим відрізняється складне судження від простого?

2. Що таке складне судження? Наведіть самостійні приклади.

3. Перерахуйте відомі Вам види складних суджень. Наведить приклади.

4. Що таке модальність?

5. Назвіть види модальності.

6. Які судження називають модальними, як вони утворюються?

Тема 6. Основні риси правильного мислення і формально-логічні закони.

План.

1. Основні риси правильного мислення.

2. Перший закон логіки – закон тотожності.

3.Другий закон логіки – закон суперечності.

4. Третій закон логіки – закон виключеного третього.

5. Четвертий закон логіки – закон достатньої основи.

 

Література.

1. Аристотель. Аналитики. - М., 1952. - С. 9-11, 249-254.

2. Далидов И.В. Логика: Учебник. – М.: Дащков и К, 2004. – 347с.

3. Ивин А.А. Логика: (Учебник для вузов). – М.: Гардарики, 2004. – 347с.

4. Петровська І.Р. Логіка. – Львів: Нац. ун-т „Львів. політехніка”, 2004. – 147с.

5. Гладунский В.Н. Логіка: Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2002. – 358с.

6. Бандурка О.М. Курс логіки: Підручник. – К.: Літера, 2002. – 159с.

 

v Мета. Розкрити зміст основних законів традиційної логіки; розглянути властивості деяких тавтологій логіки висловлювань,особливості застосування законів логіки в різних сферах діяльності і повсякденного життя.

 

v Ключові поняття та терміни:закон тотожності, закон суперечності (протиріччя), закон виключеного третього, закон достатньої основи (підстави), парадокс, паралогізм, софізм.

Лекція.

1.Основні риси правильного мислення

На попередніх лекціях ми розібрали дві форми мислення – поняття та судження. Ці форми – лише складові елементи, «цеглини» нашого мислення, те, чим воно оперує. Самий же процес мислення протікає у формі умовиводів. Але перш, ніж перейти до вивчення умовиводу як логічної форми, необхідно спочатку з’ясувати, якими ж є риси правильного мислення.

Перш за все, необхідно відрізняти правильне мислення від істинного. У чому їх відмінність?

Поняття «істинність» стосується змісту думки, а поняття «правильність» – форми думки, її побудови.

За конкретним змістом думкаможе бути істинною або хибною. Істинна думка правильно й адекватно відображує об’єктивну реальність. Якщо ж думка не відповідає тому, що є у дійсності, викривляє її, то вона є хибною думкою.

За формою думка може бути правильною та неправильною. Правильна думка відтворює у своїй структурі об’єктивну структуру дійсності, тобто відповідає дійсним відношенням предметів та явищ. Якщо ж думка викривляє дійсні відношення речей, то ця думка неправильна.

Яке ж значення мають істинність і правильність мислення у реальному процесі мислення? Найфундаментальніше. Істинність вихідних суджень – перша необхідна умова досягнення істинного висновку. При хибності хоча б одного з вихідних суджень істинного висновку отримати не можна: він може бути як істинним, так і хибним. Наприклад, хибне, що «Усі свідки дають вірні свідчення»; відомо, що «Сидоров – свідок». Чи значить це, що «Сидоров дає вірні свідчення»? Висновок тут невизначений.

Але хибність вихідних суджень – ще недостатня умова отриманняя істинного висновку. Інша необхідна умова – правильність їх зв’язку у структурі думки. Приклади правильної та неправильної структури міркувань були наведені на початку першої лекції.

Таким чином, істиннні висновки отримуються (з необхідністю) лише з істинних основ у результаті правильних міркувань. У всіх інших випадках істинні висновки можут вийти лише випадково.

Логіка, як ми пам’ятаємо, відволікається від конкретного змісту думки, її цікавить правильність мислення. А істинні висновки при правильному мисленні виходять самі, якщо вони виводяться з істинних основ. Ставити ж перед логікою питання «що істинне?», за дотепним зауваженням одного філософа, усе одно, якби одна людина доїла козла, а друга – підставляла решето. Головне й домінуюче завдання логіки – аналіз правильності міркувань.

Правильне мислення відрізняє ряд рис. Найголовніші з них – це визначеність, послідовність та доказовість.

Що таке визначеність мислення? Ця його властивість передбачає, що у процесі даного міркування значення понять і тверджень не можна змінювати. Вони повинні лишатися тотожніми собі, інакше властивості одного об’єкта можуть бути непомітно приписані іншому.

Наприклад, якщо ми почали говорити про зірки як про небесні тіла, то у процесі даного міркуванняя ми повинні застосовувати це поняття саме у цьому значенні, а не у значенн «ялинкові прикраси» або «зірочки на погонах».

Послідовність – властивість правильного мислення відтворювати структурою думки ті структурні зв’язки та відношення, які притаманні самій дійсности, здатність слідувати «логіці речей».

Послідовність мислення являє собою певний, внутрішньо зумовлений зв’язок тверджень; проявляється у несуперечності мислення. Якщо ми визнаємо істинність якихось суджень, то ми змушені визнати істинність і тих суджень, які випливають із них, незалежно від того, подобається нам це чи не подобається, сприяє нашім цілям або, навпаки, заважає. Припустивши одне, ми автоматично позбавляємо себе можливості стверджувати інше, несумісне з припущеним раніше.

Наприклад, людина, впевнена у тому, що усе водоплаваючі обов’язково дихають зябрами, змушений буде або не вважати, що кити та дельфіни плавають у воді, або все-таки переглянути свої погляди.

Таким чином, почавши мислити, людина може раптом усвідомити, що усі її погляди на світ обмежуються набором стереотипів, що зв’язали її по руках та ногах і заважають жити. Часто навіть ця невелика кількість стереотипів суперечить один одному. Наприклад, чоловік, упевнений, що усі люди в окулярах серйозні, а також, що усі жінки – легковажні, зустрівши жінку в окулярах, може, звичайно, на деякий час забути про свої суперечливі «переконання». Але якщо попросити його охарактеризувати нову знайому, він буде змушений із двох стереотипів вибрати один або відмовитися від обох. Відмовляючися ж від таких стереотипів, людина стає більш гнучкою, вільною та відкритою новому досвіду. І все це завдяки тому, що вона просто почала думати. Ось яку роль відіграє у нашому житті така властивість правильного мисления, як послідовність, несуперечливість.

Ми бачимо, що послідовність мислення виключає довільність, одні думки випливають з інших немовби насильно. Зі властивістю одніх думок з необхідністю випливати з інших пов’язана також інша риса правильного мислення – доказовість.

Доказовість є властивість правильного мислення відображати об’єктивні основи предметів і явищ навколишнього світу. Доказовість проявляється в обгрунтованості думки, встановленні її істинності або хибності на основі інших думок.

Візьмемо, наприклад, таке міркування: «Якщо іде дощ, то земля мокра; дощ іде; отже, земля мокра». Схема цього міркування проста: якщо перше, то друге; є перше; отже, є й друге.

Тепер трохи змінимо цю схему і будемо міркувати так: якщо перше, то друге; є друге, отже, є перше. Наприклад: «Якщо йде дощ, то земля мокра; земля мокра; отже, дощ іде». Такий висновок, звичайно ж, неправильний. Правильне таке: кожного разу, коли йде дощ, земля мокра. Але з цього твердження й того факту, що земля мокра, зовсім не випливає, що йде дощ. Земля може бути мокрою й без дощу; її можна намочити, наприклад, зі шлангу, вона може бути мокра після таяння снігу і т. д. Тобто це міркування неправильне, а доказовість – це властивість саме правильного мислення, яке, ще раз нагадую, з істинних основ завжди приводить до істинних висновків.

Саме цим і пояснюється той величезний інтерес, який логіка пред’являє до правильного мислення. Воно дає можливість зі знань, які вже є, отримувати нові, причому за допомогою «чистого» міркування, без якого-небудь звернення до досвіду, інтуїції і т. д. Правильне міркування дає стовідсоткову гарантію успіху, а не просто ту чи іншю вірогідність отримання істинного висновку.

Чим же обумовлена правильність міркувань? Очевидно, існують певні закони – закони мислення.

Порушення вимог, що випливають із них, веде до логічних помилок.

Закон мислення, або логічний закон – це необхідний, істотний зв’язок думок у процесі міркування.

На відміну від законів, що встановлюються державою, закони мислення не формуються людьми, вони формуються незалежно від волі й бажання людини. Також, як і закони природи, вони носять об’єктивний характер. Наприклад, можна спробувати проігнорувати закон всесвітнього тяжіння, випустиши з рук хрустальну вазу, але вона впаде й розіб’ється. Точно також можна намагатися ігнорувати закони логіки, але від цього зруйнується наше мислення.

Разом із тим, закони мислення не можна назвати законами самої дійсності, самих речей. Це лише закони відображення дійсности нашим мисленням.

А тепер перейдемо до розгляду основних законів логіки. Їх усього чотири.

2. Перший закон логіки – закон тотожності

А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.

Або ж у процесі одного й того ж міркування слід говорити про один і той же предмет.

З дією цього закону пов’язана така корінна властивість правильного мислення, як визначеність. Об’єктивна основа цього закону – якісна визначеність усіх предметів навколишньої дійсности. Адже це лише уві сні можна сісти у машину, опинитися у підводному човні і, урешті-решт, зійти з трапу літака. У реальності ж, якщо людина сіла в автобус, то через певну кількість зупинок вона з цього ж автобуса й вийде. На цій властивості реальності й оснований закон тотожності.

Закон тотожності діє перш за все у сфері понять. Кожне поняття тотожне самому собі, інакше, якщо б вони кожного разу невловимо міняли б зміст та обсяг, ми їх не змогли б застосовувати і взагалі не змогли б зрозуміти один одного. Закон тотожності знаходить відображення, наприклад, у таких висловлюваннях: «Захід є Захід, Схід є Схід» (Р. Кіплінг), «Закон є закон», або навіть у таких прислів’ях: «Чи в камінь головою, чи каменем у голову», «Як був дурнем, так дурнем і залишився».

Помилка при порушенні цього закону логіки називається підміною поняття. Це той самий випадок, коли сперечалися-сперечалися, і раптом виявилося, що сперечатися було ні про що, оскільки говорили про різні речі. Але іноді підміна понять допускається свідомо в якості основи дотепності, наприклад «Ішов дощ і два студенти».

Приклад:

Задача 1. Які формально-логічні закони поширюються на ці пари тверджень?

в) Арістотель — учитель Александра Македонського.

Розв’язування.

Закон тотожності, оскільки особа Арістотеля й особа вчителя Александра Македонського збігаються.

3.Другий закон логіки – закон суперечності (протиріччя)

Якщо закон тотожності обумовлює таку рису правильного мисления, як визначеність, то дія закона суперечності забезпечує послідовність, несуперечливість мислення.

У чому об’єктивна основа закону суперечності та його сутність? Згідно закону тотожності, будь-який предмет має якісну визначеність. Але це значить, що він не може в один і той же час існувати й не існувати, мати якусь властивість і у той же час не мати. Виходячи з цього, закон суперечності формулюється так:

А не може бути в один і той же час В або не-В, або з двох суджень, одне з яких стверджує те, що друге заперечує, одне повинне бути хибним; або з двох протилежних суджень одне хибне.

Застосовується цей закон, як ми пам’ятаємо, у відношеннях понять між собою. Відношення, основане на законі суперечності, називається відношенням протилежності. Наприклад, поняття А – «білий», поняття В – «чорний».

«Цей папір білий» – «Цей папір чорний». Перед нами два протилежних судження. Одне з них буде обов’язково хибним. Але можуть бути обидва хибними. Папір може бути, наприклад, синім. До речі, лозунг, під яким заставляли жити радянських людей довгі роки: «Хто не з нами, той проти нас» – грубе порушення другого закону логіки, і, отже, закону життя. «Не з нами» ще не означає, що проти нас. Може бути, проти, а може бути, не проти, а просто не з нами. І зараз, хоча радянські часи давно пройшли, але така свідомість, на жаль, залишилася. Наприклад, у молодіжному середовищі у певних компаніях, де усі повинні пити алкоголь або курити.

Тобто це той же закон «Хто не з нами, той проти нас». Але все одно, тому, хто не згодний із цим, краще лишитися собою, тому що, вистоявши, він стане особистістю. А у компаніях, побудованих за принципом «усі як усі», розвиток особистості якраз блокується.

На другому законі логіки основане положення про презумпцію невинності. Звинувачуваний не повинен виправдовуватися, доводити, що він не міг скоїти цей злочин. Якщо навіть він і міг, то це ще не значить «зробив». Справа обвинувача знайти факти, що вказують на причетність звинувачуваного до злочину.

На жаль, у буденному житті це правило часто порушується. «Доведи, що ти мені не зраджувала», – вимагає ревнивий чоловік. Незнання другого закону логіки породжує плітки, тривогу, страхи. «Професор зробив зауваження на лекції – тепер буде душити на екзаменах». «Начальник накричав – тепер не видати мені підвищення». «Він і вона йшли разом по вулиці й сміялися – значить, у них роман». У всіх таких міркуваннях ігнорується середня частина цього кола.

Звідси витікає практичне значення другого закону логіки у нашому житті – ніколи не слід виправдовуватися при безгрунтовних звинуваченнях, інакше ми підігруємо у ту ж гру, тільки зі своеї позиції: «Я не чорний, я білий». Краще за все підходить така відповідь: «Може, я це й зробив, якщо ви так вважаєтете, але, очевидно, я знаходився у стані вимкненої свідомості, тому що нічого про це не пам’ятаю». Спокійні нестандартні відповіді немовби виводять ситуацію у серединну зону кола і опонент усвідомлює, що це йому ще треба довести вашу вину.

Закон суперечності застосовується також у відношеннях суджень між собою за правилами логічного квадрата. Як ми пам’ятаємо, відношення протилежності – це відношення між загальноствердними і загальнозаперечними суджннями (А – Е). Наприклад: «Усі студенти відмінники» – «Жоден студен не відмінник». Якщо одне з них істинне, то друге завжди хибне. Але якщо одне з них хибне, друге теж може бути хибним (що й спостерігається у даному випадку), оскільки це дві протилежні крайнощі, а може бути й середній варіант: «Деякі студенти відмінники» або «Деякі студенти не відмінники».

Помилки при порушенні другого закону логіки називаються логічними суперечностями. Це не значить, що людина комусь суперечить. Якщо вона це постійно робить, то це говорить лише про те, що у неї прихований комплекс неповноцінности. А це значить, що вона суперечить сама собі. Я вже наводив приклад про жінку в окулярах. І іноді на цьому можна здорово спійматися, як колись Ходжа Насреддін спіймав свого багатого і скупого сусіда.

Насреддін позичив у нього казана; повертаючи, він віддав сусідові й каструльку, сказавши, що цю каструльку народив казан. Наступного разу він позичив казана і не повернув, сказаши при цьому, що казан помер. Коли сусід обурився: «Хіба казан може вмерти?», Насреддін спокійно відповів: «Чого ж казан не може вмерти, якщо він може народити каструльку?»

Але люди дуже часто суперечать самі собі у буденному житті й логічна суперечність – дуже поширена помилка.

Приклад:

Задача 1. Які формально-логічні закони поширюються на ці пари тверджень?

а) Усі страуси літають. Страуси не літають.

Розв’язування.

Ці два твердження виражають закон протиріччя, оскільки перше твердження загальностверджувальне (А), друге — загальнозаперечувальне (не А).

4.Третій закон логіки – закон виключеного третього

Дією цього закону зумовлені як визначеність мислення, так і його послідовність, несуперечність. Об’єктивною основою його є все та ж якісна визначеність речей, згідно якої щось існує або не існує, йому щось властиве або не властиве. Тому у тій міре, у якій наш світ альтернативний, роздвоєний на «наявність-відсутність», мислення, яке відображує його, теж не може не бути альтернативним. Тому у ньому неминуче діє закон виключеного третього. Формулюється ж він так:

З двох суджень, що взаємно виключають одне друге, одне істинне, друге хибне, а третього не дано. А є В або А не є В.

Цей закон теж застосовується перш за все у відношеннях між поняттями. На ньому основане відношення, яке називається відношенням суперечності. Наприклад: «білий» і «небілий» (А й не-А):

 
 

 

 


«Цей папір білий» – «Цей папір чорний». Якщо ми з’ясували, що цей папір білий, ми можемо бути спокійними. Але якщо він не білий, то треба йти далі та з’ясовувати, який він, чи не червоний і т. д. Коли ми стикаємося з якоюсь людиною, то, перш за все, хочемо встановити, небезпечна вона для нас чи ні. Якщо вона не небезпечна, ми можемо спокійно вивчати її далі, а якщо небезпечна, то, можливо, взагалі не варто вивчати, чи є в неї позитивні якості: яка з них користь, якщо ми будемо відчувати себе поруч із нею тривожно?

Цей закон застосовується також у відношеннях між судженнями за логічним квадратом (А – О, Е – I). Наприклад: «Усі студенти відмінники» – «Деякі студенти не відмінники», «Жоден студент не відмінник» – «Деякі студенти відмінники». Ці судження, як ми бачимо, виключають одне друге.

Порушення цього закону пов’язані зі спробами при розв’язанні альтернативного питання ухилитися від певної відповіді, знайти щось проміжне, середнє. Це властиве людям нерішучим, невпевненим у собі або просто безпринципним.

Вінні Пух також використовує закони логіки. Він вирахував, що у дуплі дерева є мед, але помилився, вважаючи, що бджоли його приймуть за хмарку. Він застосовував закон виключеного третього, а треба було закон суперечності.

Приклад:

Задача 1. Які формально-логічні закони поширюються на ці пари тверджень?

б) Жодна рослина не є отруйною. Деякі рослини отруйні.

Розв’язування.

Ця пара тверджень задовольняє закон виключеного третього, оскільки істинним чи хибним може бути або перше, або друге висловлювання.

5.Четвертий закон логіки – закон достатньої основи (підстави)

Ним зумовлена ще одна корінна риса правильного мисления – його обгрунтованість, якісно визначені предмети так або інакше виникають з інших предметів і самі, у свою чергу, породжують треті. Це знаходить відображення й у нашому мисленні про предмети дійсности. Закон же формулюється так:

Кожна думка повинна бути достатньо обгрунтованою, але й достатнє обгрунтування повинне мати достатнє обгрунтування.

Межею обгрунтованості є закон, аксіома, очевидність, основані на фактах дійсності. Так, для людини, яка явилася свідком події, обгрунтуванням буде самий факт події, очевидцем якої вона була. Істинність законів, аксіом підтверджена практикою людства й не потребує тому нового підтвердження. Для підтвердження якого-небудь часткового випадку немає необхідності обгрунтовувавати його за допомогою особистого досвіду. Наприклад, якщо відомий закон Архімеда (усяке тіло, занурене у рідину, втрачає у своїй вазі рівно стільки, скільки важить витіснена ним рідина), то немає ніякого сенсу занурювати у рідину якийсь предмет, щоб з’ясувати, скільки він втрачає у вазі. Закон Архімеда буде достатньою основою для підтвердження будь-якого часткового випадку.

Таким чином, достатньою основою якоїсь думки може бути будь-яка інша вже перевірена та визнана думка, з якої з необхідністю випливає істинність даної думки.

Якщо з істинності судження А випливає істинність суджения В, то А є основою для В, а В – наслідком цієї основи. У свою чергу, В може бути основою для С. Так виникають логічні ланцюжки.

Найважливішою помилкою, пов’язаною з порушенням вимог закону достатньої основи, є помилка «удаваного слідування». Деякі удавані наслідки наведені у прикладах порушення закону суперечності: «Він і вона йшли разом по вулиці й сміялися – значить, у них роман» і т. д. Усе це приклади висновків з недостатніх основ.

Закон достатньої основи має важливе теоретичне й практичне значення. Фиксуючи увагу на судженнях, що обгрунтовують істинність висунутих положень, цей закон допомагає відокремити істинне від хибного та прийти до вірного висновку.

Приклад:Для того, щоб людина, яка скоїла злочин, могла бути притягнута до відповідальності, необхідно, щоб їй було більше, ніж 14 років.

Основні закони логіки і закони логіки висловлювань. (див. табл.1 до лекції №6)

v Висновки.Існують раціональні закони мислення – закон тотожності, виключеного третього, достатньої підстави та несуперечності. Відповідно до цих законів можна оцінювати мислення за базовими параметральними ознаками – чіткістю, послідовністю та доведеністю. Закони логіки використовуються при умовиводах, аргументації думок, доведенні, розв’язанні теоретичних і практичних задач у кожній галузі знань. Вони мають загальнолюдський характер.

v Питання для самоконтролю за темою 6:

1. Що таке закон мислення і які його головні ознаки? Назвіть та означте базові закони логіки.

2. Як ви можете пояснити універсальність законів логіки?

3. Дайте визначення закону тотожності. Наведіть приклади порушення закону тотожності.

4. Дайте формулювання закону суперечності. Наведіть приклади.

5. Розкрийте зміст закону виключеного третього.

6. Дайте визначення закону достатньої підстави. Запишіть його у вигляді формули.

 

 

Тема 7. Умовивід як складна форма мислення.

План.

1. Загальна характеристика умовиводів.

2. Дедуктивний умовивід та його правила.

3. Категоричний силогізм.

4. Фігури і модуси категоричного силогізму.

5. Аналогія як умовивід.

 

Література.

1. Далидов И.В. Логика: Учебник. – М.: Дащков и К, 2004. – 347с.

2. Ивин А.А. Логика: (Учебник для вузов). – М.: Гардарики, 2004. – 347с.

3. Петровська І.Р. Логіка. – Львів: Нац. ун-т „Львів. політехніка”, 2004. – 147с.

4. Гладунский В.Н. Логіка: Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2002. – 358с.

 

v Мета. Розкрити основні властивості умовиводу; розглянути дедуктивні умовивіди та цого правила, модуси категорічного силогізму та фігури; вчити користуватися правилами умовиводів і логічними схемами для визначення правильності побудови умовиводів та перевірки істинності висновків, знаходити помилки в умовиводах, аналізувати і виправляти їх; підкресліти зв’язок раціонального мислення із логічним аналізом умовиводів.

 

v Ключові поняття та терміни:умовивід, вихідне знання, висновкове знання, обгрунтовуюче знання, безпосередні й опосередковані (висновкові) знання, безпосередній умовивід, більший засновок, менший засновок, висновок, дедуктивний умовивід, фігура силогізму, індуктивний умовивід, категоричний силогізм, аксіома силогізму, правила силогізму, правила термінів, правила засновків, модуси силогізму, аналогія.

 

Лекція.

1. Загальна характеристика умовиводів

Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить у собі нове знання.Наприклад, коли з двох суджень: 1) "Кожен банк має уставний фонд" і 2) "”Меркурій” — банк" виводиться третє судження "”Меркурій” має уставний фонд", ми робимо умовивід.

Термін "умовивід" вживається у подвійному значенні. Під "умовиводом" розуміють і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження як наслідок розумової операції.

Умовивід за своєю структурою складніший, ніж поняття та судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи.

Будь-який умовивід складається із засновківі висновку.

Засновкице судження, з яких виводиться нове знання.

Висновоксудження, виведене із засновків. Наприклад, візьмемо умовивід: "Будь-яка фінансова операція регулюється законом про податки", "Переведення грошей на рахунок – фінансова операція". Отже, переведення грошей на рахунок регулюється законом про податки.

У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова "отже", — висновок.

Умовивід — це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до не­відомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взає­мозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою ви­падкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законам, то-існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших.

Це не означає, звичайно, що нове знання можна вивести із сполучення будь-яких суджень. Умовиводом є не будь-яке сполучення, а тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не зв'я­зані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не зв'язаними, і тому вивести із них якесь нове знання, тобто побудувати умовивід, не можна. Наприклад, із таких двох суджень: " Будь-яка фінансова операція регулюється законом про податки" і "Усі дерева є рослини" — не можна зробити ніякого висновку тому, що ці судження відображають об'єкти різних предметних областей, логічно не пов'язані. Отже, сполучення цих суджень не є умовиводом.

У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань:

1. Вихідне знанняте, з якого виводиться нове знання, — воно міститься в засновках умовиводу.

2. Висновкове знанняміститься у висновку.

3. Обґрунтовуюче знання— знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків. Обґрунтовуюче знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, а складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є правомірним і неодмінним.

За допомогою умовиводів здобувають знання опосередко­вані, або висновкові.

Знання бувають безпосередній опосередковані (висновкові).

Безпосередніминазиваються знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання предметів або явищ, наприклад, "Ця стіна біла"; "На банківських документах стоять печатки банку" і т. д.

В істинності (або хибності) цих суджень ми переконуємося за допомогою живого споглядання предметів, не вдаючись до логічних доказів і міркувань. Щоб визнати, наприклад, судження "Ця стіна біла" істинним або хибним, досить поглянути на цю стіну.

Безпосередні знання становлять незначну частину всіх наших знань. Основними знаннями є знання опосередковані.

Опосередкованими (висновковими) знанняминазиваються знання, які ми виводимо з наявних, раніше здобутих знань. Наприклад, знання про виникнення життя на Землі, про походження людини, земних материків, гір, морів, про причини війн, сутність права тощо є знаннями опосередкованими, вони виведені із інших істинних знань.

Висновок в умовиводі може бути або істинним, або хибним. Для того щоб висновок умовиводу був істинним, необхідно дотримуватися таких двох умов.

1. Засновки, з яких роблять висновок, мають бути істинними.

2. Умовивід має бути логічно правильним.Недотримання однієї з цих умов призводить до того, що висновок із засновків стає хибним. Розгляньмо це на прикладі:

Будь-які купівля-продаж пов'язані з переходом права власності.

Дарування не е купівля-продаж.

Отже, дарування не зв'язане з переходом права власності.

Або

Дикуни красять обличчя.

Жінки красять обличчя.

Отже, жінки – дикуни.

Ці умовиводи побудовані логічно правильно, але висновки хибні.

Отже, у процесі здобуття логічних висновків необхідно стежити за тим, щоб засновки були істинними, і за тим, щоб дотримувалися правила того умовиводу, у формі якого робиться даний висновок.

Умовиводи бувають різних видів. За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередніта опосередковані.

Безпосереднімназивається такий умовивід, в якому висновок робиться з однієї посилки.

Опосередкованимназивається такий умовивід, в якому висновок робиться з двох і більше засновків.

За спрямованістю процесу міркування опосередковані умовиводи поділяються на дедуктивній індуктивні.

У дедуктивних умовиводах висновок іде від знання більшого ступеня спільності до знання меншого ступеня спільності. Так, у дедуктивному умовиводі:

Усі громадяни країни мають дотримуватися законів цієї країни.

Петренко — громадянин цієї країни.

Отже, Петренко зобов'язаний дотримуватися її законів —

Висновок іде від знання про клас — усіх громадян країни, до знання про окремого представника цього класу — Петренка.

В індуктивних умовиводах висновок іде від знання окремих, одиничних предметів до знання всіх предметів класу, до знання класу в цілому.

Приклад індукції:

Вологість першої проби дорівнює 17%

Вологість другої проби дорівнює 18%

Вологість третьої проби дорівнює 17,5%

Вологість всієї купи волокна в середньому складає 17,5%

Як уже зазначалося, у логіці під безпосередніми умовиводами розуміють такі умовиводи, в яких висновок робиться всього з одного засновку. Так, якщо висловимо судження "Будь-який директор є службовцем" і з нього зробимо висновок про те, що "Деякі службовці є директорами", то цей розумовий процес є умовиводом безпосереднім.

Висновок у безпосередньому умовиводі ми здобуваємо за допомогою перетворення судження. Проте безпосередній умовивід не може бути зведеним до простої зміни однієї: лише форми судження, він зачіпає і зміст думки, робить її визначенішою, яснішою, точнішою. Цим вихідне знання оновлюється, набуває іншого звучання. Безпосередній умовивід єза формою умовиводом, а не перетворенням судження, як твердять дехто з логіків. Йому притаманні всі ознаки умовиводу: у ньому наявне вихідне знання, знання висновкове і знання обґрунтовуюче — ті правила, за якими вихідне судження перетворюється у висновкове.

Основними способами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, оберненнята протиставленнясуджень. Безпосередні умовиводи утворюють також за допомогою зіставлення суджень за правилами відношень між судженнями

Перетворенняце така операція, внаслідок якої вихідне судження перетворюється у судження рівнозначне за змістом, але іншої структури, наприклад: "Будь-який договір є угода; отже, жоден договір не є неугода".

Оберненням називається така операція, коли суб'єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат суб'єктом вивідного судження. Наприклад: "Будь-який договір є юридичною угодою, отже, деякі юридичні угоди договори".

Розрізняють два види обернення умовних суджень: контрпозицію і конверсію.

Контрпозиція умовного судженняполягає в тому, що ми заперечуємо підставу і наслідок вихідного умовного судження, а потім наслідок робимо підставою, а підставу — наслідком оберненого судження. Наприклад: "Якщо угода не відповідає умовам закону, то вона не дійсна; отже, якщо угода визнана дійсною, то вона відповідає закону".

Протиставленням предикату називається висновок такого нового судження, суб'єктом котрого є поняття, що суперечить предикату вихідного судження, а предикатом суб'єкт вихідного судження. Наприклад: "Будь-який директор є службовцем; отже, жоден не службовець не є директор".

Загальноствердне судженняза допомогою протиставлення предикату перетворюється в судження загальнозаперечне: Наприклад: судження "Будь-яке фінансова операція є відношення економічне" перетворюється в судження "Жодне економічне відношення не є фінансовою операцією". Хоча друге судження і хибне, але воно може існувати як судження.

Загальнозаперечне судженняперетворюється в частково-ствердне судження: Наприклад, судження "Жоден свідок не може бути суддею" за допомогою протиставлення предикату переходять у судження "Деякі не судді є свідками".

Частковоствердне судження під час протиставлення предикату перетворюється в судження частковоствердне: Наприклад: "Деякі студенти не є відмінниками; отже, деякі невідмінники — студенти".

Частковоствердне судження шляхом протиставлення пре­дикату не перетворюється, оскільки при протиставленні предикату судження І ми маємо перетворити в судження О, а потім обернути його, але судження О не підлягає оберненню.

2. Дедуктивний умовивід та його правила

Дедуктивним (від латинського слова deductio — виведення) називається умовивід, в якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому. Наприклад:

Усі договори є угоди.

Петренко уклав договір.

Отже, Петренко уклав угоду.

Тут висновок про те, що Петренко уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що "Всі договори є угоди". У дедуктивному умовиводі думка рухається від загально­го до окремого, одиничного, тому дедукцію визначають зви­чайно як умовивід від загального до часткового.

Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, одиничного на основі знання загального. Вона збагачує наше знання одиничного, дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом.

Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило. Поширюючи загальне положення на окремий конкретний предмет або явище, ми здобуваємо нове знання про цей предмет, знання про те, що даний предмет має ознаку, наявну для всього класу, про який ідеться у загальному положенні. Так, виходячи із загального положення науки кримінального права про те, що "Будь-який злочин є діянням суспільне небезпечним", ми робимо висновок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільне небезпечне.

Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільшого унаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок фінансової операції (наприклад, конкретна подія) під відповідну статтю закону про оподаткування, безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки; тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне; положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він зв'язаний з безпосереднім вивченням конкретних фактів.

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висновок буде неодмінно істинним.

Проте, якщо один з засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а імовірним, то й висновок у такому випадку буде імовірним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з імовірними засновками широко використовуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлювання різноманітних пропозицій.

Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку. Залежно від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі типи дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми. Термін і "силогізм" походить від грецького слова sullogismos — здобуття висновку чи виведення наслідку.

3. Категоричний силогізм

Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, в якому обидва засновки є категоричними судженнями.

Наприклад: Релігія – є відображенням людської свідомості.

Православ’я – релігія.

Отже, православ’я є відображенням людської свідомості.

Категоричний силогізм складається з трьох суджень: двох засновків і висновку. Засновки і висновок, у свою чергу, складаються з понять. Ці поняття називаються термінами силогізму. У категоричному силогізмі розрізняють три терміни: менший, більший і середній.

Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називається меншим терміном. Менший термін позначається літерою S. У нашому прикладі менший термін — поняття "православ’я".

Термін, який займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном. Позначається він літерою Р. У наведеному силогізмі більший термін — поняття "відображення людської свідомості".

Більший і менший терміни називаються крайніми термінами.

Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку. Позначається середній термін літерою М. У наведеному прикладі середнім терміном є поняття "релігія".

Структуру наведеного силогізму можна записати так:

M - P

S - M

S - P

Середній термін (М) виконує роль сполучної ланки між більшим і меншим термінами, завдяки йому стає можливим з двох суджень засновків вивести третє судження (висновок), котре е новим знанням.

Відношення S—Р, як видно зі схеми, не наявне у засновках, воно установлюється тільки у висновку. Висновок про наявність певного відношення між S і Рроблять на тій підставі, що обидва ці терміни пов'язані з одним і тим же поняттям (середнім терміном) у засновках. Із того факту, що S має відношення до М, а М, у свою чергу, пов'язаний із Р, роблять висновок, що існує відношення і між S та Р. За відсутності ж середнього терміна установити зв'язок між поняттями, що входять до засновків, неможливо. Наприклад, із таких двох суджень: "Будь-яка купівля-продаж є діяння фінансове", "Економіка є базисом" — не можна здобути висновок, оскільки у цих засновках відсутнє загальне поняття (середнього терміна).

До кожного засновку категоричного силогізму входять по два терміни: середній і один крайній. Залежно від того, який із крайніх термінів (більший чи менший) входить до засновку, розрізняють більший і менший засновки.

Засновок, в якому наявний більший термін Р, називається більшим засновком. У нашому прикладі засновком є судження: "Православ’я є відображенням людської свідомості".

Засновок, в котрому наявний менший термін S, називається меншим засновком. У розглядуваному прикладі ним є судження "Православ’я – релігія".

Більшим засновком категоричного силогізму є звичайне загальне положення або правило, а меншим — судження про конкретний предмет. Поширюючи загальне положення на частковий випадок, ми здобуваємо нове знання про нього — висновок.

Аксіома силогізму — це положення, яке обґрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму. Вона має такі два формулювання:

1. Все, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може стверджувати (або заперечувати) про кожен предмет даного класу.Латинська формула нього правила така: dictum de omni et de nulo (буквально — сказане про все і ні про що), або коротше: dictum de omni.

2. Ознака ознаки речі є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі.

Зміст цих речень полягає ось у чому. Якщо відомо, що клас предметів Ммає ознаку Р, то з цього випливає, що будь-який окремий предмет S цього класу має ознаку Р. Наприклад, якщо відомо, що всі громадяни зобов'язані дотримуватися законів держави, то це означає, що й Петренко зобов'язаний дотримуватися законів держави.

Рис.1

Відношення між термінами S—М—Ркатегоричного силогізму прийнято відтворювати за допомогою кіл як відношення між обсягами понять, що входять до засновку. Відношення обсягів понять буде таким: якщо обсяг поняття Мвходить до обсягу поняття Р, а обсяг поняття S входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття S входить до обсягу по­няття Р.

Відповідно, коли відомо, що клас предметів М не містить ознак Р, то й усякий окремий предмет S, що входить до класу М, не має ознак Р. Наприклад: Жодна чесна людина (М) не обманює (Р).

Петров (S) – чесна людина (М)

Отже, Петров (S) не обманює (Р).

Рис.2

Відношення між термінами S—М—Р за обсягом тут таке: якщо обсяг поняття М повністю виключається із обсягу поняття Р, а обсяг поняття 5 входить до обсягу поняття М, то обсяг поняття S повністю виключається з обсягу поняття Р.

Аналогічно можна пояснити і другу формулу аксіоми: якщо річ А має ознаку В, а ознака В, у свою чергу, має ознаку С, то це означає, що А має також ознаку С.

Для того, щоб з істинних засновків можна було робити істинний висновок, необхідно дотримуватися таких правил силогізму.

Правила силогізму.

Існують прості правила силогізму, деякі з них стосуються термінів, а деякі засновків.<







Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 1682. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.078 сек.) русская версия | украинская версия