Буддійське мистецтво доби розквіту.

Ранньобуддійське мистецтво зображувало сцени з життя Будди без нього: після виходу за межі земного життя він залишив на землі свій слід. Та згодом, удосконалюючи своє вчення, буддисти виголосили, що він після смерті залишився і освітлює цей темний, гріховний світ, є спасителем і провідником людей через міст в рай. Отже, з’являються численні його зображення, розробляються чіткі канони. Виробились три канонічних типи: Будда, що сидить, стоїть і помирає. Будда, що сидить символізує досягнення “просвітлення”. Руки його, долоні і пальці складені в одному з трьох ритуальних жестів: або кисті складені долоня до долоні одна на другій, що втілює екстаз зосередженості, або права рука спущена біля коліна і торкається землі, закликаючи її у свідки, або руки біля грудей і пальці особливо складені, ніби повертаючи колесо долі.

Скульптура. Будда, що стоїть або йде – несе своє вчення людям і обов’язково повернений обличчям на тих, хто дивиться на нього. Ступні босих ніг розсунуті, права рука піднята і повернута долонею назовні із жестом умовляння, а ліва підтримує одяг. Будда кремезний – голова складає одну п’яту або й четверту зросту. Обличчя – одухотворене, загадкове і звільнене від земних турбот – втілює ідею досягнення нірвани. Помираючий Будда зустрічається переважно на рельєфах: він лежить на правому боці в центрі композиції, підклавши під голову праву руку. Навколо – маленькі невтішні фігурки монахів, правителів.

Велике місце в іконографії займає художнє втілення вчення про бодисатв – наділених просвітленням. Історичний Будда вважав своє спасіння не метою, а засобом спасіння для інших. Бодисатви – посланці Будди в цьому світі, посередники між ним і людьми, що прагнуть спасіння. Вони енергійно допомагають всім і коли в результаті зусиль всіх бодисатв і прагнення до просвітлення весь світ наблизиться до досконалості, з’явиться останній Будда Майтрейя і встановиться Шамбалу-рай. Всі стануть буддами. Виходячи з цих ідей бодисатви повинні були зберігати схожість з канонічним Буддою, але втілювати життєву активність. Вони повні енергії, прагнення до добрих справ і молоді. Часто вусаті, з мужніми обличчями, з німбом навколо голови і в прикрасах, бодисатви різні за типами, характерами і функціями в світі. Зображення Будди, бодисатв, інших персонажів пантеону змінили і оздобили зовнішній вигляд та інтер’єр буддійських монастирів і храмів.

Архітектура. В перші століття нашої ери буддійське мистецтво бурхливо розвивалось в чотирьох центрах – Гандахарі, Матхурі, Сарнатху та Амараваті. Розквіт досягає кульмінації в добу династії Гуптів. Розуміння буддизмом людських проблем найповніше втілилось в печерних храмах. Вирублені в скелях храми уособлювали тотожність священного з самими нутрощами “світової гори”. В глибині підземного храму віруючі в світ предків, світ містичних сил і в тиші і півмороку прилучався святих тайн. В індійській архітектурі постійно співіснують два типи: храми, вирублені в горі і оформлені архітектурно лише всередині та храми, вирублені в горі і оформлені ззовні при майже відсутньому інтер’єрі.

Одним з уславлених пам’ятників є печерний храм в Карлі, вирублений в горі на глибину 40 м. Чайтья (молільня) в кінці залу значно більша, ніж в інших печерах. Колони обвантажені скульптурними групами коней і слонів з вершниками і впираються в стелю, де висічені імітації дерев’яних стропил. В цьому планування функціональне, стіни поліровані з півтемряви з усіх боків виступають численні статуї. Ззовні чайтья в Карлі ретельно оздоблена: по фасаду широкий центральний і два бічних входи, прикрашених фронтонами і рельєфними фризами. Таким чином, чайтья набуває рис наземного храму. Існували також келії та монастирі – віхари і сінхарами, в яких приміщення розташовані по периметру центрального двору.

Живопис. Буддійське мистецтво ніколи не замикалось в сфері лише релігійних переживань і зверталось, передусім, до людини заради її морального удосконалення. Свідоцтва цьому – уславлені розписи печер Аджанти, що виконувались протягом І ст. до н.е. – VI ст. до н.е. Розписи гранично насичені фігурами і складні за змістом, що в цілому утворюють єдність всіх сфер буяючого життя, позачасову єдність історичних та міфологічних подій. Якщо на стелях розташовані чисто декоративні композиції, то на стінах – своєрідні ілюстрації до буддійських джаттак, де відбиті діяння бодисатв. Вони декоративні за манерою: немає перспективних скорочень фігур, відсутня лінія горизонту, довільно використана світлотінь. Проте вражають виразною правдивістю образи розписів. Пози і жести передані з чудовою динамічністю, твердо окреслені гнучкі контури постатей. Живописці користувались “шістьма правилами” канону: піклуватись про правильне відтворення форм і зовнішнього вигляду, пропорції, передачу дій та емоцій, надання фігурам грації, схожість з оригіналом і правильне поєднання фарб. Саме майстерність у відтворенні емоцій є особливою якістю розписів Аджанти.

В одній із сцен – вродливий юнак в короні з квіткою блакитного лотоса в руці – це бодисатва Ававлокітешвара. Його постать вигнута в позі найулюбленішого індійського канону “трьох нахилів”, коли голова, корпус і ноги відхиляються вправо і вліво від вертикальної осі. Напівоголена постать бодисатви трактована узагальнено, автор відволікається від анатомічних деталей, але підкреслює пластичнісь. Лінії і барви ідеально відтворюють складний внутрішній стан юнака: лагідне обличчя його сумне, хоч навколо нього менші за розмірами апсари та співаки провіщають небесне блаженство. Погляд Ававлокітешвари співчутливо і задумливо скерований на землю, на людей. В іншій печері звертає на себе увагу сцена смерті Сундарі, дружини раджі Нанди, який зрікся світського життя і став монахом. Одна з “наймузичніших” сцен зображує юного царевича з дружиною у наметі, серед слуг та музикантів. Шедевром психологічного портрету літньої людини, що спирається на палицю, відомий під назвою “Все пройшло”. Навпаки, чисто людської радості сповнена зустріч слонихи із слоненям: в одному з попередніх життів Будда був слоненям і його розлучили з матір’ю, але потім відпустили в джунглі. В цілому розписи Аджанти виявляють глибокий гуманізм, повагу до всього живого, своєрідне братство людей, тварин і рослинності.