Правовий статус іноземців в Україні

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 881

Великою проблемою є стягнення коштів, особливо з держав­них підприємств. Державні виконавці у своїй діяльності обме­жені. Згідно із Законом "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 26 грудня 2001 р. забороняється арешто­вувати будь-яке майно на підприємстві, де 25 % належить дер­жаві. А таких боржників чимало. Найбільше їх серед металур­гійних заводів, шахт тощо. Окрім того, в Україні не створено певної служби, яка б допомагала державним виконавцям вилу­чати майно. В Росії, приміром, діють підрозділи силової струк­тури, так звані судові пристави. Вони забезпечують виконання рішення суду при арешті.

Відповідно до ст. 36 Закону України "Про оплату праці" за порушення законодавства про оплату праці винні посадові осо­би притягуються до дисциплінарної, матеріальної, адміністратив­ної, кримінальної відповідальності. За невиконання підприєм­ством зобов'язань щодо виплати зарплати працівникам, недотри­мання графіка погашення заборгованості з зарплати керівник державного підприємства може бути звільнений з посади з до­строковим розірванням контракту.

Законом України від 21 вересня 2000 р. № 1979-Ш було вне­сено зміни до Кодексу України про адміністративні правопору­шення в напрямку посилення відповідальності за порушення тру­дового законодавства, у тому числі й порушення строків випла­ти заробітної плати. Ст. 41 КпАП передбачає накладення штра­фу в розмірі від 15 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, яким надано право прийняття на роботу, громадян — суб'єктів підприємницької діяльності.

Новий Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. і уведений у дію з 1 вересня 2001 р., у статті 175 містить склад злочину "Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії або

іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж на один місяць, здійснена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності". Такий злочин карається штрафом від 100 до 300 неоподатковуваних мінімумів громадян або позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або ви­правними роботами на строк до двох років, з позбавленням пра­ва обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Ті самі діяння, якщо вони були скоєні внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної пла­ти, стипендії, пенсії та інших установлених законом виплат, ка­раються штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням свободи на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії або іншої установле­ної законом виплати громадянам.

Порушення або невиконання зобов'язань за колективним до­говором особами, які представляють власників або уповноваже­них ними органів, тягне адміністративну відповідальність у ви­гляді штрафу від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 41-2 КпАП).

При звільненні працівника виплата всіх сум, які належать йому від підприємства, провадиться в день звільнення. Якщо пра­цівник не працював у день звільнення, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення працівником вимоги про розрахунок. При виникненні спору в усякому випадку має бути виплачена неоспорювана частина зар­плати.

Згідно зі ст. 117 КЗпП власник підприємства повинен випла­тити звільненому працівникові його середній заробіток за весь час затримки зарплати з вини власника по день фактичного розрахунку. У випадку, якщо звільнений працівник до одержан­ня остаточного розрахунку стане на іншу роботу, розмір забор­гованості зменшується на суму зарплати, одержаної за новим місцем роботи.

Дисципліна праці

Глава 12 ДИСЦИПЛІНА ПРАЦІ

12.1. Поняття трудової дисципліни та методи її забезпечення

У літературі поняття дисципліни праці як правової категорії розглядається в чотирьох аспектах: як один з основних прин­ципів трудового права; як елемент трудового правовідношення; як інститут трудового права; як фактична поведінка, тобто рівень дотримання усіма працюючими на виробництві дисципліни праці.

Як інститут трудового права дисципліну потрібно розуміти як сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов'язки працівників і влас­ника або уповноваженого ним органу, визначають заходи заохо­чення за успіхи у праці. Щодо відповідальності за винне неви­конання трудових обов'язків, то норми, які передбачають дисцип­лінарну відповідальність працівника, утворюють окремий пра­вовий інститут у трудовому праві.

Під методами забезпечення трудової дисципліни розуміються передбачені законодавством способи ЇЇ забезпечення, тобто вико­нання сторонами трудового договору своїх обов'язків. Традиційно вважалося, що існують два методи забезпечення трудової дисцип­ліни: заохочення і примус. Однак в умовах ринкових відносин особливого значення набувають економічні та організаційні методи забезпечення дисципліни праці.

Сутність економічних методів полягає у всебічній активізації трудящих за допомогою відновлення почуття господаря, власни­ка. Велике стимулююче значення тут мало прийняття законів "Про власність", "Про підприємництво", якими було проголоше­но рівноправність всіх форм власності, господарську самостійність підприємництва, широкі права підприємств в оплаті Й стимулю­ванні праці, використанні прибутку. Особливе значення мала приватизація майна державних підприємств, здійснювана на ос­нові Законів України "Про приватизацію майна державних під­приємств" та "Про приватизацію невеликих державних підпри­ємств (малу приватизацію)", в результаті якої працівники під­приємств отримали переважне право на одержання акцій влас­них підприємств, стали працюючими співвласниками, що підви­щило їх самостійність у вирішенні виробничих питань, створи­ло умови для справжньої зацікавленості у результатах роботи та розподілі прибутку. Названі закони разом із законами "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства" створи­ли солідну правову базу для формування справжньої зацікавле­ності працівників у результатах своєї праці й зміцненні трудо­вої дисципліни.

Організаційні методи управління дисципліною праці в Україні в сучасний період все більше характеризуються науковим підхо­дом до організації виробництва загалом. Як відомо, однією із засад розвитку виробництва виступає цілеспрямоване вдосконалення його організації. Широковідомі наукові теорії управління Ф. Тей­лора, Г. Файоля, Е. Маслоу, Т. Бернса та багатьох інших вчених і практиків обґрунтували менеджмент як науку про керівницт­во (управління) людьми — окремими працівниками, робочою групою, трудовим колективом (див., напр., Мескон М.Х., Аль­берт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. — М.: Дело, 1992; Кравченко А. Управленческие революции // Социа­листический труд. — 1991. — № 1; Филиппов А.В. Управление кадрами на предприятии. — М.: Знание, 1985; Щекин Г.В. Осно­вы кадрового менеджмента: Учебник: В 2 кн. — К.: МЗУУП, 1993). У правовому аспекті предметом менеджменту є правове регулювання системи суспільних відносин щодо організації управління персоналом. Відносини щодо забезпечення дисцип­ліни праці є складовою цієї системи.

Сучасний правовий інститут дисципліни праці за змістом скла-

Глава 12

Дисципліна праці

дається з правової регламентації прав та обов'язків учасників трудового процесу, стимулювання сумлінної праці.

Якщо досі правове регулювання трудової дисципліни розви­валося переважно шляхом посилення дисциплінарної відпові­дальності за трудове правопорушення, то на етапі переходу до ринкової економіки ухил робиться у бік більш чіткого регламен­тування взаємних прав та обов'язків сторін трудових правовідно­син і належного стимулювання високої якості праці працівників.

12.2. Внутрішній трудовий розпорядок

Порядок поведінки, взаємодії між працівниками на конкретному підприємстві, в установі, організації у процесі здійснення трудо­вої діяльності називається внутрішнім трудовим розпорядком.

Всі нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній тру­довий розпорядок, поділяються на дві групи: норми загального значення (КЗпП України, Типові правила внутрішнього трудо­вого розпорядку та ін.); норми спеціального призначення, які враховують специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників (галузеві пра­вила внутрішнього трудового розпорядку; статути про дисциплі­ну; положення про дисципліну окремих категорій працівників та ін.)-

Серед кола актів, що забезпечують правове регулювання внут­рішнього трудового розпорядку, особливе місце належить пра­вилам внутрішнього трудового розпорядку. Вони поділяються на три види: типові, галузеві й локальні.

Чинні Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій було затверджено постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 20 липня 1984 р. (Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1984. — № 11). Це нормативний акт загальної дії, в якому сформульовані положення, що визначають трудовий розпорядок на підприємстві.

Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку затвер­джуються міністерствами і відомствами за погодженням з відпо­відними профспілковими органами. У цих актах враховується специфіка галузі щодо режиму праці й відпочинку, обов'язків працівників.

Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприємстві, в установі, організації визначається правилами внутрішнього тру­дового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і проф­спілкового комітету. В цих правилах конкретизуються обов'яз­ки власника, адміністрації, працівників даного підприємства, пра­вила прийому на роботу на даному підприємстві, з урахуванням специфіки підприємства, встановлюється режим робочого часу і часу відпочинку, види заохочень за успіхи в роботі, порядок їх застосування, порядок застосування дисциплінарних стягнень.

У деяких галузях народного господарства для окремих кате­горій працівників діють статути і положення про дисципліну (див., напр., Дисциплінарний статут прокуратури України, за­тверджений постановою Верховної Ради України від 6 листопа­да 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 4. — Ст. 15; Статут про дисципліну працівників зв'язку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. №877 // ЗП України. — 1996. — №15. — Ст. 420; Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затверджене постановою Кабінету Міністрів 26 січня 1993 р. № 55 // ЗП України. — 1993. — № 4—5. — Ст. 71).

Особливістю статутів і положень про дисципліну праці є те, що вони поширюються тільки на певні, вказані категорії пра­цівників відповідної галузі. Наприклад, Положення про дисцип­ліну працівників залізничного транспорту діє лише стосовно працівників, що забезпечують рух транспорту, але не поширюєть­ся на працівників, які забезпечують його обслуговування.

Разом з тим деякі статути і положення про дисципліну діють у доповнення до правил внутрішнього трудового розпорядку. Зокрема, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту передбачає, що кожний працівник, на якого поши­рюється дія цього Положення, зобов'язаний дотримуватися пра­вил внутрішнього трудового розпорядку (п. 3).

Крім того, є особливості в змісті обов'язків працівників, які підпадають під дію статутів і положень, у складі дисциплінар­ного правопорушення і дисциплінарних стягнень, ці працівни­ки можуть нести дисциплінарну відповідальність і за проступ­ки, які не випливають з неналежного виконання їхніх трудових обов'язків.

Глава 12

Дисципліна праці

12.3. Основні трудові обов'язки сторін трудового договору

Права й обов'язки сторін трудового договору становлять ос­нову його змісту і визначаються як безпосередньо в договорі, так і законодавством на рівні централізованих і локальних норм.

До основних трудових обов'язків працівників належать такі: працювати чесно, сумлінно, дотримуватися дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або упов­новаженого ним органу, підвищувати продуктивність праці, по­ліпшувати якість продукції, дотримуватися технологічної дис­ципліни, вимог охорони праці, техніки безпеки і виробничої са­нітарії. Основні обов'язки закріплено в ст, 139 КЗпП України. Спеціальні обов'язки, в яких відображається специфіка вироб­ництва конкретного підприємства або конкретної трудової функ­ції, встановлюються нормативними актами (статутами про дисци­пліну; статутами підприємств; локальними актами про право­вий статус окремих підрозділів, посадових осіб; наказами і роз­порядженнями).

Всі обов'язки можна поділити на дві групи: обов'язки щодо забезпечення конкретної трудової функції; обов'язки дотриму­ватися загальних правил поведінки, які забезпечують нормаль­ний трудовий процес.

Обов'язки власника насамперед полягають у забезпеченні осо­бам, працю яких вони використовують на договірній основі, соці­альних, економічних гарантій і прав, передбачених законом. Зок­рема, всі власники зобов'язані забезпечити розмір оплати праці найманих працівників всіх видів підприємств, не нижчий міні­мальної заробітної плати, встановленої державою; забезпечити дотримання гарантій, встановлених для жінок у зв'язку з мате­ринством, для неповнолітніх працівників; сплачувати обов'язкові страхові внески за працюючих громадян до Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України та ін. Власник зобов'я­зується забезпечити працівнику умови праці, забезпечувати його сировиною, устаткуванням, робочим інструментом, забезпечува­ти охорону речей працівника під час його роботи. Важливими є обов'язки власника своєчасно виплачувати працівникові заробіт­ну плату, надавати оплачувану щорічну відпустку зі збережен-

ням місця роботи, надавати інші, передбачені законодавством та колективним договором відпустки (навчальні, соціальні, у пев­них випадках — без збереження заробітної плати).

Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника з господарського ви­користання майна і принципів самоврядування трудового колек­тиву. Власник здійснює свої права на управління підприємством безпосередньо або через уповноважений ним орган. На держав­ному підприємстві уповноваженим власником органом виступає керівник підприємства.

Для організації виконання господарських завдань і відповід­ної виробничої діяльності власник наймає адміністрацію підпри­ємства. Главою адміністрації є керівник підприємства, який без­посередньо наймається (призначається, обирається) власником (ст. 16 Закону України "Про підприємства" від 27 березня 1991 р. з подальшими змінами і доповненнями). На підприємствах, що перебувають у державній власності, прийняття на роботу керів­ника підприємства здійснюється виключно шляхом укладення контракту (див. постанову Кабінету Міністрів України "Про застосування контрактної форми трудового договору з керівни­ком підприємства, що є у державній власності" від 19 березня 1993 р. // ЗП України. — 1993. — № 6. — Ст. 121). Керівник у свою чергу призначає на посади усіх підлеглих йому членів ад­міністрації (заступників керівника підприємства, керівників і фахівців підрозділів апарату управління і структурних підроз­ділів підприємства, майстрів і старших майстрів).

Правове становище адміністрації подвійне. З одного боку, кож­ний член адміністрації укладає трудовий договір з керівником як органом, уповноваженим власником. Це означає, що кожний представник адміністрації зобов'язаний дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку як звичайний працівник. З іншого боку, трудові обов'язки адміністрації складаються з орга­нізації праці на даному підприємстві. Адміністрація зобов'яза­на так організувати роботу на підприємстві, щоб створити умо­ви для забезпечення трудової дисципліни, зростання продуктив­ності праці, поліпшення якості продукції, зрештою, для безпере­бійної роботи підприємства. Для здійснення цих обов'язків влас­ник наділяє адміністрацію владно-розпорядчими повноваження­ми. Адміністрація має право вимагати від працівників виконання

Глава 12

Дисцилліна праці

їхніх трудових обов'язків, розпоряджень адміністрації, а також застосовувати до них заходи заохочення або дисциплінарного стягнення.

Певну специфіку мають основні трудові обов'язки державних службовців.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України, його заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, голів і членів Конституційного Суду, Верхов­ного Суду, Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конститу­цією України і спеціальними законами України.

Щодо інших категорій державних службовців, то, згідно із законом, їхні основні трудові обов'язки такі: дотримання Кон­ституції та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи і виконання завдань державних органів відпо­відно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина; забезпечення державної таємниці тощо. Конкретні трудові обов'язки окремих категорій працівників передбачаються спеціальними статутами, положеннями про дис­ципліну і посадовими інструкціями.

12.4. Заохочення у трудовому праві

Надзвичайно важливе місце в забезпеченні дисципліни праці належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до працівника може застосовуватися заохочення. У правових нор­мах різного рівня (від централізованих до локальних) встанов­лено систему стимулювання праці: види заохочень, підстави для заохочення і порядок їх застосування.

Заохочення за видами поділяють на моральні й матеріальні, на індивідуальні та колективні. До моральних належать заохо­чення, не пов'язані з виплатою грошей, наданням послуг, про­дукції, подарунків. Моральне заохочення працівників можна визначити як закріплені нормами трудового права засоби мораль­ного визнання працівників та трудових колективів за досягнен­ня високих результатів праці. Відповідно до ст. 143 КЗпП до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосо­вуватися будь-які заохочення, передбачені в затверджених тру-

довими колективами правилах внутрішнього трудового розпо­рядку. Тобто питання заохочення цілком віднесені до сфери ло­кального правового регулювання. У правилах внутрішнього тру­дового розпорядку підприємства встановлюються певні види мо­рального та матеріального заохочення, в інших локальних ак­тах — положеннях про преміювання — передбачаються показ­ники (підстави), досягнення яких дає право на відповідний вид матеріального або морального заохочення, визначаються умови позбавлення заохочення. Як засвідчує практика, основними ви­дами морального заохочення є такі: оголошення подяки, наго­родження Почесною грамотою, занесення прізвища працівника до Книги пошани, поміщення фотографії працівника на Дошку пошани, до Галереї Трудової Слави, присвоєння почесних звань тощо. Локальні акти підприємств передбачають, наприклад, такі моральні заохочення, як присвоєння почесного звання "Відмін­ник якості" з врученням власного тавра і переведенням на са­моконтроль, присвоєння почесного звання "Кращий за про­фесією", "Майстер — золоті руки", вручення листів подяки сім'ям працівників — відмінників якості праці, присвоєння звання "Кра­щий цех за якістю". Є підприємства, які запозичили західну модель організації морального заохочення і в локальних поло­женнях встановили різні рівні морального заохочення залежно від такого показника, як стаж бездефектної роботи на підпри­ємстві, кожному рівню відповідає певна форма морального заохо­чення, послідовно, у міру зростання морального авторитету.

Слід звернути увагу на такий аспект. Якщо в локальних ак­тах підприємств не встановлено конкретних показників та умов заохочення, роботодавець (або безпосередній керівник) має пра­во цілком довільно вирішувати питання про доцільність засто­сування заохочення до конкретного працівника. Наявність же локального правового механізму заохочення створює правову базу для суб'єктивного права працівника на заохочення: при досягненні працівником конкретного показника, він може вима­гати застосування заохочення. Роботодавець швидше не зацікав­лений у тому, щоб правові підстави та умови заохочення були формалізовані, йому, звичайно, зручніше залишати за собою необ­межене право для його застосування. Проте працівники, навпа­ки, зацікавлені у створенні такого правового механізму на підпри­ємстві. Очевидно, у цій справі повинен проводити активну полі-

Глава 12

Дисцилліна праці

тику профспілковий комітет підприємства, оскільки це стосується захисту прав працівників. Профком має виступати ініціатором прийняття локальних положень про різні форми заохочення, такі норми можуть бути як включені до колективного договору, так і прийняті окремо. На практиці застосовуються спеціальні сис­теми (показники, умови) заохочення для окремих категорій пра­цівників підприємства: працівників основних підрозділів, допо­міжних (наприклад ремонтних працівників), робітників, служ­бовців, для працівників окремих структурних підрозділів. За­стосовується також заохочення за досягнення спеціальних показ­ників, наприклад, за бездефектну роботу, за впровадження нових технологій, нової техніки, за високий відсоток реалізації продук­ції. Питання заохочення працівників тісно пов'язане з премію­ванням та оплатою праці. Ці питання розглядаються у відповід­ній главі підручника.

Працівники, які успішно і сумлінно виконують свої трудові обов'язки, мають переваги і пільги в галузі соціально-культур­ного і житлово-побутового обслуговування. Таким працівникам має надаватися перевага при просуванні по роботі.

Для певних категорій працівників чинним законодавством спе­ціально врегульоване проходження службової кар'єри. Зокрема, Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 52. — Ст. 490) передбачено кваліфікацію посад, рангів державних службовців, а також закріплено положення, відповідно до якого просування по службі здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі. Переважним правом на просування по службі користуються державні службовці, які досягли кращих результатів у роботі, виявляють свій професійний рівень і зарахо­вані в кадровий резерв. Порядок формування й організація ро­боти з кадровим резервом регулюється спеціальним положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 19 грудня 1994 р. № 853 (зі змінами і доповненнями).

18 жовтня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив По­ложення про формування кадрового резерву керівників держав­них підприємств, установ і організацій (Праця і зарплата. — 1999. — № 29. — Листопад). На кожну посаду керівника дер­жавного підприємства формується кадровий резерв у кількості не менш як дві особи. З кандидатами проводиться відповідна ро-

бота згідно із затвердженими індивідуальними планами, а також навчання відповідно до Положення про єдиний порядок підго­товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого постановлю Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 р. № 167. Працівник, зарахований до кадрового резерву на відповід­ну посаду, має переважне право на заміщення цієї вакантної посади.

За особливі трудові заслуги працівники представляються до вищих органів для заохочення, нагородження орденами, медаля­ми, Почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєн­ня почесних звань і звань кращого працівника за даною про­фесією. Ці відносини регулюються Законом України "Про дер­жавні нагороди України" від 16 березня 2000 р. (Відомості Вер­ховної Ради України. — 2000. — № 21. — Ст. 162; Урядовий кур'єр. — 2001. — № 113—114. — 27 червня); Положенням про почесні звання України, затвердженим Указом Президента від 29 червня 2001р. № 476/2002 (Урядовий кур'єр. — 2001. ~ № 124. — 14 липня); Указом Президента України "Про відомчі заохочувальні відзнаки" від 18 листопада 1996 р. (Урядовий кур'єр. — 1996. — 28 листопада) та ін.

Згідно зі ст. 144 КЗпП заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом спільно або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Не можна погодитись із такою нормою, бо вона обмежує права влас­ника. Якщо в законодавстві передбачено право власника само­стійно вирішувати питання про притягнення працівника до дис­циплінарної відповідальності, то чому роботодавець не має само­стійного права застосувати заохочення — поліпшити станови­ще працівника.

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) власни­ка і заносяться до трудової книжки працівника.

Деякі специфічні види заохочень передбачаються статутами і положеннями про дисципліну. Так, відповідно до Дисциплінар­ного статуту прокуратури прокурорсько-слідчі працівники і пра­цівники інших установ прокуратури заохочуються за сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків, ініціативу й опера­тивність у роботі подякою, грошовою премією, подарунком, цінним подарунком, достроковим присвоєнням класного чину або підви-

Глава 12

Дисципліна праці

щенням у класному чині, нагородженням нагрудним знаком "По­чесний працівник прокуратури України". Відповідно до Поло­ження про дисципліну працівників залізничного транспорту за зразкове виконання службових обов'язків та ініціативність у роботі встановлюються такі види заохочення: оголошення по­дяки, преміювання, нагородження цінним подарунком, Почесною грамотою, присвоєння звання кращого працівника за професією, нагородження нагрудним значком і нагрудним знаком "Почес­ний залізничник".

Вищий керівник користується правом застосування заохочен­ня, яке належить нижчому керівнику, в повному обсязі.

Крім нормативного регулювання заохочень за сумлінну пра­цю, останнім часом використовується і договірне його регулю­вання. Зокрема, воно характерне для контрактної форми трудо­вого договору. Укладаючи контракт, сторони передбачають до­даткові заходи заохочення, крім визначених законодавством, у разі належного виконання працівником взятих на себе зобов'я­зань. Це можуть бути і разові винагороди, і премії, і оплата проїзду під час відпустки тощо.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення поняття та розкрийте зміст дисцип­
ліни праці.

2. У чому полягають значення дисципліни праці, її роль у рин­
ковій економіці?

3. Які методи забезпечення дисципліни праці встановлено
законодавством? Дайте їх характеристику.

4. Якими нормативно-правовими актами регулюється внут­
рішній трудовий розпорядок?

5. Назвіть основні трудові обов'язки сторін трудового дого­
вору.

6. Визначте поняття і підстави заохочення.

Теми рефератів

1. Дисципліна праці за трудовим законодавством України.

2. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку
на підприємстві.

3. Види заохочень і порядок їх застосування.

Література

1. Борисов БЛ. Дисциплина труда // Трудовое право. —
1997. — № 2.

2. Глазырин В.В., Хныкин Г.В. Основные условия эффектив­
ности стимулов трудовой активности рабочих и служащих //
Труды ВНИИСЗ. — 1986. — Вып. 32.

3. Колганова М. Мотивы и стимулы соблюдения трудовой
дисциплины // Трудовое право. — 1999. — № 3. — С. 28—32.